Fursa_S_ya_Teoriya_Notarialnogo_Protsesu_2012

значній відстані один від одного. Тому особливість таких договорів обумовлюється тим, що вони у багатьох випадках не здатні пересвідчитися у стані контрагента під час посвідчення договору, у вільності волевиявлення тощо. Таке положення має певним чином впливати на сприйняття і застосування електронної форми документа, яка, на наш погляд, не повинна мати самостійного правового значення. Така гіпотеза обумовлена не тільки ненадійністю віртуальних документів, а й складністю перевірки таких документів податковою адміністрацією, пред'явлення їх суду як доказу укладеного договору тощо. Тому електронну форму документа автор пропонує сприймати як засіб фіксування волевиявлення осіб, який має супроводжуватися "матеріалізацією" відповідного документа на паперовому носії.

Повертаючись до волевиявлення громадян під час вчинення правочину, необхідно визнати базовим елементом цивільних правовідносин вільне волевиявлення, необхідність якого встановлена у ст. 1 ЦК. У частині 3 ст. 203 ЦК встановлюється умова чинності правочину - відповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі. У статті 44 Закону України "Про нотаріат " так само йдеться про те, що нотаріус зобов'язаний встановити дійсні наміри кожної із сторін до вчинення правочину, який він посвідчує, а також відсутність у сторін заперечень щодо кожної із умов правочину.

Отже, можливі випадки, коли волевиявлення не співпадає з внутрішньою волею особи, яка вчиняє правочин.

Слід зазначити, що проблемними ці питання вважаються вже починаючи з того, що їх зміст, незважаючи на їх важливість, не розкривається у ЦК. Зі змісту ст. 205 ЦК, яка має назву "Форма правочину. Способи волевиявлення", можна апріорі припустити, що під формою правочину мають на увазі письмову і усну, а під способами волевиявлення - поведінку сторін (ч. % ст. 205 ЦК) і навіть її мовчання (ч. З ст. 205 ЦК). Після цієї норми поняття "волевиявлення" з'являється у ч. 4 ст. 635 ЦК з несподіваним змістом, оскільки допускається відсутність у договорі про наміри (протоколі про наміри тощо) волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору. Отже, в одному варіанті поняття "волевиявлення" пов'язують з поведінкою сторін, а в іншому - зі змістом договору або його формою, оскільки попереднім не буде договір, у якому сторони не взяли на себе конкретні зобов'язання (ч. 1 ст. 635 ЦК) та не підписали такий договір. Але погодитися з тим, що в договорі про наміри сторін не існує волевиявлення сторін і він не має сили попереднього, важко. Договір про наміри сторін має волевиявлення сторін, але їхня воля орієнтована на майбутню співпрацю, що й зафіксовано відповідним волевиявленням.

Таким чином, волевиявлення може залежати від форми правочину. Так, для усних правочинів воно означатиме відповідну поведінку, а для письмових - зміст та формальні вимоги щодо підписання договору. При цьому особливих умов застосування терміну "волевиявлення" при нотаріальній формі посвідчення правочинів не передбачається. Зокрема, цей термін після ст. 635 ЦК з'являється лише у ч. 2 ст. 1257 ЦК з таким змістом, ніби заповіти не посвідчуються в нотаріальному порядку, а саме за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Дане положення Закону розкривається у Постанові Пленуму Верховного Суду України так: "...зокрема при підтвердженні доказами наявності таких загальних підстав для визнання правочину недійсним, як складення заповіту недієздатною особою або особою, яка у момент його складення не усвідомлювала і не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, складення заповіту під впливом насильства. За

наявності даних про психічний розлад здоров'я заповідача та відповідного клопотання суд на підставі ст. 239 ЦПК України для встановлення його психічного стану призначає посмертну судово-психіатричну експертизу...".

З наведеного вище тлумачення Верховним Судом України ч. 2 ст. 1257 ЦК можна зробити висновки, що недієздатна особа або особа, яка під час складання заповіту не усвідомлювала і не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними:

-по-перше, мала волю, яку слід визнати правовою і такою, що заслуговує на увагу, і це незважаючи на те, що недієздатною є особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна адекватно правовій ситуації усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними;

-по-друге, таку волю недієздатної особи необхідно встановити навіть після її смерті, оскільки мова йде про її невідповідність з волевиявленням особи, хоча на підставі ст. 239 ЦПК України передбачається встановлювати психічний стан особи шляхом проведення посмертної судово-психіатричної експертизи.

