Бондаренко

не більше від дідової долоні, зате така гарнюсінька, така гарнюсінька, що дідові ще ніколи не доводилося бачити. Обережно взявши мацюпусіньке дівчатко в жменю, старий мерщій подибав додому.

-Ти поглянь лишень, стара, що нам милостивий Господь послав, - щойно відчинивши двері, вигукнув дід.

-О Боже! – сплеснула руками баба. – Яка ж вона гарнесенька!

-Це наша донечка.

Дід пояснив жінці, як він знайшов це немовля, а потім обоє вирішили назвати її Каґуя-хіме, що значить „Осяйна принцеса”.

Але це ще не кінець чудесам. Майже щодня ходив дід різати бамбук і майже щодня натикався на бамбучини, що променилися срібним сяйвом. Він стинав їх, проте всередині ніяких дівчаток більше не було. Натомість у кожному стеблі він знаходив великі срібні монети! Невдовзі старе подружжя зробилося справді дуже багатим, і це дозволило їм ростити Каґую-хіме за таких умов, як і належить справжній принцесі.

Каґуя-хіме зростала навдивовиж швидко, ледве не по одному суну в день. І з кожним днем вона ставала все чарівнішою і життєрадіснішою. Цілими днями вона жваво забавлялася: її можна було бачити то як вона ганяє з вітрячком у руці, то як полює на бабок, що перелітають з квітки на квітку... Старі не могли навтішатися нею. Вони готові були на все заради неї.

Звичайно, недовго довелося їй захоплюватися дитячими забавами. Вже за три місяці Каґуя-хіме перетворилася на прекрасну діву, таку прекрасну, що люди просто німіли перед її неземною красою. Кожен юнак, якому довелося бачити її, відразу безнадійно закохувався.

Слава про красу доньки різальника бамбука вмить поширилася по всій країні, і незабаром черга багатих і знатних женихів добре втоптала стежку до дверей її хатини. Та Каґуя-хіме усім відмовляла.

- Я ніколи не одружуся, - казала вона дідові й бабі, - і ніколи самохіть вас не покину.

Старого, звісна річ, такі слова вельми втішали, бо любив він Каґую-хіме, як, мабуть, жоден батько у світі не любив свою дитину. Він навіть саму думку відганяв, що може її втратити. Проте п’ять найбагатших і найзначніших юнаків уперто наполя-

40

гали на тому, щоб прекрасна діва все-таки зробила з-поміж них вибір. Вони днювали й ночували біля воріт садиби, аби лишень улучити мить і ще раз поглянути на Каґую-хіме.

Старий відчував себе незручно, бачачи все це, але оскільки час спливав, а шляхетні юнаки все затялися на своєму, йому стало навіть жаль їх. Нарешті, він вирішив, що його донька має все-та- ки когось вибрати з-поміж них, і сказав Каґуї-хіме:

-Доню, кожна дівчина рано чи пізно, а мусить-таки одружитися. Чи варто зволікати далі? Вибери гарного для себе нареченого з-поміж цих шляхетних юнаків.

Та прекрасна діва відповіла:

-Серце моє мовчить.

-Ну що ж, тоді давай-но зробимо так. Хай кожен із них отримає по одному химерному завданню. Той, хто, мовляв, найкраще виконає його, той і стане твоїм обранцем. Хай перший принесе тобі золоту гілку з кетягом живого бурштину, другий – хутро з чистого золота, третій...

Кожна з наступних вимог старого була все неймовірнішою: віяло, яке б сяяло, немов сонце, намисто з очей дракона, папір, що сам би світився у темряві.

Повідомив старий від імені Каґуї-хіме про це рішення п’ятьом залицяльникам – і п’ять шляхетних юнаків негайно кинулися виконувати свої завдання, присягнувшись повернутися з загаданим ніби Каґуєю-хіме дарунком. „Легко сказати – важко зробити” – подумав старий. Він був переконаний, що такі неймовірні вимоги змусять їх усіх відмовитися від шлюбного задуму.

