Добавил:

Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.

Вуз:

Киевский национальный университет им. Т. Шевченко

Предмет:

[НЕСОРТИРОВАННОЕ]

Файл:

МПРП_1.docx

Скачиваний:

Добавлен:

07.03.2016

Размер:

3 Мб

Скачать

☆

<<< < Предыдущая 12 / 22

Стаття 46. Право, що застосовується до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю

1. До засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

Стаття 47. Сфера дії права, що застосовується до договору

1. Право, що застосовується до договору згідно з положеннями цього розділу, охоплює:

1) дійсність договору;

2) тлумачення договору;

3) права та обов'язки сторін;

4) виконання договору;

5) наслідки невиконання або неналежного виконання договору;

6) припинення договору;

7) наслідки недійсності договору;

8) відступлення права вимоги та переведення боргу згідно з договором.

2. Якщо при визначенні способів та порядку виконання договору, а також заходів, які мають бути вжиті в разі невиконання або неналежного виконання договору, неможливе застосування права, зазначеного в частині першій цієї статті, може бути застосоване право держави, у якій здійснюється виконання договору.

3. Право, що застосовується до форми договору, визначається відповідно до статті 31 цього Закону.

78. Основні формули прикрiплення, що регулюють договірні зобов’язання.

закон місця виконання зобов'язання (lex loci solutionis). У відповідно до цього типу прив'язки для регулювання договірних зобов'язань сторін застосовується право тієї держави, де підлягає виконанню зобов'язання, що випливає з договору, або сам договір. Якщо таких місць декілька, то має бути застосоване право країни, де виконується основне зобов'язання (основна частина договору). У той же час деякі правові системи, наприклад США і ФРН, виходять з того, що в подібних випадках має застосовуватися право місця виконання кожного окремого зобов'язання за контрактом. Часто прив'язка використовується у більш вузької трактуванні стосовно, зокрема, допроцесу прийому-здачі товару або здійснення платежу.
закон місця заподіяння шкоди {lex loci delicti commissi). Як зазначають англійські дослідники Дж. Чешир і П. Норт, «значення визначення компетентного закону для деліктних зобов'язань зумовлено тим, що внутрішнє право окремих країн часто по-різномувідповідає на питання про тягар доказування вини заподіювача шкоди, про відповідальність за випадок, про значення вини потерпілого і на інші питання даного роду зобов'язань. Питома вага колізійних проблем у таких відносинах зростає з розширенням операцій міжнародного транспорту і розвитком туризму ».

79. Доктрина «автономii волі».

Закон, обраний особою, що здійснила правочин (lex voluntatis),

або «закон автономії волі» означає, що у випадках, передбачених

законом, учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин. Як принцип міжнародного приватного пра- ва, автономія волі закріплена в статті 5 Закону України «Про міжнародне приватне право». В ній також закріплюються пра- вила, які застосовуються до вибору права, а саме:

а) вибір права має бути чітко вираженим або прямо випливати

з дій сторін правочину, умов правочину чи обставин справи,

які розглядаються в їх сукупності, якщо інше не передбачено

законодавством;

б) вибір права може бути здійснений щодо правочину загалом

або його окремої частини;

в) вибір права щодо окремих частин правочину повинен бути

чітко вираженим;

г) вибір права не здійснюється, якщо відсутній іноземний еле-

мент у правовідносинах;

д) вибір права або зміна раніше обраного права можуть бути здій-

снені учасниками правовідносин у будь-який час, зокрема, при

вчиненні правочину, на різних стадіях його виконання тощо. 8

Міжнародне приватне право

Якщо вибір права або зміна раніше обраного права зроблені після

вчинення правочину, то такий вибір має зворотну дію і є дійсними з

моменту вчинення правочину, але не може бути підставою для визна-

ння правочину недійсним у зв'язку з недотриманням його форми, а

також не може обмежити чи порушити права, яких набули треті осо-

би до моменту вибору права або зміни раніше обраного права 80. Вибір права за погодженням сторін договору.

Ідея надання сторонам зовнішньоторговельного договору свободи вибору права, що підлягає застосуванню до цього договору, не є новою (зазвичай виникнення концепції автономії волі пов’язують з працями французького юриста Ш.Дюмулена (XVI ст. ), який, зокрема, зазначав, що воля сторін щодо вибору застосовуваного права може бути не тільки чітко висловленою, але й такою, яка випливає з обставин справи. Див. Kalensky P. Trends of Private International Law. – Prague, 1971. – P. 66-67).

Інститут автономії волі, щодо природи та функцій якого у доктрині висловлюються досить неоднозначні погляди, отримав закріплення в усіх сучасних кодифікаціях міжнародного приватного права, причому сфера його застосування дедалі поширюється, що обумовлено практичною необхідністю лібералізації колізійного регулювання, встановлення гнучких колізійних прив’язок, підпорядкування правовідносин тому правопорядку, застосування якого відповідає намірам сторін угоди.

По суті, автономія волі (lex voluntatis) зводиться до того, що сторони зовнішньоторговельної угоди мають можливість підпорядкувати регулювання таких питань, як тлумачення угоди, права та обов’язки сторін угоди, виконання угоди, наслідки невиконання або неналежного виконання угоди, припинення угоди, наслідки недійсності угоди, тобто усе, що пов’язано з правами та обов’язками сторін угоди (у широкому їх розумінні), правопорядку, який вони самостійно обрали. В цьому випадку “автономія волі” виступає у якості, притаманній формулі прикріплення, яка посідає чільне місце у договірних зобов’язаннях і отримала своє закріплення і розвиток у законодавстві багатьох держав (докладніше про це див. Дмитриева Г.К. Международное частное право. Учебное пособие. – М., 2002. – С. 210-217)

Вітчизняне право здавна визнає автономію волі як засіб визначення застосовуваного права (ст. 6 Закону про ЗЕД). Автономія волі отримала закріплення майже в усіх міжнародних договорах, що стосуються вибору права, компетентного регулювати договірні зобов’язання. Достатньо вказати на найбільш відомі з них: Гаазька конвенція про право, застосовуване до міжнародної купівлі-продажу товарів 1955 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до агентських угод 1978 р., Римська конвенція про право, застосовуване до договірних зобов’язань 1980 р., Гаазька конвенція про право, застосовуване до договорів міжнародної купівлі-продажу товарів 1986 р., Міжамериканська конвенція про право, застосовуване до міжнародних контрактів 1994 р., Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, укладена між державами СНД у 1992 р. (далі – Київська угода), а також Конвенція країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. (далі – Мінська конвенція). Так, у обох Угодах країн СНД вказано, що права і обов’язки сторін в угоді визначаються за законодавством місця укладання, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ст. 11 Київської угоди, ст. 41 Мінської конвенції).

Текстуально це правило викладено таким чином, що складається невірне враження, нібито держави надають “автономії волі” другорядного значення, вказуючи, що права і обов’язки сторін мають визначатися за правом країни, де угоду укладено. Однак, як справедливо наголошує Г.К.Дмітрієва (див. Дмитриева Г.К. Указ. соч. – С. 210), головний змістовий акцент лежить на другій частині колізійної прив’язки: “якщо інше не встановлено погодженням сторін”. Це правило є генеральною прив’язкою, яка має пріоритетне застосування. Насамперед сторони можуть обрати право, яке регулюватиме стосунки між ними. При цьому сторони, за загальним правилом, можуть обрати право будь-якої держави без будь-яких обмежень, тобто і поза межами держав – учасниць СНД. І тільки якщо сторони в своїй угоді не вказали на застосовуване право, буде застосовуватися право країни місця укладення угоди.

Питання про те, чи можуть сторони обрати в якості застосовуваного права закон будь-якої держави, чи їх вибір обмежений якимись умовами, неодноразово поставало у судовій практиці. Тут слід зазначити, що законодавство абсолютної більшості держав, а також міжнародні договори не обмежують можливостей вибору, тобто воля сторін не має обмежень у просторі, і сторони можуть обрати право будь-якої країни для регулювання договірних правовідносин. Однак у деяких правових системах мають місце обмеження права вибору, наприклад, колом держав, з якими договір має фактичний зв’язок (наприклад, відповідно до ст. 25 Закону про міжнародне приватне право Польщі сторони можуть обрати право, з яким зобов’язання “взаємно пов’язане”; згідно ст. 1-105 Уніфікованого торговельного кодексу США можна обрати право тієї держави, з якою “угода має розумний зв’язок”).

У практиці поставали питання щодо меж обрання права у часі, тобто в який момент сторони можуть обрати застосовуване право. Не викликає сумніву правомірність вибору права в момент укладення договору, але практика, а згодом і законодавство багатьох країн пішли шляхом вибору права “у подальшому”, тобто після укладення договору. В цьому випадку постає питання: чи в будь-який час після укладення договору є можливість реалізувати право на вибір відповідного компетентного правопорядку? Між укладенням договору та припиненням його дії або виконанням може сплинути досить багато часу. Протягом цього періоду певна частина зобов’язань може бути виконана раніше, у певних правовідносинах, що випливають з договору, можуть брати участь треті особи. Таким чином, якщо вибір права після укладення договору не обмежений часовими рамками, то виникає питання зворотної сили волевиявлення сторін договору. Наявна законодавча і судова практика багатьох держав, як правило, виходять з того, що вибір права має зворотну силу і має вважатися дійсним з моменту укладення договору, та при цьому не мають зачіпатися права та інтереси третіх осіб. Так, наприклад, у найбільш авторитетній кодифікації міжнародного приватного права – Законі про міжнародне приватне право Швейцарії прямо зазначено: “Вибір права може бути здійснено будь-коли. Якщо вибір права робиться після укладення договору, то він має зворотну силу з моменту укладення договору. Права третіх осіб не зачіпаються” (ч. 3 ст. 116).

Під час практичного застосування законодавчих положень щодо автономії волі виникає проблема визначення кола питань, на які поширюється дія обраного сторонами права. Як правило, практика законотворчості іде шляхом законодавчого закріплення переліку питань, які входять до категорії “зобов’язального статуту”. Наприклад, такий перелік викладено у ст. 1210 Книги третьої Цивільного кодексу Російської Федерації, причому він не є вичерпним. У проекті Закону України “Про міжнародне приватне право” від 9 жовтня 2002 р. № 2274 (далі – проект Закону про МПрП) – ч. 1 ст. 46 – навпаки, пропонувався вичерпний перелік питань, що входять до сфери дії права, яке застосовується до договору:

дійсність договору;
тлумачення договору;
права та обов’язки сторін;
виконання договору;
насідки невиконання або неналежного виконання договору;
припинення договору;
наслідки недійсності договору;
передання вимоги та переведення боргу у зв’язку з договором.

