Бондаренко

осені 996 р. Наступною було написано "щоденникову" чи "мемуарну" частину (близько 1001 р.), а потім – есеїстичну. Аналізуючи результати текстологічних досліджень японських літературознавців, присвячених історії написання пам‘ятки, В.Н. Горегляд зазначає, що навряд чи можна сподіватися на будь-яке наближене відтворення форми авторського оригіналу.

Власне, література дзуйхіцу, найяскравішим представником якої одностайно вважається “Макура-но сосі” Сей-сьонаґон, саме тому й набула такого поширення, що вона уособлювала собою один з найхарактерніших способів світосприйняття. Єдність творів, що належать до жанру дзуйхіцу, приховано за зовнішньою роздрібненістю його елементів, за вдаваною хаотичністю їх чергування. Однак подібний прийом – який цілковито можна назвати художнім – притаманний не лише цьому літературному жанру, але й багатьом традиційним школам японського мистецтва, зокрема архітектурі, садовому мистецтву, живопису.

Серед визначальних властивостей есеїстичних творів японської літератури середньовіччя, зокрема дзуйхіцу, фахівці виділяють мозаїчність (твір складається з окремих тематичних і композиційних стилістично не поєднаних між собою елементів), безфабульність (текст у цілому позбавлений загального фабульного зв‘язку), документальність як загальна риса усіх творів жанру дзуйхіцу і щоденників. Кожний дан містить щонайменше один епізод чи одну ситуацію, яка конкретно існувала чи яка є типовою за даних умов, необов‘язковість збігу просторової композиції оповіді з позицією головного героя уривку в сюжетних описах і, насамкінець, можливість переключення позиції оповідача з одного героя на іншого за умов збереження за оповідачем емоційного стану опису чи зображення. Водночас класифікація та найменування данів за принципом "хороше-погане", "приємне-неприємне", "пристойне-непристойне", "красиве-потвор- не" тощо чітко і прозоро визначає коло релігійно-філософських і ес- тетико-літературних уподобань письменниці, які в своїй сукупності складаються та відображають цілісну світоглядну картину середньовічної аристократії.

Ю.В. Осадча

470

Протягом року, цілий рік кожен із них – чарівний.

Новий рік. Радісно синіє прояснене небо, злегка весняний серпанок перетворює все навколо, усі люди в святкових одежинах, із проясненим серцем урочисто вітають своїх государів, бажають щастя один одному – чудове видовище!

У сьомий день Нового року збирають на підталинах парость молодих трав. Як дивно вони сходять, як свіжо і яскраво зеленіють навіть там, де їх зазвичай і не побачиш, усередині палацової огорожі! У цей день знатні столичні пані приїздять до палацу в ошатно прикрашених екіпажах подивитися на хід "Білих коней". Ось один із екіпажів вкотили через Серединні ворота, але візок по дорозі підкинуло, жінки стукаються головами; гребінці з волосся випадають і ламаються. Це викликає веселий сміх. За брамою близько караульні Лівої гвардії юрбилися придворні, які взяли луки в охоронців, що супроводжували процесію, і стали лякати коней дзенькотом тятиви; зі свого екіпажа я могла розгледіти лише ґратчасту огорожу вдалині перед палацом. Повз неї раз у раз снували служниці та камеристки. Яке замилування! "Які щасливиці! - думала я. - Як вільно вони ходять тут, у найвищій обителі за дев‘ятьома брамами. Для них це звична справа!", але на перевірку двори там тісніші настільки, що охоронці з церемоніальної свити пройшли так близько від мене, що було навіть видно то білі, то чорні плями на їхніх обличчях: білила накладені нерівно, начебто місцями зійшов сніг і проступила темна земля... А коні поводилися неспокійно, здіймалися дибки, мимоволі від страху я сховалася в глибині та вже нічого більше не побачила.

На восьмий день Нового року усі квапляться висловити свою дяку государеві, і тільки й чується гримкий стукіт екіпажів – і це також викликає замилування!

П‘ятнадцятий день – свято, коли, за звичаєм, государеві підносять "Страви повного місяця". У знатних будинках усі жінки – і старші, поважні пані, і молодиці, - ховаючи за спиною мішалку для святкової страви, намагаються ляснути один одного, поглядаючи через плече, як би самій не дісталося. До чого ж вони курйозні! Та раптом ляск! – і хтось не вберігся, і всі тішаться з того! Але роззява, звісна річ, шкодує…

Молодий зять, який лише нещодавно почав навідуватися до своєї дружини в будинку її батьків, збирається зранку відбути до

472

імператорського палацу. Цю мить і чатують жінки, одна з них причаїлася у далекому закуті й виглядає час від часу (в будь-якому будинку найдеться така, що всюди совається першою). Вигляд її бавить решту, ті дивляться на неї й починають прискати зі сміху. "А ну тихенько!" – махає вона на них рукою. І тільки молода пані робить вигляд, немов нічого не розуміє та залишається незворушною. "Ой, мені треба взяти ось це!" – вискакує із засідки жінка, підбігає до юної пані, ляскає її мішалкою по спині й миттєво зникає; усі дружно заливаються сміхом. Молодий зять також м'яко посміхається, а молода пані навіть не здивувалася, і як же ж мило, коли лише обличчя її трішечки рожевіє! А часом жінки б‘ють не тільки одна одну, а й чоловіка можуть стукнуть. І так кумедно виглядає сцена, коли інша у розпачі та гніві почне запально докоряти й сварити кривдницю! Навіть у палаці государя без цього не минається, усі у веселому біганні, суворий етикет порушено, така метушня навколо!

Забавне сум‘яття в імператорському палаці трапляється й тоді, коли чекають на нові службові призначення. Нехай валить сніг і дороги окуті кригою, однаково несуть прохання. Чиновники четвертого й п‘ятого рангів, особливо молоді дивляться весело, вони сповнені найясніших надій. Старі з сивиною в головах у пошуках заступництва сунуть до покоїв придворних пані та з жаром нахвалюють власну мудрість й інші свої чесноти, та звідки ж їм знати, що молоді насмішниці опісля безжалісно передражнюють і глузують з них? "Та чи не замовите за мене слівце государеві? І государині? Благаю вас!" – перекривляють вони. Та добре, якщо надії їхні справдяться! Але як сумно, коли хтось зазнає невдачі!

Третій місяць. Третього дня сонце світить і спокійно сіяє в ясному небі. Починають розкриватися квіти персика. Верби та інші дерева також о цю пору невимовно гарні, а бруньки на них немов кокони шовкопряду. Саме о цій порі! Але обпадуть листки, і настане кінець замилуванню…

Зломивши довгу гілку квітучої вишні, поставити у велику вазу – що може бути прекрасніше? А близько неї сидить і розмовляє з пані знатний гість, можливо навіть старший брат самої імператриці, у сукмані "кольору вишні" поверх багатокольорових одежин. Чудесна картина!

Четвертий місяць. Дивовижні свята в храмі Камо. І святковий одяг чиновників вищих санів відрізняється насиченістю кольору

473

залежно від їхніх посад, але нижній одяг однаково з білого шовку, так віє від нього прохолодою! Листя на деревах починає зеленіти і вабить своєю свіжістю; і небо, чисте від весінньої димки чи осіннього туману, якось мимоволі замиловує, але у надвечір'я або вночі здалеку доноситься ледь чутний, немов оманливий самотній крик зозулі, що доходить до самого серця!

І як же ж захоплює, коли із наближенням свята прислуга метушливо бігає зі на швидку руку неохайно загорнутими в папір чи щось інше тонкі згортки шовкові тканини "синьо-пурпурового кольору або "опалого листя вперемішку з молодим". І дивніше, ніж зазвичай, виглядає одяг із темніше-соковитим ометом, плямисто чи яскраво фарбовані з одного боку. А молоді пані тільки й встигли, що вимити та зачесати волосся, але одяг їх м‘ятий і заношений у повному безладі, і чутно "Бракує шнурівок до сандалій! Принесіть підошви до взуття!". І їхня покваплива біготня і приготування, і нетерпіння в очікування того самого дня – усе це так вабливо!

Свято почалося і навіть невгамовні, які ходили пританцьовуючи, зараз поважно йдуть у охайному, відповідному до події одязі, немов монахи, що очолюють ходу. Серце б'ється частіше від такого видовиська! Як дивовижно виглядає хода з матерів, сестер і тіток молодих пані, що прямують за ними!

Лише у цей день дозволено тим, хто прагне зайняти посаду чиновника шостого рангу при дворі, вдягнути одяг заборонених не для чиновників кольорів. І як би хотілося не знімати цих кольорів одягу! Але ж так недолуго виглядає одяг із тканини без візерунків!

Часом одні й ті самі слова учуваються… (3)

Часом одні й ті самі слова учуваються по-різному. Проповідь буддійського ченця. Мова чоловіка та мова жінки. Простолюдини люблять обов‘язково додавати зайві слова. Невелемовність чаруюча.

Залишаючи на світанку кохану … (60)

Чоловікові, коли він на світанку повертається від пані, не варто вже надто опікуватися своєю зовнішністю; і не біда навіть, якщо він недбало зав‘яже шнурок на шапці ебосі та зачіска й одяг його будуть безладні. Нехай мисливський одяг сидить на ньому неохайно, але

474

хто о такій порі побачить його й підніме на сміх?

Коли раннім ранком наступає пора розставання, чоловіку слід поводити себе належним чином. Засмучений тим, що доводиться вертатися, він не поспішає піднятися з ліжка, але жінка, поки не розвиднилося, квапить його піти та каже щось подібне до слів: " Уже світає. А як нас побачать!", та чоловік на те тільки важко зітхає: "О! Який би я був щасливий, коли б ранок ніколи не настав!" Він сидить на постелі та не поспішає натягнути на себе шаровари, але схилившись над жінкою, шепотить їй на вушко те, що не встигнув сказати вночі, і начебто в нього нічого іншого на думці й немає, а тим часом він зав‘язав на собі пояс, а потім піднімає верхню частину ґратчастого вікна й разом зі своєї подругою йде до двостулкових дверей: "Як стомливо буде тягтися день!" – говорить він жінці та вислизає з будинку; а вона проводжає його довгим поглядом, але навіть сама мить розлуки залишиться в її серці як казковий спогад.

Але ж згадується мені, що бувають і такі коханці, що підхоплюються ранком з ліжка як ужалені, потім стануть навколішки і, широко розставивши руки, повзають по підлозі в пошуках того, що розкидали напередодні, а тоді закочують рукава мисливського одягу, затягують пояс і зав‘язують міцно шнурівки на шапці ебосі, закріплюючи її на голові зі словами: "Віяло та листки паперу… Начебто клав їх учора в головах…" – і повзають по кімнаті, нишпорячи навпомацки руками, приказуючи: "Ніде не видно. Та де ж це воно?", а знайшовши, обмахуються віялом, а потім засунуть папір за пазуху і на прощання кидають тільки: "Ну, то я пішов!"

Рідко… (72)

Рідко побачиш тестя, який нахвалює зятя. А також невістку, про яку дбає свекруха. Щипчики зі срібла, які добре вискубують брови. Слуга, який не чорнить своїх панів. Людина без найменшого недоліку.

І постать, і душа, усе в людині прекрасне, і довге життя у світі нітрохи не зіпсувало її.

Люди, які проживають у одному будинку, але взаємно завбачливі, поводяться сором‘язливо і церемонно, як начебто в присутності чужих, і увесь час невтомно стежать за собою, але, врешті-решт, не вдається приховати свою справжню вдачу від інших.

475

Рідко не крапнеш тушшю, коли переписуєш роман або збірку віршів. У розкішному зошиті пишеш із особливим старанням, але він однаково обов‘язково забрудниться. А що говорити про дружбу між чоловіком і жінкою; навіть між жінками не часто завжди глибокі дружні почуття і злагода, попри всі клятви у вічній дружбі.

Коли минули Дні помину святих імен Будди… (77)

Коли минули Дні помину святих імен Будди, до покоїв імператриці внесли ширми із зображеннями пекла, аби государиня могла дивитися на них і поринути в покаяння. Ці зображення були неймовірно жахливими. "Дивися, дивися на них," - наказала мені імператриця, але не в силах дивитися, охоплена жахом, сховалася в одному з внутрішніх покоїв.

Щосили лив дощ, у палаці запанувала нудьга, придворні вищих рангів були запрошені до покоїв государині, аби розважитися. Сьонаґон Мітітака неперевершено грав на біва. Йому підгравав Нарімаса на кото-со, Юкійосі грав на флейті, а тюнаґон Цунефуса – на багатостовбурній флейті. Як це було чудово! Коли стихли звуки біва, його світлість дайнаґон продекламував: "Звуки біва стихли, але баряться ще з розмовою". Я перебувала у віддалених покоях, але тут не втрималася і вийшла до присутніх зі словами: "Знаю, мій гріх жахливий, та чи можу я опиратися чарам мистецтва?" І всі засміялися.

Те, що красиво (144)

Намальоване на дині дитяче личико. Ручний горобець, який, підстрибуючи, біжить за слідом, коли пищиш на мишачий лад: тю- тю-тю.

Дитина років двох-трьох, яка швидко повзе на оклик і раптово помічає гострими оченятами якусь невеличку дрібничку на підлозі. Вона хапає її пухлими рученятами і показує дорослим. Дівчинка, підстрижена як черниця. Вона не відкидає з лобу довге волосся, яке заважає їй роздивитися щось, а нахиляє голову вбік. Як це замиловує!

Маленький придворний служка привабливий, коли проходить повз у церемоніальному вбранні. Зворушливо-милі паперові ляльки,

476

якими граються дівчатка.

Зірвеш на ставу маленький листочок лотосу і милуєшся ним. А дрібненькі листочки рожі! Взагалі, все маленьке зворушує своєю дивовижною красою.

Товстенький малюк років двох повзе в довгому-предовгому платтячку з переливчасто бузковому крепі, рукава підхоплені пасомками, або інша дитина йде, хитаючись, сама вона – крихітка, а рукава довгі… Не знаю навіть, хто з них миліший. Хлопчик років восьми-дев‘яти читає книжку, його тонесенький дитячий голосок проникає в самісіньке серце.

Курчата на довгих ніжках із пронизливим писком біжать то позаду, то попереду, гарненькі, біленькі в своєму куцому пір‘ячку. До чого ж вони забавні, коли чимчикують стайкою за мамцею-квочкою. Чудові качачі яйця, а також посуд із лазуриту для священних реліквій.

Те, що нагадує минуле, але вже ні до чого не придатне (156)

Циновка з візерунками з порваними краями, з яких стирчать нитки.

Ширми з картинами у китайському стилі, що почорніли й порвані. Художник, який втратив зір.

Накладне волосся довжиною у сім-вісім сяку, коли воно почало рудіти.

Тканина кольору пурпурного винограду, коли вона вицвіла. Охочий до легких пригод, коли він старий і немічний.

Сад шанувальника витонченої краси, де всі дерева були знищені вогнем. Ще лишається став, але ряска й водяні трави вже почали глушити його.

Те що далеко, хоча й близько (159)

Свята на честь богів, чинені перед палацом.

Відносини між братами, сестрами й іншими родичами в недружній родині.

Звивиста дорога, що веде до храму Курама.

Останній день дванадцятого місяця і перший день Нового року.

477

Те що близько, хоча й далеко… (160)

Обитель райського блаженства.

Слід від човна. Стосунки між чоловіком і жінкою.

Музику приємно слухати… (200)

Музику приємно слухати вночі. Коли не видно людських облич.

Післямова

Ці записи про все, що потрапляло мені на очі й що хвилювало моє серце, я жадала записати, розважаючись під час нудьгування, в тиші мого будинку, де їх би ніхто не побачив; та, можливо, тут чимало відвертих місць, які, нажаль, можуть образити людей, тому я й приховувала свої записи, сподіваючись, що вони в надійному місці, але проти мого бажання вони потрапили до рук інших людей і набули розголосу.

Якось міністр двору Коретіка приніс імператриці стос паперу. "Що я маю писати на ньому? Текст "Історичних записів" для государя вже переписано," – дивувала імператриця. "Тоді писати край узголів'я," – наважилася я попросити їх для своїх інтимних записів. "Добре, бери їх собі," – милостиво погодилася імператриця. Так я отримала в дарунок незліченну кількість чудового паперу, і здавалося, йому кінця не буде, скільки б я не записувала дрібних і малозначущих речей, скільки б легковажно не писала б про все на світі.

А ще в цих записах я прагла написати про дивне і цікаве в нашому світі, і про людей, яких я вважаю дивовижними, і про вірші, і про дерева й трави, птахів і комах; і нехай вони не виправдають очікувань інших, і нехай люди засуджуватимуть мене, та я ж не мала наміру показувати їх кому-небудь! А просто задля власного задоволення писала про все, що мимоволі спадало мені на думку, писала свавільно, а тому хіба вони можуть порівнятися з іншими справжніми записами? А коли чула від деяких читачів схвальні відгуки на кшталт: "Напрочуд розкішно!", то була здивована. Але, власне, це й дійсно так, чому тут дивуватися? Часто підносять нікчемні речі і, навпаки, те, що слід хвалити – критикують: ось чому слід дивуватися! Але прикро, що люди дізналися про неї.

Коли тюдзьо лівої гвардії під час перебування на посаді правителя провінції Ісе відвідав мене в моєму будинку, йому присунули

478

циновку з боку веранди, на якій лежав цей рукопис. Я розгубилася і поспішила забрати, але було вже пізно: він ухопив рукопис і повернув його лише через деякий час. Схоже, від тієї пори записи почали поширюватися серед людей і на момент їх завершення були добре відомі.

Переклад Ю.Осадчої

479