история украины

Перша російська революція почалася 9 (22) січня 1905 р. з розстрілу робітничої демонстрації (події "Кривавої неділі") у Петербурзі. Хвиля робітничих страйків прокотилася по всій Україні з вимогами повалення самодержавства, запровадження 8-годинного робочого дня. Уже 12 січня почався масовий страйк на великих машинобудівних заводах Києва — Південноросійському і заводі Гретера та Криванека. Незабаром до них приєдналися робітники інших підприємств, студенти університету та інших навчальних закладів. 17 січня спалахнув загальний страйк у Катеринославі, застрайкували паровозобудівники у Харкові. Протягом січня-березня 1905 року страйковий рух охопив усі губернії України (понад 320 заводів, фабрик і майстерень), у ньому взяли участь понад 170 тис. чоловік. Із 810 тис. учасників страйків по всій Росії це становило понад 1/5. Найактивнішу участь у них брали металісти, залізничники, робітники друкарень.

Під впливом робітничого руху активізувалися стихійні селянські х. виступи. Розпочавшись погромами поміщицьких садиб у Курській і Орловській губерніях, рух перекинувся в сусідню Чернігівську губернію, де в лютому 1905 р. селяни розгромили маєток і цукровий завод відомих підприємців Терещенків (на хуторі Михайлівському). Поряд із стихійними виступами, які перетворювались на погроми поміщицьких маєтків, окремі з них мали більш організований характер. Так, 18 грудня 1905 р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська, закрив шинки, організував оборону села від карателів. 21 грудня повсталі змушені були скоритися урядовим військам. Кривава розправа над селянами Великих Сорочинців описана В.Г.Короленком, який тоді жив у Полтаві, в нарисі "Сорочинська трагедія".

У цілому по Україні селянський рух у першій

101

половині 1905 р. охопив 64% всіх повітів. У період піднесення революції на Полтавщині, яка займала друге місце за кількістю сіл, охоплених рухом, відбувся 261 виступ селян. Бунти сталися в 1,5 тис. сіл губернії, кількість повсталих складала понад чверть (26,4%) від усього аграрного населення Полтавщини.

У1905 р. під виливом виступів робітників і селян,

атакож звісток про поразки царизму в російськояпонській війні (під Мукденом, біля Цусіми) захиталася остання опора імперії - армія: 14-25 червня — повстання на броненосці Чорноморського флоту "Потьомкін" під керівництвом Г.Вакуленчука та О.Матюшенка; жовтень — повстання на Кронштадтському флоті; листопад — на Севастопольському рейді повстали матроси 12-ти кораблів Чорноморського флоту, на чолі яких став лейтенант П.Шмідт; 18 листопада — повстання саперів у Києві під керівництвом підпоручика Б.Жаданівського.

Невдовзі спалахнули повстання військ у Полтаві, Харкові, Чернігові, Черкасах, Білій Церкві, Умані, Смілі. Всі вони не мали успіху, але свідчили, що армія перестала бути надійною опорою і знаряддям уряду, а також показували загальний розвал адміністрації.

Апогеєм наростаючої хвилі страйків 1905 р. став жовтневий загальний політичний страйк, у якому взяли участь близько 2 млн. робітників (120 тис. — в Україні). Під тиском наростаючої революційної хвилі цар Микола II погодився на деякі поступки. У Маніфесті від 17 жовтня 1905 року підданим Російської імперії було обіцяно громадянські права, політичні свободи, Державну Думу з законодавчими правами. Зазначимо, що Маніфест призвів до розмежування настроїв та політичних сил у країні (ліберали, ліворадикальні партії та праві, чорносотенні організації), що загострило боротьбу. Почалися чорносотенні погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. У грудні відбулися збройні виступи робітників у

102

Горлівці, Катеринославі, Харкові, Києві, Одесі та інших містах.

Українському національному рухові революція принесла значні покращення. Було покладено кінець ненависній урядовій політиці заборони української мови. Отримано дозвіл українцям на організаційні об'єднання. Внаслідок поступок із боку уряду почала виходити періодична преса українською мовою (якщо в листопаді 1905 р. існувала лише одна українська газета, то на початку 1906 р. їх налічувалось 18). Часопис "Киевская старина" було перетворено на "Україну", він видавався українською мовою, але проіснував лише до кінця 1907 р.