Як відомо, перед розглядом проекту нового Цивільного кодексу України Книга VIII (Міжнародне приватне право) була вилучена з тексту проекту. Проект Закону України “Про міжнародне приватне право” розроблений відповідно до Перехідних положень до нового Цивільного кодексу України і зареєстрований у Верховній Раді України 9 жовтня 2002 р. за № 2274.

За змістом проекту Закону про МПрП, ці питання можуть регулюватися правом, обраним сторонами. Припускається також можливість застосування обраного права до питань виникнення та припинення речевих прав на рухоме майно, що є предметом договору. Останні, слід зазначити, мають не зобов’язальний, а речевий статут, і для них має існувати окреме колізійне регулювання. При цьому автономія волі зазвичай допускається. Так, наприклад, в Основах цивільного законодавства СРСР 1991 р. мало місце окреме положення, згідно з яким виникнення і припинення права власності на річ по зовнішньоторговельній угоді визначалися за законом місця її укладання, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Фактично в даному випадку встановлювався той саме режим колізійного регулювання, який діяв і стосовно зовнішньоторговельної угоди в цілому. Інше рішення запропоновано у проекті Закону про МПрП, ч. 2 ст. 37 наголошує: “Право країни, яке застосовується до виникнення та припинення речевих прав на майно, що є предметом правочину, визначається відповідно до п. 1 цієї статті (тобто за правом країни, в якій це майно перебувало в момент виникнення або припинення прав на нього – В.К.), якщо інше не встановлено погодженням сторін. Вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб”.

81. Право, що застосовується до договору за відсутності погодження сторін про вибір права.

У разі, коли сторони зовнішньоторговельної угоди не погодили між собою вибір належного права, застосуванню підлягає право, визначене згідно з колізійними нормами, які містяться у міжнародних договорах, а за відсутності таких – у національному законодавстві. Переходячи до розгляду конкретних нормативних актів, слід відзначити три основні тенденції у регулюванні колізійних питань зовнішньоекономічних зобов’язань:

всі сучасні колізійні механізми у цій сфері передбачають можливість вибору застосовуваного права сторонами;
прив’язні критерії формулюються таким чином, аби забезпечити відшукання права, більш тісно пов’язаного з договором;
простежується позиція застосування права країни, в якій перебуває чи знаходиться сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору.

На сьогоднішній день основними нормами українського законодавства, які визначають право, що підлягає застосуванню до зобов’язань за зовнішньоторговельними угодами, є ст. 6 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р.

Принцип диспозитивності, можливості сторін відійти від встановлених законом колізійних прив’язок до закону місця укладення угоди, відображений в частині 8 ст. 6 Закону про ЗЕД: “Права та обов’язки сторін зовнішньоекономічної угоди визначаються правом місця її укладання, якщо сторони не погодили інше. Місце укладення угоди визначається законами України”.

Далі у ч. 9 ст. 6 Закону про ЗЕД добре простежується, як начало автономії волі поступово виходить у законодавстві на чільне місце, порівняно з попередніми нормами. Згідно цього положення, права та обов’язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження.

При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

продавцем – у договорі купівлі-продажу;
наймодавцем – у договорі майнового найму;
ліцензіаром – у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав;
охоронцем – у договорі зберігання;
комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації);
довірителем – у договорі доручення;
перевізником – у договорі перевезення;
експедитором – у договорі транспортно-експедиторського обслуговування;
страхувачем – у договорі страхування;
кредитором – у договорі кредитування;
дарувальником – у договорі дарування;
поручителем – у договорі поруки;
заставником – у договорі застави.

Перелік, аналогічний наведеному у ст. 6 Закону про ЗЕД, у дещо виправленому (виправлення стосувалося договору комісії, до якого більш доцільно і правильно було б застосовувати право країни, в якій знаходиться комісіонер, а не комітент) та доповненому вигляді, знайшов відображення у подальших законопроектних розробках у галузі міжнародного приватного права – проекті нового Цивільного кодексу (Книга VIII) та проекті Закону про МПрП (ст. 42). Втілений у ньому підхід – застосування права країни, в якій перебуває чи знаходиться сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору.

Таке саме правило передбачено ч. 14 ст. 6 Закону про ЗЕД, згідно з якою право країни сторони, яка надає характерне виконання договору, застосовується до прав і обов’язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), не зазначеними в цій статті.

Частина 15 ст. 6 Закону про ЗЕД містить спеціальну норму, згідно з якою при прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги (курсив наш – В.К.) право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше. Аналіз практики розгляду справ за контрактами міжнародної купівлі-продажу товарів засвідчив, що застосування цієї норми викликає певні проблеми. Зокрема вказується на нечіткість її формулювання, яка “не дозволяє визначити, які конкретно питання охоплює це правило і які конкретно норми права країни місця проведення приймання підлягають застосуванню” (див. Международный коммерческий арбитраж в Украине: законодательство и практика. – К., 2000. – С. 44).

.Більш детально питання визначення права, що застосовується до зовнішньоторговельних угод, пропонувалося врегулювати у проекті нового Цивільного кодексу, Книга VIII якого була присвячена міжнародному приватному праву та міжнародному цивільному процесу. Власне проект ЦК не містив окремої статті, яка б стосувалася зобов’язань за зовнішньоторговельними угодами (як не містить подібної статті і розроблений в подальшому проект Закону про міжнародне приватне право). Стаття 30 проекту Закону про МПрП має відношення до змісту правочину в цілому. Інші положення проекту про вибір права, застосовуваного до договорів, відсилають до порядку визначення належного права, встановленого статтею 30. Остання редакція статті 30 має такий вигляд:

Якщо інше не передбачено законом, зміст правочину може регулюватися правом країни, яке зазначене в правочині.
У разі відсутності вибору права країни або якщо правочин згідно з обраним правом є недійсним, до змісту правочину застосовується право країни, яке має більш тісний зв’язок із правочином.
Вважається, якщо інше не випливає із закону, умов, суті правочина або сукупності обставин справи, що правочин більш тісно пов’ язаний з правом країни, в якій сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту правочину, має своє звичайне місце перебування або місце знаходження.

Привертає увагу ч. 3 цієї статті. Вона встановлює своєрідну презумпцію тісного зв’язку правовідношення із правом країни сторони, яка надає “характерне виконання” зобов’язання. Саме цей принцип було покладено в основу ч. 9 та 14 ст. 6 Закону про ЗЕД. Цим саме шляхом пішли і розробники проекту Закону про МПрП. У ч. 2 ст. 42 проекту було розтлумачено зміст поняття “сторона, що повинна здійснити виконання, яке має вирішальне значення для змісту договору” у тих чи інших договірних правовідносинах і наведено перелік, подібний до вказаного вище положення ч. 9 ст. 6 Закону про ЗЕД.

При аналізі положень ст. 30 проекту ЦК також стає очевидним, що:

а) на передній план висувається начало автономії волі. Порівняно з ЦК або з Законом про ЗЕД, це вже не інструмент формулювання диспозитивних норм, це основоположний принцип, на якому має грунтуватися сучасне законодавство про міжнародне приватне право. Ця позиція була підкріплена ст. 41, згідно з якою сторони договору можуть обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законом;

б) у випадках відсутності вибору застосовуваного права сторонами законодавець відходить від позиції формулювання “жорстких” прив’язних критеріїв і надає перевагу застосуванню права, що має більш тісний зв’язок із правочином;

в) законодавець, втім, не відмовляється від встановлення критеріїв, які мають допомогти судові визначати “тісний зв’язок” правовідношення.

82. Право, що застосовується до договору споживання.

Стаття 45. Право, що застосовується до договору споживання

1. До договорів споживання належать договори щодо придбання товарів та одержання послуг особою (споживачем) не для цілей підприємницької діяльності.

2. Вибір права сторонами договорів споживання не може обмежити захист прав споживача, який надається йому імперативними нормами права держави, у якій є його місце проживання, перебування або місцезнаходження, якщо:

1) укладенню договору передувала оферта або реклама в цій державі та споживач здійснив усе необхідне для укладення договору в цій державі; або

2) замовлення від споживача було прийняте в цій державі; або

3) споживач з ініціативи іншої сторони здійснив подорож за кордон з метою укладення договору щодо придбання товарів.

3. У разі відсутності вибору права сторонами щодо договору споживання, у тому числі щодо його форми, застосовується право держави, у якій споживач має місце проживання або місцезнаходження.

4. Положення частин другої і третьої цієї статті не застосовуються до договорів перевезення, надання послуг, якщо місцем укладення та виконання таких договорів є держава, інша ніж держава місця проживання або місцезнаходження споживача (крім договору у сфері туризму, який передбачає комбіноване перевезення та розміщення).

83. Право, що застосовується до трудового договору.

Колізійно-правове регулювання міжнародних трудових відносин зачіпає приватноправові аспекти цих відносин, насамперед питання трудового договору. Трудовий контракт - це договір, і до нього застосовується автономія волі як генеральна колізійна прив'язка всіх договірних зобов'язань. Законодавство більшості країн передбачає можливість угоди сторін про застосовне право при укладанні трудового контракту (Ліхтенштейн, ФРН). Необмежена автономія волі сторін визнається законодавством та судовою практикою Великобританії та Італії.

У переважній більшості юрисдикції законодавець встановив обмеження свободи вибору права за трудовими контрактами:

- вибір права приймається до уваги, якщо він здійснений прямо вираженим чином; вибір права не приймається до уваги, якщо він здійснений на шкоду працівникові (ст. 48.3 Закону про МПРП Ліхтенштейну);

- вибір права приймається до уваги тільки в тій мірі, в якій він не зачіпає імперативні норми права країни:

o місця звичайного виконання роботи (ФРН, Румунія, Канада);

o держави, в якому роботодавець має своє звичайне місцеперебування (ФРН, Ліхтенштейн, Канада);

o місця знаходження підприємства (Румунія);

o держави, з якими трудовий договір або трудову ставлення виявляє більш тісні зв'язки (ФРН, Румунія);

- вибір права обмежений правопорядками, прямо встановленими законодавцем: "Сторони можуть підпорядкувати трудовий договір права країни звичайного місця перебування працівника або праву країни місця ділового обзаведення, місця проживання чи звичайного перебування наймача" (ст. 121.3 Закону про МПРП Швейцарії).

Відповідно до Закону про МПРП Японії (ст. 11) навіть якщо сторони трудового договору вибрали застосовне право, але працівник повідомить роботодавцю, що він має намір керуватися нормами права, найбільш тісно пов'язаного з трудовим договором, то саме це право підлягає застосуванню. Презюмується, що трудовий договір найбільш тісно пов'язаний з правом того місця, де повинна здійснюватися трудова діяльність за договором.

Основне обмеження автономії волі у трудових договорах та трудових відносинах - вибір права сторін не повинен вести до того, щоб працівник був позбавлений захисту, що надається імперативними положеннями законодавства, яке є чинним згідно з колізійними нормами країни суду. Законодавство багатьох країн в принципі не передбачає автономію волі в якості прив'язки до регулювання трудових відносин (Україна, Туніс).

Колізійна прив'язка "закону місця роботи (lex loci laboris) - найпоширеніший підхід при визначенні права, що застосовується до трудових відносин (Австрія, Бразилія). За відсутності вибору права сторонами в основному застосовується цей спеціальний колізійний принцип: "До зобов'язань, що випливають з трудових договорів, за відсутності прямо вираженої підпорядкування сторін [якогось закону]... застосовується закон місця, де виконуються роботи" (ст. 10.6 ЦК Іспанії). Трудові відносини працівників, які направлені у службове відрядження, регулюються правом держави місця виконання роботи (Ліхтенштейн, Румунія).

В державах, що не допускають вибір застосовного права до трудових відносин, закон місця роботи - основне колізійне початок: "Трудовий договір регулюється правом держави, в якій працівник звичайно виконує свою роботу" (ст. 67 Кодексу МПП Тунісу).

Субсидіарні колізійні прив'язки трудових відносин:

1) право країни місця знаходження підприємства, якщо працівник виконує роботу в декількох державах (Румунія);

2) право держави, в якому роботодавець має своє звичайне місце перебування, якщо:

- працівник звичайно виконує свою роботу в більш ніж одній державі (Австрія, ФРН);

- працівник не має звичайного місця роботи (Австрія, Ліхтенштейн);

- застосовне право не визначено сторонами (Канада);

3) право держави, з якими трудовий договір має більш тісні зв'язки (Туніс, Румунія).

84. Право, що застосовується до засновницького договору юридичної особи з іноземною участю.

Відповідно до ЗУ «Про МПрП», в Україні діє принцип, згідно з якимучасники правовідносин з іноземним елементом можуть визначити право якої держави підлягає застосуванню до правовідносин з іноземним елементом.

Частина 1 ст. 5 ЗУ «Про МПрП» визначає, що учасники (учасник) правовідносин можуть самостійно здійснювати вибір права, що підлягає застосуванню до змісту правових відносин, лише у випадках, передбачених законом, а кореспондуюча вказаній статті, ст. 43 ЗУ «Про МПрП» надає сторонам договору право обрати право, що застосовується до договору, крім випадків, коли вибір права прямо заборонено законами України.

Чинне законодавство України не містить прямої заборони щодо підпорядкування іноземному праву договорів, які регулюють права та обов’язки акціонерів господарського товариства, зареєстрованого в Україні, щодо діяльності товариства, корпоративного управління тощо. Існує лише єдине виключення з цього правила, передбачене ст. 46 ЗУ «Про МПрП» – до засновницького договору, що є установчим документом юридичної особи з іноземною участю, застосовується право держави, у якій буде створена юридична особа.

85. Сфера дії права, що застосовується до договору.

Щодо зовнішньоекономічних договорів (контрактів) ст. 6 Закону "Про зовнішньоекономічну діяльність" містить такі колізійні норми:

1. Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Тобто діє принцип автономії волі сторін. Така автономія волі є необмеженою, бо закон не вимагає того, щоб обране право було пов'язане із правовідносинами, що регулюються.

Іноді сторони зовнішньоекономічного договору (контракту) вважають, що обираючи право, що буде застосовуватися до укладеного між ними контракту, вони можуть уникнути застосування норм податкового, митного, зовнішньоекономічного законодавства, тощо. Але під обранням права мається на увазі обрання саме цивільного права, яке регулюватиме тільки ті питання, що підпадають під дію зобов'язального статуту.

Вибір права не може буди здійснений щодо деяких категорій зовнішньоекономічних договорів (контрактів):

– до зовнішньоекономічного договору (контракту) про створення спільного підприємства застосовується право країни, на території якої спільне підприємство створюється і офіційно реєструється.

– до зовнішньоекономічного договору (контракту), укладеного на аукціоні, в результаті конкурсу або на біржі, застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа.

2. При відсутності погодження між сторонами відносно права, яке має застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є: продавцем – у договорі купівлі-продажу; наймодавцем – у договорі майнового найму; ліцензіаром – у ліцензійному договорі про використання виключних або аналогічних прав; охоронцем – у договорі зберігання; комітентом (консигнантом) – у договорі комісії (консигнації); довірителем – у договорі доручення; перевізником – у договорі перевезення; експедитором – у договорі транспортно-експедиторського обслуговування; страхувачем – у договорі страхування; кредитором – у договорі кредитування; дарувальником – у договорі дарування; поручителем – у договорі поруки; заставником – у договорі застави. Тобто основною прив'язкою виступає особистий закон однієї зі сторін контракту (тієї, яка здійснює виконання, що є істотним для договору цього виду). До зовнішньоекономічних договорів (контрактів) про виробниче співробітництво, спеціалізацію і кооперування, виконання будівельно-монтажних робіт застосовується право країни, де здійснюється така діяльність або де створюються передбачені договором (контрактом) результати.

3. До прав і обов'язків за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), прямо не зазначеними у ст. 6, застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору (контракту), що має вирішальне значення для його змісту (ця норма лише виражає загальне правило, за яким були побудовані попередні колізійні норми).

В ч. 15 ст. 6 передбачено, що при прийманні виконання за зовнішньоекономічним договором (контрактом) береться до уваги право місця проведення такого приймання, оскільки сторони не погодили інше. Таким чином питання виконання договору (контракту) частково випадають з-під сфери дії зобов'язального статуту.

За наявності такої розвинутої системи колізійних норм викликає подив ч. 5 ст. 382 ГК, яка закріплює: "Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контракту) визначаються правом місця його укладення, якщо сторони не погодили інше. Порядок визначення права, яке має застосовуватися до договору (контракту) у разі недосягнення згоди сторін стосовно вказаного порядку, встановлюється законом про зовнішньоекономічну діяльність". Ця норма викладена вкрай суперечливо, бо спочатку законодавець визначає, що за відсутністю домовленості сторін щодо вибору права, має застосовуватись право місця укладення договору, а потім чомусь відсилає нас до спеціального закону, який також має визначити право, що підлягає застосуванню. Безумовно, ця норма має бути виключеною із ГК.

86. Зобов’язання, що виникають з односторонніх дій.

Недоговірні зобов'язання - це зобов'язання, які виникають за відсутності укладеного між сторонами договору, відповідно до певних юридичних фактів. Ці зобов'язання можуть виникати як із неправомірних дій (заподіяння шкоди), так і правомірних (публічна обіцянка винагороди тощо).

Разом із договорами як підставами виникнення зобов’язань новий ЦК України розглядає односторонні правочини, що дозволяє врегулювати нові сфери суспільних відносин, встановити нові інститути недоговірних зобов’язань.

Особливістю зобов’язань із односторонніх правочинів є те, що для їх реалізації необхідна ₄ сукупність юридичних фактів — як подій, так і дій, включаючи односторонні правочини, які виходять від осіб, до яких вони звернені. Центральне місце в такому складі займає первісний односторонній правочин, який має не лише пра- востворююче, а й регулятивне значення, оскільки визначає зміст майбутнього зобов’язання.

Слід зазначити, що особливість таких односторонніх дій полягає в тому, що при їх здійсненні однією особою права, а іноді й обов’язки виникають у іншої особи, внаслідок чого формується зобов’язальне правовідношення. Але як однобічні угоди, так і правомірні фактичні дії породжують правові наслідки, на які вони спрямовані, не самі по собі, а за умови приєднання до них інших передбачених законом фактів. Наприклад, дії в чужому інтересі без доручення породжують обов’язок зацікавленої особи відшкодувати збитки, а іноді виплатити винагороду особі, що діє в чужому інтересі, за умови схвалення цих дій зацікавленою особою.

ЦК України 2003 р. вперше врегулював ці інститути, яким присвячені гл. 78-81 підр. 2 р. 3. Це зобов’язання, що виникають із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу, публічної обіцянки винагороди за результатами конкурсу, вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, запобігання загрози життю, здоров’ю, майну фізичної або юридичної особи, рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної чи юридичної особи.

87. Колізійні питання недоговірних (деліктних) зобов’язань.

88. Спадкові відносини в міжнародному приватному праві.

