ПЛАН

Вступ..................................................................................2

Поняття і класифікація конституційних прав і свобод........................................3

2. Особисті права і свободи................................................3

3. Політичні права і свободи...............................................7

Економічні права і свободи людини і громадянина......................................................10

Соціальні та культурні права і свободи людини і громадянина..................................13

6. Основні обов’язки громадян.........................................15

Висновки..........................................................................18

Література.........................................................................19

Вступ.

Українське суспільство, поряд з іншим цивілізованим світом, прагне до справедливості, добробуту та свободи у самому широкому розумінні цих слів. Незважаючи на великі труднощі та перешкоди, Україна рухається шляхом демократичних змін, будівництва демократичної держави, тобто до справжнього народовладдя.

Одним з найважливіших принципів вільної демократичної держави і основою народовладдя є верховенство Закону та його неухильне дотримання.

Основним Законом держави була та залишається Конституція, як втілення істотних прав людини (громадянина) на справедливость, свободу та добробут.

У цьому аспекті, предметом дослідження цієї роботи є права і свободи людини, закріплені в спеціальному розділі Конституція України 1996 року, який іменує­ться "Права, свободи та обов'язки людини і громадяни­на. Перш за все, таке ви­ділення в Конституції певного кола прав громадян в спе­ціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами систематизації норм Конституції. Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впливає і не може вплинути на їх природу. По-друге, права й свободи є основними не тільки фактично, а й юридично, оскільки вони закріплені в Конституції.

Конституція, як відомо, закріплює лише головні, принципові положення, які, діючи безпосередньо, у не­обхідних випадках розкриваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються в поточному законодавстві. При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права в сфері правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх уповнова­женням громадські організації зобов'язані видавати такі підзаконні нормативні акти, які повністю відповідають конституційним положенням про основні права, свободи й обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого за­конодавства не можуть обмежувати конституційні права і обов'язки громадян при їх конкретизації й розвитку, як­що це прямо не передбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зо­бов'язані вживати законодавчі, організаційно-правові, виховні та інші заходи для забезпечення повної і всебіч­ної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними покладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в ме­жах своїх повноважень в установленому законом порядку тлумачити й застосовувати конституційні та галузеві норми так, щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, вико­нання ними своїх основних обов'язків.

Виконання зазначених вимог створює режим конституційної законності.

1. Поняття і класифікація конституційних прав і свобод.

Права людини - це гарантована законом міра свободи особи та її можливість вільно діяти, самостійно обирати вид і міру власної поведінки з метою задоволення матеріальних і духовних потреб через користування надбаннями та благами суспільства і держави у межах, визначених національним і міжнародним законодавством.

Як було зауважено, Розділ II Конституції України закріплює права, свободи та обов'язки людини і громадянина в Україні. У юридично-навчальній літературі, існує декілька класифікацій конституційних прав і свобод, але суттєво вони не відрізняються. Таким чином, права та свободи людини і громадянина можна умовно поділити на декілька розділів (за сферами суспільного життя):

1. Особисті права громадян України – “це права, що передбачені для задоволення особистих потреб, інтересів людини”. [5, стр.7]

2. Політичні права – “передбачені для забезпечення можливості участі в здійсненні народовладдя, участі в управлінні державними суспільними справами”. [5, стр.7]

3. Економічні права – “використання їх дає можливість особистості реалізувати себе, отримати економічну незалежність через створення матеріальних і духовних благ та їх розподіл, задовольнити побутові чи інші потреби”. [5, стр. 8]

4. Соціальні та культурні права – “надають можливість брати участь в розподілі матеріальних та суспільних благ, гарантують безпеку для життя і здоров'я, вільний шлях до духовних цінностей, передбачують можливість задоволення культурних потреб та їх розвитку”. 5, стр 9]

Розглянемо вищенаведені права та свободи більш детальніше.

2.Особисті права і свободи.

Поняття та види особистих прав і свобод людини.

Особисті (або природні) права й свободи складають першооснову правового статусу людини і громадянина. Більшість із них мають абсолютний характер, тобто є не тільки невідчужуваними, а й не підлягають обмеженню. Ця група прав і свобод громадян забезпечує недопустимість пося­гання державних органів, громадських організацій, служ­бових осіб на життя, здоров'я, свободу, честь і гідність людини та недопустимість свавільного позбавлення її життя. [3, стр. 426]

Встановлюючи межі й правила зовнішнього втручання в особисте життя людини, держава дбає про порядок, і заснований на суворому додержанні законів, норм мора­лі, правил співжиття. Водночас держава не відмовляється від тих чи інших заходів примусу щодо осіб, які порушу­ють закони, норми моралі і принципи демократичного суспільства.

