35

Літературний стиль

1. Функції художньої літератури.

2. Естетична функція є основною функцією художнього твору (естетика з грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Література як вид мистецтва формує творчий дух, естетичний смак та ідеал, орієнтує людину в світі щодо його цінностей. З дитячих літ книга супроводжує людину; завдяки казкам, що їх читають дорослі, дитина навчається співчувати, любити героїв, радіти чи жахатися їхніх вчинків, а то й сміятися над ними.

3. Духовнотворча функція. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ.

4. Суспільно-перетворююча функція. У процесі творчості митець переробляє, перетворює факти та уявлення реального життя і створює нову реальність — художній світ.

Власний досвід перебування в радянських катівнях і концтаборах Іван Багряний перетворив у роман «Сад Гетсиманський», головна проблема якого — жахіття сталінської системи масового знищення народу країни, що нібито будувала комунізм.

Література допомагала українському народові, який упродовж віків не мав державності, здійснювати свої задуми, створювала художній світ, що не збігався з реальним. Українські народні думи («Самійло Кішка», «Маруся Богуславка», «Дума про козака Голоту», «Перемога Корсунська», «Хмельницький та Барабаш» та ін.) возвеличували героїв, оповідали про їхні подвиги та самопожертву заради рідної землі. Думи та пісні формували духовний світ українців, живили та зберігали їх патріотизм. Митець обробляє слова, словесні літературні образи та перетворює їх у романи, повісті, поеми, новели тощо.

5. Гносеологічна (пізнавальна), адже література допомагає освоїти такі сторони життя людини і суспільства, які не можна пізнати іншими шляхами. Наприклад, пізнати протиріччя людської натури, складність її стосунків із світом родини і суспільства можна через твори реалістичної школи (романи «Анна Кареніна» Л. Толстого, «Мадам Боварі» Г. Флобера, «Перехресні стежки» І. Франка). Читач відкриває у згаданих творах складні механізми людської психіки, поведінки через знайомство із захопливим сюжетом, персонажами, які й постають певними моделями (взірцями або антивзірцями) людського світу. 

У 1840 р. вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка. Українці, які прочитали книгу, ніби вперше побачили себе, своїх предків, свою трагічну історію, почули красу і милозвучність рідної мови, задумались над своєю долею. Хтось інший уже в наш час відкрив для себе минуле України за допомогою романів Павла Загребельного «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» та ін.

Еміграційна література — Іван Багряний «Сад Гетсиманський», «Тигролови»; Улас Самчук «Марія»; Василь Барка «Жовтий князь» та ін. — багатьом уперше розповіла про трагічну долю українців у XX ст.

Літературні переклади виникли та існують певною мірою з потреби пізнання та отримання інформації про нову художню культуру інших народів

6. Інформаційно-комунікативна функція. Література несе інформацію, вона є засобом художнього спілкування. Через книги ми спілкуємося, засвоюємо культуру інших народів, інших епох. Інформацію від спілкування з давніми греками через поеми Гомера можна використати на заняттях з історії та художньої культури.

Коли народи не мали державності, як свого часу італійці, німці, поляки, українці, грузини, література та мистецтво, об'єднували націю, зберігали мову, народний патріотичний дух.

«Сад Гетсиманський» І. Багряного був першою в світі книжкою про антигуманну радянську тоталітарну машину. Твір сповістив світові про злочинну комуністичну систему під час сталінської диктатури ще в 1950 р., до речі, набагато раніше «Одного дня Івана Денисовича» (1962) та «Архіпелагу ГУЛАГу» (1973) О. Солженіцина.

Кожен митець певною мірою володіє інформацією про власну добу і віддзеркалює її у своїх творах. Скажімо, з історії відомо, що під час Реставрації у Франції розбещеність суспільства, корупція влади не мали меж. Як це конкретно виглядало? Відповідь шукайте в романах Стендаля («Червоне та чорне»); Бальзака («Батько Горіо», «Гобсек» та ін.).

Використання і поширення світових сюжетів, мотивів і образів, зокрема біблійних і античних, як моделей для втілення власних смислобуттєвих концепцій свідчить про те, що літературі одвічно притаманна, крім того, інформаційно-комунікативна функція. Згадаймо «Енеїду» І. Котляревського, «Мойсея» І. Франка та ін.

7. Виховна функція. Література формує світогляд і виховує читачів у певному ідейному дусі. Радянські ідеологи добре розумілися саме на цьому питанні і виховували молодь на взірцях літературних героїв, які, мов Павло Корчагін, свідомо віддавали своє життя за комуністичну ідею. З української класики до шкільних програм вводилися твори про важке трудове буття, героїв, які були зламані цим буттям, пиячили, лаялися, билися, ладні були, нехай з відчаю, вбивати, топити рідних, як-от Кайдаші, Чіпка, Гриць Летючий та ін. Навмисно таким чином формувався з юнацьких вразливих років комплекс знедоленого молодшого брата, ніби в українській літературі справжніх героїв, переможців (пригадаємо із сучасної програми хоча б Григорія Многогрішного із роману Івана Багряного «Тигролови») й не було.

8. Гедоністична функція(література як насолода). Добра книжка — насолода для справжнього читача. Можна зробити насолоду тривкою: читати повільно, декілька разів перечитувати, запам'ятовувати окремі вислови, певні абзаци, відшукувати потаємні і водночас наче власні думки...

Людина, яка вступає в акт співтворчості з письменником, з його мистецтвом, ніби зливається душею з художнім твором. Сприймаючи роман, новелу, поему, вірша, читач на якийсь час стає єдиним цілим із чудовим витвором мистецтва. Читаючи твір, він не тільки не чує вуличного шуму, а навіть не може одразу відгукнутися, відповісти на запитання: він увесь там, у творі, йде шляхом, визначеним митцем. Цей акт, — мистецтво читання, — суто особистий, індивідуальний. Під час такої співтворчості людина усамітнюється настільки, що все навкруги мовби перестає існувати. Тут естетична насолода від читання зливається з ще однією функцією мистецтва — компенсаторною.

9. Компенсаторна функція. Читання, від якого отримується естетична насолода, відвертає людину від надокучливих життєвих проблем, розважає та вводить у художній світ книжки, створює певну внутрішню гармонію. Людина позбавляється таким чином від буденного перенавантаження. Література як вид мистецтва дає в цьому випадку роздратованій життям людині потрібну рівновагу, компенсує відсутність краси, емоцій, почуттів у щоденному побуті.

10. Ідеологічна функція (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.

Не завжди усвідомлюють, що будь-який твір (як і його автор чи реципієнт) є носієм тої чи іншої ідеологічної системи. Тоді з'являються твердження про так зване „чисте мистецтво", „аполітичних письменників" тощо. Однак чимало філософів і вчених застерігають від такої позиції як вияву прихованої ідеології. Німецько-американський психолог Еріх Фромм слушно зазначає з цього приводу: „Усі люди – „ідеалісти", вони прагнуть до чогось, що виходить за межі фізичного задоволення. Розрізняються люди саме за тим, в які ідеали вони вірять"60. Інша справа, що не завжди легко визначити твірну ідеологію на основі одного чи декількох мініатюрних творів, тим більше ліричних.

2. Теорія “відкритого твору” у.Еко.

Умберто Еко-видатний італійський письменник, культуролог, філософ, творчі здобутки якого широко відомі у світі (йому присвячено десятки книг різними мовами). Отримавши славу завдяки своїм романам “Маятник Фуко”, “Ім’я троянди”, “Острів вчорашнього дня”, водночас “доповнив” її своїми

теоретичними працями в різних царинах гуманітаристики соціології, мистецтвознавстві, а найбільше семіотиці

Саме в 70ті роки минулого сторіч чя вчений “висунув одну з ключових у сучасній постмодерністській естетиці культурологічну тезу відносно того, що будь який текст однаковою мірою створюється як автором, так і

читачем” Власне ця думка і є ключовою в його праці “Відкритий твір

Книга Умберто Еко “Відкритий твір. Форма й невизначеність у сучасних поетиках” складається з кільканадцяти розділів есеїв, що послідовно й вичерпно висвітлюють цілу низку актуальних аспектів та проблем сучасної культурології. Дотримуючись певних засад постмодернізму, до творення яких вчений письменник доклав чимало зусиль, він торкається низки “суміжних” сфер теорії ігор, соціології, семіотики, теорії інформації,

інтертекстуальності, філософії дзен тощо. Взаємно переплітаючись,

ці сфери творять дивовижне тло картини, основним “лейтмотивом” якої є “відкритість” мистецького твору. Назви есеїв, які складають зміст книги, говорять самі за себе: “Значення та інформація у

поетичному викладі”; “Від світу “сигналу” до світу “сенсу”; “Інформація, лад і безладдя”; “Дзен і Захід” та ін.

У формуванні змісту своєї праці вчений використовує поняття: Випадок, Невизначеність, Правдоподібність, Двозначність, Багатозначність...Водночас він заперечує тезі, що в дослідженні нібито здійснив поділ на “вартісні” твори (тобто “відкриті”) й ті, що вартості позбавлені анахронічні, “недобрі” (“закриті”). Нижче буде ґрунтовніше розказано про поняття “відкритого твору”, тут лише відзначимо думку вченого, який наголошує, що це поняття

не є критичною категорією, а радше гіпотетичною моделлю, яка допомагає вказати напрям розвитку сучасного мистецтва

Важливу роль в утвердженні поняття “відкритого твору”, на думку

дослідника, є запровадження нової діалектики стосунків між твором та його інтерпретатором. У ролі інтерпретатора, як вважає У. Еко, маються на увазі не тільки звичні постаті музиканта виконавця в музиці чи актора в театрі, а й що дуже важливо споживача. Вище зазначалося, що “споживач” мистецького твору, це слухач, читач, глядач, які, спираючись на реакції власної вразливості та інтеліґентності, не тільки відтворюють собі його ориґінальний вигляд, сформований уявою творця, а й беруть участь у співтворенні.

В роботі рясно використовуються поняття з

теорії інформації редундація (риса відмінностей, яка містить більше інформації, ніж це необхідно) та пробабілізм (філософська доктрина, що стосується правдоподібності, згідно якої людське пізнання не може осягнути абсолютної певності). Ці та інші категорії необхідні вченому для повноти висвітлення теми “відкритості” твору мистецтва