Fursa_S_ya_Teoriya_Notarialnogo_Protsesu_2012

одним з проявів юридичної сили правового акту як здатності породжувати юридичні наслідки. Примусове виконання правових актів покладається в Україні, насамперед, на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України, а саме виконання цих актів здійснюється на підставі Закону України "Про виконавче провадження".

Виконавчу силу згідно з законодавством мають рішення судів, постанови у справах про адміністративні правопорушення, рішення комісій в трудових спорах тощо.

Законодавство передбачає також і за окремими нотаріальними актами виконавчу силу. Здатність породжувати механізм примусового виконання у разі відсутності його добровільного виконання має виконавчий напис нотаріуса. Така виконавча сила виконавчого напису обумовлюється суттю нотаріального провадження, за наслідком якого він вчиняється. На відміну від усіх інших вчинюваних нотаріальних дій, в яких нотаріус виконує функцію охорони прав від їх порушення, при вчиненні виконавчого напису реалізується функція захисту вже порушених прав. Як наслідок, згідно з п. 4 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий напис нотаріуса поряд з низкою інших виконавчих документів є виконавчим документом, що підлягає виконанню державною виконавчою службою.

Статтею 8 Закону України "Про обіг векселів в Україні" передбачено, що вексель, опротестований нотаріусом у встановленому законом порядку, є виконавчим документом (крім векселя, опротестованого у не датуванні акцепту). Таким чином, цим Законом також і за опротестованим векселем передбачена виконавча сила.

Поміж тим, визначення опротестованого векселя виконавчим документом є неправильним ані з теоретичної, ані з практичної точок зору. Опротестований вексель є лише підставою для вжиття заходів захисту порушених прав заінтересованої особи, одним з яких е й звернення стягнення за виконавчим написом нотаріуса. У зв'язку з цим Закон України "Про виконавче провадження" цілком обґрунтовано не передбачає такого виду виконавчого документу як опротестований вексель, через що на сьогодні не можна стверджувати, що такі векселі мають виконавчу силу.

У зв'язку з наведеним, на даний час лише виконавчі написи нотаріуса мають виконавчу силу. Інші нотаріальні акти такої сили не мають. В силу їх декларативного характеру вони лише посвідчують певні права чи юридичні факти та за своєю природою не можуть викликати наслідків у формі примусового виконання. Ці акти можуть бути лише юридичними фактами, наявність яких згідно з законом є обов'язковою в механізмі примусової реалізації прав учасників правовідносин, зокрема, й через вчинення виконавчого напису нотаріуса.

Так, наприклад, згідно зі статтями 78,94,109 СК України договори про надання утримання, шлюбні договори та договори між подружжям про розмір аліментів на дитину вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення. Недотримання обов'язкової нотаріальної форми призводить до недійсності договору. Згідно зі ст. 78, 99,109 СК у разі невиконання одним з подружжя своїх обов'язків щодо сплати аліментів за цими договорами вони можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Таким чином, лише договори, засвідчені нотаріально (тобто, ті що містять посвідчувальні написи, вчинені нотаріусами) в підставою для вчинення виконавчого напису. Аналогічні договори з простою письмовою формою не є документами, на підставі яких нотаріус вчиняє виконавчий напис, у зв'язку з їх недійсністю.

Для того щоб виконавчий напис нотаріуса мав виконавчу силу, він повинен відповідати вимогам, встановленим законодавством до змісту виконавчих документів. Відповідно до ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження", виконавчий напис нотаріуса як виконавчий документ (з урахуванням його специфіки) повинен містити:

-найменування (виконавчий напис) та дату (рік, місяць, число) його вчинення, посаду, прізвище, ім'я, по батькові нотаріуса, який вчинив виконавчий напис;

-повне найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові за наявності) (для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності стягувача та боржника за наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача та боржника за наявності (для фізичних осіб - платників податків), а також інші дані, якщо вони відомі нотаріусу, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, зокрема, дата народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника, рахунки стягувача та боржника тощо;

-суми, що підлягають стягненню, або предмети, які підлягають витребуванню, втому числі пеня, проценти, якщо такі належать до стягнення;

-дату набрання юридичної сили виконавчим написом;

-строк пред'явлення виконавчого напису до виконання.

У разі, якщо виконавчий напис не відповідатиме зазначеним вимогам, державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження (п. б ч. 1 ст. 26 Закону "Про виконавче провадження").

Виконавча сила виконавчого напису нотаріуса обмежена строком пред'явлення виконавчого документа до виконання. З цього питання законодавство про виконавче провадження та законодавство про нотаріат різняться.

Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 22, п. З ч. 2 ст. 23 Закону "Про виконавче провадження" виконавчий напис нотаріуса як виконавчий документ може бути пред'явлений до виконання протягом року з наступного дня після його вчинення. Поміж тим, згідно з ч. 1 ст. 91 Закону "Про нотаріат" виконавчий напис може бути пред'явлено до примусового виконання протягом одного року з моменту його вчинення. Таким чином, згідно з положеннями цих нормативних актів початок перебігу строку пред'явлення виконавчих написів до виконання, визначені цими актами, різняться, через що ці строки не співпадають. Оскільки п. 2 ч. 1 ст. 22 Закону "Про виконавче провадження", як вбачається з нього, застосовується лише у разі, коли інший строк пред'явлення виконавчих документів до виконання не передбачено іншим законом, то при визначенні строку пред'явлення виконавчого напису до виконання необхідно застосувати однорічний строк, визначений ст. 91 Закону "Про нотаріат", і обчислювати його треба з моменту вчинення виконавчого напису.

Частина 2 ст. 91 Закону "Про нотаріат" передбачає, що поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого напису до виконання здійснюється відповідно до Закону України "Про виконавче провадження", який, однак, передбачає можливість поновлення строку пред'явлення до виконання лише виконавчих документів, виданих судом; для інших виконавчих документів пропущений строк поновленню не підлягає (ст. 24 Закону).

Таким чином, пропущений строк пред'явлення виконавчого напису до виконання поновленню не підлягає незалежно від причин пропуску строку. У разі пропуску строку пред'явлення виконавчого напису до виконання державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження.

Виконавча сила виконавчого напису як нотаріального акту слугує виконанню органами нотаріату, можливо, й не досить притаманної їм функції захисту порушеного права. Поміж тим, наявність такої сили у виконавчого напису у поєднанні з іншими перевагами нотаріальної форми захисту права посилює інтерес з боку учасників правовідносин до використання такого нотаріального акту у юрисдикційних правовідносинах.

ІІ. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК ТА ПРОЦЕДУРА ВЧИНЕННЯ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ, ПЕРЕДБАЧЕНИХ СТ. 34 ЗАКОНУ УКРАЇНИ "ПРО НОТАРІАТ": ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА

РОЗДІЛ 11. ПРОВАДЖЕННЯ З ПОСВІДЧЕННЯ БЕЗСПІРНОГО ПРАВА

11.1. Видача свідоцтва про право на спадщину

11.1.1. Правова природа та значення свідоцтва про право на спадщину

Оформлення спадкових прав осіб здійснюється шляхом видачі їм свідоцтва про право на спадщину. Ця нотаріальна дія має вплив на динаміку спадкових правовідносин, а в окремих випадках свідоцтво про право на спадщину є підставою для реєстрації успадкованого майна і, відповідно, виникнення у спадкоємця права власності на нього. Процедура вчинення даного провадження визначається Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства Юстиції України від 22.02.2012 року № 296/5 (далі за текстом - Порядок вчинення нотаріальних дій).

Видача свідоцтв про право на спадщину є однією із найбільш поширених нотаріальних дій1.

Свідоцтво свідчить (підтверджує, доводить) про наявність в особи, якій воно видано, права на спадщину. Право на спадщину виникає в результаті вчинення особою акта прийняття спадщини і належить їй з моменту відкриття спадщини. "Саме в момент прийняття спадщини настає спадкове наступництво із зворотною силою до часу відкриття спадщини" і "є єдиною сукупністю прав та обов'язків", що переходять до спадкоємця.

Виходячи із розуміння свідоцтва про право на спадщину як "документа, який підтверджує право особи, вказаної у ньому в якості спадкоємця, на вказане в тому самому свідоцтві спадкове майно", "документа, який підтверджує права на певний вид спадкового майна" і "дозволяє повно реалізувати належне спадкоємцю право"6 у випадках успадкування нерухомості, "усуваючи всі невизначеності з приводу належних спадкоємцю прав щодо спадкового майна і має силу їх безспірного доказу", можемо перерахувати його основні ознаки.