У зв'язку з наведеним вище можна стверджувати, що воля у хворої особи або відсутня, або ц неможливо визнати правомірною, оскільки саме для усунення негативних наслідків від прояву волі психічно хворої особи вона обмежуються у дієздатності або визнається недієздатною і їй призначається піклувальник або опікун, які зобов'язуються діяти в її інтересах та на її користь. Тому не можна вважати відповідним одночасне застосування Верховним Судом України понять "волевиявлення" і "воля" щодо недієздатних осіб, що підкреслює актуальність дослідження саме цих термінів у правозастосовній практиці та у нормативних документах.

Крім наведеного, доцільно брати до уваги, що заповіти, як правило, посвідчуються нотаріусами (або спеціально уповноваженими особами, переліченими у статтях 1251-1252 ЦК), які, згідно посвідчувальних написів встановлюють дієздатність особи на Момент посвідчення правочину. Отже, у разі невідповідності волі і волевиявлення, висловленого у заповіті, має поставати питання про неадекватність дій нотаріуса встановленим вимогам законодавства. Це положення напряму свідчить про особливість нотаріальної форми посвідчення правочинів щодо усної і простої письмової форми, оскільки у зміст нотаріальної форми закладається перевірка дієздатності заповідача або сторін договору.

Особливість посвідчення нотаріусами заповітів по відношенню до інших правочинів та їх усної і простої письмової форми виявляється у ст. 1248 ЦК, де йдеться про загальний порядок викладення змісту заповіту на папері власноручно заповідачем та особливості запису з його слів нотаріусом. Так само передбачається можливість особи викласти заповіт на папері за допомогою загальноприйнятих технічних засобів особисто або пропозиції нотаріусу здійснити це з її слів. Відмінність способів викладення змісту заповіту на папері: особисто (власноручно) чи за допомогою нотаріуса - диктує формальний підхід до нотаріального порядку посвідчення заповіту. Так, нотаріус, безумовно, посвідчує заповіт, складений особисто заповідачем, згідно ч. 1 ст. 1248 ЦК, але обов'язок прочитати вголос лягатиме на заповідача, якщо заповіт був викладений на папері нотаріусом.

Дане положення ст. 1248 ЦК можна вважати формальним, оскільки реально перевірити факт читання заповідачем вголос змісту заповіту неможливо. Іноді навіть виникають парадокси, коли дане положення законодавства лише з формальних підстав

використовують для визнання заповіту недійсним. Так, у судовій практиці мав місце випадок, коли після операції на гортані заповідач не міг прочитати заповіту вголос, але ознайомився з його змістом і підписав. Зазначені у попередньому заповіті спадкоємці вимагали від суду визнати останній заповіт недійсним лише з причини неможливості читати вголос, і це незважаючи на те, що така підстава не може розцінюватися, на наш погляд, як достатня для визнання заповіту недійсним. Це пояснюється тим, що абзац 3 ч. 2 ст. 1248 ЦК констатує обов'язкову умову присутності свідків при неможливості заповідача прочитати заповіт, а не за умови прочитати вголос. Так само важко сприйняти, навіщо всіх свідків зобов'язувати читати заповіт вголос, згідно ст. 1253 ЦК, якщо їхнім завданням є пересвідчитися в тому, що до заповідача належним чином донесено зміст заповіту. Наприклад, якщо заповідач глухонімий, то можна читати заповіт вголос і десять разів, але ця дія не матиме будь-яких реальних наслідків.

Отже, можна дійти висновку, що волевиявлення є зовнішнім проявом внутрішньої волі особи, якщо вони відповідають одне одному. Але, як зазначалося вище, встановити волю людини після її смерті або у недієздатної особи неможливо, а також законом воля останньої відносно юридично важливих правочинів визнається нікчемною, оскільки за таку людину має вчиняти правочини опікун за згодою органу опіки та піклування. Так само поняття "воля" не може бути застосоване по відношенню до юридичних осіб, оскільки вони керуються не однією волею, а колективною волею засновників. Більше того, якщо правочин здійснюється під впливом обману або помилки (статті 229, 230 ЦК), то в цей самий момент воля і волевиявлення збігаються, але вони не збігаються з інтересами такої особи.

