Fursa_S_ya_Teoriya_Notarialnogo_Protsesu_2012
.pdfкримінальну відповідальність. При цьому, метою вчинення морського протесту є не притягнення свідків до кримінальної відповідальності, а встановлення вини за неналежне виконання морських перевезень, яке залежить від наявності доказів у заінтересованих осіб. Зокрема, коли на шляху судна був шторм, то про це можна дізнатися від синоптиків. Якщо команда судна надавала допомогу іншому судну, то про це можуть свідчити не тільки члени команди, а й інші особи. Так само можна розглядати й питання захвату судна морськими піратами тощо. Ці обставини й будуть перевірятися в суді, якщо вчинений нотаріусом морський протест викличе у заінтересованих осіб будь-які сумніви в його достовірності.
Якщо спробувати класифікувати докази за принципом належності до певних видів проваджень, то не важко встановити, що така ознака ускладнюється різним характером нотаріальних проваджень. В Порядку наводиться перелік тих доказів, які нотаріуси мають отримувати перш, ніж вони приймуть рішення про можливість вчинення провадження. Отже, можна говорити й про мінімально необхідний перелік доказів, тобто достатність доказів для конкретного виду провадження, а також про належність та допустимість доказів, які можуть бути підставою для вчинення конкретної нотаріальної дії.
Наприклад, для видачі свідоцтва про право на спадщину, зокрема для відкриття спадщини нотаріусу мають бути надані певні докази, перелік яких передбачений Законом та Порядком. Так, для підтвердження факту смерті спадкодавця може бути наданий лише безспірний письмовий офіційний доказ, але допустимим може бути лише оригінал свідоцтва про смерть особи, виданий органом РАЦСу, а не довідка із ЖЕКу про те, що особа померла.
6.3. Пояснення заявників, заінтересованих осіб та їх представників
Поняття "пояснення заявників, заінтересованих осіб та їх представників" - це умовний термін, запозичений з цивільного процесу, оскільки він не фігурує ні в Законі, ні в Порядку. Але даний термін підходить до нотаріального процесу, оскільки може включати дві складові:
1.заяву заінтересованої особи про вчинення нотаріального провадження;
2. питання до нотаріуса та відповіді на його питання, які обумовлюються намаганням досвідчених нотаріусів з такого спілкування отримати відповіді на два питання:
-встановити адекватність сприйняття особою наслідків вчинюваного ним правочину і, таким чином, реальну волю заявника та інших (ст. 5 Закону);
-стан особи, тобто можливість усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними
(ст. 225 ЦК).
Пояснення заявників, заінтересованих осіб та їх представників (далі - пояснення сторін) - це перший, базовий доказ, з яким ознайомлюється нотаріус. Адже сторони можуть усно звертатися до нотаріуса за вчиненням нотаріального провадження. У свою чергу, нотаріус має встановити дійсність цих намірів і перевірити відсутність стороннього впливу на волевиявлення сторін.
Можна зробити висновок, що в основі пояснень заявників (сторін правочину) лежить їх волевиявлення. Науковці розглядають його як зовнішню об'єктивну форму виявлення волі особи, де воля - внутрішнє бажання особи встановити певні права та обов'язки26.
Тривалий час серед науковців точилася дискусія щодо того, воля чи волевиявлення (у разі їх неспівпадання) мають враховуватися при вчиненні нотаріальної дії. Врешті-решт було визнано, що при розбіжності між волею та волевиявленням пріоритет надається дійсній волі. Однак, на нашу думку, воля і волевиявлення завжди мають співпадати.
Увипадку, якщо воля і волевиявлення не збігаються, йдеться про помилку. Помилка - це неправильне усвідомлення особою тих наслідків, які вона бажала отримати вчинюючи правочин. Коли особа просить нотаріуса посвідчити договір дарування, а бажає передати належне їй майно іншій особі тільки після її смерті, то це особиста помилка такої особи. Доволі часто, посвідчення договору дарування та інших правочинів обумовлюється цілеспрямованістю в даний конкретний момент, а в наступному обставини і настрій змінюються і особа може вимагати повернення майна, оскільки її воля змінилася, хоча вона й співпадала при посвідченні правочину.
Увипадках, коли волевиявлення однієї із сторін здійснюється не вільно, а під впливом іншої особи, вираження волі вважається таким, що має вади (дефекти).
