Розенбліт Артем 2-А

Політичні ідеології: історія і сучасність

 

План.

 

І. Природа політичної ідеології та її призначення.

Політична ідеологія – цілісне, концептуальне відображення інтересів певний класів, соціальних груп та інших спільностей, пов’язане з боротьбою за владу, її здійснення і захист з метою реалізації цих інтересів.

Теоретичний та ідеологічний рівні політичної свідомості відрізняються, оскільки ідеологія на відміну від науки не тільки несе знання, а й відбиває певне ставлення до предмета знання. Ідеологія завжди пристрасна. Без ідеології не може обійтися ніхто. На її духовному фундаменті будується національна свідомість народів. Без перебільшення можна вважати, що кожна нація має свою ідеологію – німецька, французька, англійська, українська ідеологія. Жодні зміни в суспільному ладі, політиці не спроможні знищити те, що закладене в природі людини – потребу в ідеології як усвідомленій меті суспільної діяльності. Це необхідний і конструктивний елемент суспільного розвитку, але за умови, що ідеологія посідає місце, відведене їй природою речей.

Ідеологію не можна відокремити від влади, владних відносин. За допомогою ідеологічних категорій обґрунтовуються або заперечуються ті чи інші політичні інститути, політичні курси, соціально-політичні доктрини. Врешті-решт вона покликана надавати значимості інституційним стосункам між людьми, пояснювати політичні реальності в конкретно-історичних умовах.

Проте ідеологія не завжди може зобов’язати людину діяти певним чином, я к це роблять правові норми. Не відданість власне ідеології, а членство в партії, яка діє іменем ідеології, зобов’язує її прихильників приймати політичні рішення. На відміну від партії ідеологія не має ні провідників, ні підлеглих, вона має тільки прихильників. Ідеологія – це конституйований елемент політики, а не альтернатива її.

По-справжньому конструктивна ідеологія повинна відповідати життєвим реаліям і спиратися на досягнення науки. Правильно сформульовані ідеологічні доктрини дають змогу розбити адекватні підходи до соціальних процесів, проблем зовнішньої та внутрішньої політики. Ідеологія як фактор політики набуває особливої актуальності в зв’язку з утвердженням ідейного і політичного плюралізму, появою політичної опозиції.

Подолання ідеологізмів є необхідною умовою формування політичної свідомості, адекватної природі громадянського суспільства. Звичайно, політична багатоукладність на ґрунті різних форм власності, в тому числі і трудової приватної, політичний плюралізм і багатопартійність передбачають як цілком нормальний стан суспільної свідомості ідеологічний плюралізм, а отже, конкуренцію і суперництво різних ідеологій. Жодна ідеологія не повинна бути державною, примусовою, офіційною, тобто виключається ідеологічним монополізм. Хоча кожна партія намагається свою ідеологічну платформу видати за єдино істинну.

Отож, ідеологія відіграє значну роль у політиці, у формуванні політичної свідомості.

Природа політичної ідеології та її призначення

Політична ідеологія є важливим елементом суспільної свідомості. Виступаючи в якості стержневої конструкції всієї ідеологічної системи, вона грає значну роль в політичному житті суспільства. Для початку розберемося, що є ідеологія?

Творцями теорії ідеології є німецькі мислителі К. Маркс, Ф. Енгельс і К. Мангейм. З точки зору К. Маркса і Ф. Енгельса, ідеологія є духовною освітою, що з'явилася в результаті соціально-класової диференціації суспільства. Вона виникає і розвивається у міру того, як на місце однотипних первісних общин прийшли соціальні групи різного типу, що мають різні інтереси і що займають неоднакове соціальне положення. Ідеологія сформувалася як інструмент вираження і захисту інтересів різних соціальних груп і класів. Можна дати таке визначення ідеології. Ідеологія - це функціональна характеристика суспільної свідомості, що відображає суспільне буття з позицій інтересів тих або інших соціальних груп, класів, спільнот і обслуговуюча ці інтереси. Соціально-класова суть ідеології зумовлює ряд важливих особливостей ідеологічного стилю мислення. Ідеологія – це однобічне, соціально-зацікавлене віддзеркалення дійсності. К. Маркс і Ф. Енгельс неодноразово називали ідеологію «ілюзорною», «помилковою свідомістю» оскільки в соціально-класовій спрямованості мислення закладена тенденція до однобічного, часткового віддзеркалення дійсності і прагнення видати цю частину, сторону образу дійсності за ціле, за якнайповнішу її картину.

Проте, з точки зору марксизму, сам по собі соціально-класовий підхід не виключає можливості об’єктивного дослідження суспільних явищ. Який образ дійсності буде представлений в ідеологічних системах залежить перш за все від ряду характеристик суб’єкта ідеології: від положення класу, соціальної групи в системі певних суспільних стосунків, від того, які суспільні тенденції виражають їх класовий інтерес, в якому відношенні вони знаходяться до основних завдань епохи. У цьому плані в марксизмі розрізняються прогресивні і реакційні ідеології. Прогресивна ідеологія виражає інтереси тих класів і соціальних груп, об'єктивне положення яких в системі суспільних стосунків обумовлює рух людства по шляху прогресу. Ідеологи даних суспільних сил, як правило, прагнуть спиратися на наукові досягнення і передові філософські вчення своєї епохи. Створюваними ними системами ідей є відносні істини, що містять момент об’єктивної істини. Ідеологія набуває реакційного характеру у міру того, як виражені в ній соціальні інтереси класів і соціальних груп приходять в протиріччя з об'єктивним ходом історії.

Отже, основне призначення ідеології полягає у вираженні і захисті інтересів соціальних груп і класів. А це передбачає пізнання і усвідомлення цих інтересів, розробку програмних цілей і засобів їх досягнення. Ідеологічні системи включають в свій вміст економічні, політичні концепції. При цьому вони спираються на певну філософію життя: картину миру, теорію історичного процесу, морально-етичні норми, цінності та ідеали.

Оскільки в соціально-структурованому суспільстві існують різні соціальні групи і класи, інтереси яких не збігаються, постільки в ньому постійно відбувається ідеологічна боротьба. Одне з важливих завдань ідеологічної боротьби - особливим інтересам пануючих груп і класів надати форму загального інтересу і тим самим упровадити в свідомість людей ідею спільності інтересів всіх класів і соціальних груп даного суспільства.

Досить поширений прийом, що служить цій меті – етернізація цінностей. Всякий панівний клас в своїй ідеології оголошує незмінними ті установи, ідеї і цінності, які найбільш істотні для даного устрою і виводить цю абсолютну значущість з тих ідей і принципів, які зараз панують в людській свідомості і тому надають найбільшу дію на свідомість людей. Таким чином, ідеологія передбачає боротьбу за єдність світогляду і ціннісних установок і експансію, силове нав'язування цього світогляду і установок за допомогою соціальних інститутів. У минулому такими інструментами служили переважно церква, система виховання і освіти, в сучасній державі цілеспрямована діяльність по формуванню суспільної свідомості здійснюється засобами масової інформації і комунікації.

Таким чином, ідеологія прагне згуртувати, інтегрувати суспільство, створити широку соціальну основу для влади правлячих еліт.

У тому або іншому суспільстві ідеологія є цілісним явищем, спаяним єдиною метою. Основою, об'єднуючим початком тієї або іншої ідеологічної системи служать інтереси тих або інших соціальних класів і груп. Але ця система внутрішньо диференційована відповідно до сфер суспільного життя. Дослідники виділяють політичну, правову, релігійну ідеологію.

Політична ідеологія утворює стрижень ідеологічної системи. Політична ідеологія виникає з суспільної потреби в регуляції стосунків корінних інтересів кожного класу і соціальної групи з інтересами інших класів і соціальних груп з точки зору їх боротьби за державну владу або інших форм участі в справах держави. З цієї точки зору політичну ідеологію можна визначити як специфічне вчення (доктрину), що обґрунтовує домагання того або іншого класу, соціальної групи влади (або її використання) і що добивається у зв'язку з цими цілями підпорядкування громадської думки її ідеям.

Основними цілями політичної ідеології є: опанування суспільної свідомості; впровадження в нього своїх ціннісних оцінок, цілей і ідеалів політичного розвитку; регуляція поведінки громадян на основі цих оцінок, цілей і ідеалів.

У політичній ідеології прийнято виділяти три рівні: теоретико-концептуальний, програмно-директивний і поведінковий.

Теоретико-концептуальний. На цьому рівні формуються основні положення політичної теорії, обґрунтовуються деякі цінності і ідеали, які лежать в основі запропонованого типу суспільного устрою. І оскільки всяка ідеологічна система прагне до внутрішньої несуперечності, творці ідеологічної конструкції проводять велику роботу по відбору і узагальненню ідейного матеріалу, усуненню протиріч між різними його аспектами і прагнуть представити їх як систему однорідних ідей, тобто струнку, несуперечливу, внутрішньо узгоджену систему. Від цієї якості ідеологічної системи певною мірою залежить її сприйняття масами.

Програмно-директивний. На цьому рівні соціально-філософські принципи і ідеали переводяться в конкретні політичні програми, гасла і вимоги політичних еліт, політичних партій, формуючи таким чином стратегію і тактику політичної боротьби по відношенню до солідарних або ворожих класів і соціальних груп. Через політичні програми і директиви здійснюється соціальна регуляція поведінки класів і соціальних груп. Безпосереднім носієм цих програм і установок є політична еліта. Проте без специфічних організацій, об'єднуючих класи і соціальні групи, і зусилля, що направляють їх, така регуляція була б неможлива. Тому джерелом програм і директив виступають політичні партії, а також держави в особі державного апарату.

Поведінковий. Впровадження в суспільну свідомість певних ідеологічних установок у вигляді програм, гасел і вимог приводить до певного типа політичної поведінки. Сильна сторона ідеологічних систем, з точки зору К. Мангейма, якраз в тому і полягає, що вони здатні об'єднувати людей і акумулювати їх енергію, направляти її на певні форми дії. Сила тієї або іншої ідеологічної системи визначається мірою освоєння громадянами її цілей і принципів, мірою їх втілення в практичних справах і вчинках широких верств населення.

Таким чином, політична ідеологія з'являється як система переконань і концепцій відносно навколишнього світу, певне світобачення і в той же час система політичних орієнтацій і установок. Це одночасно вчення (доктрина), програма і політична практика.

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб'єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.

ІІ. Основні ідеологічні течії в сучасному світі.

Світова практика виробила безліч різних ідеологічних систем. Я хочу зупинитися лише на найбільших з них: лібералізмі, консерватизмі, соціалізмі та фашизмі. Але також розгляну анархізм, марксизм, більшовизм.

Всі ці ідеологічні течії, без сумніву пов’язані з діяльністю визначених політичних партій та державних структур. Та ні одна з них в жорсткому вигляді, напряму не може бути віднесена до тої чи іншої партії чи курсу правління. Формування та утвердження кожного з цих ідеологічних напрямків проходило в різноманітних соціально-історичних та соціально-культурних умовах. Тому в їх змісті є безліч різноманітних відтінків и навіть протиріч.

1. Соціал-демократизм

Ідейні витоки соціал-демократії беруть початок з часів Великої французької революції і ідей соціалістів-утопістів. При цьому головною стимул-реакцією затвердження соціал-демократії було формування і зростання в кінці XIX – початку XX століть ролі і впливу робочого класу. Соціал-демократія спочатку розділяла найважливіші установки марксизму на ліквідацію капіталізму і корінне перевлаштування суспільства на початках диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності. Реальна практика змусила керівників соціал-демократії переконатися в безперспективності революційного переходу від старої суспільної системи до нової, необхідності трансформувати, удосконалювати її. У економічній і політичній боротьбі тієї епохи вони переконалися, що багато вимог робочого класу можна реалізувати мирними засобами, в процесі повсякденних і поступових змін.

Соціал-демократизм вважає необхідним:

1. соціальний і міждержавний мир.

2. суспільну свободу і солідарність.

Соціал-демократи виступають за поступове реформування буржуазного суспільства і відмову від класової боротьби, народовладдя, соціальну захищеність, заохочення робочої самоврядності і соціальне партнерство. Опинившись у ряді країн після другої світової війни біля керма правління або перетворившись на серйозну парламентську силу, європейська соціал-демократія добилася значних успіхів. Соціал-демократичні партії і профспілки, що підтримували їх, стали ініціаторами багатьох реформ.

2. Соціал-реформізм

Соціал-реформізм як один з напрямів соціал-демократії виник в останній чверті XIX століття. Його основою вважається реформізм в робочому русі, що заперечував необхідність соціалістичної революції і диктатури пролетаріату. Лідери цього ідеологічного напряму основою суспільних перетворень рахували реформи. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції і першої світової війни реформізм перетворився на організаційно оформлений політичний перебіг робочого руху, що протистоїть комуністичним партіям. Після другої світової війни соціал-реформізм порвав з марксизмом і проголосив своєю доктриною «демократичний соціалізм».

На думку прихильників соціал-реформізму (демократичного соціалізму) свобода для самовираження досяжна лише в тому випадку, якщо розуміти її не лише як індивідуальну, але і суспільну свободу.

3. Марксизм та більшовизм

Марксизм — одна з великих течій ідейно-політичної і соціально-філософської думки, що включає комплекс переконань по широкому спектру суспільно-історичних, економічних, соціальних, політичних, ідеологічних і безліч інших проблем.

Оскільки будь-яка держава представляє собою знаряддя панування одного класу над іншими класами, то із зникненням класових відмінностей і зосередженням всіх засобів виробництва в руках робочого класу сама потреба в «публічній владі», тобто державі, втратить всякий сенс. Політична влада, по Марксу, це «організоване насильство одного класу для придушення іншого». Коли пролетаріат сам, що переміг над буржуазією, перетворюється на панівний клас і скасовує старі виробничі стосунки, то разом з цим «він знищує умови існування класової протилежності, знищує класи взагалі, а тим самим і своє власне панування як класу». На зміну старому буржуазному суспільству «приходить асоціація, в якій вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх».

Тому цілком зрозуміло, що в очах основоположників марксизму в майбутньому питання про стосунки між державою і цивільним суспільством втрачало всякий сенс. Основоположники марксизму були переконані, що в комуністичному суспільстві завдяки «всесторонньому розвитку індивідів зникає підпорядкування його розподілу праці, що поневолило людину».

На початку ХХ століття марксизм розколовся на дві протиборчі одна з одною гілки: ленінізм (більшовизм) і соціал- демократію.

У 1903 році на світову політичну арену виступив більшовизм – найзлочинніна ідеологія всіх часів і народів, яка коштувала людству десятків мільйонів жертв у ХХ ст. і яка збирає свої криваві жнива й дотепер. Її творцем був Володимир Ульянов (Ленін), а найжорстокішим та найцинічнішим провідником у життя – Лев Троцький.

Відмовившись від основоположного принципу марксизму про одночасний перехід до соціалізму найбільш розвинених країн світу, В. І. Ленін висунув ідею про «слабку ланку» в ланцюзі капіталістичних країн - Росії і виступив з вимогою негайного насильницького захвату влади, зламу буржуазної державної машини, експропріації приватної власності і перетворення її в суспільну (державну) власність. Ідеологія ленінізму стала ідейною основою Великої Жовтневої соціалістичної революції і побудови соціалізму в СРСР і інших країнах соціалістичної співдружності. На базі цієї ідеології сталося усуспільнення виробництва, колективізація села, сформувалася потужна тоталітарна система. Проте ця система виявилася не ефективною і припинила своє існування на початку 90-х років ХХ століття.