7. Проблеми інтеграції України в снд.

Виникнення нового структурно слабкого геополітичного об'єднання СНД дещо загальмувало процес хаотичного розпаду СРСР, вводячи його в цивілізовані межі, але забезпечити збереження вигідних зв'язків і відносин за умов тотальних розривів і розвалів усе-таки не змогло. Прогресуюча дезінтеграція надзвичайно загострила становище в усіх сферах життя, негативно позначившись на становленні державності новоутворених країн.

В економіці це спричинило катастрофічне падіння виробництва, що стало безпосереднім наслідком коопераційних зв'язків, порушення багатьох технологічних ланцюгів, руйнування спільного товарного та фінансового простору. В політиці диктат центру і відсутність політичної свободи змінило об'єктивно невиправдане політичне суперництво, протистояння нових держав, яким властиві внутріполітична невлаштованість, роз'єднаність та слабка керованість. У соціальній сфері гарантовані, хоча і на мінімальному рівні, матеріальні й духовні блага поступилися незвичним і неприйнятним для більшості колишніх радянських громадян завданням щоденної боротьби за виживання. У духовно-етичній сфері колишні ідеали та дискредитовані цінності, в тому числі гордості за належність до великої країни, ще не замінила нова система духовно-моральних орієнтирів.

Крім того, поява СНД не тільки не зняла давніх міжреспубліканських суперечностей, а й стимулювала появу і загострення нових. Проблема "Україна - СНД" мала три основні аспекти; політичний, економічний і військовий.

Розвал СРСР відразу висунув на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову власних Збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської Армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину Збройних сил колишнього СРСР у формі об'єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 р. без участі України підписано угоду про створення об'єднаних збройних сил СНД.

Подальший крок у спробах створити регіональну структуру безпеки - обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкенті 15 травня 1992 р. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (в лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а згодом постало питання про залучення до об'єднання Молдови та Грузії.

Наступним етапом військово-політичної інтеграції країн пострадянського простору мала стати нарада глав держав СНД у Бішкеку (Киргизстан), що відбулася 9 жовтня 1992 р. Планувалося навіть вироблення учасниками СНД спільної концепції колективної оборони. Однак здійснити це не вдалося. Об'єднаних збройних сил СНД так і не було створено, а їхнє головне командування із відставкою маршала Є. Шапошникова 15 червня 1993 р. припинило існування. Тільки наприкінці 1993 р. - на початку 1994 р. простежується певне пожвавлення процесу формування колективних Збройних сил держав Ташкентського пакту для участі в так званих миротворчих операціях на терені колишнього СРСР. Спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алма-Атинської угоди про створення Об'єднаної системи протиповітряної оборони держав - учасниць СНД. Україна підписала цю Угоду із застереженням - враховуючи національне законодавство України, а в квітні заявила, що буде виконувати Угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.

Намагання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями мали місце не лише у воєнній, а й у політичній сфері. Найпринциповішою політичною проблемою було питання про Статут СНД, що вперше виникло влітку 1992 р., коли постало питання про документ, який визначив би правову й організаційну основу СНД. Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн Співдружності, а також модернізовану модель союзного Договору 1922 р., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.

Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД були відкриті Договором про створення Економічного союзу (ЕС) (24 вересня 1993 р.). Згодом у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав - учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації зазначена рішучість йти шляхом "глибокої інтеграції", створити спільний ринок для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. ЕС планувалося формувати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у здійсненні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі, митний союз, валютний союз.

Серед причин, які стимулювали участь України в ЕС СНД, однією з принципових е глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв'язків, продовжувала існувати. Крім того, до економічної інтеграції у межах СНД підштовхували наявність спільної технології виробництва, неконкурентоспроможність на світовому ринку багатьох видів промислової продукції, гострий дефіцит валюти, необхідність збереження традиційних ринків збуту і проведення єдиної економічної політики на світовому ринку. Певну роль, очевидно, відіграв і розклад політичних сил в Україні. Адже входження республіки до ЕС СНД на правах асоційованого члена (як Туркменістан) - це своєрідний компроміс між двома опозиційними таборами (між тими, хто за повне членство, і тими, хто за вихід з ЕС СНД), а також врахування громадської думки різних регіонів України.

Позиція асоційованого членства в ЕС має позитивні й негативні сторони. З одного боку, часткове залучення України до інтеграційних процесів СНД дає їй змогу брати участь в економічних процесах, у котрих вона зацікавлена і котрі не суперечать національним інтересам та її чинному законодавству. Тобто інтереси СНД не домінують над національними інтересами; створюється широкий простір для маневру, цілком реальні умови для різновекторних альтернативних зв'язків на основі економічної доцільності й ефективності, еквівалентності обміну. На країни СНД припадала левова частка зовнішньоторговельного обігу України - 65,5 % імпорту та 55,8 % експорту в 1995 р.

