Бондаренко

лад, відповідним чином естетизуючи головні засади буддійської філософії, пристосувавши їх до особливостей національного менталітету та специфіки власного світосприйняття. І вже на основі цих “японізованих” буддійських уявлень створююють нові художньо-ес- тетичні концепції для багатьох видів мистецтва та жанрів літератури. А тому такі естетичні категорії, як макото (маґокоро), моно-но аваре, юґен, вабі, сабі тощо, при всій їхній універсальності були й залишаються суто японськими естетичними категоріальними поняттями, які характеризують виключно японську літературу та мистецтво.

На цю особливість формування складових японської національної естетики та поетики вказували майже всі зарубіжні фахівці, як і переважна більшість японських істориків мистецтва, культурологів, літературознавців. Так, Д.Г. Главєва, розглядаючи лише один з аспектів буддійської філософії, а саме ідею “ефемерності, тлінності всіх життєвих явищ і процесів”, зазначає, що ця ідея була “досить своєрідно інтерпретована японцями в елегійному ключі і представ-лена у вигляді мотиву мудзьо (мінливості). Життя сприймалося в його сумній чарівності, яка закликала милуватися кожною миттю буття”

(Главева Д.Г. Традиционная японская культура: Специфика мировос-

приятия. – М., 2003. – С. 177).

Особливості японської естетики та поетики, зумовлені впливом синтоїзму та буддизму, значною мірою визначали специфіку тематики японської класичної поезії, робили ліричного героя японських поетичних творів саме японцем, легко впізнаваним і відмінним від ліричних героїв інших поезій світу. “Героя аристократичної літератури (так само як і її авторів) на відміну від “людини, яка рятується” в буддійських творах можна визначити як Homo sensibilis (“людина, яка відчуває”.- І.Б.). Повна відчуженість від життєвих негараздів була тим підґрунтям, на якому культивувалася підвищена увага до найтонших нюансів переживань і людських стосунків. Самі носії аристократичної культури чудово усвідомлювали власну витонченість. Звернімося до Ґендзі, безсумнівно найяскравішого образу, створеного літературою епохи Хей-ан: “Люди минулих днів були, без сумніву, мудрішими від нас. Що ж стосується почуттів, то нинішнє покоління напевно перевершує їх” (“Ґендзі-моноґатарі”, глава “Хацуне”). Чотири речі найбільш привертали увагу й забирали час аристократів: кохання, природа, свята і, як можна здогадатися за кількістю книг, які перебували в обігу в придворних колах, письменни-

10

цтво. Не кажучи вже про поезію, численні аристократки (а саме їхньому пензлю належать головні літературні твори доби Хей-ан) переймалися на дозвіллі написанням прози. Письменництво приносило їм справжню насолоду. “Наш лихий світ нестерпний і огидний, іноді мені не хочеться більше жити... Але якщо в такі хвилини до моїх рук потрапляє білий чудовий папір, гарний пензлик, білі листи з красивим візерунком чи папір із Мітіноку – ось я і втішилася. Я вже згодна жити далі” (Сей-сьонаґон. Макура-но сосі (“Записки в узголі- в’ї”) // Повне зібрання творів старояпонської класичної літератури ([Ніхон котен бунґаку дзенсю]). – Т. 11. – Токіо: Сьоґакукан. – 1974. – С. 283)” (Мещеряков А.Н. Древняя Япония: буддизм и синтоизм (проблема синкретизма). – М., 1987. – С. 148).

Про особливості культурного життя Японії доби Хей-ан відомий сходознавець, акад. М.Й. Конрад писав: “Немає нічого більш парадоксального в Японії, ніж картина культури цієї епохи: з одного боку, блискучий розквіт цивілізації, високий рівень освіти й освіченості, розкіш і вишуканість побуту та повсякденного життя; надзвичайний розвиток суспільних взаємин, складний і розгалужений політичний апарат, розквіт мистецтва й незрівнянний блиск літератури, а з іншого – технічний і економічний занепад, огрублення моральних звичаїв, іноді на межі зі здичавілістю, неосвіченість і воістину тяжке становище народних мас. У епоху Хей-ан поруч стоять: варварство і витонченість, розкіш і убогість, висока освіченість і невігластво, елегантний екіпаж і непрохідні дороги, величний палац і убога хижка...