Свідоцтво по право на спадщину, з точки зору своєї правової природи і значення є:

-актом державного управління, оскільки видача його віднесена до компетенції органів нотаріату, діяльність яких покладена в основу визнання державою права особи на спадщину;

-документом, тобто з формального боку змістовні характеристики діяльності нотаріуса знаходять відображення в тексті свідоцтва, реквізитні складові якого є гарантією прав осіб, на ім'я яких свідоцтво видається і спадкові права яких ним оформлюються. Свідоцтво про право на спадщину є документом, який існує тільки у визначеній законом формі. Форми свідоцтв про право на спадщину визначені додатком № 25 (форми 1-17) до Правил ведення нотаріального діловодства, затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 № 32 53/58;

-засобом охорони цивільних прав осіб, за допомогою якого встановлюються часові межі спадкового процесу (фіксується суб'єктний склад осіб, які беруть участь у спадкуванні, та часток їх участі у спадкуванні, не допускається відчуження успадкованого майна до закінчення строку на прийняття спадщини);

-юридичним фактом, оскільки змінює юридичну сторону спадкових правовідносин;

-нотаріальним актом, тобто його посвідченням закінчується відповідне нотаріальне провадження;

-легітимаційним документом, який виконує при цьому презентаційну функцію: свідоцтво є для всіх інших суб'єктів доказом вважати спадкоємцями померлого тільки вказаних у ньому осіб9;

-правовстановлювальним (право підтверджуючим) документом, який офіційно і

безспірно підтверджує наявність права власності на майно, що переходить у спадщину"10

-у тих випадках, коли звернення за його видачею є обов'язковим, а трансформація права на спадщину у право власності пов'язується законом з одержанням спадкоємцем свідоцтва і реєстрацією успадкованого майна, у тих випадках, коли спадковий процес завершується видачею свідоцтва;

-правоперетворюючий або правоприпиняючий акт, у тих випадках, коли свідоцтво фіксує відмови від прийняття спадщини, розподіли спадкового майна, зміни черговості у спадкуванні.

У той же час нотаріальне провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину являє собою "здійснення нотаріальним органом або уповноваженою посадовою особою основаного на законі визнання державою права особи на певне майно, що перейшло їй у порядку спадкування".

Тут можна говорити про те, що нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину підтверджує наявність у особи таких прав, як:

-право спадкування (легітимність та обґрунтованість участі особи у спадковому процесі в якості спадкоємця, яка є наслідком закликання його до спадкування);

-формальну правильність прийняття спадкоємцем спадщини (спосіб та строки прийняття як форма вираження волі, а змістом виступає акт прийняття спадщини, тобто односторонній правочин);

-право на спадщину (право на спадкове майно (обсягу повноважень, що входять до змісту прав, що перейшли до спадкоємця), а у випадках, коли звернення до органів нотаріату за видачею свідоцтва не є обов'язковим - права власності на успадковану частку спадкового майна).

11.1.2. Процесуальний порядок видачі свідоцтва про право на спадщину

Виходячи із загальної класифікації нотаріальних проваджень, провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину віднесено до багатоетапних нотаріальних проваджень, тобто воно у своєму розвитку проходить три етапи, кожний із яких складається з певних стадій, тобто сукупності процесуальних дій нотаріуса, що спрямовані на досягнення конкретної мети18.

Розкриття процесуального порядку видачі свідоцтва про право на спадщину вважаємо за доцільне проводити з урахуванням теоретичної моделі нотаріального процесу. Це дасть можливість конкретизувати дії нотаріуса на кожному етапі та стадії даного нотаріального провадження.

Першим етапом у цьому провадженні є відкриття спадщини і заведення спадкової справи. На даному етапі, щоб завести спадкову справу нотаріус має встановити коло фактів, необхідних для оформлення спадкових прав осіб, які звернулися за видачею свідоцтва.

На другому етапі нотаріус має вчинити ряд процесуальних дій, які фактично спрямовані на підготовку до третього етапу, тобто до видачі свідоцтва.

Третій етап передбачає собою безпосереднє вчинення нотаріальної дії - видача свідоцтва про право на спадщину.

На першому етапі нотаріусом встановлюється факт смерті спадкодавця. Відкриття спадщини, а значить і виникнення спадкового правовідношення в аспекті нотаріального провадження на даному етапі означає, як справедливо зазначається в літературі, заведення спадкової справи на ім'я померлої особи, а також цілий комплекс дій, пов'язаних з цим процесом.

Факти, які підлягають встановленню нотаріусом при реалізації спадкового правовідношення, умовно можуть бути класифіковані на дві групи. До першої групи відносяться обставини загального порядку, які встановлюються незалежно від виду спадкування і є відображенням динаміки розвитку та реалізації спадкового правовідношення (факт відкриття спадщини, часу і місця відкриття спадщини; факт прийняття спадщини спадкоємцем або відмови від прийняття спадщини). Друга група

обставин обумовлюється видом спадкування і формується залежно від нього. При спадкуванні за заповітом і, відповідно, при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом нотаріусом перевіряються, згідно зі ст. 69 Закову України "Про нотаріат" (окрім вже зазначених "загальних" фактів): наявність заповіту; наявність та чинність спадкового договору; склад спадкового майна; коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. При спадкуванні за законом і видачі свідоцтва про право на спадщину за законом нотаріус перевіряє (окрім "загальних" фактів): наявність відносин, що є підставою для закликання до спадкування за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва; склад спадкового майна.

Після прийняття спадщини і закінчення строку, відведеного законодавством на прийняття спадщини, спадкоємець набуває право на оформлення вже набутих спадкових прав (у такому разі звернення за видачею свідоцтва є правом спадкоємця), а в окремих випадках - на оформлення права власності на майно, до складу якого входить нерухомість (у цьому випадку звернення за видачею свідоцтва є обов'язком спадкоємця). На підставі ст. 1296 ЦК України, спадкоємці як за законом, так і за заповітом мають право звернутися до нотаріуса за видачею їм свідоцтва про право на спадщину. Неодержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину не позбавляє його права на спадкування. Це правило є справедливим в усіх випадках, окрім тих, коли йдеться про успадкування права власності на майно або майнових прав, що потребують документального підтвердження, і, відповідно, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (ст. 1297 ЦК).

Свідоцтво про право на спадщину видається, як приватними, так і державними нотаріусами, посадовими особами консульських установ України за кордоном за місцем відкриття спадщини тим спадкоємцям, які прийняли спадщину і звернулися до нотаріуса у встановлені строки з відповідною заявою.

Таким чином, нотаріальне провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину здійснюється у визначених законодавством межах: часових, суб'єктних, предметних. Часові межі оформлення спадкових прав пов'язані з можливістю видачі свідоцтва тільки після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою ст. 1270 ЦК (залежність закликання спадкоємця більш віддаленої черги до спадкування від неприйняття або відмови від прийняття спадщини спадкоємцями попередніх черг), ст. 1276 ЦК (спадкова трансмісія), - не раніше зазначених у цих статтях строків. Незалежно від виду спадкування, якщо у ньому може брати участь зачата, але ще не народжена дитина, видача свідоцтва про право на спадщину, як і поділ спадщини між спадкоємцями, відстрочується до народження такої дитини (ч. 2, З ст. 1298 ЦК).

У разі наявності виконавця заповіту свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після припинення нотаріусом його повноважень.

Важливо враховувати і той факт, що звернення спадкоємця за видачею свідоцтва про право на спадщину є все-таки його правом, а не обов'язком. Тому йдеться саме про часові межі реалізації особою її права. У разі успадкування всіх видів майна, за винятком того, яке потребує державної реєстрації, - права на спадщину. У разі успадкування нерухомого майна ситуація є складнішою, оскільки навіть з фактом отримання свідоцтва про право на спадщину закон не пов'язує переходу до спадкоємця права власності на успадковане нерухоме майно. Завершенням етапу оформлення спадкових прав на нерухомість слід, очевидно, вважати реєстрацію права на нерухомість.

