4. Систематика форм розумової відсталості

Класифікації, грунтовані на ступені тяжкості інтелектуального дефекту

Першою спробою диференціації розумової відсталості було виділення Пін елем (1806) чотирьох видів ідіотії:

1. стан близький до тварини, що характеризується повною дикістю, відсутністю усіх почуттів, аж до фізичних потреб;

2. стан, при якому є деякі поняття і фізичні потреби;

3. дурість — стан, при якому якоюсь мірою є розум і мова;

4. імбецилізм — стан, при якому в суб'єкта спостерігається поступове погіршення колись наявного розуму.

У цій систематиці уперше вже було намічено розділення на природжену і придбану форми недоумства.

Ескіроль (1838) став родоначальником класифікації розумової відсталості за такою ознакою, як час придбання недоумства. Саме він порівняв ідіотію з бідняком, який ніколи не мав багатства, а придбану деменцію зі станом багача, що поступово розоряється. За поняттям «імбецилізм», що раніше використалося в різних сенсах, він закріпив значення легкої форми ідіотії. Крім того, він створив першу класифікацію недоумкуватих за мірою вираженості інтелектуального дефекту, розділивши їх на ідіотів, імбецилів і розумово відсталих. Він вважав, що ідіотія — це природжений стан, розумова відсталість — придбаний, а імбецильність може бути і природженою, і придбаною. Ескіроль також систематизував недоумкуватих на підставі одного їз провідних симптомів — міри розвитку мовлення: імбециліки першого ступеня, такі, що мають вільне мовлення; імбециліки другого ступеня, що мають обмежений запас слів; ідіоти першого ступеня, що користуються короткими словами і фразами; ідіоти другого ступеня, що користуються тільки односкладовими словами і вигуками; ідіоти третього ступеня, що не мають мовлення. Разом з цією характеристикою він класифікував недоумкуватих за особливостями емоційних проявів: слухняні і послужливі суб'єкти, здатні придбати лише невеликий обсяг знань; суб'єкти з нерівномірним розвитком здібностей і нестійкою поведінкою. Ця систематика вже дозволяла, хоч би частково, передбачати перспективи розвитку і пристосування недоумкуватих. Цей крок знаменував собою появу класифікації, в основу якої був покладений ступінь тяжкості інтелектуального дефекту.

П. П. Малиновський (1847) розрізняв природжене й неприроджене недоумство, детально описав дефекти і потворність розвитку у хворих з природженим недоумством і вважав, що «природжене недоумство і безглуздя ніколи не виліковуються». Ймовірно, цей песимістичний прогноз довгі роки зумовлював ставлення клініцистів до дітей із розумовою відсталістю як безперспективним у плані лікування.

Необхідність ділення розумово відсталих індивідів за вираженістю їх недоумства визначається можливістю робити пророцтва про здатність до навчання та адаптації, оскільки одні здатні до оволодіння деякими простими шкільними навичками, а інші не можуть навіть обслужити себе. І до цього часу багато хто дотримується тієї точки зору, що систематизацію необхідно проводити за цією ознакою. Проте велика частина дослідників вже не задовольняється тільки одним критерієм і використовує для цієї мети й інші показники, проте головним все ж залишається ступінь тяжкості інтелектуальної неповноцінності.

Число класифікацій психічного недорозвинення продовжує рости. За Гелоф (1963), тільки в англомовних країнах є 23 різні угрупування синдромів. Так, наприклад, класифікація Американської Асоціації фахівців за психічною відсталістю складається зі шкал для оцінки інтелекту й поведінки. За допомогою інтелектуальної шкали виділяють декілька мір відсталості: пограничну легку, помірну, важку і глибоку, а за допомогою поведінкової шкали оцінюють міру порушення так званої адаптивної поведінки.