реферат 2

У цій статті законопроекту зазначено, що метою мовної політики є гарантування дбайливого ставлення до всіх поширених в Україні культурно-мовних традицій. Проте, виникає питання: що саме законодавець розуміє під культурно-мовними традиціями? Адже для правильного розуміння тексту треба дати єдине визначення термінів, які у цьому законі використовуються. Метою мовної політики також є усунення дискримінації у ставленні до культурно-мовних традицій. Для України це питання особливо болюче, адже протягом багатьох років українська мова була заборонена для використання.

Важливою для розуміння правових засад мовної політики є ст. 2 “Мовні права людини в Україні”, де закріплюється положення про те, що кожний громадянин, незалежно від національності та етнічної самоідентифікації, місця проживання, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, соціального походження, майнового стану, має право вільно користуватися, вивчати та підтримувати розвиток будь-якої мови. У жодному нормативно-правовому акті не зустрічається вищезазначене положення, згідно з яким враховується не лише походження особи, а й її самоідентифікація, самовіднесення до культури чи нації, право не лише користуватися, а й вивчати та підтримувати будь-яку мову.

На нашу думку, недоліком цієї статті є те, що не зазначається право іноземних громадян (осіб без громадянства, біженців) вільно користуватися будь-якою мовою, вивчати та розвивати будь-яку мову. В умовах утвердження плюралізму думок у різних сферах суспільного життя не є винятком і політика держави у галузі мов та захисту прав громадян у мовній сфері. Конституція України закріпила право громадян вільно використовувати мову, яку вони вважають необхідною. Стаття 3 законопроекту “Мовні групи” визначає поняття, умови існування, способи утворення мовних груп. Мовними групами вважаються групи громадян, які користуються переважно однаковою мовою у державі в цілому або в її окремих адміністративно - територіальних одиницях. Також у цій статті закріплюється право громадян самим визначати свою належність до тієї чи іншої групи, добровільно об’єднуватися у громадські організації для задоволення і колективного захисту своїх культурно-мовних прав і потреб.

Відповідно до ст. 4 “Захист прав громадян у мовній сфері”, всебічний розвиток і функціонування державної мови при одночасному вільному розвитку і використанні російської мови, інших мов національних меншин є найважливішим фактором збереження і розвитку духовної культури і культурно-історичних традицій українського народу.

На нашу думку, це положення цілком відповідає демократичним принципам мовної політики України. Проте, виокремлення з-поміж мов національних меншин однієї порушує принцип рівноправності мов і етнічних груп, що становлять у своїй сукупності та єдності одну політичну націю. У цій статті обидві частини суперечать одна одній: у першій, нарівні з державною мовою, виділяється іноземна – російська мова, а в другій говориться про те, що “створення в суспільстві атмосфери мовної винятковості та нетерпимості розцінюється як замах на фундаментальні права громадян і розглядається як злочин, що підриває основи державності України”. Тому необхідно, на нашу думку, вилучити згадку про російську мову.

Стаття 5 “Державна мова України”, відповідно до Конституції України, закріплює українську мову в Україні як державну. Оскільки Україна є учасницею багатьох міжнародних договорів, то важливо визначити, якою є мова міжнародних документів, що підписуються відповідно до законів. У ст. 6 “Офіційні мови та порядок їх використання” зазначено: “Офіційними мовами в Україні є мови, які визнаються робочими мовами органів державної влади та органів місцевого самоврядування, використовуються у службовому спілкуванні, веденні документації та діловодстві, при проведенні офіційних засідань, а також у відносинах з громадянами. Офіційними мовами на всій території України є українська та російська мови”. Закріплення за російською мовою статусу офіційної мови суперечить не тільки логіці цього законопроекту, Конституції України (за якою державною, без введення поняття офіційної, є лише одна мова – українська), а й національним інтересам України.

Під час обговорення цього законопроекту та прийняття Закону України “Про мови в Україні” необхідно закріпити лише одну мову як мову офіційного діловодства – українську.

Аналіз процесу утвердження української мови як державної в Україні свідчить, що цей процес багато в чому гальмується через відсутність дійових механізмів забезпечення реалізації відповідного законодавства. Щодо забезпечення мовних прав своїх громадян, Україна належить до найдемократичніших держав світу. Конституція України заклала підвалини мовної політики нашої держави. Проте положення статей 10 і 11 Основного Закону залишаються декларацією, бо належним чином не підкріплені механізмом реалізації.

Це стосується і Державної програми розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 року. Її метою є створення належних умов для розвитку і розширення сфери функціонування української мови, виховання шанобливого ставлення до неї, формування патріотизму у громадян України. Основними завданнями Програми є зміцнення статусу української мови як державної та всебічний розвиток і розширення функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Проте, вагомих зрушень щодо реалізації Програми у державі не спостерігається [12].

2 вересня 2002 р. була схвалена і підписана міським головою м. Києва О.Омельченком “Міська комплексна Програма заходів щодо розвитку і функціонування української мови у м. Києві на 2002 – 2005 роки. “Українська мова в українській столиці”. Ця Програма була підготовлена на виконання ст. 10 Конституції України, рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. у справі застосування української мови, а також постанови Кабінету Міністрів України від 8 вересня 1997 р. “Про всебічний розвиток і функціонування української мови”. Багато хто привітав появу цієї Програми, пов’язуючи з нею надії на те, що вдасться переламати вкрай несприятливу ситуацію, яка склалася у мовному питанні не лише у Києві, а й у цілому в державі. Проте, як зазначає київський оглядач Т.Марусик, замість звіту про виконану роботу присутні почули лише інформацію про те, що робота із систематизації заходів, які здійснювалися впродовж семи років, була виконана у 2002 р., а в Програмі є ряд надто цікавих заходів, та від слів до діла довго ще чекати [13].

Мовна політика здійснюється не лише державою, а  є складовою політичної діяльності партій. Так, В.Медведчук у статті “Духовні чинники державотворення” відзначає, що активна гуманітарна політика нашої держави, яка спирається на науково обґрунтовану концепцію розвитку національної культури, сприятиме тому, що українська мова утвердиться як державна, як мова інтелектуального і культурного життя усього суспільства, мова, що адаптує для нього культурну реальність світу. Зрозуміло, що зробити це вдасться за умови потужної матеріальної і моральної підтримки з боку держави, сприяння розвитку книговидавничої справи, національного телебачення, кіномистецтва, театру. Шедеври світової філософської і художньої літератури, наукові видання, енциклопедична й довідкова література у перекладі українською мовою повинні стати доступними широкому колу читачів в Україні. Якщо до цього додати реальну можливість отримати в Україні якісну освіту українською мовою, прогресуючий розвиток вітчизняної науки та інші складові, які формують культурне середовище, то проблема “двомовності” втратить гостроту сама  собою.

У суверенному українському культурному просторі, який є органічною частиною європейського і світового цивілізаційного простору, мають вільно, безконфліктно, гармонійно розвиватися суто національна українська культура та культури всіх етносів, які становлять український народ, і спільними зусиллями формувати відкриту світові сучасну українську культуру, яка активно взаємодіє з іншими культурами і без якої палітра світової культури втрачає багатство та різнобарвність [14]. І це є позицією не лише В.Медведчука, а й очолюваної ним партії.

Щоб визначити найвірогідніший сценарій формування мовної політики на найближче майбутнє, слід розглянути:

1) наскільки зміниться середовище, яке висуває вимоги до її формування;

2)  чи зміняться позиції та потенціал впливу ключових суб’єктів мовної політики, чи їхній склад залишиться незмінним.

Щодо середовища, то підстав припускати його суттєву зміну немає. Головною тенденцією еволюції середовища можна назвати посилення регіональної диверсифікації за ознакою функціонування мов у повсякденному спілкуванні. У разі її збереження виникатиме дедалі більше підстав для закріплення існуючого нині де-факто диверсифікованого підходу до впровадження мовної політики в регіонах.

Що ж до політичних сил – суб’єктів мовної політики, то їх нинішня конфігурація дає змогу припустити можливість збереження сучасного її характеру до 2006 р. – часу парламентських виборів.

Отже, державна політика у мовній сфері, метою якої є створити умови для національної консолідації українського суспільства, має бути спрямована на заохочення суспільного діалогу і досягнення загальноприйнятного консенсусу у мовному питанні. При цьому слід враховувати об’єктивні інтереси та можливості сторін у досягненні згоди між різними частинами українського суспільства. Лише принципове розв’язання мовних питань, утвердження державного статусу української мови в усіх сферах життя, України, розширення її функціонального навантаження в різних виявах громадянського суспільства прискорить процес побудови міцної Української держави. Українське мовне законодавство має виходити з національних інтересів та пріоритетів, ґрунтуватися на засадах толерантності, взаєморозуміння і поваги етнокультурних традицій усіх народів, які населяють Україну.

Література:

1. Стріха М. Мовна політика і мовне законодавство України - vesna.sammit. kiev. ua/ukr/konf/mp 2000/03.html

2. .Кривенко Д. Мова і нація // Державотворчість. – 1991.-  № 1.

3. Закон “Про мови в Українській РСР”: Прийнятий на 10-ій сесії Верховної Ради Української РСР одинадцятого скликання 28.10.1989. – К., 1991. – 16 с.

4. Закон України “Про національні меншини в Україні”: Прийнятий 25.06.1992 // ВВР. – 1992. – № 36. – Ст. 529.

5. Закон України “Про інформацію”: Прийнятий  02.10.1992 // ВВР. – 1992. – № 48.– Ст. 650.

6. Закон України “Про рекламу”: Прийнятий  03.07.1996 // ВВР.–1996. – № 39. – С. 181.

7. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України: Прийнято 14.12.1999 № 10-рп/ 99 // Офіційний вісник України. – 2000. – № 4. – Ст. 125.

8. Карпачова Н. Заява Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини // Урок української. – 2000. – № 7. – С. 13 – 18.

9. Закон України “Про розвиток і застосування мов в Україні”. Проект // Бюлетень. Державний комітет у справах національностей та міграції. – К., 1999. –  216 с.

10. Закон України “Про розвиток і застосування мов в Україні”. Проект // Бюлетень. Державний комітет у справах національностей та міграції. – К., 1999. –  216 с.

11. Закон України “Про мови в Україні” – Проект внесено на розгляд Верховної Ради України 13.09.2000 народними депутатами Красняковим Є.В. та ін. / Проекты законов о языках. Экспертный анализ. – К., 2000. – 216 с.

12. Державна Програма розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 рр.: Затверджено постановою Кабінету Міністрів України № 1546 від 02.10.2003 / Офіційний вісник України. –  № 40. – К. –  2003. – № 40. – Ст. 2105.

13. Замість звіту про виконання міської програми / Радіо свобода “Українська мова в українській столиці. – К., 17.11.2003.

14. Медведчук В. Духовні чинники державотворення / Персональний інформаційний сервер.

WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я тут навчаюсь