Епоха найразючіших контрастів, найнесумісніших протилежностей, рівних яким не знала японська історія... Головним принципом мислення, життя та діяльності хей-анців, що пронизував усю будівлю їх культури згори до низу, був естетизм. Культ краси в усіх її різноманітних проявах, служіння прекрасному – ось що керувало хей-анця- ми у їхніх діях і міркуваннях... Не буде перебільшенням сказати, що цінність Хей-ана – не в його поетичних антологіях, якими б цікавими вони не були, не в його численних романах, іноді – монументальних, іноді – у вигляді низки окремих уривків та записок, не в його інтимній літературі – щоденниках і нотатках, а саме в житті та поведінці його представників. Художній твір епохи – не “Ґендзі”, не антологія й не “Ісе-моноґатарі”, а пронизане естетизмом саме життя кавалера чи дами хей-анської столиці... Будь-яке почуття було включене в рамки естетизму, підкорялося його законам і вимогам. Не

11

сила почуття, не його тонкість, не палкість, не сконцентрована стриманість, навіть не якість, а рафінована витонченість – ось чого вимагав естетичний кодекс Хей-ана. І марно ми стали б шукати в літературних пам’ятниках епохи героїчні вчинки, сильні душевні рухи, потужні афекти – нічого такого не існує. Є лише примхлива гра витончених настроїв і пов’язаних з ними дій. І це естетичне сповіду-

вання замінювало мораль” (Конрад Н.И. Исэ-моногатари. – Петроград., 1923. – С. 12-15).

Услід за М.Й. Конрадом сучасна дослідниця японської культури Д.Г. Главєва з цього приводу зауважує: “Від народження до смерті хей-анські аристократи мешкали в штучному, естетизованому світі поезії, свідомо ізольованому від прози життя. Естетизація всіх сфер побуту була їхнім ідеалом. Утілити цей ідеал у життя вони прагнули досить-таки наполегливо, перетворюючи кожен свій крок на церемоніальне дійство: будь то імператорський прийом, урочистий похід на прощу чи втіхи на дозвіллі” (Главева Д.Г. Традиционная японская культура: Специфика мировосприятия. – М., 2003. – С. 70).

Японія – єдина країна в світі, в історії якої існувало міністерство поезії, а саме ним була створена 951 р. при імператорському дворі

“Пісенна палата” (Оо-ута-докоро або ще Дайка-сьо чи Вака-доко-

ро), чиновники якої займалися збиранням і переписуванням кращих віршів, надісланих до столиці з усіх куточків країни, організацією поетичних конкурсів та укладанням офіційних поетичних антологій.

Японія – це країна, де при імператорському дворі серед місцевої знаті, на віміну від тієї ж середньовічної Європи, протягом кількох століть популярними були не лицарські, а саме поетичні турніри, так звані, ута-авасе ( ), переможці яких окрім слави й уваги з боку шляхетних дам нагороджувалися високими державними посадами, чинами, достроковим просуванням по службі тощо.

Японія – це країна, де в VIII-XII ст. конкурсний іспит для претедентів на будь-яку державну посаду при імператорському дворі або в провінції обов’язково передбачав теоретичне питання з китайської чи японської поетики1, а також написання кандидатом на вакантну

1 Так, наприклад, один із шести сувоїв, що збереглися до нашого часу, відомої ки-тайськомовної антології “Кейкоку-сю” ( – “Вірші, зібрані для упорядкування держави”, 827 р.), містив відповіді на екзаменаційні питання з поетики для вищих аристократів, які готувалися до конкурсу на заміщення вакантних посад при японському імператорському дворі.