Уявіть лишень собі його здивування, коли через місяць всі п’ятеро виконали вимоги і повернулися з химерними скарбами! Тут були і бурштинові плоди, і золоте хутро, і сяюче віяло, і намисто з драконових очей, і світлоносний папір. Від дивовижної краси цих коштовностей не в силі було відвести очей. Та коли всі дари принесли Каґуї-хіме, вона заявила, оглянувши їх, що вони нічого не варті. І дійсно, її власна природна краса так променилася, так струменіла сяйвом, що всі залицяльники змушені були визнати: їхні скарби – це прості підробки. Пригнічені й понурі всі п’ятеро вийшли з будинку, помилувавшись прекрасною принцесою востаннє.

Старий полегшено зітхнув від того, що справа врешті-решт ви-

41

рішилася і що його прекрасна донька залишиться з ними. Проте нетривалим було його щастя. На восьмий місяць року з Каґуєюхіме стало відбуватися щось незрозуміле. Щоночі вона сідала біля вікна і не зводила очей з місяця, диск якого ставав усе більшим і яскравішим. Ніч у ніч зростала туга й задума в очах Каґуї-хіме.

Бачачи таке, старі почали турбуватися:

-Каґуя-хіме, Каґуя-хіме, чому ти така сумна? – запитали вони нарешті, не в змозі далі дивитися на страждання своєї доні. Ка- ґуя-хіме залилася слізьми, увіткнувшись обличчям у поділ старої.

-Ох, якби я могла, я б завжди залишалася з вами, - схлипувала вона, - та незабаром я маю повернутися.

-Повернутися?? – схопився зі стільця старий. – Куди повернутися?

-До місячної країни, де я народилася.

-До місячної країни?

-Так, тепер, коли я виросла, вони прибудуть за мною.

-Що? Хто? Коли?

-Місячні мешканці. П’ятнадцятої ночі цього місяця, коли буде повня.

-Але ж це завтра!! Ні! Не бажаю цього чути! – кричав старий,

-ти наша доня, і ніхто не забере тебе від нас!

Старий і його дружина обхопили діву руками, і всі троє гірко заплакали.

- Ми ніколи не відпустимо тебе, Каґуя-хіме, - ридав старий, - ніколи!

Наступного дня він найняв тисячу найміцніших самураїв для захисту від місячних мешканців. Ставши пліч-о-пліч, воїни оточили будинок, навіть на даху вишикувалися воїни з луками. І от, коли звечоріло, і місяць став підійматися з-за гір, усі вони напнули свої луки, спрямувавши стріли в небо. А старий та жінка, тим часом, сиділи з Каґуєю-хіме у внутрішньому покої будинку.

Ось величезне кружало місяця в повні цілком показалося з-за гір. Раптом від нього відділилося велике осяйне сріблясте коло і стало стрімко наближатися до безпристрасних самураїв. Тоді самураї випустили свої стріли, але вони, не влучивши, зникли в нічній пітьмі. Біля самої землі осяйно-сріблясте коло випустило безліч срібних променів-стріл, які пронизали лати воїнів, знерухомівши їх. Кожен із них застиг без руху, там, де стояв.

42

Тоді в осяйно-сріблястому колі на срібній кареті, запряженій крилатим конем, показалися дві місячні діви і стали спускатися над будинком. Водночас двері-переділка до внутрішнього покою сама собою поступово відсунулася вбік. Каґуя-хіме мимоволі підвелася і рушила до виходу, ніби її тягнула якась невидима сила. Старий і стара зрозуміли, що тепер вони нічого не спроможні вдіяти.

-Каґуя-хіме! – голосили вони, шкандибаючи за нею. – Якщо ти таки мусиш іти, візьми нас із собою.

-Якби я тільки могла... Ви не уявляєте, як я багато втрачаю разом із вами. Будь ласка, візьміть це як знак глибокої вдячності за ту любов до мене, яку я від вас відчувала.

У Каґуї-хіме випала з рук торбиночка.

-Там ліки, еліксир молодості, - промовила вона, - вживаючи його, ви не будете далі старіти. Будьте завжди здоровими і щасливими. Прощавайте!

Каґуя-хіме ступила до срібної карети, і крилатий кінь, потрясши своєю гривою, шугнув угору.

Старий різальник бамбука і його дружина розпачливо дивилися, як крилатий кінь, карета і небесні діви, здіймалися все вище, вище, як вони зникли в промінні місяця, і сльози струменіли по їхньому обличчі.

Довго тієї ночі старе подружжя стояло біля багаття, розпаленого у дворі. Старий тримав чарівну торбинку, яку залишила їм на прощання Каґуя-хіме.

-Отож, із цим зіллям ми зможемо жити вічно, - зітхнув він, пильно вдивляючись у яскравий повний диск місяця, - але без тебе, Каґуя-хіме, хіба зможемо ми коли-небудь знову стати щасливими. А що толку у вічному житті без щастя?

І з цими словами він кинув торбинку до багаття.

Сніговиця

Зимова пора в Японії по-своєму приваблива. Недаремно ж її, як і весну, оспівують поети, змальовують на полотні художники. Та й хіба не захоплююче спостерігати, як тихо падають з неба білі і ніжні, як лебединий пух, снігові пластівці, вкриваючи вигадливо

43

оздоблені дахи буддійських храмів, ажурні аркові мости, тендітні гілки плакучих верб, гарні яскраво розфарбовані ліхтарі, яких так багато в японських садах! Певно що тільки в Японії можна побачити таку ідилічну зимову картину.

Та вишукана форма приховує далеко не привабливу і не прихильну до людини суть.

Мосаку та його підмайстрові Мінокіті якось довелося мандрувати від свого села до сусіднього села взимку через ліс. Стояла морозна ніч, коли вони пройшли вже більшу частину шляху і підійшли до річки. Вони збиралися перепливти через річку на човні, але перевізник вже пішов додому, залишивши човна на другому березі. Долати крижану воду вплав за такої морозної погоди не випадало, тому вони раді були знайти притулок на ніч у невеликій будці перевізника по цей бік річки.

Мосаку повалився на підлогу й заснув, щойно зайшов до скромної, але затишної хатинки. А Мінокіті щось ніяк не спалося: тривалий час він лежав і слухав завивання вітру і шурхіт снігу , що бив у двері, заліплював шибку. Та ось втома далася взнаки, і Мінокіті вже засинав, як раптом знову проснувся від різкого подмуху крижаного вітру і снігової заметілі. Підвівши голову, він побачив, що двері відчинені навстіж, а посеред кімнати стоїть чарівна жінка у сліпучо-білому вбранні. Якусь мить вона стояла без руху, тоді підійшла і нахилилася над Мосаку. З її вуст, як білий морозний дим, струменів видих. Так подихавши на Мосаку протягом хвилини чи двох, вона повернулася до Мінокіті і дмухнула на нього. Він силкувався закричати, бо дихання цієї жінки було подібним до подмуху крижаного вітру, та голос десь застряг у горлі. Жінка впірила свій холодний погляд просто у вічі Мінокіті, а потім промовила тихо, але чітко:

-Я збиралася зробити з тобою те саме, що з цим старим, але зважаючи на твою юність і вроду, не стану цього робити. Від одного застерігаю: якщот тільки комусь розповіси про те, що тут чув і бачив – загинеш.

Після цього вона зненацька розтанула в повітрі.

Якусь хвилю Мінокіті приходив до тями, а тоді кинувся кликати свого улюбленого хазяїна:

-Пане Мосаку, пане Мосаку, просинайтеся! Трапилося щось надзвичайно жахливе!

44

Та відповіді не було. Він намацав потемки руку хазяїна – вона була холодна як шматок криги. Мосаку був мертвий!

Минув рік. Знову настала зима. Знову довелося якось Мінокіті повертатися додому через засніжений ліс. Несподівано посеред стежини він зустрів вродливу дівчину.

-Хто ти дівчино, як тебе звати? – запитав Мінокіті.

-Я Юкі.

-Куди прямуєш?

-Я йду до Едо1 найматися на роботу.

Краса дівчини приворожила Мінокіті, і він зважився запитати, чи не заручена вона. Почувши заперечну відповідь, Мінокіті запропонував їй піти з ним до нього додому. Красуня згодилася, а через деякий час вони й побралися.

Збіг час. Юкі подарувала своєму чоловікові десятьох гарненьких і розумненьких дітей. Щоправда, з якимсь блідішим кольором шкіри, ніж звичайно. Юкі була вірною і дбайливою дружиною. Коли ненька Мінокіті помирала, останніми словами її були слова похвали Юкі. Про зразковість і добропорядність Юкі говорили по всіх довколишніх селах.

Одного вечора, коли Юкі щось саме шила, схилившись над паперовим ліхтарем, Мінокіті ненароком подивився на її обличчя. Воно було якось так освітлене ліхтарем, що ні з того ні з сього йому раптом згадалася та жахлива ніч у хатинці перевізника.

-Юкі, - звернувся він до дружини, - зараз ти так нагадуєш мені прекрасну білу жінку, яку я бачив, коли мені було вісімнадцять років. Вона погубила мого хазяїна своїм крижаним диханням. Я переконаний, що вона була якимось злим духом, а ось цього вечора мені здалося, що ти дуже схожа на неї.

Юкі мить була нерухома, далі відклала своє шиття. Страшна посмішка з’явилася на її обличчі, вона нахилилася поближче до чоловіка і... пронизливо заволала:

-Це була я, Юкі-Онна 2 , це я приходила тоді й тихо замордувала твого хазяїна! О нещасний, ти зламав свою присягу,

1Едо – давня назва Токіо, сучасної столиці Японії.

2Юкі-Онна – Снігова діва, від япон.: “юкі” – “сніг” і “онна” – “жінка”, на відміну від Снігуроньки з українських казок, часто виступає як зла сила. Казки про Юкі-Онну поширені на о. Хоккайдо і в північній частині о. Хонсю, де зима досить холодна.

45

ти обіцяв нікому не розповідати про це. Тепер нашому щасливому подружньому життю прийшов кінець. І якби не наші діти, я б зараз негайно розправилася з тобою. Закарбуй собі, якщо тільки я почую, що вони нарікатимуть на тебе, скаржитимуться, то зимової снігової ночі я прийду, і ти розпрощаєшся-таки з життям!

Тоді Юкі-Онна, що значить Сніговиця, стала поступово розчинятися в білій імлі, шиплячи і здригаючись усім тілом, і зникла у димоході, щоб більше ніколи не повернутися.

Переклад О.І. Бондаря, Уємури Сусуму

46

dete, tsumadoi no hitotsu mo kakaranai yoo de wa, onna de wa nai) – «Негодяща та жінка, що не може знайти собі чоловіка під час утаґакі на горі Цукуба».

Любов до природи має у жителів японського архіпелагу витончено романтичний характер. Особливо яскраво вона виявляється у спогляданні за весняним цвітінням сакури – японської вишні. Цей своєрідний та зворушливий ритуал своїм корінням сягає раннього періоду їх історії. Естетичні та художні смаки японців нерозривно пов’язані із сакурою та її весняним цвітінням:

–

(Hana wa hankai wo mi, sake wa bisui ni nomu) – «Квіти прекрасні в бутонах, а саке, коли його п’ють маленькими ковтками»;

–

(Hana wa oritashi, kozue wa takashi) – «Хочеться зламати квітучу гілку сакури, але вона занадто високо»;

–

(Miyama no sakura) – «Cакура в гірській ущелині» (прихована краса – чарівна жінка, про яку знають небагато людей).

Система образної мови японських паремій є надзвичайно символічною і відображує в повній мірі ментальність синоцентричної культури далекосхідного ареалу. У ній втілені ті особисті риси, що притаманні Сходу як носію духовних цінностей на відміну від Заходу, який є взірцем матеріально-прагматичних стереотипів. Важливе місце в системі японської культури займають уявлення, що своїми коріннями пов’язані з духовно-ідеологічними алгоритмами ментального поля Китаю, яке пронизує жива течія Буддійської мудрості. До їх кола, безумовно, належить далекосхідна система знаків зодіака, зокрема відображена і в пареміях, підгрунттям якої є своєрідний „пантеон” звірів.

Ось декілька прикладів:

–

(Mochiiru toki wa nezumi mo tora ni naru) – «Коли призначають [на посаду], тоді й миша стає тигром» (Коли нікчемній людині дають владу, то вона змінюється);

–

(Ushi no senri, uma no senri) – букв.: «І віл – тисячу рі, і кінь – тисячу рі» (Віл долає відстань у тисячу рі повільніше за коня, але

49