10 Вересня, о 23-00 підрозділи 130 стрілецької дивізії перейшли в рішучий наступ і до 24-00, зламавши опір противника, почали долати його.

Вже до 4-00 підрозділи 371 стрілецького полку (130-ї стрілецької дивізії) вели бій на східній околиці м. Маріуполя. Почалося форсування р.Кальміус, був знищений супротивник на території заводу «Азовсталь».

До 8-00 бійці полку форсували р.Кальміус і спрямувалися до центру міста. Вулиця за вулицею бралися з боєм. Німці чіплялися за кожен будинок, усюди чинили опір. Але, незважаючи на це, протягом двох годин було очищено кілька вулиць і тим самим створені невигідні умови для німецького гарнізону, обороняти центр Маріуполя.

В цей же час 3-й стрілецький батальйон 371 стрілецького полку, переміщений на правий фланг полку переправився через р.Кальміус і кинувся до заводу ім.Ілліча.

До 11-00 підрозділу 371 стрілецького полку (130 стрілецької дивізії) були вже в центрі міста і до 14-30 очистили від противника південну і центральну його частину, вийшли до залізничного вокзалу.

У той час, коли місто Маріуполь зі сходу штурмували частини і з'єднання 44 армії, із заходу на нього наступали морські піхотинці.

До 15-30 10 вересня після майже десятигодинного бою частини 130 дивізії повністю очистили місто від супротивника і до 10-00 з'єдналися з морським

Немецкий гарнизон был частично истреблен. Уцелевшие вражеские подразделения и части с большими потерями были отброшены на запад.

6 вересня 1943 року при відступі окупанти знищили все промислове встаткування, спалили будинки й села. У ніч із 9 на 10 вересня 1943 року в порту висадилися 1-й і 2-й загони 384-го ОБМП Азовської Військової Флотилії Чорноморського Флоту. 10 вересня військами 130-й Таганрозької й 221-й дивізій 44-й армії Південного фронту (з 20 жовтня 1943 року — « 4-й Український фронт») за підтримкою з повітря частин 4-й повітряної армії й підрозділів Азовської Військової Флотилії вибили німців з міста.Визволення донбасу

Двадцять дев'ятого січня 1943 року почалося визволення Донбасу. Після двотижневих наступальних операцій війська Південно-Західного фронту просунулися від Сіверського Дінця до Міусу і до кінця 18 лютого вийшли на рубіж Краматорськ — Слов'янськ — Красноармійськ — Родакове — Дьякове. Червона Армія визволила 40 населених пунктів, серед них Слов'янськ, Краматорськ, Красноармійськ, Красний Лиман, Добропілля, Олександрівка, Ями. Одночасно війська Південного фронту визволили східні райони Донбасу, просунувшись за 12 днів від нижньої течії Дону і Сіверського Дінця до Міусу.

Бої за Донбас носили виключно запеклий характер. Гітлер, який прибув на південну ділянку фронту, вимагав від своїх військ утримувати Донбас за будь-яких обставин. На вузьких ділянках фронту фашистам удалося створити перевагу в кілька разів, витіснити наші війська і знову захопити північно-східні райони Донбасу з містами Красноармійськ, Краматорськ і Слов'янськ. За вказівкою Ставки Верховного Головнокомандування війська Південно-Західного фронту протягом 28 лютого — 3 березня з боями відступали за Сіверський Донець.

Навесні лінія фронту в Донбасі стабілізувалася по Сіверському Дінцю і далі на південь по правому березі ріки Міус до Азовського моря. Влітку 1943 року гітлерівське командування стягнуло сюди 22 дивізії, створивши міцну оборону на річці Міус.

Готуючи операцію для розгрому ворога на Курській дузі, Ставка Верховного Головнокомандування вжила заходів, щоб зв'язати сили фашистів у Донбасі, відволікаючи їх від напрямку головного удару. Велике стратегічне значення мав липневий наступ військ Пів-денно-Західного й Південного фронтів на Сіверському Дінці й Міусі. На Донбаському напрямку було зосереджене значне угруповання військ (1 мільйон 270 тисяч солдат, 20 754 гармати, 2150 танків і 1604 літаки). Сімнадцятого липня 8-а гвардійська армія Південно-Західного фронту перейшла в наступ і виконала завдання щодо створення плацдарму на правому березі Сіверського Дінця.

Одночасно здійснювався наступ на Південному фронті. Вже наприкінці першого дня війська 5-ї ударної армії вийшли на рубіж Степанівка — Маринівка. Разом з ними частини 2-ї гвардійської армії, форсувавши Міус, визволили село Дмитрівку Сніжнянського району, яке стало плацдармом для подальшого наступу.

Ці військові операції дозволили виграти одну з найзначніших і найвирішальніших битв другої світової війни — Курську битву. Після розгрому фашистів на Курській дузі радянське командування зосередило необхідні сили для визволення Донбасу. У складі Південного фронту (командуючий генерал Ф.І. Толбухін) діяли п'ять, а в складі Південно-Західного фронту (командуючий генерал Р.Я. Малиновський) — шість армій. їх підтримували дві повітряні армії. Координацію дій фронтів здійснював представник Ставки Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу О.М. Василевський.

Поставлене перед радянськими військами завдання полягало в тому, щоб ударами двох фронтів — Південно-Західного й Південного — розбити 1-у танкову і 6-у німецькі армії в Донбасі і перейти до наступу в напрямку Запоріжжя, Криму і низов'я Дніпра.

Для цього зміцнювалися й партизанські загони. У травні — липні 1943 року штаб партизанського руху при Військовій раді Південного фронту направив у тил ворога 17 диверсійно-організаторських груп із 78 розвідників. Ці групи ввійшли в контакт з місцевими підпільними організаціями й партизанськими групами. У серпні 1943 року в Донбасі стали діяти 43 партизанських загони й групи

Тринадцятого серпня 1943 року війська Південно-Західного фронту почали штурм оборони ворога на Сіверському Дінці. Війська 3-ї гвардійської армії під командуванням генерала Д.Д. Лелюшенка форсували Сіверський Донець у районі Лисичанська, а потім, обминаючи багаточисельні опорні ворожі пункти і розгромивши велике угруповання фашистів, визволили Артемівськ. Шостого вересня була визволена Костянтинівка, Краматорськ, а 8 вересня — Красноармійськ.

Вісімнадцятого серпня перейшли в наступ і війська Південного фронту. Вони завдали фашистам нищівного удару під Горлівкою, Макіївкою і Сталіно. У боях за Донеччину прославилися льотчики-герої О.І. Покришкін, В.Д. Лавриненков, О.В. Алелюхін, Д.Б. Глінка, Г.О. Речкалов, М.Є. Лавицький і В.О. Єгорович.

У перший же день наступу частини 5-ї ударної армії генерала В.Д. Цветаєва форсували ріку Міус і прорвали оборону ворога на ділянці Дмитрівка — Куйбишеве. У цей прорив був введений 4-й гвардійський механізований корпус генерала К.В.Свиридова, який 23 серпня визволив Амвросіївку.

Запеклі бої розгорнулися за Чистякове (Торез), Сніжне й Савур-могилу, яка разом з висотами й укріпленнями була головним елементом всієї системи гітлерівського «Міус-фронту». Вночі 30 серпня 96-а гвардійська стрілецька дивізія разом з 387-ою стрілецькою дивізією оволоділи Савур-могилою.

Зазнавши поразки на Сіверському Дінці й Міусі, гітлерівські війська намагалися закріпитися на рубежі Слов'янськ — Микитівка — Горлівка — Харцизськ і далі по річці Кальміус. Але ці плани були зірвані — 3 вересня 51-а армія визволила Дебальцеве, а 5-а ударна армія — Єнакієве.

Четвертого вересня частини 51-ї армії вибили гітлерівців із Микитівки. Війська 5-ї ударної армії почали бої за Горлівку. Одночасно вони розгорнули наступ на Макіївку і 6 вересня визволили її. Сьомого вересня передові частини 230-ї і ЗО 1-ї стрілецьких дивізій, а також 50-ї гвардійської дивізії почали бої за Сталіно, і 8 вересня повністю визволили місто від окупантів. До 14 вересня був визволений увесь Донбас.

Маріуполь у роки ВВВ.

Перебування в Маріуполі окупантів призвело до величезних руйнувань, були знищені заводи, порт, транспортна мережа, при відступі німці підпалом знищили близько 80 % житла. Тисячі маріупольців виявили мужність і відвагу на фронтах Великої Вітчизняної війни. Більше 30 з них були визнані гідними звання Героя Радянського Союзу. Відступаючи з міста, фашисти зруйнували Маріуполь. Заводи являли собою купи зіпсованого металу, залізничне й портове господарства висаджені, багато житлових будинків спалені. Загальний збиток склав 880 мільйонів карбованців. Усього за час окупації в місті розстріляне й замучено понад 50 тисяч жителів. Після відходу гітлерівців у місті залишилося всього 85 тисяч чоловік.

Після воєнна відбудова

Завдяки блискавичному наступу Червоної Армії ворогу не вдалося повністю здійснити гітлерівський план «випаленої землі». Та все ж руйнування були величезними. Війна вогненним смерчем прокотилася територією Донбасу. Сотні тисяч донбасівців загинули в боях із загарбниками на окупованій фашистами території. Фашисти зруйнували й розграбували міста й села, промисловість і транспорт, сільське господарство й освітньо-культурні заклади й установи.

Жоден промисловий район світу не переживав такого спустошення. Особливо постраждала вугільна промисловість. Усього було підірвано й затоплено 314 шахт і 31 шахту-новобудову, пошкоджено понад 2100 кілометрів підземних виробок, підірвано 280 шахтних копрів, 515 підйомних машин, 570 головних вентиляційних пристроїв. Об'єм накопиченої тільки в основних шахтах води доходив до 300 мільйонів кубометрів. Цією водою можна було напоїти судохідний канал від Сталіно до Архангельська.

За даними Надзвичайної державної комісії, Донбас втратив 95,5% надшахтних будівель, 96% підйомів, 92% копрів, велику кількість першокласної гірничої техніки. Загалом збиток у вугільній промисловості перевищив 13 мільярдів карбованців. Один тільки комбінат «Сталінвугілля» втратив понад 2 мільярди 130 мільйонів, що дорівнює сумі капіталовкладень в його підприємства за сім передвоєнних років (у довоєнних цінах).

Колосальних руйнувань зазнала й чорна металургія. Збитки, нанесені цій галузі Донбасу, склали майже 10 мільярдів карбованців. У Сталінській області фашисти висадили в повітря 22 доменні і 43 мартенівські печі, 34 прокатних стани, 3 блюмінги, зруйнували і спалили всі виробничі будівлі. Повністю були зруйновані 15 коксохімічних заводів Сталінської і Ворошиловградської областей, усі вогнетривкі підприємства, більшість машинобудівних і хімічних заводів. Із 1340 підприємств важкої індустрії Сталінської області залишилося частково придатними до експлуатації трохи більше 60.

Великі збитки спричинені двом залізничним магістралям Донбасу: зруйновано 8 тисяч кілометрів колій, понад 1500 мостів, 27 локомотивних депо, понад 400 вокзалів, станцій і 250 тисяч квадратних метрів житлової площі. Завмерли потужні генератори трьох великих теплових електростанцій — Зуївська, Курахівська і Штерівська.

Варварському руйнуванню піддалися установи культури, навчальні заклади й житлово-комунальні господарства. У Сталінській області, наприклад, знешкоджено понад 11 мільйонів квадратних метрів житла (половина загальної площі) і майже 40 тисяч квадратних метрів культурно-побутових об'єктів.

У дев'яти найбільших містах ворог зруйнував 967 шкіл, три інститути, 194 бібліотеки, понад 300 дитсадків. Було виведено з ладу комунальне господарство, культурно-просвітницькі й медичні установи, підприємства торгівлі й громадського харчування. Загальні збитки, спричинені Донецькому краю, склали майже 50 мільярдів карбованців.