12

посаду власного вірша на запропоновану тему.

Японія – це країна, де за доби Нара (710-794 рр.) і за доби Хей-ан (794-1185 рр.) дами та кавалери листувалися між собою виключно у віршованій формі.

Японія – це країна, де поетичні шедеври, створені впродовж багатьох поколінь кращими японськими поетами, трапляються на кожному кроці. Вони викарбувані на гранітних брилах, установлених поблизу того чи іншого історичного місця, практично в усіх мальовничих куточках країни: біля численних водограїв, обабіч стародавніх доріг, на гірських перевалах. Вам обов’язково потрапить на очі вкритий зеленим мохом камінь із викарбуваним на ньому віршем поруч із синтоїстським або буддійським храмом, на пам’ятнику чи на могильному надгробку.

Японія – це країна, де навіть гральні карти, завезені сюди португальцями у другій половині XVI ст., були використані місцевими мешканцями для створення нової захоплюючої поетичної гри під назвою ута-ґарута ( /заст.: / - “карти-пісні” чи

“поетичні карти”), учасники якої повинні якомога швидше з’єднати разом дві частини одного вірша-танка. Ці частини (відповідно: 3 і 2 рядки) записувалися на різних картах, загальна кількість яких складала двісті штук. Половину перетасованої колоди карт із початковими рядками віршів (так звані, йоміфуда / /, досл.: “карти, які читають”) тримав у руках і читав уголос ведучий, а учасники гри мусили швидко знайти продовження вірша серед іншої половини карт, розкладених на підлозі (так званих, торіфуда / / – досл.: “карти, які беруть”). Особливо популярною ця поетична гра була й залишається донині в новорічну ніч. Майже всі загальнонаціональні канали телебачення у своїх святкових новорічних програмах, а також у перші дні січня обов’язково транслюють фінальні змагання з цієї цікавої інтелектуальної гри, що зазвичай проходить під егідою того чи іншого члена японської імператорської родини, а імена переможців, які отримують чималі грошові або інші коштовні призи, стають відомими всій країні.

Японія – це країна, у якій неможливо зустріти мешканця, що за своє життя не спробував би скласти власного вірша чи не знав би напам’ять кілька хайку з поетичної спадщини Мацуо Басьо, Йоси Бусона, Кобаясі Ісси, Масаоки Сікі або танка з відомих поетичних анто-

логій “Ман-йо-сю”, “Кокін-сю”, “Сінкокін-сю”, “Хяку-нін іс-сю”. З

13

раннього дитинства поезія так органічно входить до повсякденного життя мешканців цієї країни, так тісно пов’язана з проявом їхніх почуттів і емоцій, що уявити собі японця, який не любив би поезію (чи принаймні відверто в цьому зізнавався), неможливо.У країні існує безліч аматорських поетичних клубів, гуртків, шкіл, які за власні кошти щороку друкують величезну кількість поетичних збірок та часописів із віршами своїх членів. Редактор популярного в Японії журналу “Тай-йо” (“Сонце”) Юдзьобо Хідеакі в одному з номерів, присвяченому японській поезії хайкай (№ 16, 1976 р.), зазначав, що “кількість японців, які пишуть сьогодні вірші в жанрі хайку, наближається до трьох мільйонів”. Кількість тих, хто складає вірші- танка, не менша, якщо не більша.

Звичайно, що цій віршоманії, поголовному захопленню японців написанням власних віршів, сприяє не лише їхня загальновідома любов до прекрасного, але й оманлива “простота” поетичних форм (жанрів), що використовуються в японській поезії: невеликий обсяг, відсутність рими, віршового розміру (звичайно, у європейському розумінні цього терміна) тощо. Адже справді, здавалося б, що простіше: напиши п’ятискладовий рядок, потім семискладовий, а потім іще раз п’ятискладовий – і вірш-хайку готовий! Але справжніми поетами стають одиниці. Як слушно писав колись американський письменник Джек Лондон у листі до однієї зі своїх численних шанувальниць: “Немає нічого складнішого від простоти! І в цьому сенсі написати два томи “Капіталу” значно легше, ніж маленький ліричний вірш, у якому йдеться про людські почуття”.

Ця оманлива простота японських поетичних форм призводила до анекдотичних випадків, які донесла до нас історія. Одного разу відомий японський письменник Іхара Сайкаку (1642-1693), який до сорока років писав лише вірші (його перший прозовий твір – роман “Чоловік, що обрав кохання” з’явився в 1682 р.), протягом дня склав майже 1600 хайку, які видав окремою збіркою в 1675 р. під назвою “Хайкай оякадзу” (“Велика кількість хайку”) з підзаголовком “Тисяча рядків хайкай, складених на самоті протягом одного дня”). Змагаючись із ним, один маловідомий поет із міста Сендай через певний час за день пише 3000 хайку. Ображений Іхара Сайкаку 1681 р. видає нову збірку віршів “Сайкаку оякадзу”, що містила вже 4000 хайку, теж складених ним протягом дня. Ось приклад із цієї збірки:

14

***

Витрушувать чи ні Постіль мені Сьогодні ввечері?

Згодом, у 1684 р., на поетичному конкурсі на швидкість складання віршів (“якадзу”) під час щорічної святкової церемонії в храмі Сумійосі (м. Осака) Іхара Сайкаку протягом доби складає більше 23000 хайку (16 віршів за хвилину) – абсолютний рекорд, неперевершений і донині1. Але видавати їх він уже не став.

Зауважимо, що всесвітньо відомий майстер хайку Мацуо Басьо за все своє життя написав трохи більше тисячі віршів у цьому жанрі.

У сучасній Японії на всеяпонських та місцевих каналах телебачення регулярно виходять спеціальні поетичні програми, проводяться численні конкурси та поетичні турніри, щороку друкуються тисячі індивідуальних і колективних поетичних збірок. І ця любов японців до поезії, їхнє доскональне знання національної поетичної спадщини – лише один із яскравих проявів надзвичайно дбайливого й зацікавленого ставлення цього народу до свого історичного минулого та власної культури, якому в них варто було б повчитися багатьом народам світу, у тому числі й нам, українцям.

Сьогодні кращі зразки японської класичної поезії перекладені на десятки мов світу. Наукові дослідження в галузі японської поезії, без перебільшення, налічують тисячі монографій і сотні тисяч статей. Однак, як і раніше, її привабливість та чарівність для багатьох людей у сучасному світі залишається таємницею. І кожне нове покоління читачів, зачароване цієї таємницею, знову й знову намагається її розгадати. Проте рідко кому це вдається дійсно зробити. Що ж, можливо, саме в цій нерозгаданій до кінця таємничості японської поезії й приховується її незбагненна привабливість і казкова чарівність.

Не менш цікавою є також японська класична художня проза, про яку докладно йтиметься у відповідних передмовах до кожного з представлених у цій хрестоматії творів.

І.П. Бондаренко

1 У 2008 р. програмісти університету Кіото розробили автоматизовану комп’ютерну програму “Hitch Haiku”, яка дозволяє на основі одного-двох ключових слів, зада-них користувачем, скласти повноцінний вірш-хайку.

15

реження тощо.

Саме японські казки найчастіше з усієї японської літератури перекладалися іноземними мовами, а тому досить добре знані у світі. Так, наприклад, такі казки, як “Момотаро”, “Горобець з утятим язиком”, “Дід Ханасака”, “Каґуя-хіме – діва місячного сяйва” та інші часто входять до складу різних збірок казок та видань типу “Казки народів світу”. Українською мовою японські казки перекладали такі відомі вітчизняні фахівці, як І.П. Дзюб, О.І. Бондар, Є.П. Литвиненко та ін.