Певні особливості пов'язані також з можливістю надання нотаріусом дозволів спадкоємцям на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), проте не слід ототожнювати можливість такої видачі з оформленням спадкових прав спадкоємців на це майно. Свідоцтво про право на спадщину у такому разі не видається, а видача у порядку ч. З ст. 1298 ЦК України здійснюється за наявності обставин, які мають істотне значення. Перелік таких обставин конкретизується в п. 199 Інструкції: покриття витрат за спадкодавцем під час хвороби, на поховання спадкодавця, витрат, пов'язаних з повідомленням спадкоємців про відкриття спадщини.

Умовою видачі свідоцтва про право на спадщину є наявність у спадковій справі всіх необхідних документів (п.п. 4.12 п. 4 гл. 10 Порядку вчинення нотаріальних дій), в тому числі тих, які підтверджують належність майна спадкодавцеві на праві власності, а також належність майнових прав на час відкриття спадщини; вартість спадкового майна. У тому випадку, коли правовстановлювальний документ на майно, що підлягає реєстрації, повертається спадкоємцеві, нотаріус перевіряє цей документ, про що робить відмітку на заяві про видачу свідоцтва про право на спадщину або на примірнику свідоцтва, який залишається у спадковій справі. Допускається приєднання до матеріалів спадкової справи засвідчених у порядку, передбаченому Правилами ведення нотаріального діловодства, фотокопій правовстановлюючих документів на майно, які повертаються спадкоємцям (пункт 4.19 Порядку вчинення нотаріальних дій).

Нотаріус може вимагати від спадкоємця представлення й інших документів, необхідних для видачі свідоцтва про право на спадщину: витяг з Реєстру прав власності, а в місцях, де інвентаризація не проводилась, - довідку відповідного органу місцевого самоврядування; витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель тощо. Якщо спадкоємець не має можливості подати документи, необхідні для видачі свідоцтва про право на спадщину, нотаріус роз'яснює йому можливість вирішення зазначеного питання у судовому порядку.

11.2. Видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя за життя подружжя та осіб, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі

11.2.1. Видача свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви

У п.п. 1.1-1.5 п. 1 Глави 11 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України закріплена процедура вчинення нотаріального провадження з видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя на підставі спільної заяви. Питання щодо доцільності даної нотаріальної дії певний час було дискусійним. Тому це провадження було виключене з Інструкції про порядок вчинення нотаріальний дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністра юстиції від 03.03.2004 р., хоча у ст. 70 Закону воно мало та має місце й нині. Сьогодні ця колізія усунена та Порядком передбачена процедура вчинення цього провадження. Проте у Правилах нотаріального діловодства відсутня форма такого свідоцтва.

Автори давно досліджують особливості даного нотаріального провадження і зазначали про його складність і доцільність вчинення, а також надавали проекти зразків форми такого свідоцтва (Фурса С.Я., Фурса Є.І. Спільна сумісна власність подружжя з позицій нотаріального процесу / В кн. Сімейне право: Нотаріат Адвокатура Суд - К.: Видавець

Фурса С.Я., 2005. - С. 210-217.; Фурса С.Я., Фурса. Сімейний кодекс України. Науковопрактичний коментар. - К.: Видавець Фурса СЯ.:КНТ. 2008. - С. 187-282).

Тому перед тим, як розкривати сутність нотаріального провадження, доцільно проаналізувати матеріальні передумови його вчинення, з урахуванням особливостей нотаріального процесу.

Спільна власність подружжя з позицій нотаріального процесу.

Майно може належати подружжю на праві спільної власності, але нотаріус має відрізняти спільну сумісну та спільну часткову власність, оскільки правові властивості цих видів власності істотно відрізняються. Тому необхідно встановити, коли подружжю майно належить за певним видом спільної власності. Джерела розмежування цих видів власності зумовлені способами набуття власності:

1.коли майно придбавалося під час перебування у шлюбі, то у подружжя, за загальним правилом, виникає право спільної сумісної власності, якщо інше не обумовлено шлюбним договором;

2.винятками із загального правила можуть вважатися випадки виникнення у подружжя спільної часткової власності:

o коли обидва із подружжя стають спадкоємцями за законом після смерті своєї дитини або коли вони зазначені у заповіті як спадкоємці;

o у разі укладення договору дарування між собою щодо частини дошлюбного, подарованого або успадкованого одним із них майна, а також, коли перераховане майно придбавається за рахунок дошлюбних коштів;

o коли за шлюбним договором майно вважається спільною частковою власністю;

3. коли майно належить одному із подружжя і воно дає дохід, то спільна власність на доходи також вважається особистою власністю одного із подружжя (ст. 58 СК), на наш погляд, якщо інше не встановлено аліментним чи шлюбним договором чи рішенням суду, зокрема, щодо стягнення аліментів тощо.

Таким чином, необхідно відмежовувати спільну сумісну власність від спільної часткової та приватної (особистої) власності. На практиці це дуже важко зробити, про що мова піде далі, але певні штучні ускладнення обумовлені й ч. 1 ст. 71 СК, в якій передбачається спільну сумісну власність ділити лише у натурі. Вважаємо, що подружжя вправі вийти з режиму спільної власності шляхом укладення шлюбного договору, в якому обумовити, що з певного часу для врегулювання власних правовідносин подружжя застосовуватиме правила спільної часткової власності, які з якихось причин не розкриваються у СК, а тому регламентуються ЦК.

Своєрідним способом виділення може бути варіант, коли обидва з подружжя погодяться на відокремлення окремої речі із спільної сумісної власності і закріплення права приватної власності на річ за одним із подружжя. Або навпаки, один із подружжя може подарувати іншому із подружжя половину речі, права на яку він отримав до шлюбу або у результаті спадкування чи дарування. Якщо на майнові правовідносини подружжя поширюється режим спільної власності, то ця річ отримає статус спільної часткової власності, коли кожному із подружжя належатимуть рівні права на неї, тобто по частині. Якщо річ буде

подарована подружжю, то така річ стане спільною сумісною власністю, якщо інше не буде обумовлене у договорі, наприклад, Симоненкам Ігорю та Світлані.

Отже, можна говорити про можливі варіанти трансформації прав на речі від приватної до спільної часткової або сумісної власності.

Тому завдання нотаріусів стосовно встановлення права власності на річ назвати простим неможливо.

Поняття "спільна сумісна власність" - це юридичний термін і багато пересічних громадян може прожити життя і не зрозуміти різниці між наведеними термінами. Наприклад, подружжя збудувало будинок і живуть до старості, коли вони помруть, їх діти можуть без будь-якого оформлення прав продовжувати жити у цьому будинку. Так може тривати десятиріччями, але у юридичній практиці існують випадки, коли таке спокійне життя зупиняється і постає питання про те, кому ж все таки належить цей будинок. До таких випадків слід віднести:

o у першу чергу, виникнення спору щодо прав на будинок, наприклад, у розглянутому вище випадку, коли спір виникне між дітьми;

o найпоширенішими є ситуації, пов'язані з розірванням шлюбу, коли постає питання про те, що разом збудований подружжям будинок необхідно поділити;

o коли один із співвласників має намір відчужити належну йому частину будинку;

o у разі належного оформлення прав на будинок тощо.

У таких випадках постає питання про те, кому і яка частка від будинку належить на праві власності і хто вправі розпоряджатися ним. У таких випадках спільна власність підлягає розподілу.

Слід зауважити, що питання розподілу спільної сумісної власності подружжя не завжди адекватно сприймаються теоретиками, а тому більшість фахівців пов'язують розподіл спільної власності лише зі свідоцтвом про право власності на частку в спільному сумісному майні подружжя, яке видається за їх заявою. Виходячи з формальних відмінностей свідоцтв та договорів, можна стверджувати, що нотаріуси , в основному працюють за шаблонами раніше складених проектів договорів і, відповідно, свідоцтв, що робить ці документи схожими за змістом. Але Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02-2012р. передбачає певну "самостійну" послідовність дій нотаріуса при посвідченні відповідних свідоцтв, яку ми викладемо з урахуванням власних пропозицій..

Підстави і порядок вчинення нотаріального провадження по видачі свідоцтв про право власності на частку в спільному майні подружжя

Згідно Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України нотаріус може видавати свідоцтва лише на підставі спільної письмової заяви подружжя. Але у випадку смерті одного із подружжя достатньою є заява одного з подружжя, однак в даному випадку така особа має надати оригінал свідоцтва про смерть другого з подружжя.

Вважаємо, що, насамперед, перед вчиненням нотаріального провадження нотаріус має з'ясовувати дійсну волю подружжя і надавати консультацію. Автори сприймають спільну