18.Дати визначення поняття "фольклорний текст"

  Фольклорний текст - це творчість народу у письмовому вигляді; головні ознаки фольклорного твору:

анонімність (втрата авторства в процесі побутування, що є водночас і процесом колективного творення);  

варіативність (наявність різновидів тих чи інших творів - стосується віршових, поетичних і прозових (оповідних) форм); 

 

імпровізаційність (пристосування твору виконавцем до певної ситуації). 

19. Анімістичне смислове навантаження клечального зілля.

Трійця, Зелена неділя або Клечальна неділя, бо до цього свята всі будівлі в селі ворота та вулиці "клечалися" – люди вішали вінки з гілля й квітів, зелені м’яти, любистку, чебрецю, васильків, татарського зілля (аїру), ромашки, маруньки, божого древка, полину та інших духмяних трав, які, за повір’ями, могли відганяти нечисту силу. Ці свята виявляли сильний вплив анімістичних уявлень, маючи на меті задобрити духів ліса та поля, померлих предків, щоб вони не завдавали шкоди людям. Це єдина пора, коли русалки можуть набувати людської подоби і споживати звичайну їжу. Тому, аби не потрапити до їхніх рук, треба носити з собою оберіг - полин (Євшан-зілля) та любисток, що відганятиме їх.  Цю зелень сушили і зберігали. Якщо хворіла худоба, їй підмішували до корму троїцького зілля, троїцьким клечанням також підкурювали хворих людей і тварин. Зашивали трохи зілля у подушку для мерців, «щоб їм на тому світі було спокійно». 

20. Використовуючи етнографічні дані, доберіть фактаж можливого структурування локусу живих після смерті члена родини.  У похоронних звичаях українців обряди, які стосуються покійника, переплелися з обрядами, що спрямовані на охорону живих. З одного боку — турбота про тіло і душу померлого, бажання віддати йому належну шану, з іншого — намагання охоронити від покійника членів сім'ї, навіть жителів села, а також домашніх тварин, посіви тощо.  У різних етнографічних районах України виконувались різні похоронні та поминальні обряди.  На Гуцульщині, наприклад, на знак того, що в хаті хтось помер, на вікні знадвору вішали білу перемітку, а перед хатою розкладали велике вогнище. Хтось із родичів трубив на трембіті ритуальну сумну мелодію.  На Лемківщині до сьогоднішнього дня у вікні хати, де є покійник, ставлять свічку.  На Поліссі в хаті мерця поводили себе спокійно, не робили нічого зайвого, що могло порушити тишу й спокій. Зав"язують рушник біля хвіртки (на воротах) "щоб душа вмивалася". Цілу ніч читають "Псалтир".  Діти повинні обов"язково сидіти та голосити над покійними батьками.                Безперечним виявом можливості розімкнення життєвого та смертного локусів є уявлення про те, що особисті речі покійника зберігають енергетичний зв'язок із покійним. Ці речі не виносяться за межі дому, небажано змінювати місце їх розташування, принаймні до завершення ритуального терміну. В народній традиції існують протилежні уявлення щодо поводження з особистими речами небіжчика: віддати у «той світ» все, що було дороге покійному за життя (покласти йому в домовину, «передати» через іншого померлого чи віддати старцеві); нічого не давати, щоб не забрав із собою живого. Вони пояснюються необхідністю віддати померлому «його» долю і не віддати «свою» (за О.П. Івановською).