За жанровими особливостями (насамперед – змістом, характером героїв, ідейною спрямованістю та іншими чинниками) японські фахівці виділяють такі жанрові різновиди національних казок:

1.Вараі-банасі ( , від яп.: “варау” – “сміятися”, тобто

“смішні казки”) – гумористичні, потішні, веселі казки про дурнів (бака, ахо), недоумків, хитрунів, брехунів та ін..

2.Обаке-банасі ( , від яп.: “обаке” – “перевер-

тень”) – страхітливі казки про привидів, таємне зникнення людей, нічні пригоди на гірській стежині, покинутий і забутий храм тощо.

3. Фусаґі-банасі ( , від яп.: “фусаґу” – “закривати”, “перегороджувати”; “заповнювати” (час, дозвілля, місце, вакансію тощо), тобто цікаві казки про різні дива, незвичні речі, події тощо. Досить часто це оригінальні емоційні казки-застереження, що зближує їх із жанром сецува – буддійськими легендами-притчами. Іноді цей розновид японських казок ще називається отоґі-банасі – розважальні казки (від яп.: – “отоґі-суру” – “забавляти”, “розважати”).

4.Тіе-но ару ханасі (досл.: “розповді про розумне”, “розповіді про розумні речі”, від яп.: “тіе” – “розум”, “кмітливість”, “тямучість”; “тіе-но ару” – “розумний”, “кмітливий”, “винахідливий”), тобто дидактичні казки виховного спрямування.

5.Хіко-іті банасі (досл.: “кращий /славний/ хлопець”, молодець”, від яп: “хіко-іті” – “перший серед хлопців” або ще:

“ерай хіто-но о-ханасі” – “казки про великих /славетних/ людей)

– казки про героїв та їхні героїчні вчинки, варті наслідування.

6.Добуцу-но ханасі (від яп.: “добуцу” – “звір”, “звірі”), тоб-

то казки про звірів, знову ж таки – переважно дидактичного спрямування з урахуванням тих чи інших як позитивних, так і негативних рис окремих звірів, їх вад тощо. Причому загальні характеристики

18

японських звірів не завжди співпадають із типовими рисами, які приписуються різним звірам слов’янами чи західними європейцями в цілому.

Окрім зазначених шести головних жанрових різновидів японських казок, японські фахівці виділяють також декілька їхніх специфічних “піджанрів”, зокрема:

1. Тонарі-но дзісан-но ханасі ( – “розповіді про су-

сідів”, досл.: “принесені сусідами розповіді”, від яп.: “дзісан-суру” – “приносити з собою, “захоплювати з собою”, “передавати через когось”) – побутові казки з різними сюжетами соціальної спрямованості, що зближує їх із жанром “народних сказань” ( – “мін-

дзоку-денсецу”).

2. Кейсікі-банасі ( – досл.: “казки /лише/ за формою”, від яп.: “кейсікі” – “форма”, “зовнішній вигляд”) – своєрідні казкижарти, зачини без кінця, еліпси, відмовки тощо. Наприклад:

а) Наґай-ханасі ( – “довгі казки”):

“Колись у давнину ріс у глибокій гірській ущелині великий старий каштан. Прийшла осінь, і з численних гілок цього дерева почали падати каштани. Ось упав перший каштан, потім другий, після цього третій, четвертий...”

“У старому ставку плигають у воду жабенята: перше, друге, третє, четверте...”. І так до того часу, поки розповідача не попросять замовкнути, або поки дитина не засне.

б) Мідзкай-ханасі ( – “короткі казки”):

“Колись у давнину це було. А-аі! На озері плавало безліч качок. А-аі! Тут прийшов мисливець. А-аі! Приціливсі з рушниці. А-аі! Далі розповідати чи ні?

-Розповідати!

-Пон! Вистрілив він, і всі качки полетіли! Ось і казці кінець!” Український фольклор, до речі, також досить багатий на подібні

казки-жарти. Згадаймо: “Був собі Будько, Мав халабудку,

Іставок,

Імлинок,

Ікапусти шматок,

Іштані портяні,

19