Однак пасивна інтеграційна стратегія - цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, - по-перше, суттєво посилила позицію Росії, по-друге, значно послабила вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних і стратегічних рішень.

Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники вирізнили характерні риси позиції України:

1. Наголошення на піклуванні про збереження національного суверенітету. Опір становленню наднаціональних структур, які би створювалися за моделлю колишніх союзних органів.

2. Еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до складніших і вищих (спільний ринок, економічний і валютний союзи).

3. Пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави.

4. Розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв'язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу.

5. Недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об'єднаннях.

6. Характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції України, Декларації про державний суверенітет, Акту про незалежність, чинному законодавству.

Зазначені принципи покладені в основу відносин України та СНД. Поступово на їхньому підґрунті викристалізувалася концепція інтеграції на "різних швидкостях". На практиці реалізація цієї концепції виявилася у вибірковому підписанні документів та вибірковій участі в статутних міждержавних, міжгалузевих і галузевих органах Співдружності.

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. Спочатку її позиція ґрунтувалася на принципі "балансу інтересів" і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії. Молодій українській дипломатії, яка робила перші самостійні кроки на міжнародній арені, не вдалося ефективно протидіяти наростаючому тискові Москви. Суттєвими поступками були одноосібне успадкування Росією активів СРСР, монополізація нею статусу, що належав Радянському Союзові, в міжнародних організаціях. Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об'єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.

Наприкінці XX - на початку XXI ст. в основу тактичної лінії української політики в межах СНД покладено активізацію двосторонніх узаємин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД - аморфна, недієздатна структура, правова база якої невизначена й суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини: "центр - провінції". За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові зв'язки на рівноправній двосторонній основі.

Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим паче, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу й азербайджанської нафти закінчилася невдачею. А тактика двосторонніх відносин у межах СНД лише посилила позиції Росії, оскільки зняла проблеми консенсусного діалогу, колективного партнерства, врахування інтересів багатьох сторін, які змінили політичний, дипломатичний пресинг, економічна конкуренція.

Упродовж існування СНД стратегію України щодо нього диктували геополітичні реалії та економічна доцільність. Україна виступала проти перетворення СНД на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного типу, надання їй статусу суб'єкта міжнародного права, обстоюючи ідею Співдружності як раціонального й ефективного механізму економічного співробітництва, покликаного забезпечити інтеграцію країн СНД до світового економічного простору. Рада глав держав країн - учасниць СНД 2 квітня 1999 р. прийняла рішення про те, що основним напрямом діяльності цього об'єднання стане економічне співробітництво. Воно реалізуватиметься внаслідок створення та функціонування зони вільної торгівлі.

Україна, як одна із держав - засновниць СНД, вільно розвивала співробітництво з усіма державами Співдружності, ґрунтоване на основоположних документах - головних напрямах зовнішньої політики України, Концепції національної безпеки України, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. У військово-політичний сфері Україна не є стороною Договору про колективну безпеку держав - учасниць СНД від 15 травня 1991 р. Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями, Україна вважала участь у СНД вагомим напрямом зовнішньої політики. Вона у ставленні до СНД дотримувалась передусім реалій доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами-учасницями. Уже від початку процесу реформування СНД наша держава виступила з пропозиціями, котрі передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі, ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД до світового економічного простору. Таку позицію України підтримали інші країни-учасниці. До 2007 р. підписано понад 15 тис. багатосторонніх документів. Не всі вони діяли ефективно, що зумовлено об'єктивними розбіжностями в позиціях держав-учасниць. Набагато ефективніше розвивалося двостороннє й регіональне співробітництво держав-учасниць у різних галузях. У вересні 2003 р. на Ялтинському самміті держав - учасниць СНД підписано Угоду про єдиний економічний простір Росії, України, Білорусі та Казахстану, що викликала неоднозначну реакцію різних політичних сил і всередині України, і за її межами. Після парламентських виборів 30 вересня 2007 р. участь України в реалізації проекту економічного простору в найближчий час стала малоймовірною.

З метою координації міждержавного співробітництва держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі з питань агропромислового комплексу 28 квітня 1993 р. створена Міжурядова рада з питань агропромислового комплексу СНД.

Діяльність Міжурядової ради здійснювалася у рамках Угоди про міждержавні взаємовідносини з питань агропромислового комплексу від 29 березня 1993 р. та Угоди про Спільний аграрний ринок держав - учасниць СНД від 6 березня 1998 р., яку Україна ратифікувала 8 квітня 1999 р. і яка набула чинності для України 29 січня 2001р.

