30. Стильові особливості “жіночої” прози кінця хіх ст. Проблематика.

В українській літературі у розвитку фемінізму вирізняють три етапи.

Перший етап літературного фемінізму характеризується намаганням жінок долучитися до культуротворчих процесів, узурпуючи чоловічу модель поведінки. Оскільки патріархальне суспільство не здатне визнати за жінкою право на творчість, жінки часто намагалися імітувати чоловічі цінності, погляди на життя, використовували чоловічі псевдоніми. Цим шляхом пішла Марко Вовчок. Вона вважала, що так буде легше «вписатися» жінці у традиційний канон. 

Наприкінці ХІХ ст. в українському фемінізмі відбувається перехід до активного протесту й боротьби за жіночі права. Соломія Павличко пов’язує цю зміну, перехід від імітації чоловічих стандартів до заперечення їх, з іменами Олени Пчілки та Наталі Кобринської, котрі заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби копіювати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х рр. в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея. Письменниці стали ініціаторами створення альманаху «Перший вінок», метою якого було презентувати жінок як митців і, одночасно, ідентифікуватись з певним інтелектуальним колом, що в умовах ґендерної та соціально-політичної марґінальності було дуже важливим. 

Період кін. XIX – поч. XX ст. можна означити як жіночий ренесанс, оскільки з'являється численна група жінок: Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська, Ольга Кобилянська, Дніпрова Чайка, Наталка Полтавка, Олена Пчілка і т д, які заявили про себе як письменниці і громадські діячки, творчість стає для них способом самореалізації і подолання маргінального місця жінки у патріархальному просторі. Можна виокремити декілька специфічних рис інтелектуального фемінізму цього періоду: 

• оприявлення ідей феміністичного руху на текстуальному рівні у творчості письменників;

• протиставлення на культурному і соціальному рівні чоловічих і жіночих цінностей;

• започаткування нової традиції, з орієнтацією на інтереси жінки, представлення жіночого досвіду;

• суголосність ідейних пошуків жіночої літератури модерним філософським концепціям.

У цей період І. Франко взяв на себе опіку над молодими авторками і підтримував їх намагання реалізуватися як письменницям. Саме він захищав їх від нападів чоловіків-критиків, за його допомогою було видано «Перший вінок», критик усіляко підтримував Н. Кобринську, вважав її авторитетом у літературі та громадській діяльності.

Письменниці на сторінках своїх творів презентують новий тип жінки, яка з жертви перетворюється в самодостатню особистість і йде шляхом руйнування традиційного образу жінки. Така героїня представлена у творах Ольги Кобилянської «Царівна», «Людина». Письменниця намагається змоделювати позитивну, цілісну героїню, яка, проте, змушена перебувати в конфліктній ситуації з іншими людьми. Найчастіше – це старше покоління, яке не розділяє модерних прагнень молодших, бо вбачає в цьому руйнування ідеалів. Жінка О. Кобилянської – це людина з сильним, майже чоловічим, характером, незалежна, яка знає свою мету і прямує до неї, хоча зустрічає на своєму шляху опір суспільства із його закоренілими традиціями.

Жінка – головна героїня творів Н. Кобринської, яка вважається зачинателькою жіночого руху у Західній Україні. Уже в першому оповіданні «Дух часу» вона визначилася з провідною проблемою своєї творчості, якою стало становище жінки у галицькому суспільстві. У жіночому світі маргінальне місце займають чоловіки, але жінку вона зображає з психологічною увагою пильної художниці. Саме літературу Н. Кобринська вважала найкращим засомоб засвоєння нових ідей людства і вважала, що насамперед у літературі жінки зможуть реалізувати себе.

Жіночий дискурс кін. XIX – поч. XX ст. позначений такими ознаками:

• жінка перестає бути зображуваною, вона зображує себе сама;

• моделювання, обігрування в декількох творах однієї ситуації, створення інваріантів однієї героїні;

• тяжіння до бінарності героїв;

• зосередженість на внутрішніх почуваннях героїв, які є швидше носіями роздумів, ідей, емоцій, аніж дій;

• використання інтимних видів розповіді: щоденник, листи, спогади; Отже, емансипаційні тенденції у жіночій прозі – це одне з найвизначніших явищ кін. XIX – поч XX ст.