У 1906 р. М.Грушевський перевів зі Львова до Києва видання "Літературно-наукового вісника". Одночасно виникла значна кількість нових українських часописів, серед яких "Українська хата", "Дзвін", "Рідний край", "Село" та ін. Усього за роки революції вийшло 24 українські газети, тижневики та журнали.

За редакцією В.Доманицького було видано перше повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка. Майже в кожному місті організовувались українські клуби (громади), по селах поширювалися культурні заклади на зразок "Просвіт" у Галичині (наприкінці 1905 р. перша у Східній Україні "Просвіта" виникла у Катеринославі), у роботі яких брали участь Д.Яворницький, Д.Дорошенко, В.Біднов та ін. На середину 1907 р. нараховувалось 35 "Просвіт". Формувалися кооперативи з українськими діячами на чолі (їх число лише на Київщині протягом 1904-1907 рр. зросло з 3 до 193).

За керівництво національним рухом в Україні змагалися між собою різні політичні партії. Під впливом революційних подій у грудні 1905 р. РУП була перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої стали М.Порш, В.Винниченко, С.Петлюра. Найсильнішою на той період українською партією соціал-демократичного спрямування була "Спілка"

103

(нараховувала 6 тис. чоловік).

Після грудневого повстання 1905 року спостерігається загальний спад революційної енергії. На початку 1906 р. в умовах арештів і військових репресій відбулися вибори до Думи, скликання якої було проголошено Маніфестом 17 жовтня. Ліві партії (радикали) бойкотували вибори, а ліберали погодилися взяти в них участь. Унаслідок цього такі найсильніші українські партії, як "Спілка" та УСДРП, своїх кандидатів не висунули. Від України до І Думи (27.04.- 8.07.1906) було обрано 102 депутати. Українці в Думі організували парламентський клуб (Українська Парламентська Громада) для обстоювання своїх інтересів, головою якого був обраний адвокат із Чернігова І.Шраг.

Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. З Декларацією з думської трибуни мав виступати М.Грушевський, але 8 липня 1906 року (через 72 дні після скликання) Дума була розпущена.

У січні 1907 року відбулися вибори до II Державної Думи, Цього разу її не бойкотувала жодна партія, більшість депутатів становили представники лівих партій. УII Думі (працювала з 20 лютого по З червня 1907 року) теж виникла Українська громада із 47 членів. Вона домагалася впровадження української мови у шкільну освіту, заведення україномовного судочинства і церковної служби, вдосконалення місцевого самоврядування, створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах. Поряд із цим були підготовлені законопроекти про автономію України Але й II Дума, проіснувавши 103 дні, тобто значно менше терміну відведених для неї повноважень, припинила свою діяльність - 3 червня 1907 року її було розпущено. Наступні Думи більше не мали у своєму складі українських громад, оскільки антидемократичний виборчий закон фактично унеможливив обрання прогресивних депутатів.

104

Значення діяльності Української думської громади полягало у привертанні уваги суспільства до "українського питання".

її засідання були своєрідною школою національнопатріотичного виховання думських депутатів, а вплив на освічене населення Російської імперії здійснювався через петербурзький щотижневик "Украинский вестник". Працюючи в Громаді, українці набували досвіду парламентаризму.

Революційні події на українських землях Російської імперії мали відчутний резонанс і в Західній Україні. Так у Галичині за цей час відбулося 24 робітничих страйки, ширилися виступи селян. Для керівництва рухом у листопаді 1905 року було створено "народний комітет", який очолили соціал-демократи Ю.Романчук і К. Левиць кий. У січні 1906 року в Галичині відбулося близько 300 мітингів (за участю майже 5000 чол.); улітку 1906 року розпочався широкомасштабний страйк сільськогосподарських робітників у 380 галицьких селах як з економічними, так і політичними вимогами. Робітничі демонстрації, мітинги, страйки солідарності відбулися у Львові, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Ужгороді, Мукачеві, Дрогобичі.

Під тиском масового революційного руху на всій території Австро-Угорщини уряд змушений був піти на поступки, скасувавши обмеження у виборах до парламенту і надавши більше прав українській культурі.

Незважаючи на поразку, революція 1905-1907 років сприяла пробудженню й усталенню національної свідомості українського народу, надала українським партіям досвіду політичної та парламентської боротьби в умовах революції. Вперше під час революції було досягнуто здобутків у справі українізації. Активізувалася боротьба західноукраїнських робітників і селян за їх соціальне і національне визволення, посилився масовий рух за возз'єднання всіх українських земель

105

3. Аграрна політика Столипіна та її наслідки.

Після поразки революції 1905-1907 років частина політичних діячів, що входила до правлячої верхівки, зрозуміла безперспективність політики, яка спиралась тільки на репресії. Зростало усвідомлення того, що необхідні широкі соціально-економічні реформи. Ініціатором проведення такої політики став голова ради міністрів П.Столипін. Одним із засобів гасіння найгостріших соціальних конфліктів у суспільстві і зупинення антиімперських визвольних рухів він вважав проведення аграрної реформи, метою якої стало створення пової соціальної опори на селі в особі міцного і сильного селянства. Нова аграрна політика царизму передбачала здійснення системи заходів:

1)Зруйнування общини й закріплення за селянами землі у приватну власність;

2)Насадження хутірського і відрубного господарства;

3)Переселення селян на незаймані землі глибинки Росії;

4)Активне кредитування селян під заставу землі з метою її перепродажу через Селянський банк.

Згідно з царським указом від 9 листопада 1906 року (став законом 14 червня 1910 року після обговорення Державною Думою і Державною радою) селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори й відруби. В Україні не існувало общинного землекористування, але з 1861 року збереглося так зване "подвірне" землеволодіння, за якого земля вважалася власністю родини, і її не можна було продавати і ділити. Закон 1906 року дозволяв кожному вийти з "подвірного" господарства, стати власником своєї землі. В Україні, за словами Н.Полонської-Василенко, реформа Столипіна мала найбільший успіх. Тоді як у 40 губерніях європейської Росії вийшло з общини близько 24% господарств, на Правобережній Україні закріпили землю 50,7%, у Південній Україні— 34,2%, на Лівобережжі— 13,8%. На

106

хутори переселилась майже половина селянських господарств, що прискорило розвиток товарних відносин у сільському господарстві, а також соціальне розмежування на селі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилась Столипіним Селянському поземельному банку, який за високі позики надавав селянам у користування землю. У разі невиплати щорічних внесків й процентів селянин зовсім розорявся, а земля поверталася в банк, котрий нею активно торгував. Тому діяльність Селянського банку сприяла розширенню, зміцненню великих заможних господарств і перерозподілу землі. Ці банківські операції сприяли дальшій диференціації сільського населення: верхівка скупчувала в своїх руках землю, заводила господарства вищого типу (фермерсько-капіталістичні), з використанням сільськогосподарських машин, млинів тощо. З поглибленням майнового і соціального розшарування селянства у зв'язку з проведенням столипінської аграрної політики загострилося соціальне напруження на селі.

Проводячи аграрні реформи, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни — до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ, переслідуючи дві мети:

1)Послабити "земельну тісноту" в центральних районах;

2)Зняти гостроту революційних виступів, соціальну напругу, виселивши якомога більше неспокійних селян до Сибіру.

Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна (протягом 1906-1912 років з неї виїхало майже 1 млн. селян із 2,5 млн. чол. по Росії). Лідерство належало Полтавській і Чернігівській губерніям. Але, за відсутності достатнього капіталу для обзаведення господарством на новому місці, селяни потрапляли в кабальну залежність від місцевого землевласника. Неналежна медична допомога і незвичні кліматичні умови призвели до високої смертності (30-40%). Це обумовило крах переселенської політики: протягом 19061913 років в Україну повернулася майже четверта частина

107

переселенців.

Унаслідок проведення аграрної реформи збільшилась кількість селян, які змушені були йти до міст на заводи. Збільшився ринок праці, промисловість забезпечувалась дешевою робочою силою. Тому, починаючи з 1910 року, економіка вступає у смугу економічного зростання. В Україні з 1910 по 1913 рік видобуток вугілля підвищується в 1,5 рази, залізної руди

— у 2 рази. Частка України в загальноросійському промисловому виробництві зростає до 25%, у важкій і видобувній промисловості — до 70%, а у виробництві цукру — до 80%. Програма реформ Столипіна передбачала піднесення агрокультури сільськогосподарського виробництва, реорганізацію місцевого самоврядування, запровадження загальної початкової освіти та інші заходи.

Здійснити задумане Столипін вважав можливим не менше, ніж за 20 років. Але з самого початку реформи наштовхнулися на опір як реакційних правих сил, так і ліворадикальних партій. У 1911 році П.Столипін загинув унаслідок терористичного акту під час відвідання Київського оперного театру.

Підсумки аграрних реформ історики поділяють на позитивні і негативні. Як здобуток, називають те, що вони відкрили шлях до розвитку фермерського (парцелярного) господарства, прискорили розвиток капіталістичних відносин на селі (зруйнували общину, ліквідували черезсмужжя, збільшили застосування сільськогосподарських машин, добрив та ін.). Диференціація селянства поповнювала промисловість дешевою робочою силою. Реформи сприяли розвитку товарних відносин у сільському господарстві і перетворенню України в житницю Європи. Українська пшениця становила понад 40% загальноросійського експорту.

Як негативні наслідки реформаторської діяльності

108

П.Столипіна, виділяють високі ціни на поміщицькі землі, що робило їх недоступними для багатьох селян, крах переселенської політики, збереження економічної основи кріпосницьких пережитків — поміщицького землеволодіння. Реформи не усунули гостроту соціальних конфліктів і спричинили масовий відтік із сільського господарства у промисловість дешевої робочої сили, що стало початком "розселянювання села".

4. Україна у І-й світовій війні.

19 липня 1914 року спалахнула Перша світова війна, викликана різким загостренням суперечностей між головними капіталістичними країнами. Україна опинилась розділеною між двома ворогуючими угрупуваннями — Четвертним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антантою (Англія, Франція, Росія, до яких приєднались Італія, Японія, Румунія, СІ 11Л та інші). Війна була трагедією для України. Українці були змушені брати участь у цій війні з обох боків і, не маючи своєї держави, захищали чужі імперські інтереси: понад 3,5 млн. українців служили в російській армії і 250 тис. чол.

— в австро-угорській. До останніх слід додати 2,5 тис. українських січових стрільців, загони яких були сформовані у 1914 році у Львові.

У стратегічних планах воюючих сторін українські землі займали істотне місце. Росія прагнула захопити Галичину, Буковину і Закарпаття, а Австро-Угорщина не тільки хотіла навічно зберегти своє панування в Галичині, Буковині і Закарпатті, а й претендувала на приєднання до своїх володінь Поділля та Волині. Німеччина намагалася розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом із Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої Великонімецької світової імперії.

Як у Росії, так і в Австро-Угорщині та Німеччині розпочалася кампанія маскування несправедливого характеру війни з метою надати їй вигляду національної,

109

оборонної і навіть "вітчизняної" (в Росії). Це фактично розкололо український національно-визвольний рух. Москвофіли Західної України з початком війни утворили в еміграції (у Києві) "Карпато-русский освободительный комитет", який закликав українців Галичини зустрічати російську армію як визволительку.

УГаличині у серпні 1914 року (у Львові) було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національнодемократичної партій — на чолі з українським політичним діячем К.Левицьким. Головна Українська Рада, спираючись на легіон січових стрільців, звернулася до населення із закликом сприяти австро-угорським військам, боронити конституційний лад Австрійської держави.

Улипні 1914 року у Львові (після захоплення Галичини російськими військами переїхали до Відня) група емігрантів із Східної України (Д.Донцов, В.Дорошенко, А.Жук, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Меленевський, М.Залізняк та ін.) створила організацію — Союз визволення України (СВУ). Політична програма Союзу передбачала: створення самостійної Української Держави з конституційним монархом, демократичним устроєм, рівноправ'ям і свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. СВУ вважав доцільним співробітництво з Німеччиною і Австро-Угорщиною для досягнення цієї мети Політичні сили, які представляли українців у Росії і на території Лівобережної України, виступили проти такої політики СВУ. Зокрема, ТУП на чолі з М.Грушевським дуже негативно поставилося до таких дій Головної Української Ради і СВУ. ТУП через газету "Рада" закликало українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях стояв і С.Петлюра, який в декларації "Війна і українці" виступив на підтримку Росії у війні.

Незважаючи на лояльність українського руху

110