Серед вад (дефектів) волевиявлення розрізняють;
-обман - навмисне введення в оману контрагента з метою спонукання його до волевиявлення на шкоду власним майновим інтересам;
-примус, що може виражатися у фізичному чи психічному насильстві27.
Якщо у нотаріуса виникнуть сумніви у тому, що фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, усвідомлює значення, зміст, правові наслідки цієї дії (введена в оману) чи діє під впливом насильства, він має відмовити у вчиненні нотаріальної дії.
Оскільки у нотаріальному провадженні може брати участь різна кількість учасників, нотаріальні процесуальні відносини можна поділити на односкладові та багатоскладові, а відтак встановлення волевиявлення може мати простий та складний характер.
В односкладових нотаріальних процесуальних відносинах відбувається взаємодія лише між нотаріусом та заявником, наприклад при засвідченні вірності перекладу чи витягу із документа з однієї мови на іншу, посвідченні заповіту тощо. У таких нотаріальних процесуальних відносинах волевиявлення особи перевірити досить просто. Спілкуючись Із заявником наодинці, нотаріус визначає розуміння заявником значення нотаріальної дії та її правових наслідків. Наприклад, при посвідченні заповіту, де заповідач, у якого немає спадкоємців, передає усе своє майно притулку для тварин, нотаріус має у вільній та невимушеній обстановці поставити спадкодавцю навідні та конкретні запитання, які допоможуть з'ясувати істинність його волевиявлення: "Ви так любите тварин? Чим викликане таке бажання? Вас ніхто не примушує до передачі свого майна притулку для тварин?.." Аналізуючи характер відповідей та поведінку заявника, нотаріус може зробити відповідні висновки.
У багатоскладових нотаріальних процесуальних відносинах взаємодія відбувається між нотаріусом та двома і більше заявниками, а також, за потреби, із заінтересованими особами. У таких відносинах, нотаріус має встановити однаковість розуміння значення,
умов, вчинюваної нотаріальної дії та її правових наслідків кожною Із сторін. Нині у ст. 44 Закону встановлена можливість нотаріуса залишитися наодинці з кожною із сторін договору і виявити відсутність негативного стороннього впливу на неї, що вважається важливим для встановлення дійсної волі кожної із сторін договору.
Про істинність волевиявлення сторін буде свідчити взаємність їх волі та спрямованість її на досягнення певної мети. Так, відчужувач автомобіля має на меті його продати та отримати гроші, а набувач - купити і володіти ним на праві власності.
Волевиявлення може виражатися не лише в усній формі, а й у письмовій, наприклад, у заяві одного з подружжя про відсутність заперечень щодо продажу квартири другим із подружжя. Такий доказ перестає належати лише до пояснень сторін, водночас, його можна відносити до письмових доказів, з чого можна зробити висновок про його змішаний характер.
У п. 6.2 даного розділу авторами аргументувалась неможливість допиту членів суднової команди при вчиненні морського протесту як свідків, оскільки нотаріус не може застосовувати засоби процесуального примусу та кримінальну відповідальність до осіб, які відмовляться давати такі показання.
Тому члени суднової команди можуть добровільно надати нотаріусу інформацію про відомі їм обставини події, що мала місце в період плавання або стоянки судна, оскільки вона може стати підставою для пред'явлення до судновласника майнових вимог. До таких суб'єктів згідно ст. 95 Закону належать: капітан морського судна, члени суднової команди, в тому числі два, які належать до осіб командного складу. Згідно ст. 346 Кодексу торгового мореплавства нотаріус, в разі потреби, може допитати інших свідків зі складу суднового екіпажу. Тобто нотаріус може отримати таку інформацію від матросів, шкіпера, інших осіб, які були присутні на судні та стали очевидцями події.
Виходячи із природи нотаріату як органу безспірної юрисдикції у ст. 95 Закону має йтися не про допит свідків, а про давання пояснень очевидцями події, які заноситимуться нотаріусом до самого акту про морський протест, який засвідчується його підписом та печаткою. Саме такою має бути редакція даної норми.