З метою забезпечення вільного руху сільськогосподарської продукції, продовольчих товарів, науково-технічної продукції, засобів виробництва та послуг для агропромислового комплексу Міжурядова рада з питань АПК здійснює організаційну роботу, спрямовану на формування зони вільної торгівлі держав - учасниць СНД, розроблення планів заходів та нормативно-правових актів щодо створення і функціонування Спільного аграрного ринку держав - учасниць СНД.

Міжурядова рада з питань агропромислового комплексу держав - учасниць СНД визначає основні напрями співробітництва та розвитку інтеграційних зв'язків у агропромисловому комплексі, координує спільні дії та об'єднує зусилля держав - учасниць

СНД зі стабілізації та забезпечення постійного розвитку агропромислового виробництва й ринків сільського господарства та продовольства, сприяє у створенні міждержавних фінансово-кредитних інститутів, фінансово-промислових груп, спільних підприємств, а також фірм співробітництва в галузі агропромислового комплексу.

Фітосанітарне регулювання в Україні й країнах СНД здійснюється у рамках Міжнародної конвенції про захист рослин і Європейської та Середземноморської організації з карантину і захисту рослин. Двостороннє співробітництво в галузі карантину та захисту рослин між Україною й низкою країн СНД регулюється положеннями укладених міжнародних угод, що сприяло розвитку торговельних відносин, чіткому виконанню країнами чинних законодавчих актів у галузі карантину рослин і уникненню невиправданих торговельних бар'єрів, дає змогу звести до мінімуму ризик взаємного завезення шкідливих організмів.

Українська сторона зацікавлена у відновленні товарообігу на ринку плодоовочевої продукції та картоплі на основі міждержавної товаропровідної системи "Зелений коридор" між країнами СНД, зокрема Російської Федерації.

Основна мета цієї системи - прискорення і збільшення товарообігу на ринку плодоовочевої продукції та картоплі, подальша інтеграція аграрних ринків держав - учасниць СНД у цілях поліпшення забезпечення населення країн Співдружності, зокрема Росії, продуктами харчування за оптимальними цінами, збільшення платежів у державних бюджетах усіх рівнів, організація прозорої, безпечної торгівлі, захисту суб'єктів ринків від цінових ризиків, вилучення з обігу неуточнених та неякісних продуктів, організація просування продукції від виробника до покупця - максимально без посередників.

Міністерство аграрної політики України здійснює діяльність, яка слугує зміцненню довіри у питаннях співробітництва країн СНД для гарантування безпеки та якості продукції, що надходить на їхні споживчі ринки. Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 р. передбачає забезпечення розвитку сільського господарства, підвищення конкурентоздатності продукції і на внутрішньому, і на зовнішньому ринку.

Впродовж 2003-2007 рр. укладені міжурядові угоди про співробітництво у сфері охорони прав на сорти рослин між Міністерством аграрної політики України і Міністерством сільського господарства Киргизької Республіки й Азербайджанської Республіки.

Розвиток інформаційного суспільства та державних електронних інформаційних систем, згідно з діючим законодавством України, визначено пріоритетним напрямом державної політики. У цьому ключі успішне завершення робіт з реалізації Міждержавної програми створення мережі інформаційно-маркетингових центрів, котрі Мінагрополітики як національний державний замовник здійснювало впродовж чотирьох років, можна без перебільшення вважати українським проривом у розбудові постіндустріальної економіки та розвитку електронних видів економічної діяльності.

Сформована мережа інформаційно-маркетингових центрів - єдина загальнодержавна інформаційна мережа, що об'єднує інформаційні ресурси державних установ, бізнес-структур і гуманітарних організацій та забезпечує інтеграцію України до світового інформаційного простору, міжнародних економічних, торговельних і гуманітарних систем. Розроблення України під час розгортання цієї мережі уможливили визначити цю мережу пріоритетним напрямом діяльності держав - учасниць СНД з реалізації Концепції подальшого розвитку СНД.

Мережа інформаційно-маркетингових центрів створює платформу розвитку інформаційного суспільства в Україні, даючи змогу кожному регіону, галузі, а також підприємствам і організаціям самостійно розвивати і захищати свої електронні інформаційні ресурси в глобальній світовій інформаційній мережі й управляти ними.

Коли на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала у Співдружності лише форму "цивілізованого розлучення", то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. У XXI ст. СНД розглядалася Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності. Інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі всебічного співробітництва, забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах, надає переваги у розв'язанні таких глобальних проблем, як екологія й енергетика. З іншого - все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями, посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників. Реальною залишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі спричинить консервацію господарської, технічної та технологічної відсталості країн Співдружності. З огляду на це, Україна за основу діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на "різних швидкостях", яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси.