3. Правовий статус найманих працівників у сільському господарстві.

До суб’єктів права юридична наука відносить учасників суспільних відносин, які на підставі чинного законодавства є носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Це дає їм можливість вступати в різноманітні правовідносини, в тому числі і такі як трудові.

Правовий статус працівника сільськогосподарського підприємства – це закріплена в нормах чинного законодавства, системно впорядкована сукупність прав, обов’язків та інтересів працівника у сфері обраної ним суспільної діяльності, які охороняються законом.

Розрізняють правовий статус: загальний, спеціальний, індивідуальний.

Загальний і спеціальний правові статуси існують поза стадією реалізації.

Індивідуальний статус – існує коли конкретна особа, тобто працівник сільського господарства реалізує належні йому статутні права і обов’язки. За характером індивідуальний правовий статус динамічний, змінний.

Правовий статус сільськогосподарських працівників складається з трьох основних частин:

1. конституційних прав, свобод і обов’язків громадян України;

2. прав і обов’язків, закріплених галузевим законодавством для всіх найманих працівників;

3. прав і обов’язків, що відображають специфіку правового становища працівників саме сільськогосподарських підприємств всіх форм власності, форм господарювання, а також найманих працівників фермерських господарств.

Основні права, свободи і обов’язки громадян закріплено в Конституції України. Вони складають основу правового становища громадян України і є єдині для всіх, в тому числі і для сільськогосподарських працівників. Зокрема, право на працю, право на відпочинок, право на соціальний захист, вільно об’єднуватися у політичні партії та громадські організації тощо. Проте, конституційні права і свободи громадян поєднуються з обов’язками.

Трудові права і обов’язки складають основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників, регулюються нормами трудового права. Фактично в КЗПП України знайшли конкретизацію конституційні права та обов’язки найманих працівників, якими є сільськогосподарські працівники (за винятком членів виробничих с/г кооперативів, інших кооперативних підприємств).

Однак, особливості сільськогосподарського виробництва дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. Такі особливості викликані тим, що сільськогосподарська праця носить сезонний характер, пов’язана з обробітком землі, на результати праці суттєво впливають природні фактори, розбіжність робочого періоду (оранка) з періодом виробництва (з періодом дозрівання та збору врожаю).

Зазначенні обставини, а також специфіка сільськогосподарського виробництва не дають можливості передбачити у нормативних актах, прийнятих в централізованому порядку, вирішення всіх питань з правового регулювання сільськогосподарського виробництва. У зв’язку з цим, на підставі чинного законодавства, в кожному окремому аграрному підприємстві приймаються локальні правові акти, які регулюють відносини з приводу праці що не врегульовані централізованим законодавством (Статути, Положення про оплату праці, Правила внутрішнього трудового розпорядку тощо).

Отже, специфіка сільськогосподарського виробництва впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподарських працівників.

Окрім трудових прав і обов’язків зміст правового статусу сільськогосподарських працівників складають також управлінські, майнові і земельні права і обов’язки.

Специфіка і особливості правового статусу найманих сільськогосподарських працівників також закріплені Галузевими правилами внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій сільського господарства від 10 січня 1985 р.; Положенням про спеціаліста сільського господарства від 19 грудня 1977 р.

Тема: Правове становище фермерського господарства.

План.

1. Поняття та правові ознаки фермерського господарства.

2. Порядок створення фермерського господарства.

3. Земельні відносини фермерського господарства.

4. Повноваження членів фермерського господарства.

5. Господарська діяльність та припинення діяльності фермерського господарства.

1. Поняття та правові ознаки фермерського господарства.

Фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян із створенням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства.

Законодавчу основу суспільних відносин, які пов’язані із створенням і діяльністю фермерського господарства складають насамперед положення Конституції України (ст.41 право приватної власності є непорушним; ст.42 кожен має право на підприємницьку діяльність, не заборонену законом). Основним законодавчим актом є Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. і введений в дію 29 серпня 2003р. Також важливе значення має й поточне законодавство, а саме Земельний кодекс України, Господарський кодекс України, Закони «Про охорону земель», «Про землеустрій» та інші.

Фермерське господарство характеризується наступними ознаками:

1. Засновниками фермерського господарства як юридичної особи можуть бути лише громадяни України. Фермерське господарство може бути створено як одним громадянином України, так і двома чи більше особами, які мають українське громадянство та є родичами чи членами сім’ї. Юридична особа не може бути засновником фермерського господарства. Отже, фермерське господарство не може бути дочірнім підприємством;

2. виробництво сільськогосподарської продукції базується переважно на праці власників цих господарств, членів їх сімей та родичів. Разом з тим, трудові відносини в фермерському господарстві можуть формуватися не лише тільки на основі членства (для членів господарства), так і на засадах трудової участі осіб, що працюють в господарстві на умовах найму;

3. фермерське господарство являє собою сімейно-трудове об’єднання, до складу якого можуть входити: подружжя, батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім’ї, що об’єдналися для ведення господарства. Тобто, основу господарства, як правило, становить окрема сім’я;

4. як самостійний господарюючий суб’єкт фермерське господарство має своє найменування, печатку, штамп, а також право приймати будь-які господарські рішення, що не суперечать закону. Діє на основі Статуту. Наявність Статуту є обов’язковою вимогою для фермерського господарства як юридичної особи;

5. головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена в Статуті особа. Голова фермерського господарства може письмово доручити виконання своїх обов’язків одному з членів ФГ або особі, яка працює за контрактом.

2. Порядок створення фермерського господарства.

Передбачається наступний порядок створення фермерського господарства:

1. Створюється на добровільних засадах. Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку, виявив бажання та пройшов професійний відбір на право створення фермерського господарства.

2. Громадяни, що виявили бажання отримати земельну для створення ФГ, мають пройти професійний відбір. Професійний відбір проводить районна(міська) професійна комісія з питань створення фермерського господарства. Склад комісії формує і затверджує районна (міська) рада.

Громадяни, які виявили бажання створити ФГ, подають до професійної комісії заяву. Крім цього, до заяви надаються відповідні документи. Професійна комісія вивчає подані претендентом документи. Якщо документи виявляться недостовірними, комісія має право залишити заяву без розгляду і в 5-денний термін повертає документи. Проте, претендент має право на повторне звернення до комісії після усунення причин, що були підставою про залишення заяви без розгляду.

Строк розгляду професійною комісією окремої заяви про участь у конкурсі не повинен перевищувати один місяць.

Висновок професійної комісії про наявність у громадянина достатнього досвіду роботи у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації є умовою для державної реєстрації ФГ і надання земельної ділянки.

3. Надання земельної ділянки.

4. Державна реєстрація фермерського господарства.

Після одержання державного акта на право власності на земельну або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації ФГ підлягає державній реєстрації.

Здійснюється державна реєстрація у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній, районних міст Києва і Севастополя держадміністраціях за місцем проживання особи або місцезнаходженням земельної ділянки.

Документи для реєстрації:

• засновницькі документи;

• реєстраційна картка, встановленого зразка, яка є заявою;

• копію документа, що засвідчує наявність земельної ділянки сільськогосподарського призначення;

• документ, що посвідчує внесення плати за державну реєстрацію.

Забороняється вимагати інші документи.

Провадиться реєстрація на протязі 5 робочих днів при наявності всіх необхідних документів.

Після державної реєстрації ФГ набуває статусу юридичної особи.

3. Земельні відносини фермерського господарства.

Основною правовою передумовою створення фермерського господарства є наявність у його засновника земельної ділянки із цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Земельний кодекс України, прийнятий 25 жовтня 2001 р., встановив деякі новації для фермерського землекористування. Перш за все, уточнена назва суб’єкта цієї важливої організаційно-правової форми аграрного земле використання. Замість терміна «селянське (фермерське) господарство» введений термін «фермерське господарство» (тому що за своєю сутністю фермерське господарство завжди є селянським).

Згідно зі ст. 31 ЗК та ст. 12 Закону «Про фермерське господарство» землі фермерського господарства можуть складатися із:

1. земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;

2. земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності;

3. земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Юридична категоричність ст. 31 ЗК «землі фермерського господарства можуть» каже про те, що конкретно це питання мають вирішувати самі члени фермерського господарства.

Для отримання у власність або в оренду земельної ділянки із земель державної власності громадяни звертаються до районної держадміністрації, а із земель комунальної власності – до місцевої ради.

У заяві зазначається:

1- бажані розмір та місце розташування земельної ділянки;

2- кількість членів ФГ та наявність у них права на безоплатне одержання у власність земельних ділянок;

3- обґрунтування розмірів земельної ділянки.

До заяви додається рішення професійної комісії з питань створення фермерського господарства щодо наявності у громадянина достатнього досвіду у сільському господарстві або необхідної сільськогосподарської кваліфікації.

Заява розглядається у місячний термін і у разі задоволення дається згода на підготовку проекту відведення земельної ділянки.

Проект відведення земельної ділянки розробляється за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств.

У разі відмови органів державної влади та органів місцевого самоврядування у наданій земельній ділянки питання вирішується судом.

Рішення суду про задоволення позову є підставою для відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності або укладення договору оренди. Відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться після збирання врожаю на цій ділянці попереднім землекористувачем.

Громадянам України – членам ФГ передаються безоплатно у власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена с/г підприємств, розташованого на території відповідної ради. Це положення не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельний пай.

Якщо розмір земельної ділянки більше розміру земельної частки (паю), то вони передаються у приватну власність на підставі цивільно-правових угод.

Земельні ділянки надаються для ведення ФГ єдиним масивом.

Якщо у складі угідь фермерського господарства входять замкнені земельні ділянки лісового фонду, то громадянам і юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть бути безоплатно або за плату передаватися у власність ділянки площею до 5 га. (п. 2 ст. 56 ЗК)

Також, згідно п. 2 ст. 56 ЗК громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність замкнені природні водойми площею до 3 га.

Крім цього, власники на своїх земельних ділянках можуть в установленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.