У разі смерті громадянина України за кордоном або якщо його майно чи майнові права знаходяться за межами України виникає низка правових проблем, серед яких важливе місце відводиться питанням правового регулювання спадкових відносин. Колізійні питання спадкування були і залишаються в міжнародному приватному праві (далі – МПП) чи не найскладнішими. Правові акти спадкового права різних держав характеризуються значними відмінностями у матеріально-правовому та процесуальному врегулюванні спадкових відносин. Зокрема, спостерігається різний підхід до підстав спадкування, форми та змісту заповіту, заповідальної дієздатності громадянина, скасування заповіту, розподілу спадкового майна тощо. До того ж вирішення спадкових спорів, як правило, породжує майнові відносини, що належать до системи відносин власності однієї держави, але взаємодіють із системою власності іншої держави. Це дає підстави кожному із правопорядків претендувати на врегулювання одних і тих самих спадкових відносин, якщо вони ускладнені іноземним елементом. З метою врегулювання приватноправових відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український, в Україні прийнято Закон “Про міжнародне приватне право”, де колізійним спадковим нормам присвячено розділ Х “Колізійні норми щодо спадкування” (ст. 70–72). Плюралізм правових систем в деяких випадках створює передумови виникнення колізій і означає, що спадкове право різних країн має значні розбіжності у регулюванні процесу спадкування. Вони обумовлені у значній мірі історичними, економічними, релігійними, моральними, культурними, соціальними і іншими чинниками. Спадкове право найбільш консервативне, воно по суті є продовженням і доповненням права власності, містить чимало положень, що випливають з права власності, яке діє на певній території у певний період. Норми спадкового права загалом відзначаються єдністю соціально-економічних функцій, проте мають значні відмінності і характерні особливості у різних системах права. Розбіжності між внутрішніми законами спадкування частково мають технічну природу, як, наприклад, ситуація з процедурою переходу майна при спадкуванні: в країнах континентальної Європи спадкування є універсальним правонаступництвом, що означає безпосередній перехід прав і обов’язків спадкодавця до спадкоємців, а у країнах загального права спадкове майно спершу потрапляє до особистого представника померлого, який передає його спадкоємцям тільки після процедури очищення від боргів, тобто, після розрахунків з кредиторами. Частково такі розбіжності відображають різні погляди на інтереси, що підлягають захисту: наскільки вони беруться до уваги тим чи іншим законодавством, настільки підлягають захисту права одного з подружжя, урівнення прав законних і незаконних дітей, надання певним категоріям спадкоємців за законом обов’язкових часток і т. ін. Зокрема, неоднаковими є правила, що стосуються заповіту. Наприклад, законодавство ФРН дозволяє спільні заповіти між подружжям; взаємні заповіти відомі в праві Англії, США. Для права Італії, Польщі заповіт – односторонній акт, тому двоє чи більше осіб не можуть викласти свою волю в одному документі незалежно від того, на чию користь заповіт складався. Французький цивільний кодекс прямо забороняє спільні і взаємні заповіти. У ФРН, Швейцарії, Франції існує інститут договорів про спадкування, що діють з моменту їх укладання і не можуть бути розірвані в односторонньому порядку. Різний підхід спостерігається і щодо змісту законодавчих приписів. Законодавство деяких країн дозволяє у заповіті робити визначення виключно щодо розпорядження майном і призначення спадкоємців (Болгарія, Угорщина). Інші, крім розпоряджень майнового характеру і визначення кола спадкоємців допускають у заповіті також положення щодо визнання позашлюбної дитини, призначення неповнолітньому опікуна, призначення виконавця заповіту і т. п. У французькому праві є три види заповідальних розпоряджень (легатів): універсальні, часткові, сингулярні. Універсальні легати являють собою такі заповідальні розпорядження, за допомогою яких вся сукупність прав і обов’язків спадкодавця переходить до одного чи декількох осіб; за легатом по універсальному титулу здійснюється перехід лише певної частини спадкового майна; сингулярні легати мають своїм предметом лише окремі майнові права. Досить часто принцип свободи заповіту обмежується на користь сім’ї спадкодавця, що неоднаково виражається у праві різних країн. Так, право Угорщини надає обов’язкову долю дітям, онукам, правнукам спадкодавця і його дружині (чоловіку), а також у другу чергу батькам. Розмір обов’язкової долі складає половину майна, яке ці особи отримали б у разі спадкування при відсутності заповіту. За правом Іспанії право на обов’язкову долю мають діти і їх нащадки. Розмір обов’язкової долі дітей складає 2/3 долі, яку вони б отримали у разі спадкування за законом. Обов’язкова доля батьків і їх висхідних складає половину долі, яку б вони отримали при спадкуванні без заповіту. Ця доля буде зменшена до 1/3, якщо ця категорія спадкоємців буде конкурувати з пережившим чоловіком чи дружиною. Згідно законів Сербії, Чорногорії, Хорватії, Словенії, незалежно від змісту заповіту діти померлого отримають половину, а батьки і один з подружжя 1/3 тієї долі, яку б вони отримали у разі спадкування за законом. Підсумовуючи наведене, можна дійти висновку, що колізія у міжнародному спадкуванні постає у вигляді протиріччя між системами права в цілому і нормами права, зокрема, що стосуються міжнародного спадкування у різних країнах через їх здатність до взаємодії. Тому, колізію в міжнародному спадкуванні слід визначити як таку правову ситуацію, в якій відносини по спадкуванню пов’язані з двома або більше національними системами права, що шляхом взаємодії здатні їх регулювати.

89. Колізійні норми щодо спадкування.

90. Розв’язання колiзiй у сфері спадкування.

Колізії у сфері спадкування як за законом, так і за заповітом виникають внаслідок неоднакового вирішення питань законодавством держав, пов'язаних з визначенням кола спадкоємців, здатності особи до складання (відміни) заповідального розпорядження; вимогами, яким повинна відповідати форма цього акту; різними системами розподілу спадкового майна, у тому числі залежно від його поділу на рухоме й нерухоме.

Колізії законодавства держав у сфері спадкування за заповітом допомагають вирішити такі колізійні прив'язки, як особистий закон спадкодавця (в обох його аспектах прояву), а також закон місця вчинення акту. У законодавстві держав колізійні норми з питань спадкування можуть поділятися на загальні (основні) та спеціальні. Загальною (основною) колізійною прив'язкою щодо врегулювання відносин по спадкуванню часто є колізійна прив'язка до закону місця останнього постійного проживання спадкодавця. Інші колізійні принципи можуть виконувати роль додаткових.

91. Спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає внесенню до державного реєстру.

Свідоцтво про право на спадщину на майно, що підлягає реєстрації, може бути видане уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування спадкоємцям першої та другої черги за законом (як у випадку спадкування ними за законом, так і у випадку спадкування ними за заповітом) і за правом представлення на підставі правовстановлюючих документів.

Свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно, що підлягає реєстрації (крім земельної ділянки), може бути видане уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування спадкоємцям першої та другої черги за законом (як у випадку спадкування ними за законом, так і у випадку спадкування ними за заповітом) і за правом представлення на підставі правовстановлюючих документів та довідки зазначеного органу місцевого самоврядування з викладенням характеристики будівлі, на яку видається свідоцтво.

92. Колiзiйнi питання спадкування в Украiнi.

Колізійні питання спадкування були і залишаються у МПрП України одними з найскладніших. Вирішення різних спадкових спорів, як правило, породжує майнові відносини, що входять до системи відносин власності однієї держави, і взаємодіють з системою власності іншої держави. Це дає підстави кожному із правопорядків претендувати на врегулювання пий відносин.

З метою врегулювання відносин, які хоча б через один із своїх елементи пов'язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, в Україні прийнято Закон "Про міжнародне приватне право". Питанням спадкування присвячено розділ X "Колізійні норми щодо спадкування" (статті 70-72).

Цей Закон визначає пріоритет норм міжнародного договору перед внутрішніми колізійними нормами. Так, згідно зі ст. З цього Закону, якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

До колізійних питань, які виникають у галузі спадкового права України, передусім належать: загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин; спадкування нерухомого майна і чайна, що підлягає внесенню до державного реєстру; форми заповіту, а також можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Так, стаття 70 цього Закону передбачає, що досліджувані відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Отже, Україна належить до когорти держав, які використовуйсь для врегулювання спадкових відносин закон місця проживання.

За допомогою цього закону вирішуються різні аспекти спадкових відносин, зокрема такі, як: підстави спадкування, склад спадщини, час відкриття спадщини, заповідальний відказ, заповіт з умовою, виконання заповіту, а також черговість спадкування за законом та визначення часток у спадщині спадкоємців за законом, особливості спадкування окремих видів рухомого майна, зокрема вкладів у банку, страхові виплати тощо.

Слід зауважити, що у різних законодавчих актах держав з МПрП прив'язка до місця проживання характеризується різними термінами, як: далеко не завжди збігаються за змістом. Проте відомо, що будь-яка фізична особа набуває місця проживання з народження. Вона також може набути доміцилій за вибором, переїхавши в іншу державу.

У статті 70 Закону не розкривається зміст lex domicilii. Використання терміна "останнє місце проживання" дає підстави для розгляду доміцилію за вибором. Зазначимо, що у договорах про надання правової допомоги з цивільних справах, які Україна уклала з іншими державами і ратифікувала, також використовується цей принцип.

Відсилка до права держави, де спадкодавець мав останнє місце проживання, на нашу думку, потребує кваліфікації цього поняття відповідно до права України (ст. 7 Закону "Про міжнародне приватне право"). Розкриваючи це поняття, слід брати до уваги ст. 29 ЦК України, оскільки спадкодавець є фізичною особою. Місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, у якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ст. 29 НУ. України).

Необхідність з'ясування місця переважного проживання спадкодавця виникає тоді, коли він проживав в декількох державах, і жодне з них на може із впевненістю бути місцем його постійного проживання. У такому випадку потрібно насамперед виключити із числа таких місць проживання ті держави, де спадкодавець тимчасово перебував, а з місць, що залишилися, віддати перевагу державі, з якою у нього склалися найбільш тісна зв'язки, насамперед з точки зору тривалості проживання спадкодавця та наявності в ній "осілого" характеру проживання (проживання разом із сім'єю, робота, житло тощо).

Для застосування колізійної норми, яка досліджується, треба встановити останнє місце проживання спадкодавця.

Отже, загальним правилом для врегулювання спадкових відносин є право держави останнього місця проживання спадкодавця. Проте в Законі України "Про міжнародне приватне право" передбачено виняток -:спадкодавець у заповіті має право обирати право держави, громадянином якої він був. Але такий вибір права буде недійсним, якщо спадкодавець теля складання заповіту змінив громадянство. Зауважимо, що відносини, пов'язані із спадкуванням нерухомого майна, інакше врегульовуються з у цьому Законі (ст. 71 Закону).

93. Принципи українського колiзiйного права у сфері спадкування.

Конституція України гарантує кожному громадянину право володіння, користування та розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції) [81]. Згідно зі ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб [82]. Тобто право власності є абсолютним і найширшим з існуючих прав. Власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому майном, вчиняє щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно зі ст. 13 Закону України „Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” іноземці та особи без громадянства в Україні мають право мати у власності будь-яке майно, спадкувати та заповідати його [83]. Наведемо класичний приклад: після смерті громадянина України Ю., який проживав у Польщі, залишилися спадкоємці: дружина (громадянка України), син (громадянин США) та дочка (громадянка Польщі). Очевидно, що у випадку виникнення подібної ситуації, законодавство визначає коло спадкоємців, якщо цього не зробив спадкодавець у заповіті, їхні частки у спадщині, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна тощо. Проте насамперед слід, потрібно з’ясувати, правом якої держави будуть регулюватися ці відносини.

З метою врегулювання відносин, які хоча б через один із своїх елементів пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, в Україні прийнято Закон „Про міжнародне приватне право”. Питанням спадкування присвячено розділ Х “Колізійні норми щодо спадкування” (статті 70 – 72).

Цей Закон визначає пріоритет норм міжнародного договору перед внутрішніми колізійними нормами. Так, згідно зі ст. 3 цього Закону, якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

До колізійних питань, які виникають у галузі спадкового права України, передусім належать: загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин; спадкування нерухомого майна і майна, що підлягає внесенню до державного реєстру; форми заповіту, а також можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Так, стаття 70 цього Закону передбачає, що досліджувані відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Отже, Україна належить до когорти держав, які використовують для врегулювання спадкових відносин закон місця проживання (lex domicilii).

94. Здатність осіб на складання і скасування заповіту.

Стаття 72. Здатність осіб на складання і скасування заповіту. Форма заповіту і акта його скасування

1. Здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Серед питань спадкування за заповітом важливе практичне значення має питання здатності осіб складати заповідальне розпорядження. Ця здатність залежить від досягнення особою певного віку й можливості усвідомлення значення своїх дій та їх наслідків. Правова оцінка дієздатності особи стосовно вчинення заповіту, як правило, дається після відкриття спадщини.

Зазначений Закон містить норми, за якими слід визначати здатність осіб на складання і скасування заповіту, а також вирішувати питання про форму заповіту і акта його скасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Особи, які мають право складати заповіт, повинні відповідати таким вимогам:

*досягнення повноліття;

*усвідомлення значення наслідків своїх дій та можливість керувати ними (дієздатність);

*наявність документу, що посвідчує особу (паспорт громадянина України, а також довідка державного податкового органу про присвоєння ідентифікаційного номера).

Таким чином, право заповідати належне їм майно володіють тільки фізичні особи (громадяни), які володіють повною цивільною дієздатністю.

95. Форма заповіту і акта його скасування.

Найважливішою внутрішньою умовою дійсності кожного заповіту є законність змісту волі заповідача, тобто вона не повинна протирічити закону та повинна бути виражена у встановленій законом формі. Зміст заповіту складають розпорядження заповідача про призначення спадкоємця або спадкоємців , про розподіл між ними свого майна в іншому порядку, ніж це передбачено правилами про спадкування, та про виконання спадкоємцями інших дій у відповідності з волевиявленням заповідача.

Форма заповіту та акта його скасування також визначається законом держави, громадянство якої особа мала на момент складення та скасування заповіту. Водночас може зазначатися про достатність дотримання законодавства тієї договірної держави, на території якої був складений чи скасований заповіт (ч. 2 ст. 39 Договору з Польщею, ст. 36 - з Естонією, ст. 37 - з Литвою, ст. 36 -з Грузією).

До заповідальної дієздатності та дієздатності скасовувати заповіт, а також до форми заповіту та форми акта його скасування може застосовуватися й інша колізійна прив'язка: законодавство держави - місця проживання заповідача в момент складення акта. Водночас заповіт чи його відміна не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимоги права місця його складення (ст. 47 Мінської конвенції про правову допомогу 1993 р.).

Стаття 1247 Цивільного кодексу України передбачає загальні вимоги до форми заповіту, який має бути:

- складений письмово, із зазначенням місця та часу його складання;

- особисто підписаний заповідачем або особами, передбаченими ст. 207 ЦК;

- посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, зазначеними у статтях 1251 - 1252 ЦКУ.

Порушення зазначених вимог до форми заповіту тягне за собою його нікчемність (ст. 1257 ЦКУ).

96. Основна колiзiйна прив’язка в спадковому праві України.

Стаття 70. Спадкові відносини

1. З урахуванням положень статей 71, 72 цього Закону спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося.

97. Колiзii законодавства в сімейному праві.

Існування родин, «обтяжених» іноземним елементом, ускладнюється відсутністю єдності в правовому регулюванні сімейних відносин матеріально-правовими нормами різних держав. Це зумовлено тим, що на формування національного законодавства кожної держави, включаючи і сімейне, впливають соціально-економічні, релігійні, побутові особливості, що в свою чергу породжує колізії, як тільки сімейні відносини ускладнюються іноземним елементом. Слід зазначити, що відносини з

іноземним елементом представники доктрини міжнародного приватного права поділяють на кілька груп:

відносини, суб’єктом яких виступає особа, яка за своїм характером є іноземцем. Згідно із Законом України «Про правовий статус іноземців» іноземцем є особа, що не має громадянства України і є громадянином (підданим) іншої держави чи держав; особа без громадянства — це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ч. 1, 2 ст. 1);
відносини, в яких хоча всі учасники належать до однієї держави, але об’єкт (майно), у зв’язку з яким виникають ці відносини, знаходиться за кордоном;
відносини, виникнення, зміна або припинення яких пов’язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном.

Таким чином, сімейні відносини з іноземним елементом — це відносини, суб’єктами (суб’єктом) яких є іноземці або апатриди, або виникнення, зміна, припинення яких пов’язані з юридичним фактом, що має місце за кордоном. Зокрема, до таких відносин належать укладення чи розірвання шлюбу з іноземним громадянином на території України; усиновлення дитини, що є громадянином України, але проживає за її межами; укладення шлюбу громадянами України за її межами.

98. Колізійні норми сімейного права.

Колізійні норми можуть міститися або в актах національного законодавства країни, або в міжнародно-правових актах (міжнародних конвенціях, угодах і договорах), що входять до системи національного законодавства даної держави (так звані уніфіковані колізійні норми). Прикладом колізійних норм, що закріплені в нормативно-правових актах сімейного законодавства України, можуть бути норми, зібрані в Розділі VI СК, а також норми, зазначені у розділі 9 ЗУ «Про МПрП».

Міжнародно-правовими джерелами уніфікованих колізійних норм сімейного права України виступають багатосторонні міжнародні конвенції та двосторонні міжнародні договори й угоди.

Так, 22.01.1993 р. представники держав — членів СНД підписали в Мінську Конвенцію «Про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах» (далі — Мінська конвенція країн СНД), яку Україна ратифікувала (із застереженнями) 10.11.1994 р. При підготовці й укладенні вказаної Конвенції її учасниці усвідомлювали факт існування в кожній з них родин, члени яких — громадяни різних країн-учасниць, і прагнули забезпечити їм і іншим особам, що там проживають, надання на своїх суверенних територіях такого ж правового захисту щодо особистих і майнових прав, як і власним громадянам. Поряд з колізійними нормами сімейного права, що містяться в частині 3 Конвенції, в останній також зосереджені норми, які встановлюють взаємне визнання і виконання судових рішень і рішень інших компетентних органів, винесених у сімейних справах.

Уніфіковані колізійні норми містяться й у двосторонніх міжнародних договорах про правову допомогу, укладених Україною з деякими державами, що також встановлюють взаємне визнання судових рішень і розмежовують юрисдикцію в сімейних справах.

99. Визнання шлюбів, укладених за межами України.

Громадяни України, що проживають за кордоном, як правило, укладають шлюби в консульствах України, але в деяких випадках звернення в консульство України для них буває важким по причині віддаленості або відсутності консульської установи. Тому, в силу частини 2 статті 196 КпШС України, шлюби громадян України з іноземцями, а також шлюби громадян України між собою визнаються дійсними і в тих випадках, коли вони були укладені не в консульстві України, а у відповідних органах країни їх перебування, з додержанням форми шлюбу, встановленої законом місця його укладення.

Громадяни України, незалежно від умов встановлених іноземним законом, в усіх випадках повинні дотримуватись умов вступу до шлюбу, які передбачені українським законом. Тому частина 2 статті 196 КпШС України зазначає, такі шлюби визнаються дійсними за умови, що їх визнанню немає перешкод, які випливають із статей 15, 16, 17 КпШС України.

Частина 3 статті 196 КпШС України встановлює правило про визнання шлюбів іноземців, зареєстрованих за межами України за законами відповідних країн. Ці шлюби визнаються у нас дійсними як по формі (процедурі оформлення), так і по матеріальних умовах навіть тоді, коли ця форма і умови дійсності не співпадають із нашою процедурою оформлення шлюбу і матеріальними умовами вступу до шлюбу.

100. Усиновлення у міжнародному приватному праві.

Статті 282 - 287 Сімейного кодексу України присвячені врегу-люванню відносин усиновлення з іноземним елементом. Відповіднодо ст. 69 Закону України «Про міжнародне приватне право», уси-новлення та його скасування регулюються особистим законом ди-тини та особистим законом усиновлювача. Якщо усиновлювач - по-дружжя, яке не має спільного особистого закону, то застосовуєтьсяправо, що визначає правові наслідки шлюбу. Здатність особи бутиусиновлювачем визначається відповідно до її особистого закону.Правові наслідки усиновлення або його припинення визначаютьсяособистим законом усиновлювача. Нагляд та облік усиновлених ді-тей здійснюються відповідно до особистого закону дитини. Згідно зі ст. 282 СК України, усиновлення громадянином Укра-їни дитини, яка є громадянином України, але проживає за межамиУкраїни, здійснюється в консульській установі або дипломатично-му представництві України. Якщо усиновлювач не є громадяниномУкраїни, для усиновлення дитини, яка є громадянином України,потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усинов-лення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцем дитини, якає громадянином України, здійснене у відповідних органах держави,на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попередньогоодержання дозволу урядового органу державного управління з уси-новлення та захисту прав дитини.

Усиновлення іноземцем в Україні дитини, яка є громадяниномУкраїни, здійснюється на загальних підставах. Дитина, яка є гро-мадянином України, може бути усиновлена іноземцем, якщо вонаперебуває не менше одного року на обліку у урядовому органі дер-жавного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Якщоусиновлювач є родичем дитини або дитина страждає на хворобу,що внесена до спеціального переліку, затвердженого Міністер-ством охорони здоров'я України, усиновлення може бути здійсненедо спливу цього строку. Дитина може бути усиновлена іноземцем,якщо протягом одного року з моменту взяття її на облік у урядовомуоргані державного управління з усиновлення та захисту прав дити-ни не виявилося громадянина України, який бажав би її усиновитиабо взяти під опіку чи піклування до себе в сім'ю.

101. Опіка i піклування у міжнародному приватному праві.

Опіка та піклування - це приватноправовий інститут, спрямований на забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів певних категорій осіб - малолітніх та неповнолітніх, повнолітніх осіб, які за станом здоров'я чи з інших причин не можуть самостійно (повністю або частково) здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Крім того, опіка може встановлюватися і стосовно майна. Таке розуміння опіки та піклування передбачене законодавством України. Подібне регулювання трапляється також і в законодавствах іноземних країн. В одних країнах мова йде, як і в Україні, про опіку та піклування, в інших, це може об'єднуватися в поняття опіка або існують аналогічні інститути. Попри спільну мету існування інституту опіки та піклування, законодавство окремих країн має суттєві особливості в питаннях встановлення опіки та піклування стосовно певних категорій осіб, підстав та порядку встановлення, призначення опікуна чи піклувальника, відносин між опікуном (піклувальником) та підопічною особою, повноважень опікуна та піклувальника, визнання недійсними та припинення опіки і піклування.

2. У випадках, коли відносини опіки та піклування ускладнені іноземним елементом, виникає питання про право, яке буде застосовуватися до регулювання цих відносин, що значною мірою зумовлено складністю уніфікації матеріально-правового регулювання у цій сфері. Загалом на регулювання відносин опіки та піклування можуть "претендувати" особистий закон (lex personalis) опікуна чи піклувальника, підопічної особи (це може бути право країни громадянства чи місця проживання цих осіб); право країни, орган якої встановив опіку чи піклування; право країни, орган якої призначив опікуна чи піклувальника; право країни, де знаходиться майно, щодо якого встановлюється опіка чи піклування.

102. Міжнародний цивільний процес: поняття, предмет, метод і джерела правового регулювання.

Цивільне процесуальне право – це сукупність і система правових норм які регулюють суспільні відносини що виникають між учасниками цивільного процесу та судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільно процесуальне право є галуззю права і кожна галузь права має свій предмет і метод правового регулювання.

Предмет ЦПП (визначає) – це суспільні відносини які виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Метод ЦПП – це сукупність правових прийомів регулювання суспільних відносин у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах.

Метод ЦПП характеризується:

1) системою процесуальних дій які виконуються судом та учасниками процесу.

2) змістом формою та умовами здійснення процесуальних дій.

3) системою цивільних - процесуальних прав та обов’язків суб’єктів правовідносини які визначають зміст цивільних процесуальних дій.

4) Гарантіями реалізації ЦПП і обов’язків.

За змістом метод правового регулювання ЦПП є імперативно – диспозитивним.

Імперативність – визначає необхідність учасників цивільної справи підкорятися судовій владі, сумлінно виконувати покладені на них обов’язки так як до них можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.

Диспозитивність - це навпаки дозволяє суб’єктам вільно використовувати надані їм права у межах встановлених законом.

Система ЦПП – це сукупність обумовлених предметом правового регулювання норм та інститутів розташованих у певній послідовності.

В основу побудови системи ЦПП покладено структуру ЦПКУ. Система ЦПП складається з двох частин:

загальної частини

особливої частини.

Загальна частина – містить норми та інститути які мають значення для всієї галузі ЦПП всіх видів проваджень та стадій ЦПП. Сюди входять норми які встановлюють компетенцію суді, судового розгляду справ, склад суду, підстави і порядок відводу суду або судді та інших спеціалістів, присвячені доказом і доказуванні.

Особлива частина – включає норми та інститути які врегульовують порядок розгляду і вирішення цивільних справ за видами провадження та стадіями цивільного права наказне провадження, окреме провадження, а також питання по перегляду судових рішень та здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

Норми ЦПП закріпленні у різних нормативних актах цивільного права законодавство – це сукупність нормативних актів у яких містяться норми які регулюють порядок організацій та здійснення правосуддя в цивільних справах. Першим джерелом ЦПП є Конституція України, в ній закріпленні норми які гарантують право громадян на судовий захист, визначають правовий статус у цивільному судочинстві та передбачають принципи організації діяльності суду.

Найважливішим нормативно – правовим актом в системі ЦПП є ЦПКУ врегульовує .порядок судочинства в цивільних справах. До системи цивільно – процесуального законодавства входять також положення інших кодексів та законів це Цивільний кодекс, Сімейний Кодекс, КзпП, житловий кодекс, земельний, Закон України «Про судоустрій України» про виконавче впровадження, про державну виконавчу службу, про міжнародне приватне право, про прокуратуру, судову експертизу та інші закони. До системи ЦПП входять також укази президента України, постанови В.Р.України, інструкції міністерств і відомств .(«Про порядок фіксування судового процесу технічними засобами в загальних судах України затверджена наказом державної судової адміністрації України від 21.07.05» ) вона встановлює єдиний порядок фіксування судового процесу технічними засобами .

Окреме місце в системі ЦП законодавства посідають міжнародні договори . Вони мають приорітетність перед нормативними актами України так як у разі невідповідності закону України міжнародному договору який ратифікований Україною суд при вирішенні справи застосовує міжнародний договір .

Постанова пленуму Верховного суду України вони не носять характер нормативного акту , але вони містять роз’яснення які мають важливе значення для судової практики є обов’язковими для суддів та інших органів і посадових осіб.

103. Право на судовий захист i цивiльнi процесуальні права iноземцiв в Україні.

Правову основу регулювання провадження у цивільних справах у судах загальної юрисдикції з участю іноземних осіб становлять Конституція України (ст. 26) та Цивільний процесуальний кодекс України (розділ 10, статті 410—415), норми яких поширили на іноземних осіб національний правовий режим, але з особливостями, при вирішенні окремих питань правового регулювання.

Такі особливості знайшли своє відображення в законодавстві України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

До національного законодавства, в якому містяться норми про провадження у судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб належать: Закон України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» ; Закон України від 4 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» ; Закон України від 21 квітня 1999 р. «Про виконавче провадження» ; Закон України від 21 червня 2001 р. «Про біженців» ; Закон України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» ; Закон

України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право» ; Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10 червня 1993 р. ; Положення про дипломатичне представництво України за кордоном, затверджене розпорядженням Президента України від 22 жовтня 1992 р. та ін.

Україна як суб'єкт міжнародного права в даний час є учасницею багато-сторонніх і двосторонніх міждержавних конвенцій, договорів та угод про на-дання правової допомоги і правові відносини у цивільних, сімейних і кри-мінальних справах, в яких також містяться норми про провадження в судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб.

До них належать, зокрема, двосторонні договори про надання правової до-помоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладені Україною з: Китайською Народною Республікою, Республікою Польща, Литовською Республікою, Республікою Молдова, Республікою Грузія, Естонською Рес-публікою, Латвійською Республікою, Республікою Узбекистан, Турецькою Республікою та ін.

У зв'язку з офіційним оформленням правонаступництва України, відповідно до ст. 7 Закону України від 12 вересня 1991 р. «Про правонаступництво України» наша держава є правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки, і згідно зі ст. 24 Віденської конвенції від 23 серпня 1978 р. «Про правонаступництво держав щодо договорів» Україна визнала для себе обов'язковим ряд двосторонніх договорів про взаємну правову допомогу, які були укладені СРСР, зокрема з: Народною Республікою Албанія, Алжирською Народною Демократичною Республікою, Іракською Республікою, Республікою Кіпр, Фінляндською Республікою та ін.

Норми про провадження в судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб містяться також у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1963 р. і у Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., в Гаазькій конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., в Гаазькій конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р., у Гаазькій конвенції про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р., у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та ін.

Норми про провадження в судах України у цивільних справах за участю іноземних осіб містяться в Консульських конвенціях і договорах, укладених Україною.

Україна є учасницею Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаної державами—членами СНД у м. Мінську 22 січня 1993 р. (далі — Конвенція держав—членів СНГ).

Згідно зі ст. 2 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цим Кодексом і Законом України «Про міжнародне приватне право».

Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Вер-ховною Радою України, передбачені інші правила, ніж установлені ЦПК України, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, зазначені норми не містять жодних вказівок щодо застосування норм іноземного права, у зв'язку зі здійсненням правосуддя у цивільних справах загальними судами України. Тому провадження в судах у справах за участю іноземних осіб здійснюється за загальними правилами цивільного судочинства України, встановленим ЦПК України.

У зв'язку з цим у ч. 1 ст. 410 ЦПК України і в ч. 1 ст. 73 Закону України «Про міжнародне приватне право» знаходить свій прояв принцип національного режиму, відповідно до якого іноземці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) і міжнародні організації (далі — іноземні особи) мають право звертатись до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів.

У загальному вигляді зазначений принцип закріплено в ч. 1 ст. 26 Конституції України, в якій міститься вказівка на те, що: «Іноземці та особи без гро-мадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України».

З метою захисту своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів іноземні особи, як і громадяни України, вправі в порядку, встановленому ЦПК України, звертатись до суду. Таке загальне правило встановлено в ч. 1 ст. З ЦПК України. Отже, іноземні особи вправі звертатись до суду не тільки у справах позовного провадження, а й у справах приказного та окремого провадження.

Передумовою участі іноземних громадян та юридичних осіб у цивільних процесуальних правовідносинах є процесуальна правосуб'єктність (право-здатність і дієздатність). У зв'язку з тим, що в цивільному процесуальному зако-нодавстві України не міститься визначень цивільної процесуальної правоздат-ності і дієздатності іноземних громадян і юридичних осіб, слід виходити з поло-ження про те, що цивільна процесуальна правоздатність і дієздатність зазна-чених осіб визначається відповідно до статей 28 і 29 ЦПК України.

Оскільки іноземці та особи без громадянства мають право звертатись до судів України для захисту своїх прав, свобод чи інтересів, необхідно з'ясувати зміст понять «іноземець» та «особа без громадянства». При цьому слід виходити із вказівок закону про те, що іноземцем визнається особа, яка не перебуває в громадянстві України та є громадянином (піданним) іншої держави або держав, а особою без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином (ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців»)1.

Біженці також визнаються суб'єктами цивільного процесуального права України. Відповідно до ст. 1 Закону України від 24 грудня 1993 р. «Про біженців» під терміном «біженець» розуміється іноземець (іноземний грома-дянин або особа без громадянства), який з незалежних від нього причин ви-мушений залишити територію держави, громадянином якої він є, і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави. На своїй території держави надають біженцям правовий режим іноземців. Тому біженці у відношенні своїх цивільних процесуальних прав користуються правовим режимом іноземців, у зв'язку з чим вони також мають право звертатись до суду.

Статус іноземних юридичних осіб визначається за законом держави, в якій вони створені.

Правосуб'єктність іноземних юридичних осіб підтверджується нотаріально засвідченим у місці їх знаходження і легалізованим у встановленому законом порядку документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.

Цивільна процесуальна правосуб'єктність міжнародних організацій вста-новлюється на підставі положень закону про те, що міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України у цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України або законами України (ч. З ст. 413 ЦПК України і ч. З ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Таким чином, на іноземних осіб поширюються як загальні правила ЦПК України, так і спеціальні, передбачені законами України та міжнародними договорами. Наприклад, іноземці вправі вести справу в суді особисто або через представників. Однак громадяни іноземних держав можуть бути представлені в суді консулами відповідних держав, причому згідно з консульськими конвенціями консул може представляти громадян своєї держави без довіреності.

Важливе значення в системі правових норм щодо права іноземних громадян звертатись до судів України і користуватись рівними процесуальними правами з громадянами України мають норми міжнародних правових актів.

Так, зокрема, для громадян держав—учасниць Співдружності Незалежних Держав важливе значення має Конвенція держав—членів СНД, яка забезпечує захист у судах держав—членів СНД прав, свобод та інтересів громадян цих країн та інших осіб (тобто не громадян країн СНД), якщо вони проживають на території держави, яка входить до СНД. Зазначена Конвенція забезпечує також захист у судах прав, свобод та інтересів юридичних осіб, а також забезпечує правову співпрацю різних установ юстиції.

У ст. 1 Конвенції держав—членів СНД вказується на те, що громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, мають право вільно і безперешкодно звертатись до судів, прокуратури та ін-ших установ юстиції інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні і кримінальні справи, можуть виступати в них, подавати клопотання, пред'являти позови і здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. А в ст. 2 зазначеної Конвенції міститься правило про те, що громадяни кожної із Договірних Сторін та особи, які проживають на її території, звільняються від сплати і відшкодування судових і нотаріальних мит і витрат, а також користуються безкоштовною юридичною допомогою на тих самих умовах, що й власні гро-мадяни.

Поширення національного режиму у цивільному судочинстві на іноземних осіб ґрунтується на принципі безумовності і не пов'язано з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності і дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального положення осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців, незалежно від того, чи передбачені вони законодавством їх держави, рівнозначні права для громадян і юридичних осіб України. Разом із тим, відповідно до ч. З ст. 410 ЦПК, якщо в іноземній державі допускається обмеження процесуальних прав громадян і юридичних осіб України, законодавством України, в порядку реторсії, можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких такі обмеження допущені .

104. Цивільні процесуальні права іноземних фізичних осіб.

Стаття 74 Закону України від 23.06.05 року «Про міжнародна приватне право» встановлює правило, згідно з яким процесуальна правоздатність і дієздатність іноземних осіб в Україні визначаються відповідно до права України.2. Відповідно до ст. 26 Конституції України коментована стаття передбачає для іноземних громадян, підприємств і організацій такі ж процесуальні права, як і для громадян України, якщо вони перебувають в Україні на законних підставах.3. Згідно з даною статтею іноземні держави (їх органи та посадові особи), іноземні громадяни мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Іноземні підприємства і організації також мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх прав , свобод чи інтересів. Будь-які обмеження в правах громадян, підприємств і організацій окремих держав можугь бути встановлені законодавством України тільки тоді, коли такі обмеження встановлені в цих державах відносно прав громадян, підприємств і організацій України.4. Згідно зі ст. 26 Конституції України до процес

уальних прав громадян України прирівнюються і процесуальні права осіб без громадянства, якщо вони перебувають в Україні на законних підставах.5. Відповідно до ст.ст. 27. 31, 34, 35 ЦПК іноземці, особи без громадянства, іноземні підприємства і організації, виступаючи в цивільній справі як сторони або треті особи, користуються всіма правами сторони або третьої особи. Так само, як і громадяни, підприємства і організації України, вони можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Представниками їх можуть бути іноземці або громадяни України. Якщо іноземці або особи без громадянства не володіють мовою, якою ведеться судочинство, суд повинен забезпечити їм право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. Судові документи мають вручатися їм у перекладі на їх рідну мову або на іншу мову, якою вони володіють. Все судочинство по кожній цивільній справі за участю іноземців і осіб без громадянства має бути побудоване так. щоб виключити можливість їх нерівності у процесі з громадянами України.

105. Цивільні процесуальні права юридичних осіб.

Статус іноземних юридичних осіб визначається за законом держави, в якій вони створені.

106. Цивільні процесуальні права осіб без громадянства.

Статус іноземних юридичних осіб визначається за законом держави, в якій вони створені.

107. Підсудність та виконання іноземних судових доручень.

Підсудність цивільних справ з іноземним елементом – це компетенція національних судів (зокрема, судів України) щодо розгляду та вирішення цивільних справ та вчинення окремих процесуальних дій за участю іноземного елемента. Підсудність у справах, в яких беруть участь іноземні особи, а також у спорах, в яких хоча б одна з сторін проживає за кордоном, визначається законодавством України. Тобто при вирішенні питання про розгляд цивільних справ з іноземним елементом в Україні діє так званий «закон суду». Це означає, що діють правила загальної територіальної, альтернативної, виключної, договірної та родової підсудності.Проте, вирішуючи питання про підсудність цивільних справ з іноземним елементом, слід враховувати не тільки норми внутрішньодержавного права, але й колізійні норми, які містяться в конвенціях та двосторонніх договорах України та інших держав про правову допомогу. Так, за загальним правилом внутрішньої територіальної підсудності позов подається за місцем постійного проживання (місцезнаходження) боржника. Якщо ж така особа не має в Україні місця проживання, позов може бути пред’явлено за місцем знаходження його майна тощо. Проте за угодою сторін, одна з яких є іноземним елементом конкретна цивільна справа підсудна національному суду може бути віднесена до юрисдикції іноземної держави чи, навпаки, справа, підсудна іноземному суду може бути в силу угоди сторін віднесена до юрисдикції місцевого суду. Угоди сторін, якими визначається підсудність називаються пророгаційними угодами.Підготовка справи за участю іноземного елемента до розгляду. На стадії підготовки такої справи до судового розгляду суддя повинен вирішити питання про належність поданих сторонами доказів, допустимість засобів доказування і, якщо потрібно вирішити клопотання сторін про витребування доказів, в тому числі на території іншої держави. Ос

кільки суди України можуть діяти тільки в межах території нашої держави, виконання такої та ряду інших процесуальних дій за межами України можливе лише шляхом звернення за сприянням до судових органів інших держав (судове доручення), яке включається у поняття «міжнародної правової допомоги».Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок таких зносин регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли: виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України; виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду. Процесуальний порядок виконання судових доручень у кожній країні регулюється її внутрішнім законодавством та міжнародними договорами, в яких остання бере участь (зокрема Конвенцією від 18.03.1970 р.). На стадії підготовки при визначенні судом складу осіб, які беруть участь у справі, та забезпечення їх своєчасної явки в судове засідання, у міжнародному цивільному процесі можуть використовуватися судові виклики та повідомлення. Особливість вчинення цієї процесуальної полягає у тому, що повістки національного суду на території України носять обов’язковий характер для одержувача, а за межами нашої держави вони втрачають таке значення.Для того щоб забезпечити вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах Україна приєдналась до відповідної Конвенції (15.11.1965 р.). Цією Конвенцією передбачено вимоги до оформлення документів, що передаються для вручення в іншій державі, порядок та способи вручення документів. Судовий розгляд справи за участю іноземного елемента. Розгляд цивільних справ з іноземним елементом здійснюється за «законом суду», тобто, якщо справа розглядатиметься судом України, то розгляд буде відбуватися в порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України. При вирішенні цивільної справи з іноземним елементом суд, як правило, застосовує норми національного права. Однак, відповідно до ч. 6 ст. 8 ЦПК норми права інших держав суд застосовує лише у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України., так і іноземного права. Суд може застосовувати не тільки іноземні закони, але й звичаї та судову практику в тих межах, в яких останні визнаються джерелами права у відповідних державах. При чому, норми права інших держав повинні застосовуватись відповідно до їх офіційного тлумачення та практики застосування у відповідній державі. Тому для застосування норми іноземного права суд перш за все повинен з’ясувати її зміст. З цією метою суд може звернутися до Міністерства юстиції України чи іншого компетентного органу або залучити експертів.Зміст права може встановлюватись не тільки судом, але й сторонами, які заінтересовані в застосування даного права. Так, наприклад, відповідно до ст. 9 ЦПК особи, які беруть участь у справі, можуть подавати відповідні документи, що підтверджують зміст норм права іншої держави, на які вони посилаються в підтвердження своїх вимог або заперечень, а також іншими засобами сприяти суду у з'ясуванні їх змісту.Якщо зміст норм права іншої держави, незважаючи на вжиті з цією метою заходи, в розумні строки не з'ясовано, суд застосовує відповідні норми законів та інших нормативно-правових актів України.Провадження в цивільних з іноземним елементом справах здійснюється відповідно до нормативно-правових актів, чинних на час вчинення конкретних процесуальних дій, розгляду та вирішення справи. Тому для застосування норми іноземного права суд повинен не тільки з’ясувати її зміст але й переконатися, що дана норма є чинною на момент застосування.

Юридична сила судового рішення суду однієї держави обмежена територією цієї держави. Проте за умов, передбачених ЦПК, Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» та міжнародними договорами України, рішення іноземних судів можуть визнаватися та виконуватися на території нашої держави.Рішення іноземного суду може бути пред'явлено до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлено до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (ст. 391 ЦПК).Про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається клопотання до суду за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України або останнє невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника. Таке клопотання, як правило, подається безпосередньо заінтересованою особою (стягувачем), проте, якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання такого клопотання через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України (ст. 393 ЦПК).Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду повинно відповідати вимогам ЦПК щодо форми та змісту (ст. 394). Крім того окремо законодавчо визначено перелік документів, що мають додаватися до такого клопотання. Як правило, такий перелік визначається міжнародним договором з відповідною іноземною державою, проте, якщо такого договору немає або в ньому немає вказівок з цього приводу, то

застосовується положення ч. 2 ст. 394 ЦПК. У випадку подачі клопотання, яке не відповідає вищевказаним вимогам, суд залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, стягувачеві або його представникові.Порядок розгляду та вирішення клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, а також порядок оскарження відповідного судового рішення визначається ЦПК. У разі задоволення клопотання, на підставі рішення іноземного суду та ухвали про надання дозволу на його примусове виконання, що набрала законної сили, суд видає виконавчий лист, який надсилається для виконання в порядку, встановленому законом.Клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню розглядається та вирішується в тому ж порядку що і рішення, що підлягає примусовому виконанню з окремими особливостями, визначеними ЦПК. Зокрема, можна виділити такі особливості: особливий суб’єктний склад учасників процесу (відсутні стягувач та боржник, є лише заінтересовані особи); специфіка правового регулювання вимог до оформлення клопотання; перелік документів.

108. Загальні правила визначення компетенції судів України.

Поняття "підвідомчість" у літературі розуміється не лише як розмежування компетенції судів та інших органів державної влади, але й як розмежування компетенції всередині судової системи між різними судами (цивільними, господарськими тощо), як розмежування компетенції всередині окремої гілки судової влади, як розмежування різних категорій справ за порядком їх розгляду.⁶ Останні два визначення стосуються підсудності та розмежування проваджень, у яких розглядаються справи. Вони визначаються позивачем, проте неправильне їх визначення не має наслідком відмову у відкритті провадження чи закриття провадження, що припиняє рух справи і унеможливлює повторне звернення. Тому розглядати підвідомчість справ суду цивільної юрисдикції слід як розмежування компетенції щодо розгляду справ між судами України - Конституційним Судом України, судами цивільної юрисдикції, господарськими та адміністративними судами, а також військовими судами.

У літературі виділяють такі критерії визначення підвідомчості: 1) характер відносин (цивільні, земельні, сімейні справи тощо); 2) суб'єкт звернення (за загальним правилом у судах цивільної юрисдикції розглядаються справи за участю фізичних осіб); 3) наявність спору про право.

У цивільному судочинстві підвідомчість визначає коло цивільних справ, які віднесені законом на розгляд суду. Залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до відання виключно одних конкретних юрисдикційних органів або до компетенції декількох органів, підвідомчість поділяється на виключну і численну. Виключною називається така підвідомчість, за якою розгляд певної категорії цивільних справ становить компетенцію виключно суду. Так, лише в судовому порядку вирішуються справи про відібрання дітей, про позбавлення батьківських прав (статті 68,71 КпШС). В той же час розгляд цивільних справ здійснюється судом, третейським судом, профспілковими та іншими громадськими організаціями та в адміністративному порядку (ст. 6 ЦК) — численна підвідомчість. Остання залежно від способу вибору юрис-дикційного органу з декількох, яким справа підвідомча, чи недопущенні такого вибору, поділяється на альтернативну, договірну, імперативну і змішану. Альтернативна підвідомчість означає, що розгляд спору віднесено до компетенції кількох органів за вибором особи, яка потребує захисту своїх прав. Наприклад, постанову адміністративної комісії про адміністративне правопорушення можна оскаржити до виконавчого комітету відповідної ради або до районного (міського) суду (ст. 288 КпАП). Договірною буде підвідомчість, яка визначається взаємною угодою сторін. Так, відповідно до ст. 1 Положення про третейський суд громадяни за взаємною угодою можуть передати будь-який спір, який виник між ними, на вирішення третейського суду, за винятком спорів, які виникають з трудових і сімейних правовідносин. Імперативною (умовною) є підвідомчість, за якою справа розглядається кількома юрисдикційними органами у визначеній законом послідовності. Наприклад, трудові спори розглядаються: комісіями по трудових спорах, районними (міськими) судами (ст. 221 КЗпП). Комісія є первинним органом по розгляду трудових спорів, що вникають на підприємствах, в установах, організаціях за незначним винятком (224 КЗпП). У разі незгоди з рішенням цієї комісії працівник чи власник або уповноважений ним орган можуть оскаржити її рішення до суду (ст. 228 КЗпП) (див. § 8 цієї глави). Змішана підвідомчість поєднує в собі ознаки, властиві Іншим видам, зокрема альтернативній підвідомчості. Так, відповідно до ст. 2484 ЦПК скарги громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних чи службових осіб у сфері управлінської діяльності, можуть бути подані безпосередньо суду або суду після оскарження до органу, службової особи, що постановили рішення чи здійснили дії або допустили бездіяльність Встановлення різних видів підвідомчості дає державі можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності, використовуючи її особливості і переваги з урахуванням інтересів сторін у розгляді і цивільних справ.

Підвідомчість суду певної категорії справ встановлюється, як правило, нормами матеріального права, якими врегульовуються спірні правовідносини. Норми цивільного процесуального права визначають загальні правила підвідомчості суду цивільних справ позовного провадження та наводять перелік підвідомчих йому справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження. За загальними правилами, визначеними ч. 1 ст. 24 ЦПК, судам підвідомчі справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових і кооперативних правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. Отже, в основу загальних правил визначення підвідомчості судам цивільних справ покладено: 1) наявність і характер спірних правовідносин — цивільних, сімейних, трудових, кооперативних; 2) належність громадянина до суб'єктного складу спірних правовідносин — якщо однією із сторін у спорі є громадянин; 3) відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших органів. Такі винятки мають місце — частина спорів з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних відносин вилучена з підвідомчості суду. Так, судам не підвідомчі спори стосовно об'єктів авторського права, що не охороняються Законом України «Про авторське право і суміжні права», зокрема, повідомлення про новини дня або повідомлення про поточні події, що мають характер звичайної прес-інфор-мації, твори народної творчості, а також офіційні документи, державні символи та знаки (п. 1 ст. 5). Відповідно до загальних правил — характеру спірних правовідносин — судам також підвідомчі справи, які виникають з виборчих, адміністратив- , них, податково-фінансових правовідносин, але лише ті, перелік яких наведено в ч. 2 ст. 24, ст. 236 ЦПК, а саме: — по скаргах на неправильності в списках виборців та в списках громадян, які мають право брати участь у референдумі; — по скаргах на рішення і дії територіальної, окружної (територіальної) виборчої комісії по виборах депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних рад та заявах про скасування рішення виборчої комісії про реєстрацію кандидата; — по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії, територіальної, дільничної виборчої комісії по виборах Президента України та заявах про скасування реєстрації кандидатом у Президенти України; — по скаргах, заявах на рішення, дії або бездіяльність виборчих комісій по виборах народних депутатів України; — по скаргах на рішення, дії або бездіяльність Центральної виборчої комісії; — по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби; — по заявах про дострокове припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог щодо несумісництва депутатської діяльності з іншими видами діяльності; — по скаргах на дії органів і службових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень; — по скаргах громадян на рішення, дії або бездіяльність державних органів, юридичних або службових осіб у сфері управлінської діяльності; — по скаргах на рішення, прийняті щодо релігійних організацій; — за заявами прокурора про визнання незаконними правового акта органу, рішення чи дії службової особи; — за заявами про стягнення з громадян недоїмки по податках, самооподаткуванню сільського населення і державному обов'язковому страхуванню; — інші справи, що виникають з адміністративно-правових відносин, віднесені законом до компетенції судів. Загальне правило визначення підвідомчості за суб'єктним складом сторін у справі стосується розмежування підвідомчості справ між територіальними і спеціальними судами загальної юрисдикції (загальними і господарськими). Господарський суд є органом вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (ст. 1 Закону «Про господарські суди»). З цього правила зроблено також винятки: справи між юридичними особами, які виникають з питань захисту честі і гідності, підвідомчі суду (ст. 7 ЦК); скарги релігійних ор ганізацій на рішення державних органів з приводу володіння і користування культовими спорудами та майном, підвідомчі суду (ст. 24811 ЦПК); справи про банкрутство, порушені громадянами-кредиторами, підвідомчі господарському суду (статті 3, 4 Закону «Про банкрутство»). Незалежно від учасників спірних правовідносин (сторін у справі) при розмежуванні компетенції між судом і господарським судом у справах, в яких об'єднані кілька зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарськиму суду, перевага надається суду — всі вимоги за правилом ст. 26 ЦПК підлягають розглядові у суді. Пунктом 3 ст. 24 ЦПК визначена підвідомчість суду справ окремого провадження, перелік яких встановлено ст. 254 ЦПК, а саме: про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним; про визнання громадянина безвісно відсутнім чи про оголошення громадянина померлим; про встановлення неправильності запису в актах громадянського стану; про встановлення фактів, що мають юридичне значення; про відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника; про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні; про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами. Судам підвідомчі й інші справи, віднесені законом до їх компетенції (ч. 2 ст. 24 ЦПК), зокрема, з екологічних правовідносин (земельних, про охорону природного середовища, атмосферного повітря, природно-заповідного фонду, сортових рослин, тваринного світу, лісів, надр). Відповідно до роз'яснення Пленуму Верховного Суду України в постанові № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» та з врахуванням положення ст. 124 Конституції, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, судам підвідомчі всі справи про захист прав і свобод громадян. Суди розглядають також справи, в яких беруть участь іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні підприємства й організації (ч. З ст. 24 ЦПК). У випадках, передбачених законом, підвідомчі суду цивільні справи можуть розглядатися третейськими судами в порядку, встановленому Положенням про третейські суди України (ч. 1 ст. 25 ЦПК). У випадках, передбачених законом або міжнародними договорами, спори, що виникають з цивільних правовідносин, за згодою сторін можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України (ч. 2 ст. 25 ЦПК) На підставі чинного законодавства і його аналізу стосовно підвідомчості справ можна зробити наступні висновки: 1. Конституційний Суд України приймає рішення і дає висновки щодо: конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111, 151 Конституції України; офіційного тлумачення Конституції та законів України. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 147 Конституції, статті 13, 14 Закону «Про Конституційний Суд України»). 2. Суду загальної юрисдикції (територіальному) підвідомчі справи, що виникають з цивільних, сімейних, трудових, кооперативних й інших правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів. 3. Господарському суду (спеціальному загальної юрисдикції) підвідомчі, за окремими винятками, встановленими законом, господарські спори, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами. 4. Третейські суди, арбітражні суди (МКАС, МАК) та інші розглядають майнові і особисті немайнові спори у випадках і в порядку, встановлених законодавством України. Питання про підвідомчість справи суду вирішує одноособове суддя, виходячи зі складу сторін, вказаних позивачем, в стадії порушення цивільної справи при прийнятті позовної заяви до свого провадження. При встановленні непідвідомчості справи суду судця відмовляє у її прийнятті, постановляючи про це мотивовану ухвалу (ч. З ст. 136 ЦПК), в якій зазначає, до якого органу необхідно звернутися за вирішенням правового питання. При прийнятті непідвідомчої судові справи провадження у ній підлягає закриттю (п. 1 ст. 227 ЦПК). Ухвала судді про відмову в прийнятті заяви і ухвала про закриття провадження в справі може бути апеляційне оскаржена, а прокурором — внесено подання. 109. Підстави визначення компетенції судів України.

110. Виключна компетенція судів України.

Виключна компетенція. Відповідно до ч.2 ст.124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що будь-який спір про право може бути розглянутий судом. У той же час будь-яке питання, віднесене до компетенції законодавчої чи виконавчої влади, може бути розглянуте судом, а питання, віднесені до виключної компетенції суду, не можуть бути розглянуті органами законодавчої чи виконавчої влади. До виключної компетенції суду, зокрема, відноситься визнання особи винною у вчиненні злочину, призначення кримінальних покарань, розгляд спорів, пов’язаних зі звільненням працівників тощо. Такі справи не можуть розглядатися іншими гілками влади, крім судової.

111. Договірна підсудність.

1. Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність.

1. Коментована стаття встановлює правила договірної підсудності. Договірна підсудність передбачає, що сторонам надається право договором письмово визначити підсудність конкретної справи. До цього правила примикає і можливість для подружжя за їх бажанням пред'явити позов про розірвання шлюбу за місцем проживання кожного з них (частина 2 ст. ПО цього Кодексу). Але в усіх випадках договором не можна змінити родову і виключну підсудність.2. Встановлення договірної підсудності спрямоване на забезпечення сторонам можливості самим визначити суд, де з максимальною зручністю може бути розглянута їх справа. Угода про підсудність може відбуватися як при укладанні основного договору як однієї з його умов, так і при виникненні спорів у зв'язку з виконанням договору.

{Статтю 112 виключено на підставі Закону № 2453-VI від 07.07.2010 - зміни щодо здійснення повноважень Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вводяться в дію після початку діяльності Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ - з 1 листопада 2010 року}

112. Судові доручення в міжнародному приватному праві.

<<< < Предыдущая 12 / 22

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]

#
01.03.2025710 Кб2МПП - Собственные.doc
#
14.11.2019956 Кб1МПП 2008.doc
#
15.11.201852 Кб5мпп лекции.docx
#
30.08.2019218 Кб7МПП_.docx
#
19.03.201543 Кб7мпп.docx
#
07.03.20163 Мб29МПРП_1.docx
#
15.11.2019116 Кб1МР 13.2_V2.doc
#
04.05.2019136 Кб2МР№_01.02_практичне_(ППГРЗСУ)_для_студентов.doc
#
26.08.2019227 Кб10МР№_01.04_семінар_(ППГРЗСУ).doc
#
01.05.2025287 Кб1МУ по ВКР. БУХ.1.doc
#
01.07.2025633 Кб1Мфему_Посібник.doc