Лише у разі розгляду судом справи про відшкодування судновласником шкоди, члени суднової команди можуть бути допитані як свідки, оскільки акт про морський протест не вирішує питання про розмір завданої шкоди, спір про яку може виникнути при розгляді справи, а лише підтверджує факт існування події, який може бути зафіксований й іншим чином. Проте, при визначенні шкоди важливе значення має не стільки факт події, скільки заходи, вжитті капітаном для забезпечення охорони довіреного йому майна (п.п. 1.2 п. 1 гл. 18 Порядку) Тому суд, виходячи із принципу безпосередності, може прийняти рішення про допит свідків - членів суднової команди для встановлення даних обставин.
6.4. Письмові докази
Письмові докази є основними доказами у нотаріальному процесі, їх перелік та вимоги, які до них пред'являються, мають чітко регламентуватися у законодавстві про нотаріат. При цьому, письмові докази мають володіти властивостями безспірних доказів, але сьогодні можна також констатувати істотний розвиток техніки і технологій поліграфії, обладнання для якої на відміну від радянських часів може придбаватися без будь-яких обмежень.
Тому пропонується сприймати наступний матеріал з урахуванням властивостей письмових доказів, а також не завжди однозначного їх застосування і кваліфікації у законодавстві. Перед теоретичним сприйняттям для адекватної кваліфікації письмових доказів пропонуємо розглянути три паперові носії інформації: гроші, нотаріальний бланк і текст заповіту. Згідно, місця розташування ст. 192 ЦК в главі 13 ЦК гроші - це майно і виходить, що банкнота - це річ та відповідно речовий доказ, а не письмовий. Для адекватного ж сприйняття нотаріального бланку та тексту заповіту необхідно глибоко сприйняти теоретичні положення, які стосуються письмових доказів.
Вюридичній літературі під письмовими доказами розуміють документи та інші матеріали, які містять закріплені за допомогою відповідних знаків відомості, зміст яких підтверджує або спростовує обставини, що підлягають доказуванню при вчиненні нотаріальної дії. Зміст цих доказів може бути виражений літерами, цифрами, кресленнями, стенографічними та іншими знаками на папері. Спосіб нанесення знаків на письмові докази має бути таким, щоб залишилися матеріальні сліди, доступні для сприйняття та читання. Знаки можуть бути нанесені хімічним засобом, зокрема чорнилом, тушшю, фарбою28.
Втеорії цивільного процесу широко застосовується класифікація письмових доказів за наведеними нижче критеріями. Оскільки для нотаріального процесу найхарактернішим письмовим доказом є документ, то запропоновані критерії класифікації письмових доказів у цивільному процесі можна спробувати застосувати у нотаріальному процесі.
І. За суб'єктом, від якого ці документи походять:
1.Офіційні - письмові докази, які походять від державних, громадських установ, підприємств, організацій та їх посадових і службових осіб. До них слід віднести: свідоцтва РАЦСу, накази, розпорядження, рішення тощо.
Ці докази характеризуються:
-визначеною законом формою та змістом;
-певним порядком їх оформлення, складання, прийняття та видачі;
-повноваженнями органів та осіб, які їх видали.
2. Неофіційні - письмові докази, які походять від приватних осіб - громадян, осіб без громадянства, іноземців. До них слід віднести записи, рукописи (якщо клієнтом є глухоніма особа і нотаріусу доводиться спілкуватися з нею шляхом переписки, особисто подана заінтересованою особою заява про відкладення чи зупинення вчинення нотаріального провадження).
II. За змістом:
1. Письмово-розпорядчі - письмові докази, зміст яких свідчить про факти, що мають владний характер та характеризуються вольовим критерієм.
До них слід віднести:
- акти органів державної влади та місцевого самоврядування, що не мають нормативного характеру (рішення органу опіки та піклування, розпорядження органів державної влади
та місцевого самоврядування, рішення органу місцевого самоврядування про дозвіл здійснити перебудову, прибудову, перепланування житлового будинку тощо (п.п. 1.7 п. 1 гл. 2 Порядку);
-акти підприємств, установ, організацій, прийняті у межах їхньої компетенції (постанова податкової інспекції про накладення штрафу за несвоєчасне подання звітності;
-правочини, складені особами у письмові формі (заповіти, договори).
2. Довідково-інформаційні - письмові документи, які несуть у собі інформацію (відомості) про наявність або відсутність певних фактів: довідка житлово-експлуатаційної організації, довідка правління житлово-будівельного кооперативу про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця; запис у будинковій книзі про реєстрацію (постійне місце проживання) спадкодавця, довідка адресного бюро, довідка райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою (п.п. 13 п. 1 гл. 10 Порядку).
ІІІ. За формою виконання:
1.Прості письмові-документи, для яких передбачена проста письмова форма, тобто без будь-яких застережень щодо їх змісту та форми (окремі види договорів договір поруки, кредитний договір, який є підставою для посвідчення договору іпотеки);
2.Кваліфіковані докази:
-нотаріально посвідчені - документи, для яких законом передбачена обов'язкова нотаріальна форма, тобто посвідчення певних фактів, відображених у цих документах нотаріусами;
-нотаріально посвідчені, які піддаш подальшій державній реєстрації - окремі види договорів, які підлягають реєстрації, зокрема договір купівлі-продажу нерухомого майна, свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, договір довічного утримання (догляду);
-офіційні письмові докази обов'язкової форми та змісту - свідоцтво про реєстрацію шлюбу, свідоцтво про народження.
IV. За способом та характером формування:
1.Оригінали - першоджерела, які е єдиними носіями інформації, перші примірники документів у тому вигляді, в якому вони вперше були видані (свідоцтво про право власності, свідоцтво про розірвання шлюбу). При цьому слід враховувати те положення, що у разі втрати оригіналу документа може бути виданий його дублікат, який має силу оригіналу;
2.Копії (фотокопії) - письмові документи, які повністю відтворюють зміст і форму первинного джерела - оригіналу документа - (копія диплому). Відтворення оригіналу документа може здійснюватися у повному обсязі або його частинами (копія статуту або витяг зі статуту).
Існує й п'ята система класифікації письмових доказів за способом викладення, згідно якої виділяють:
1.письмові докази на паперовому (тканині, шкірі тощо) носії:
2.письмові докази в електронному вигляді.
Але останній критерій для класифікації вважається дискусійним. В літературі висловлювалися думки, що письмові докази можуть бути викладені на паперовому носії. Так, Комаров В.В. вказує, що істотною ознакою письмового доказу є те, що відомості про факти закріплюються в об'єктивній формі на тих або інших матеріальних об'єктах. Предмет, який може бути використаний для закріплення думок, повинен бути придатним для письма, щоб нанесені знаки могли зберегтися протягом певного часу (папір тощо). Щодо інших предметів на яких можуть бути викладені письмові докази, то Фурса С.Я., Фурса Є.І. формуючи ознаки розмежування письмових доказів від речових вказують, що відомості про обставини, які мають значення для справи можна отримати з їхнього змісту, який виражений певними знаками, зафіксованому на будь-якому матеріалі - папері, тканині, шкірі, металі. Ці докази сприймаються шляхом їх прочитування81. Наприклад, на коштовному медальйоні шляхом гравірування може бути нанесений дарчий напис, що має розцінюватися як доказ належності цього медальйону певній особі. Тобто можна говорити, що сам медальйон представляє собою річ, питання про належність якої встановлюватиме нотаріус при розподілі спільного майна подружжя у разі смерті іншого із подружжя, коли такий медальйон потрапив до акту опису. Але з напису на медальйоні можна зробити висновок про те, що ця річ є особистою приватною власністю того із подружжя, кому він був подарований. У цьому конкретному випадку сам медальйон є носієм інформації, яка й слугує доказом, тому не можна вважати його речовим доказом. Тут можна дискутувати про те, ЩО без самого медальйона не існуватиме й напис, але визначальним аспектом розглянутого прикладу є те положення, що первісним посилом було вирішення питання про належність цього медальйону конкретній особі, тобто медальйон розглядається як майно або річ і тільки напис на ньому слугує доказом.
Проте у законодавстві про нотаріат допустимими, а саме згідно ст. 4 7 Закону, Правил нотаріального діловодства та у Порядку вчинення нотаріальних дій виділяють лише докази, які викладаються на паперових носіях, зокрема право встановлю вальні документи, свідоцтва про народження, реєстрацію шлюбу, документи, які підтверджують особу, тобто таким чином спрощується системність сприйняття безспірних доказів.
Стосовно електронних письмових доказів Селиванов М.В. у назві статті називає їх "письмові докази в електронному вигляді" , а у тексті статті сам автор розкриваючи їх властивості зазначає про "відомості в електронному вигляді" та не розкриває поняття таких доказів. Тобто із аналізу даної статті можна зробити висновок про те, що автор так і не визначився, про який вид доказів йдеться "письмові в електронному вигляді" чи "електронні докази". Інша справа, коли ми говоримо про відтворення електронних доказів, але про це йтиметься далі.
Заслуговує на увагу думка Б.М.Мурад'ян про те, що як докази (письмові. - С.Ф.) у нотаріальних процедурах можуть використовуватися й судові документи - судові рішення, які підтверджують речові права на об'єкти вчинюваних нотаріальних правочинів, мирові угоди, визнані судом і викладені в ухвалі, судові рішення, якими змінені умови нотаріально посвідчених договорів чи рішення суду про розірвання нотаріально посвідченого договору, судові рішення про встановлення безспірних фактів: місця
відкриття спадщини (факту родинних відносин, факту перебування на утриманні, оголошення особи померлою та ін. - С.Ф.).
Серед письмових доказів у нотаріальному процесі деякі вчені пропонують виділяти такі дві групи:
-первинні (предметні) докази, тобто ті які мають бути подані нотаріусу як необхідні для вчинення нотаріальної дії. Ці докази Мурад'ян Е.М. називає "внутрішні документи", тобто документи "на вході" які необхідні для вчинення правочину чи іншого нотаріального акту. Даний вчений вважає, що вони мають відповідати таким критеріям доказів як належність, допустимість (відповідність процедурним правилам, нотаріальній формі), достовірність та достатність;
-підсумкові докази (документи), які мають місце "на виході" із нотаріального провадження: нотаріальні свідоцтва, заповіти, довіреності тощо.
Автор вважає останню класифікацію зайвою, оскільки для нотаріального процесу доцільно акцентувати увагу на формальних ознаках документів. Однак, не можна й фетишизувати й саму нотаріальну форму. Так, нотаріальний бланк без нанесеного на ньому тексту нотаріального документу не можна однозначно сприймати як письмовий доказ, оскільки він не нестиме в собі інформацію про вчинену нотаріальну дію. Його охоронні властивості разом з порядковим номером свідчитимуть лише про те, що він не використаний, але був виданий певному нотаріусу і мусить знаходитися в нього на обліку тощо, тому таку інформацію можна використовувати тільки для перевірки правильності обліку нотаріальних бланків. Але, пошкоджений бланк може слугувати доказом і підставою для неповного повернення заявнику внесеної ним оплати, якщо він відмовиться від вчинення розпочатого нотаріусом провадження тощо. Тобто за наведених умов нотаріальний бланк матиме не звичну доказову спрямованість і силу.
У зв'язку з наведеним вважається необхідним звернути увагу на такі формальні вимоги до письмових документів:
-особистий підпис під текстом документа, який свідчить про його персоніфікацію;
-печатка юридичної особи як необхідний атрибут офіційних документів юридичної особи;
-спеціальний бланк для офіційних документів, які виходять з певних установ;
-багатосторінковий документ, який надходить до нотаріуса або ним посвідчується чи засвідчується повинен бути скріплений так, щоб унеможливити заміну однієї або декількох сторінок;
-наявність одночасно декількох вище перерахованих атрибутів, коли правочин має проходити посвідчення в нотаріальному порядку та державну реєстрацію.
Коротко проаналізуємо це положення на прикладі посвідчення заповіту. Відносно заповіту, то такий письмовий доказ волевиявлення заповідача має сприйматися багатоетапно:
- коли заповіт написаний заповідачем власноручно, то, як мінімум, для його дійсності він має проходити процедуру перевірки та посвідчення нотаріусом, для чого нотаріус
перевірятиме наявність підпису та інших вимог, встановлених у ст. 1247 ЦК щодо дати та місця його складання;
- якщо заповіт посвідчений нотаріусом, то, відповідно, на заповіті мають бути зроблені посвідчувальний напис, відомості про його посвідчення мають бути відображені у відповідних реєстрах тощо.
Лише при дотриманні всіх умов щодо посвідчення заповіту він вважатиметься безспірним доказом волевиявлення заповідача і слугуватиме в майбутньому підставою для видачі свідоцтва про право на спадщину, якщо цей заповіт буде останнім волевиявленням заповідача. Тут ми навіть не говорили про те, що в заповіті не можуть викладатися умови, які суперечать вимогам законодавства та моральним засадам суспільства, інакше нотаріус не вправі його посвідчувати. Зокрема, заповідач не вправі обмежувати спадкоємців умовою не вступати до шлюбу або не робити цього протягом певного часу тощо. Зрозуміло, що при посвідченні заповіту текст заповіту не аналізується як доказ, а він буде сприйматися як доказ нотаріусом, який відкрив спадкову справу, лише після смерті заповідача, але трансформація нотаріально посвідченого документу в доказ - це й є ознака нотаріальних актів, які спрямовані на підтвердження тих чи інших юридичних обставин.
Отже, проблемність питання щодо сприйняття письмових доказів полягає в тому, що вони можуть прийматися нотаріусами за умови їх належної доказової сили.
Якщо нотаріус отримав письмові докази з іноземної країни" то ці докази мають відповідати певним вимогам легалізації або апостилювання, бути переведеними на мову нотаріального діловодства, бо в противному разі вони не можуть бути прийняті нотаріусом.
Крім того, нотаріус для вчинення нотаріальної дії приймає лише безспірні докази, у яких відсутні дефекти форми та які відповідають вимогам, передбаченим ст. 47 Закону, гл. 8 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Проблемними питаннями письмових доказів на сьогодні є:
-можливість злочинців з високою якістю підробляти відбитки печатки за допомогою комп'ютерної техніки, що зумовлює необхідність адекватної реакції з боку держави для гарантування і захисту прав юридичних осіб. Представляється, що відповідні способи захисту вже використовуються в нотаріальній практиці, коли достовірність нотаріального акту додатково забезпечується маркою з голографічним зображенням. Представляється, що для найбільш важливих і коштовних угод, правочинів юридичні особи можуть виготовляти персоніфіковані номерні голографічні марки та приклеювати їх на таких угодах, що унеможливить або істотно ускладнить підробку таких документів;
-не зважаючи на вищезазначене, слід звернути увагу й на інший аспект сприйняття нотаріусом печаток на офіційних документах. Так, в одній із кримінальних справ нотаріуса звинуватили в тому, що він свідомо не помітив підробленого документу, який був наданий як згода органу опіки та піклування на посвідчення договору купівлі-продажу квартири з участю неповнолітнього. Після з'ясування обставин справи та особливостей діяльності нотаріусів було встановлено, що нотаріуси не мають в своєму архіві будь-якого відбитку печатки органу опіки та піклування, не говорячи про те, що реально органу з назвою "орган опіки та піклування" не існує. Ці функції виконують колегіальні органи, статус яких часто змінюється. Але ні нові, ні старі органи не знайомлять нотаріусів з відбитками їх печатки, що е парадоксом в світлі порушення на кримінальних справ;
- нераціональним представляється й втаємничення правоохоронними органами інформації про факти і особливості підробки паспортів, нотаріальних бланків, векселів тощо, оскільки саме так можна застерігати випадки використання підроблених документів.
Уявляється, не зважаючи на зазначені проблемні питання найбільш безспірним доказом залишається письмовий.
6.5. Електронні докази
Електронні докази є новим та мало вивченим явищем у нотаріальному процесі.
Питанням електронних доказів (інформаційних, технічних) присвячувалися роботи вчених у галузі цивільного та господарського процесу36. Щодо нотаріального процесу, то такі роботи є поодинокими в Україні37. Щодо Російської Федерації, то питанням інформаційних технологій та їх доказово значення в цивільному процесі приділяється увага в роботах вчених Боннера О.Т., Горелова М.В.39, які вказують на існування електронних доказів як самостійного виду та на відмінність їх від письмових та речових доказів. Питання електронних доказів в нотаріальному процесі висвітлюються у роботах таких вчених як Ісаков В.Б., Медведев І.Г., Смотров О.И., Ярков В.В.
Але підняті питання свідчать про актуальність та необхідність подальшого дослідження даного напряму знань.
У ЦПК відсутні механізми подання електронних доказів, їх дослідження та критеріїв їх оцінки, зокрема перевірки належності, допустимості, достовірності.
Що ж до нотаріального процесу, то складність застосування таких доказів зумовлена такими самими аспектами, оскільки нотаріуси нині вносять відомості та відповідно отримують інформацію із електронних баз даних - Єдиних та Державних реєстрів, викладають зміст процесуальних актів за допомогою комп'ютерної техніки, а також, виходячи із норм матеріального права (абз. 2 ч. 1 ст.207 ЦК), можуть застосовувати електронний підпис при посвідченні правочинів, воля сторін яких виражена за допомогою електронного засобу зв'язку.
У нашій державі нині зроблені певні кроки щодо забезпечення нотаріальної діяльності інформаційними технологіями. Так, п. З Положення про вимоги до робочого місця (контори) приватного нотаріуса на здійснення контролю за їх дотриманням від 26.06.2009 р. передбачається, що для забезпечення роботи приватного нотаріуса з інформаційними ресурсами Міністерства юстиції України приміщення, у якому можуть вчинятися нотаріальні дії, повинно бути обладнане необхідною комп'ютерною та апаратною технікою, яка відповідає вимогам, встановленим Адміністратором відповідних єдиних та державних реєстрів Міністерства юстиції України.
Хоча цей аспект стосується організації нотаріальної діяльності, але введення комп'ютерної системи істотно впливає на нотаріальний процес, зокрема значно покращує нотаріальне діловодство, яке є складовою нотаріальної процедури. Полегшує також роботу нотаріуса з отримання достовірних доказів, які необхідні для законного вчинення нотаріальних дій, підвищує рівень захисту прав фізичних та юридичних осіб, а також гарантує захист комп'ютерних баз даних з інформацією про вчинені нотаріальні дії від несанкціонованого вторгнення сторонніх осіб.
Щодо нотаріального процесу, то інформація, яка зберігається в єдиних та державних реєстрах є доказами, необхідними для вчинення нотаріальної дії. Наприклад, при вчиненні нотаріального провадження про видачу свідоцтва про право на спадщину нотаріус звертається до Спадкового реєстру (комп'ютерної бази даних, яка містить відомості про спадкові справи та заповіти) з метою отримання інформації про наявність чи відсутність заповіту, спадкового договору чи спадкової справи. При наявності заповіту перевіряє інформацію чи вів не змінений або скасований, визнаний недійсним тощо. Така інформація для нотаріуса є необхідним доказом для видачі свідоцтва про право на спадщину. Якщо нотаріус не володітиме такої інформацією, він не зможе на належному рівні, тобто законно вчинити нотаріальну дію.
Другим аспектом значення Спадкового реєстру для доказового процесу є не лише отримання із нього інформації, а й необхідність її внесення до реєстру. Після посвідчення нотаріусом заповіту він має внести цю інформацію до Спадкового реєстру, тобто зареєструвати посвідчений ним заповіт. Така інформація у подальшому, тобто при видачі свідоцтва про право на спадщину стане доказом і надасть можливість перевірити його існування, достовірність тощо. Про важливість цього питання нині свідчить Конвенція (Базельська) про запровадження системи реєстрації заповітів" від 16.05.1972 р., ратифікована Верховною Радою України 10.07.2010 року.
Як бачимо, нотаріус для вчинення нотаріальної дії може як приймати докази, так і одночасно їх створювати для використання у подальшому.
Тому нині перед вченим стоїть досить складне завдання розробити теорію електронних доказів, тобто дослідити цей вид доказів, виробити понятійний апарат, розкрити їх сутність та ознаки, види, а також процедуру та особливості збирання, подання, відтворення, дослідження та їх оцінку суб'єктами нотаріального процесу.
Будь-які теоретичні дослідження слід розпочати із вироблення понятійного апарату. Тому вважаємо за доцільне сформулювати поняття електронних доказів у нотаріальному процесі.
Електронні докази у нотаріальному процесі - це відомості про факти, які мають значення для вчинення нотаріальної дії та виконані у електронно-цифровій формі.
Характерні ознаки електронного доказу проявляються у таких його рисах:
-форма та матеріальний носій фіксації інформації;
-можливість багаторазового використання матеріального носія фіксації цифрової інформації;
-специфіка цифрової інформації;
-спеціальна процедура створення та закріплення інформації на матеріальному носії;
-спеціальна процедура відтворення електронного доказу.
Перед аналізом характерних ознак електронного доказу доцільно вказати на його види, оскільки кожний вид електронного доказу має свою певну специфіку.
До них належать: