Лекція 4. Філософія Нового часу 15

1. Головні ідеї філософії Нового часу

Філософія Нового часу¹починається із «наукової револю­ції» (XVI–XVII ст.) – ряду наукових звершень, що привели до злету нау­ки, а зго­дом і до зміни всього світогляду. Микола Копернік вису­ває геліоцен­тричну систему світу, згідно з якою для більш прос­то­го математичного розра­хунку руху планет слід у центрі сві­то­­будо­ви розмістити Сонце, а не Землю; Ґалілео Ґалілей вводить у нау­ковий обіг пер­ший експеримент², він же, удосконаливши під­зор­ну трубу, винаходить телескоп; Левенгук винаходить мікро­скоп; Ліней створює свою знамениту класифікацію видів; Декарт вина­ходить систему координат та започатковує аналітичну гео­метрію; Ляйбніц відкриває закон збереження енерґії, зрештою, Іса­ак Нь’ютон створює свою знамениту класичну меха­ніку. Це тільки части­на тих наукових звершень, які сталися в цей час. Стрімкий злет науки дав філософії три ідеї, які й визначили картину всієї тодіш­ньої філософії:

1. Уявлення про те, що філософію слід будувати на взірець стро­гої науки. Філософські праці того часу перетворюються у стр­огі наукові трактати, ніякі інші способи висловлювання філософсь­ких ідей (афоризми, поетичні форми, діалоги тощо) тоді вважались неприйнятними. Дійшло до того, що Бенедикт Спін­оза, один із най­видатніших філософів того часу, побудував вла­с­ну філософську сис­тему у вигляді на­бору математичних аксі­ом і теорем, ко­рис­ту­ю­чись як взірцем сис­темою Евклідової гео­мет­рії.

2. Переконаність у всесильності науки і людського розуму. За­хоп­лена стрімким злетом науки, людина Нового часу повірила у необ­межені можливості людського розуму і науки, як його про­яву. Тодішній людині здавалося, що мине зовсім небагато часу і вона пізнає весь світ. Розум, а саме «науковий розум», став голов­ним предметом філософських досліджень Нового часу. Те місце, яке у Середньовіччі займав Бог, а у добу Відродження – людина, у добу Нового часу зайняв розум. Переконаність у всесильності людсь­кого розуму, у його необмежених можливостях призводить до того, що філософія Нового часу цікавиться насамперед дослід­жен­ням механізмів людського пізнання та можливостей люд­сь­кого розуму. Дійсно, якщо розум займає провідне місце в освіті й людсь­кому житті, то саме його треба, в першу чергу дослід­жу­ва­ти, з’ясовувати, як саме він пізнає світ і робить такі феноменальні успі­­хи, які його можливості і межі. Такий інтерес породжує чоти­ри часткові філософські проблеми Нового часу, довкола яких розгорта­лися головні філософські напрями того часу, а саме:

а) частина філософів відродила призабуту платонівську тео­рію «вроджених ідей», тобто пере­конаність у тому, що людина пев­ні знання має «від природи», від народження. Філософський нап­рям, який визнавав існування вроджених ідей і всіляко підтри­мував цю теорію, називають раціоналізмом. Найвидатнішими пред­став­никами цього напряму були Рене Декарт, Бенедикт Спі­но­за та Ґотфрід Ляйбніц;

б) інші філософи не визнавали теорію вроджених ідей Платона і стверджували, що від народження душа людини є чистою, пус­тою, а всі знання вона отримує ззовні, з досвіду. Такий філо­софсь­­кий напрям називають емпіризмом. Найвидатнішими його пред­ставниками були Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Джор­дж Берклі та Девід Г’юм;

в) віра у необмежені можливості науки і людського розуму на­род­жує переконаність у тому, що все зло, яке існує в суспільстві, походить від варварства і неосвіченості людей, а тому слід поши­рю­ва­ти освіту, навчати людей основам усіх наук, і тоді у суспільстві запа­нує лад і спокій. Ця суспільно-політична ідея називається ідеєю Про­світництва. У ХVІІІ столітті вона об’єднала навколо себе багато про­відних інтелектуалів того часу. Воль­тер, Кондиль’як, Жан-Жак Рус­со, Дені Дідро, Жан Д’Аламбер, Жюльєн Ламетрі, Клод Гель­ве­цій, Поль Гольбах, Шарль Монтеск’є –  ці та інші мислителі нама­гались у теорії та на практиці зреалізувати ідею просвітництва. То­му історики філософії розглядають окремий філософський напрям Ново­го часу, який називають Просвітництво;

г) з’являється уявлення про активний людський розум, яке зна­хо­дить компроміс у суперечці раціоналістів та емпіристів. Іммануїл Кант виступив із філософським вченням, яке стверджувало, що врод­же­но­го знання не існує, однак душа людини не є чистою, адже в ній іс­ну­ють від народження інструменти, за допомогою яких розум із дос­віду активно здобуває знання, а не просто живе із вродженими іде­ями, як стверджували раціоналісти, або просто сприймає все, що «пли­ве» із зовні, як стверджували емпіристи. Думки Канта розвивали Йо­ганн Ґотліб Фіхте, Фрідріх Вільгельм Шеллінґ, Ґеорґ Вільгельм Фрід­ріх Геґель, які були найвидатнішими представниками напряму, що називався німецький ідеалізм³.

3. Зрештою, не можна залишити поза увагою і філософські по­гля­ди, які суперечили всім філософським уста­нов­кам Нового часу. По­оди­нокі філософи скептично ставилися до віри людини у науку і необме­жені можливості людського розуму, не визнавали здат­ності людського розуму встановити мир, щастя і спокій у суспіль­стві та закликали звертати увагу на віру, вольовий світ люди­ни тощо. Серед них можна назвати принаймні два прізвища: Блез Пас­каль та Джамбаттіста Віко.