6. Консерватизм та неоконсерватизм

Консерватизм – це політична ідеологія, яка орієнтується на збереження, підтримання існуючих форм економічного, соціального, політичного життя, традиційних духовних цінностей. Вперше термін “консерватизм” був вжитий французьким письменником Ф. Р. Шатобріаном на позначення ідеології Великої Французької революції, а оформлення ідей консерватизму у цілісну систему поглядів здійснили англійський політичний діяч Е. Берк, французькі дослідники Ж. Местр та Л. Бональд. Пращ Е. Берка «Роздуми про Французьку революцію» (1710) - одне із найфундаментальніших досліджень про ідеологію консерватизму. Саме у цій праці виведено систему цінностей консерватизму, до яких Е. Берк відносив:

1. Релігійні і духовні цілі політичної діяльності;

2. Культ моралі;

3. Культ традицій, національної культури, патріотизму;

4. Авторитет церкви, сім'ї, школи;

5. Пріоритет інтересів держави над інтересами індивіда;

6. Сильна ієрархічна держава;

7. Прагматизм, здоровий глузд, скептизм;

8. Поступовість і обережність процесу соціальних змін;

9. Наслідуваність розвитку;

10. Історична єдність минулого, сьогодення, майбутнього;

11. Свобода і відповідальність.

У розвитку консерватизму можна виділити два етапи: класичний консерватизм і неоконсерватизм.

Основні ідеї класичного консерватизму:

• визнання обмежених можливостей людського розуму у пізнанні суспільства та недосконалості людської природи;

• в економічній сфері акцент робиться на розвитку приватного підприємництва, запереченні жорсткого контролю держави за функціонуванням економіки;

• недоторканість, святість приватної власності;

• ефективна державна влада, основним завданням якої є підтримка законності та правопорядку в суспільстві;

• ставлення до Конституції як до Богом даного порядку;

• переконаність про вроджену нерівність людей;

• консерватизм - контрреволюційна доктрина;

• держава вторинна щодо громадянського суспільства, яке має мо­рально-релігійні засади;

• існування аристократії, еліти є запорукою розумного суспільного устрою;

• політика підпорядкована релігійній моралі.

К. Етитейн виділяв серед послідовників консерватизму:

1) прихильників такого порядку речей, який вже склався у суспільстві;

2) «реформаторів», котрі виступають за обережні зміни в суспільстві;

3) «реакціонерів», які вимагають повернення до певної політичної си­туації минулого.

У середині 70-х рр. XX ст. починає формуватися неоконсерватизм, який виник у процесі перегляду ідей, цінностей класичного консерватизму та лібералізму, і можна вважати, що він є їх своєрідним синтезом. Неоконсерватизм є потужною ідеологією у багатьох державах: республіканці у США , торі у Великобританії, голісти у Франції, християнські демократи у Італії, ФРН та ін. У теоріях неоконсерватизму виділяються такі дві важливі думки: 1) необхідність обмеження індивідуалізму сучасної людини; 2) ідея зміцнення політичної та духовної єдності нації, збереження її самобутності. Неоконсерватори вважають, що пріоритетними в соціальному розвитку є інтереси держави та нації, а не окремого індивіда.

Основні ідеї неоконсерваторів:

• формування сильної влади, збереження в суспільстві сильної позиції держави;

• допуск до політичної влади лише представників елітних прошарків суспільства;

• сила державної влади - в її професіоналізмі та моральності;

• у міжнародних відносинах на першому плані повинні бути національні інтереси, насамперед економічна зацікавленість.

В цілому, консерватизм не суперечить ідеї розвитку, а лише прагне щоб розвиток був органічним і майбутнє не знищувало минулого. Російський мислитель М. Бердяєв писав: «Нещасна доля тієї країни, в якій немає здорового консерватизму, закладеного в самому народі, нема вірності, нема зв'язку з пращурами».

7. Фашизм

Історично фашизм сформувався на ідеях расової та національної винятковості, антисемітизму. Як політична течія найповніше реалізувався в Італії за часів правління Беніто Муссоліні (1883-1945) та Німеччині за режиму Адольфа Гітлера (1889-1945). У фашистській ідеології цінності демократії, лібералізму нічого не варті, бо вони, на думку її адептів, розбурхують «давні інстинкти» людини. Через політичну конкуренцію, боротьбу за владу демократія «гальмує єдність нації». Ідеал суспільного ладу для фашизму – тоталітарна держава, позбавлена «хиб ліберальної демократії», здатна до всеохопного контролю за особою й суспільством в ім’я єдності та процвітання «великої раси», а також вести війну. Війна робить націю сильною і загартованою, запобігає її «гниттю». Кожне покоління мусить мати свою війну. Той народ, який не зможе завоювати собі життєвий простір, має загинути, – заявляв Гітлер. Бо «хто хоче жити, той бореться, а хто не хоче в цьому світі безкінечно змагатися, не заслуговує права на життя».

Фашисти будь-якої національності формували свою ідеологію на засадах національної винятковості, месіанської ролі свого народу. Політична доктрина фашизму заперечувала поняття «клас» і «класова боротьба», для нього головні поняття - «раса», «нація», оскільки класи роз’єднують вищу і вічну спільність людей – націю. Фашистська держава не визнавала жодних прав робітників, службовців, вважала, що профспілки збурюють «стадні інстинкти» працюючих. Тому в країнах, де функціонували фашистські режими, професійні спілки заборонялись.

Як ідеологія фашизм не зник , а, пристосувавшись до нових історичних умов, трансформувався в різноманітні модифікації неофашизму.

Неофашизм - різноманітні варіанти відтворення елементів ідеології і політичної практики фашизму, соціальну базу яких становлять маргінальні верстви населення.

Націоналізм, виникнувши на одному рівні як політична ідеологія, він проявив себе на інших рівнях як форма національної культури й замінник політичної релігії. Відтак помилково намагатися порівняти націоналізм з іншими «панівними» політичними ідеологіями, навіть обмежившись тільки Заходом, колискою й головною ареною націоналізму. Тому націоналізм слід розглядати як загальний багатогранний феномен, і якщо ми хочемо його збагнути, вкрай важливо дослідити кожен бік цього феномену.

Оскільки націоналізм як ідеологія стає прапором масових політичних рухів, то як зазначив К.Г. Юнг, усякі масові рухи нашого часу «є психічними епідеміями, або, інакше кажучи, масові психози». Тому очевидно, націоналізм – це природний стан кожної державної нації, бо в кожній нації є власна, особлива психологія. І це вважається нормальним станом, не мати такого – це ненормальність за великим рахунком…правда, такі масові психози народжуються у часи чи епохи великих національних катаклізмів. Тоді націоналізм можна розглядати як певне співвідношення патріотизму та шовінізму. У здоровому націоналізмі домінує достатній патріотизм, що зрозуміло й прийнятно. Це певна межа політичного націоналізму. Коли ж починає панувати шовінізм, державна політика втрачає стабільність, вона націлюється на експансію, на асиміляцію, що трансформує націоналізм у якусь патологію.