Перед радянськими людьми постало завдання надзвичайної політичної ваги — будь-якою ціною відновити Донбас. І справа була скоріше не в примусі, як це іноді подають зараз, а в розумінні необхідності переходу до психології мирної праці і цілком усвідомленому прагненні мільйонів радянських людей до скорішого відновлення народного господарства. Це було важливим завданням не тільки для трудящих Донбасу, але й усього радянського народу. Це прекрасно розуміли партійні керівники. Уже 21 серпня 1943 року вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про невідкладні заходи щодо відновлення господарства в районах, визволених від німецької окупації», а на початку 1944 року Державний Комітет Оборони і ЦК ВКП(б) прийняли рішення про забезпечення робочою силою промислові підприємства і передусім підприємства Донбасу. Ось чому вже до кінця 1945 року кількість робітників, зайнятих у промисловості, складала 55% від довоєнного рівня. Із Москви і Ленінграда, Сибіру й Уралу, Поволжя й Середньої Азії в Донбас йшли ешелони з обладнанням, будматеріалами, насінням для весняної сівби, одягом, взуттям, продуктами харчування. При Народному Комісаріаті вугільної промисловості було створене Бюро генерального плану відбудови кам'яновугільного Донбасу.

Двадцять шостого жовтня 1943 року Державний Комітет Оборони прийняв постанову «Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну». Великих зусиль вимагало відновлення 176 шахт, але згідно з цією постановою 88 із них планувалося ввести в дію не пізніше, ніж через 6 місяців, 37 — протягом року і 51 — через рік. У листопаді 1943 року із Кемерового до Макіївки з механізмами й обладнанням у складі окремої будівельно-монтажної частини прибуло дві тисячі чоловік, які одразу включилися у відновлювальні роботи.

Довоєнного рівня видобутку вугілля першою в Донбасі досягла шахта «Новомушкетівська». Із ініціативи гірників цієї шахтипоновилося змагання шахтарів Сталінської і Ворошиловградської областей. В авангарді змагання йшли вибійники шахти «Новомушкетівська» С.Д. Рубан і шахти ім. Ф. Кона — А.Д. Кедя. У шахтах почали працювати і жінки. Почин горлівчанки М.С. Гришутіної поклав початок руху жінок за оволодінння чоловічими професіями.

Протягом двох років в умовах війни трудівники Сталінської області відновили 69 основних і понад 350 невеликих шахт. На комбінатах «Сталінвугілля» і «Артемвугілля» у вересні 1945 року щодобово видобувалося 50 тисяч тонн пального, а 23 шахти перевищили довоєнний рівень вуглевидобутку.

Одним із багатьох подвигів трудівників тилу в роки Великої Вітчизняної війни була відбудова Зуївськой ГРЕС, яка почала працювати в січні 1944 року, і Єнакіївського заводу, над яким шефствував колектив Кузнецького металургійного комбінату. За три місяці тут були пущені дві домни, а одна з них, домна № 6, через три місяці після пуску досягла довоєнного рівня виплавки чавуну — 700 тонн на добу.

Широким фронтом проводилося відновлення Костянтинівського, Макіївського, Сталінського й Краматорського металургійних заводів. До початку 1945 року в Сталінській області працювало вже 8 доменних і 24 мартенівських печей, два бессемерівських конвертери, 15 прокатних станів, 60 коксових батарей і 10 заводів вогнетривких матеріалів, а машинобудівники були близькі до освоєння довоєнних потужностей.

Силами залізничних і автомобільних військ швидко відновлювався транспорт. У середині вересня 1943 року почався рух поїздів на ділянках Кринична — Іловайськ, Дебальцеве — Міллерове, Доля — Ясинувата, Красноармійськ — Рутченкове, Сталіно — Москва. До кінця 1944 року після передачі автомобільних батальйонів і автодоріг народному господарству створено шість великих автобаз, яким доручено поряд з відновювальними роботами на шахтах забезпечити в умовах відсутності залізничних під'їздів перевезення вугілля на прирейкові склади. Таку місію автотранспорт виконував аж до 1965 року, тобто до моменту об'єднання автобаз в Донецьке управління автотранспорту Мінавтотрансу УРСР.

Не менш відповідальні завдання були поставлені перед трудівниками сільського господарства — відродити зруйновані колгоспи й радгоспи, освоїти довоєнні посівні площі, організувати виробництво сільськогосподарської продукції для забезпечення Червоної Армії і населення продуктами харчування в умовах гострої нестачі працездатного населення. За ініціативи Красногорівського заводу вогнетривів промислові колективи всієї України розгорнули рух за надання допомоги технікою колгоспам і радгоспам. Народний ентузіазм приніс свої плоди: до 1945 року в Донбасі було відновлено господарство 1118 сільгоспартілей і освоєно 85% довоєнних посівних площ.

Висновки