Захист прав людини здійснюється різними галузями права. Так, Кримінальний кодекс України передбачає конкретні міри покарання за небезпечні злочини, зокре­ма, за вбивство, тілесні пошкодження, пограбування, ху­ліганство тощо; Кодекс законів про працю України міс­тить норми про охорону праці і техніку безпеки; Цивіль­ний кодекс регулює питання, пов'язані з відшкодуванням збитків, заподіяних особі тощо.

“Cеред досить численних громадянських прав і свобод умовно можна виділити дві основні групи: права і свобо­ди, які захищають людину від свавілля з боку інших осіб, та права і свободи, які захищають людину від свавілля з боку держави”. [3, стр. 436]

Перша група громадянських прав і свобод незначна, причому деякі з них містять юридичні гарантії від свавіл­ля як з боку окремих осіб, так і держави водночас. До них належать: право людини на життя і повагу до її гідності; право на свободу і особисту недоторканність; пра­во чинити опір насильству. Згідно з ідеями "правової держави" і "панування права", держава не тільки зо­бов'язана виконувати свої власні закони, а й не може допускати будь-яких актів свавілля відносно своїх гро­мадян.

Ці ідеї втілені в конституційному праві, яке встанов­лює численні юридичні гарантії, що захищають особу від свавілля з боку держави та її органів. Передбачені гаран­тії реалізовуються у таких правах і свободах, як недотор­канність житла, таємниця листування, телефонних роз­мов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання у сімейне й особисте життя тощо.

Можна навести наступний перелік особистих прав і свобод людини і громадянина, закріплених у відповідних статтях діючої Конституції України: рівність перед законом (Ст. 24); право на життя (Ст. 27); повага честі і гідності (Ст. 28); вільний розвиток індивідуальності (Ст. 23); гідне існування (Ст. 48); недоторканість особистості (Ст. 29); свобода (Ст. 29); недоторканість житла (Ст. 30); безпека (Ст. 32); вільне пересування та вибір місця проживання (Ст. 33); свобода світогляду (Ст. 11, Ст. 35); право на захист свого та оточуючих життя і здоров'я від протиправних посягань (Ст. 27, Ст. 55); охорона законом особистого та подружнього життя (Ст. 32); вільний вступ до шлюбу (Ст. 51); тайна листування, телефонних розмов та телеграфних повідомлень (Ст. 31); право на розвиток національної самобутності (Ст. 53, Ст. 11); право на судовий захист та оскарження (Ст. 29, Ст. 32);

Серед наведеного переліку особистих прав треба приділити більшу увагу розгляду прав людини на життя і повагу до її гідності, права на свободу і особисту недоторканність, права на недоторканність житла, таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, правам на невтручання у сімейне й особисте життя, тому що, серед особистих прав, вони розуміються як фундаментальні, природні права людини.

Право людини на життя і повагу до її гідності.

Це право проголошується всіма міжнародно-правови­ми актами про права людини і майже всіма конституція­ми країн світу як невід'ємне право людини, що охо­роняється законом. “Ніхто не може бути свавільно позба­влений життя”. (ст. 27 Конституції України)

Право на життя передусім передбачає проведення державою миролюбної політики, яка виключає війни та конфлікти. У мирних умовах гарантії цього права не зво­дяться до заборони вбивства — це закріплюється Кри­мінальним кодексом кожної країни. Держава зобов'язана організувати ефективну боротьбу із злочинністю, особли­во з терористичними акціями.

Гарантіями права на життя є системи охорони здо­ров'я і, зокрема, попередження дитячої смертності, охо­рони від нещасних випадків на виробництві, профілак­тики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки та ін.

Особливе значення має питання про смертну кару. Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадян­ські і політичні права [7] в країнах, що не скасували смерт­ної кари, смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини, згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину. Смертні вироки не виносяться за зло­чини, вчинені особами, молодшими 18-ти років, і не ви­конуються щодо вагітних жінок.

Ст. 28 Конституції України закріплює право кожного на повагу до його гідності. Ця якість людини рівнозначна праву на повагу та обов'язку поважати інших. Вона до­сягається формуванням особи, яка усвідомлює свою сво­боду, рівність та захищеність.

Гідність конкретизується у правах людини, які захи­щає держава. Гідність, якщо вона належним чином за­хищена, — це фундамент демократії та правової держав­ності.

Конституція встановлює, що ніхто не може бути під­даний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Чимало правових норм, які забезпечують гідність лю­дини, закріплені у кримінальному, кримінально-проце­суальному, цивільному законодавстві.

Так, відповідно до ст. 7 Цивіль­ного кодексу України “громадянин або організація вправі вимагати у судовому порядку спростування відомостей, які ганьблять їхню честь та гідність, якщо той, хто поши­рив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійс­ності”[9, стр. 8].

Право на свободу і особисту недоторканність.

Конституційне право на свободу є одним з найбіль­ших соціальних благ, яке не тільки створює умови, необ­хідні для всебічного задоволення потреб особи, а й за­безпечує демократичний розвиток суспільства. Право на свободу є не що інше, як сама свобода, тобто можливість здійснювати будь-які правомірні дії. У цьому праві закла­дено обмеження для свободи інших людей, особливо по­садових осіб, які мають можливість застосовувати примус до людей. У нерозривному зв'язку з ним знаходиться особиста недоторканність людини, яка поширюється на її життя, здоров'я, честь, гідність. Ніхто не вправі силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, піддавати її катуванню, обшуку чи завдавати шкоди здо­ров'ю. Людина вправі сама розпоряджатися власною до­лею, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, найматися на роботу тощо). Га­рантії свободи і безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотних дій громадян і посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускаються тільки на основі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають бути під судовим контролем.

Так, наприклад, кримінально-правовими гарантіями права недотор­канності людини є юридичні норми, які встановлюють кримінальну відповідальність за злочини проти життя, здоров'я, свободи особи, явно незаконний арешт або за­тримання, притягнення явно невинного до кримінальної відповідальності тощо.

Недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.

Право на недоторканність житла (ст. 30 Конституції України) є правом кожного на державну охорону його житла від незаконних вторгнень, обшуків та інших по­сягань з боку службових осіб та окремих громадян. Ця стаття передбачає, що не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду або обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У рішенні суду мають бути чітко визначені місце проведення обшуку або огляду, а також перелік осіб чи предметів, які підлягають розшукові чи арештові. При проведенні обшуку обов'язкова присутність понятих з числа незацікавлених у справі осіб, які мають засвідчи­ти факти і результати проведення обшуку та огляду майна.

Правом на охорону житла користуються особи, які є його власниками, законними орендарями або які прожи­вають за договором найму. При цьому житлом визнаєть­ся і місце тимчасового перебування (готель, будинок-інтернат, гуртожиток, пансіонат). Недоторканність по­ширюється на особисті речі та папери, що виключає не­законні обшуки та вилучення документів. Але в житло можуть вселятися люди, які мають на це право, — такі дії не є порушенням недоторканності, навіть у випадках не­згоди інших проживаючих.

Право таємниці листування, телефонних розмов, те­леграфної та іншої кореспонденції, передбачене ст. 31 Конституції України, є важливою гарантією права на не­доторканність приватного життя особи, її особистої та сімейної таємниці, але воно не може бути зведене тільки до неї. Вимога права про забезпечення таємниці повідо­млень виходить за межі приватного життя і значною мі­рою поширюється на сферу службових або суспільних відносин.

Гарантія цього права забезпечується переважно нор­мами адміністративного, кримінального і кримінально-процесуального права. За порушення встановленої Конс­титуцією гарантії цього права винна особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності за ст. 131 Кримінального кодексу України.

Свобода пересування, вибору місця проживання, право вільного залишення території України.

Право на свободу пересування, вибір місця прожи­вання, вільне залишення території України належить кожному, хто на законних підставах перебуває в Україні. Отже, цього права позбавлені особи, які проникли в країну внаслідок порушення візового режиму або зако­нодавства про в'їзд. Закріплюючи це право, держава тим самим захищає територію країни, а також своїх гро­мадян, котрі відповідно до своїх інтересів та без усяких перепусток можуть переїжджати з однієї місцевості в іншу й визначати собі місце проживання.

Ст. 33 Конституції України, у якій закріплене це право, повністю відповідає вимогам Загальної декларації прав людини [6, ст. 13], Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права [7, ст. 12). Це повністю стосу­ється як свободи пересування, вибору місця проживання в межах країни, так і можливості залишати свою країну і повертатися до неї.

Закріплення зазначених прав у конституційній нормі має велике значення саме по собі, але воно ще й по­силюється тією обставиною, що із свободою пересу­вання і вибору місця проживання тісно пов'язана реа­лізація багатьох інших конституційних прав і свобод громадян, наприклад, права власності й спадкування, права на житло, працю, охорону здоров'я і медичну допомогу, виборчі права та ін.