У зв'язку з цим доцільно одночасно говорити про волю особи та ЇЇ інтереси. Автор вважає, що для певних категорій осіб - недієздатних, обмежено дієздатних, малолітніх, неповнолітніх та інших - законодавство має не тільки вимагати формальної згоди органу опіки ті піклування на вчинення правочину, а й застосовувати інші критерії - їх суб'єктивні та об'єктивні інтереси щодо вчинення або відмови від вчинення правочину. Саме такі інтереси можуть і повинні перевірятися органами опіки та піклування (ст. 71 ЦК), а також мають враховуватися нотаріусами, оскільки воля недієздатної або обмежено дієздатної особи не повинна мати правового значення.

Поняття "інтереси фізичної особи" вживається у Законі (ч. 2 ст. 224 ЦК), але воно не розкрите. Більше того, згідно ст. 224 ЦК, інтереси фізичної особи домінують над поняттям "нікчемний правочин", з чим важко однозначно погодитися. Тут доцільно або не застосовувати поняття "нікчемний правочин", або раціонально говорити про особливе поняття "об'єктивні інтереси фізичної особи", яке домінуватиме навіть над однозначними вимогами законодавства.

Якщо припускати, що у кожного загального правила існують винятки, то такий варіант є раціональним винятком із загального правила (ст. 215 ЦК). Так, згідно статей 221-223 ЦК, правочин, вчинений за межами цивільної дієздатності, може бути згодом схвалений особами, від волі яких залежить його чинність, але, відповідно, він може бути визнаний недійсним. Виходить, що вирішення такої ситуації залежить від волі уповноважених осіб, отже така ситуація може дестабілізувати правовідносини, які вже склалися. Тому остаточне вирішення правової ситуації має не тільки альтернативні, а й прямо протилежні варіанти врегулювання - від визнання правочину чинним до визнання його нікчемним. Більше того, правочин на момент вчинення може відповідати об'єктивним інтересам особи, а згодом правова ситуація може істотно змінитися. Так, дітям заборонено продавати горілчані та тютюнові вироби, але дитина може сказати, що придбаває ці товари для батьків. На цей момент правопорушення не існує, але у разі вживання цих товарів

дитиною - ситуація кардинально змінюється. Так само, за загальним правилом, ми припускаємо, що дитина не може адекватно здійснювати правочини, але тут же дозволяємо їй це робити за умови відповідності правочину її інтересам, не враховуючи того, що правочин матиме юридичне значення лише тоді, коли він зумовить виникнення правовідносин, тобто виникнення інтересів (можливо, й конкретних прав та обов'язків) у контрагентів. У наведеному вище прикладі продавець може повірити дитині, що вона придбаває товари для батьків, але нестиме відповідальність, якщо факт продажу буде встановлений правоохоронними органами.

Тому вважаємо, що альтернатива в таких випадках неприпустима. Якщо для вчинення правочину вимагається згода уповноважених осіб, то вона має передувати його вчиненню. Так, нотаріус не може припускати, що згодом правочин може бути схвалений батьками (усиновлювачами) дитини або одним з них, з ким вона проживає, або опікуном, навіть у випадку, якщо особисто впевнений у відповідності його інтересам дитини. Хоча такий випадок не застережений у статтях 221-223 ЦК, автор впевнений у неможливості нотаріуса робити припущення у такій правовій ситуації. Саме завдяки діяльності юридично компетентних осіб - нотаріусів нотаріальна процесуальна форма посвідчення правочинів відрізняється від простої письмової та усної форми правочинів, де можливими є правові помилки, а в нотаріальному порядку нотаріус повинен намагатися виявляти помилки осіб і навіть відрізняти їх від порушень законодавства. До цього спонукають

суспільні потреби, але закріпити в Законі України "Про нотаріат" дане положення складно. Тому в ст. 44 Закону на нотаріусів покладається обов'язок встановлювати наміри сторін при вчиненні правочинів, а не співставляти волевиявлення осіб з їх волею.

У багатьох випадках воля і волевиявлення не вважаються безпосередньо причетними до поняття "форма" документу, з чим, на наш погляд, важко погодитися.

Щодо форми існують численні дослідження вчених55 серед яких доцільно виокремити і навести визначення широкого поняття "нотаріальна процесуальна форма". Так, СЯ. Фурса зазначає: "...нотаріальна процесуальна форма - це невід'ємний конститутивний (основний) елемент нотаріальної діяльності, що має складатися з визначеної законом послідовності і правил вчинення окремих нотаріальних дій, які в остаточному підсумку мають становити нотаріальне провадження або процес, який має закінчуватися в більшості випадків посвідченням нотаріального акта"56. Дане визначення не має безпосереднього зв'язку з формою, у якій мають фіксуватися правочини, але такий зв'язок повинен існувати, оскільки нотаріальна процесуальна форма має передбачати виготовлення відповідного нотаріального акта, формальні вимоги до якого встановлені як у нормах ЦК, так і Закону , України " Про нотаріат", а також у Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Якщо буквально аналізувати наведене вище визначення, то стане зрозумілим і адекватним, що нотаріальне діловодство та порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України повинні забезпечувати єдину форму для документів одного виду, отже, нотаріальну форму документа. Можна погодитися з наведеною вище концепцією, оскільки саме завдяки спеціальним правилам вчинення нотаріальних проваджень та встановленим правилам діловодства нотаріальні акти мають набувати вищої юридичної вірогідності, ніж проста письмова форма правочинів, тим більше усна.

Саме такий зв'язок зумовлює широке сприйняття форми документа і як більш широкого терміну - форми волевиявлення сторін при вчиненні правочину. До такого сприйняття письмової і нотаріальної форми змушує той аспект, що при "створенні" письмового документа необхідним елементом є воля особи, про існування якої свідчить її

При цьому найважливіші аспекти фіксування волі особи у правовстановлюючому документі має адекватно відображатися у нотаріальній процедурі. Так, автор вважає, що до останнього часу істотні помилки у діяльності нотаріусів виникають внаслідок не розробленості саме нотаріальної процедури. Так, звичною є практика, коли особа приходить до нотаріуса і заявляє про те" що бажає посвідчити договір дарування майна. Це влаштовує і нотаріусів, і громадян, які не бажають витрачати час на посвідчення відповідного договору. Але сьогодні особа впевнена в особі обдарованого, а завтра, коли опиниться на вулиці чи у психіатричній лікарні, то вважає, що "закон має ставати на її бік" і повернути їй квартиру. Але воля і волевиявлення такої особи на момент посвідчення договору співпадали, а подальші відносини між новим власником та дарувальником не повинні, на наш погляд, братися до уваги. Це можна пояснити тим, що при договорі дарування право власності безумовно переходить до обдарованого, і такий договір не можна визнати таким, що діє протягом тривалого часу.

Більше того, договір дарування не можна вважати двостороннім, оскільки одна сторона втрачає права на майно, а інша без будь-яких правових передумов, а в силу лише волі дарувальника набуває право власності на майно, за винятком випадку, коли вона бере на себе зобов'язання щодо третіх осіб. Що спонукає людей посвідчувати саме договір дарування, як правило, розумієш, коли спілкуєшся з ними. Зазвичай називають бажання зробити подарунок дітям, батькам, тобто найближчим родичам до свят, визначних подій у їхньому житті тощо. Іноді громадянам необхідно звільнитися від майна, якщо вони виїжджають за кордон і розраховують там отримувати соціальну допомогу, у зв'язку з чим в них не повинно залишатися майна в Україні.

Але нотаріус може роз'яснити особам, якщо у них не існує іншого житла, альтернативні способи розпорядження своєю власністю. Зокрема, останнім часом вченими розроблена нова теоретична концепція договору дарування57і проект договору дарування зі встановленням сервітуту на користь дарувальника, згідно якого вони залишатимуть за собою довічне право проживання у квартирі58.

Автор вважає, що особам похилого віку можна рекомендувати укладати не договір дарування, а договір довічного утримання або спадковий договір, метою яких є забезпечення нормальних і довічних умов життя відчужувача.

Наведене вище свідчить про те, що нотаріальна процедура має передбачати не тільки роз'яснення прав і обов'язків особи, попередження її про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб її юридична необізнаність не могла бути використана їй на шкоду, а й виявлення дійсної мети, яку бажає досягти особа внаслідок посвідчення договору. Для цього, на погляд автора, нотаріус має роз'яснювати альтернативні способи розпорядження власністю або уточнювати умови договору з урахуванням охорони прав особи так, щоб застерегти можливі випадки порушення її прав.

9.3. Принципи та вимоги, яким має відповідати нотаріальна процедура

Для належного формування процедури вчинення нотаріальних дій слід виписати ті критерії, яким вона має відповідати. Ці вимоги розвивалися поступово і залежали від кожного етапу розвитку суспільних відносин. Наприклад, у радянський період превалював принцип державних і суспільних інтересів над індивідуальними інтересами, фактично, було відсутнє право власності на землю та засоби виробництва, громадян на законодавчому рівні позбавляли або обмежували в праві визначати спадкоємців за

заповітом тощо. Всі ці політико-ідеологічні вимоги трансформувалися у зміст норм матеріального права і, відповідно, впливали на нотаріальну процедуру. Ті вимоги, які держава і, відповідно, суспільство висували до нотаріальної діяльності, узагальнювалися вченими у принципах нотаріату в Україні.

Сьогодні політичний устрій нашої держави орієнтований на демократизацію і навіть лібералізацію взаємовідносин у державі, коли ідеологічні постулати не повинні обмежувати права громадян, а нотаріальна процедура має сприяти їм у вчиненні нотаріальних дій (ст. 5 Закону України "Про нотаріат"). Тому найліпшим критерієм для обґрунтованого розвитку законодавства і, зокрема, нотаріальної процедури можуть служити відповідні принципи, у яких формуються ті вимоги до нотаріальної діяльності, яким вона має відповідати в інтересах суспільства.

Українські вчені поділяють принципи на загальні та спеціальні, залежно від того, чи використовуються вони в інших галузях права. До системи принципів нотаріальної науки СЯ. Фурсою та іншими вченими віднесені 1. Загальні принципи:

-принцип законності (ст. 5, 7, 21, 39, 47, 49, 51 Закону);

-принцип обгрунтованості нотаріальних актів;

-принцип національної мови (ст. 15 Закону);

-принцип доступності і гарантованості охорони й захисту безспірних прав;

-принцип диспозитивності;

-принцип сприяння громадянам, установам, підприємствам і організаціям, у здійсненні їхніх прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 5 Закону);

2. Спеціальні принципи:

-принцип безспірності нотаріального процесу;

-принцип незалежності нотаріусів;

-принцип неупередженості нотаріусів;

-принцип рівності прав всіх суб'єктів, що беруть участь в нотаріальному процесі;

-принцип одноособового прийняття рішення нотаріусом60;

-дотримання таємниці вчинюваних нотаріальних дій*1;

-безпосередності нотаріальних актів62.

Отже, переважна більшість вчених досліджувала принципи діяльності та організації нотаріату, але ніхто не аналізував принципи нотаріальної процедури вчинення нотаріальних дій. Автор погоджується з наведеними у переліку принципами, але вважає доцільним акцентувати увагу на тому, що вони орієнтовані на загальне сприйняття і врегулювання нотаріальної діяльності. Однак вважається доцільним поділяти принципи не тільки на загальні і спеціальні, конституційні чи інші, а виділити принципи, які

стосуються нотаріальної процедури. Так, перелік принципів, наведений українськими вченими, не можна вважати вичерпним, оскільки суспільство цікавить не тільки законність діяльності нотаріусів, а й гарантоване і тривале зберігання нотаріальних актів, у яких містяться відомості про факти, що мають істотне правове значення. Тому до основних принципів нотаріальної процедури має бути включений принцип гарантованого і тривалого зберігання інформації про вчинені нотаріусами України нотаріальні дії.

Розвиток технічних засобів і їх вплив на діяльність нотаріусів зумовлює необхідність перегляду стереотипів сприйняття нотаріальної діяльності і постановку питання про процедуру нотаріальної діяльності в нових умовах.

На відміну від судочинства, у нотаріаті поки що нехтують такими формами фіксації інформації, як звукота відеозапис, хоча науковці вже передбачають можливість появи такої техніки в нотаріаті68.

Необхідність введення такого принципу автор пояснює тим, у нотаріальній діяльності починають застосовуватися електронні засоби зберігання і передачі інформації. Але нотаріуси мають забезпечувати свою діяльність відповідними доказами правомірності дій. У разі внесення відповідної інформації до єдиної комп'ютерної мережі нотаріус та особи, які звернулися до нотаріуса, мають бути впевненими у тому, що вона там буде зберігатися і буде гарантовано, що ця інформація не піддаватиметься змінам. Але ж надійність комп'ютерних мереж і відсутність несанкціонованого доступу до них викликає сумнів, оскільки навіть банківські системи зазнають втручання хакерів. Коли питання стоїть про багатомільйонні спадки або правочини, які посвідчуються в нотаріальному порядку, то інтерес до цієї інформації матимуть кримінальні елементи. Від так необхідно і визнати одним із найважливіших принципів нотаріальної процедури - гарантоване і тривале зберігання інформації про вчинені нотаріусами України нотаріальні дії без будь-якої можливості несанкціонованого внесення змін до неї. Сутність цього принципу полягає в:

-охороні та захисті інформації від несанкціонованих змін. Тому він має бути безпосередньо пов'язаний з принципом таємниці вчинюваних нотаріальних дій, що має зменшувати кількість інформації про вчинені нотаріальні провадження і таким чином застерігати можливість впливу на неї на паперових і електронних носіях, наприклад знищення архіву тощо;

-особистій відповідальність не тільки нотаріусів за зберігання інформації, а й тих осіб, які забезпечують діяльність єдиної комп'ютерної мережі, у якій працюють нотаріуси. Це положення також має забезпечуватися надійним захистом мережі від доступу до неї сторонніх осіб, а також непоширенням відомостей, що мають в ній місце.

Повертаючись до наведених у літературі принципів нотаріальної діяльності, вважаємо, що вони мають узгоджуватися з нотаріальною процедурою. Так, в сучасній нотаріальній практиці існує багато прогалин у законодавстві та колізія між нормами різних нормативних актів. У зв'язку з цим принцип законності має бути трансформованим у принцип відповідності нотаріальної процедури вимогам законодавства, але тут мають враховуватися як норми матеріального, так і процесуального права.

Розглядаючи нотаріальну процедуру у порівняльному аспекті, можна навести позицію вчених, які займаються вивченням проблем адміністративного права та вважають доцільним визначати лише два принципи адміністративної процедури, а саме:

а) принцип законності можна розглядати не лише як неухильне дотримання органами виконавчої влади та місцевого самоврядування норм закону, її обмеження правовими рамками, а й як наявність у адміністративного органу певного поля для свободи дій, що досягається за допомогою різних технічних прийомів, наприклад дискреційних повноважень (адміністративного розсуду);

б) принцип публічності доцільно розкривати не як офіційність діяльності державновладних суб'єктів щодо розв'язання поставлених їм завдань, а як гласність діяльності адміністративних органів64.

Ця позиція є цікавою, оскільки будь-яка процедура має створюватися та у майбутньому розвиватися відповідно до визначальних рис, яких вимагає суспільство від органів державної влади та місцевого самоврядування, діяльність яких має бути спрямована на охорону і захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб. Представники ж адміністративних органів мають дотримуватися вимог законодавства так, як того не вимагає закон навіть від громадян. Але важко погодитися з О.С. Лагодою, у тому, що лише два принципи визначають розвиток адміністративної процедури. Виходить, лише законність і публічність є гарантіями дотримання прав громадян, а наступні кроки у розвитку адміністративної процедури невідомі, наприклад у контексті ст. З Конституції України.

Більше того, важко погодитися з позицією науковця, який пропонує:

-" визначити та відрегулювати окремими розділами проекту Адміністративнопроцедурного кодексу порядок застосування в управлінській діяльності інститутів неформальних процедур, публічно-правових договорів, слухання;

-використовувати при визначенні строків адміністративно-процедурної діяльності поняття "розумного часу", що встановлює абстрактні обмеження для адміністративного органу без чіткої регламентації строків".

Такі пропозиції, на нашу думку, некоректні виходячи з таких аргументів, зокрема, якщо пропонується одночасно дотримуватися принципу публічності та законності, то як можна одночасно пропонувати неформальні процедури у процедурному кодексі. Якщо будь-яка процедура передбачає встановлення і конкретизацію строків вчинення відповідних дій, зокрема адміністративним органом, то як можна пропонувати при визначенні строків адміністративно-процедурної діяльності використовувати поняття "розумний час". Якщо трансформувати це положення до нотаріальної діяльності, то виходить, що нотаріус вправі запропонувати особі звернутися до нього протягом розумного строку. Вважаємо, що строки, як і дії, у нотаріальній процедурі мають бути конкретними і логічно пов'язаними зі змістом вчинюваної нотаріальної дії, а не абстрактними і залежати від розумової діяльності конкретного індивіда, наділеного владними або публічними (професійними) повноваженнями.

У свій час Президент України своїм Указом66 вийшов за межі наданих йому в Конституції України повноважень і наділив приватних нотаріусів всіма повноваженнями, які здійснювали державні нотаріуси, за винятком нотаріальних дій, пов'язаних із спадкуванням. Внаслідок цього Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка була приведена у відповідність з Указом, відрізнялась від відповідного Закову та мала місце подвійна регламентація повноважень нотаріусів, а наслідком були судові справи про визнання договорів довічного утримання недійсними внаслідок того, що вони посвідчені приватними нотаріусами. Така практика мала місце, і