3. Трансцендентна мета філософування
За своїм первинним значенням, мудрість («σοφία») – це певне практичне вміння, майстерність, вправність, мистецтво, життєва мудрість, базована на життєвому досвіді, кмітливість. Саме так розуміли мудрість давні греки, так би мовити, у дофілософський період. У цьому значенні «σοφία» вживається, наприклад, у Гомера (Х-ІХ ст. до н.е.), Геродота (484-424 рр. до н.е.), а іноді навіть у класиків давньогрецької філософії – Платона та Аристотеля.
У цьому значенні, мудрість асоціюється з мистецтвом й розуміється як знання базоване на життєвому досвіді, виведене з нього шляхом індукції, тобто через узагальнення результатів, даних у життєвому досвіді, що має практичну цінність. У цьому сенсі, мудрість протиставляється природі («φύσις») й природному апріорному знанню (тобто такому, що передує будь-якому досвіду), спільному всім людям й цілковито спонтанному.
У цьому сенсі, мудрими давні греки вважали людей, що виділялися поміж іншими власними здібностями й кмітливістю. Наприклад, традиція говорить про сім мудреців (грець. – ο> 5πτ+ σοφοί) – тобто найбільш видатних людей давньої Еллади, що прославилися, головним чином, у політичному житті.
У різних джерела імена не завжди збігаються, втім, у тих чи інших варіантах до семи мудреців відносили: легендарного Орфея Фракійського, Піттака з Мітілени на Лесбосі (бл. 651-569 рр. до н.е.), Солона з Атен (бл. 640-558 рр. до н.е.), Біанта з Приєн (бл. 625-541 рр. до н.е.), Талеса з Мілету (бл. 640/624-548/545 рр. до н.е.), Клеобула з Лінду (VI ст. до н.е.), Хилона з Лакедаймону (VI ст. до н.е.), Периандра з Коринту (бл. 645-588 рр. до н.е.), Анахарсиса Скитського (ост. чв. VIІ – пер.пол. VI ст. до н.е.), Пітагора з Самосу (570-490 рр. до н.е.), та деяких ін.23.
Більшість цих мудреців полишили по собі короткі вислови – гноми або максими, що виражали певне інтуїтивне розуміння життя й є свідоцтвами певного, більш чи менш глибокого, проникнення до його таємниць, втім, без додаткових пояснень. Наприклад: «Міра краще за все» (Клеобул), «Нічого надто» (Солон), «Знай себе» (Хилон), «Де порука, там біда» (Солон), «Небораку не лай, на те є гнів богів» (Піттак), «Більшість людей завжди дурні й погані» (Біант), «Демократія ліпша за тиранію» (Периандр), тощо.
Визначний поворот у розумінні мудрості зробив Пітагор з Самосу. Архаїчному розумінню мудрості як мистецтва й знання, ґрунтованого на життєвому досвіді, Пітагор протиставив розуміння мудрості як абсолютного знання всього сущого, а отже проголосив її прерогативою Бога. У такий спосіб, Мудрість стала розумітися як «досконале знання речей Божественних і людських». Саме в силу абсолютності мудрості (або навіть радше сказати Премудрості), за Пітагором: «ніхто не може бути мудрим, окрім єдиного Бога, решту ж можна назвати тільки такими, що прагнуть мудрості…»24. Пізніше, Аристотель, ніби підсумовуючи цей поворот у розумінні мудрості, скаже, що «мудрість – це знання причин й висхідних принципів»25, – тобто апріорних засад сущого.
Отже, мудрість вже не сприймається як результат конкретної практичної досвідченості, не асоціюється з нею, а радше протиставляється їй. Той, хто прагне мудрості має відсторонитися, піднятися над конкретністю й багатоманітністю, розмаїттям й різнобарв’ям світу речей, віддатися спогляданню й, врешті решт, угледіти суще – проникнути у саму сутність речей та явищ. Мудрість сягає глибин сущого, тоді як досвід сковзає його поверхнею, а отже, щоб стати мудрим потрібно сягнути глибин. Втім, ці глибини – бездонні...
З переживанні цієї істини народилося нове розуміння мудрості – мудрості, як трансцендентного, Божественного знання всього сущого, до якого людина може наближатися шляхом пізнання (грець. – γν^σις), що здійснюється через теоретичне дослідження – споглядання (грець. - θεώρησις), вершиною якого є інтуїція – інтуїтивне бачення першопричин (грець. – α>τία) й першопочатків (грець. – #ρχή) сущого, що й є справжнім й істинним знанням (грець. - 6πιστήμη).
Таке нове розуміння мудрості переконливо доводило, що вищою мудрістю людини є прагнення вищої Божественної Мудрості – Премудрості, що не є людською, що є прерогативою Божества. Тільки через причетність, до такої Мудрості людина може бути по-справжньому мудрою. Втім, здається, що це шлях без кінця, або радше: для окремої людини – шлях довжиною у її життя, тоді як для людства в цілому – на всі часи його існування.
Долучення до цієї мудрості, дотик, причастя й участь у ній змінюють життя людини, відкривають їй світ у його дійсній реальності, й чим більше людина бере участь у цій мудрості, долучається до її буття, тим більш дійсним й реальним стає її власне існування. Дотик Премудрості пробуджує людину, звільняючи від дрімоти й ілюзій власної самості, показує світ у його первозданній цілісності.
Втім, така дія мудрості на людину подібна до тієї дивовижної дії, яку справляє на людину любов. А отже, виникає питання: чи не є мудрість іншим іменем любові? Чи не є любов («#γάπη», «caritas») іншим іменем мудрості?
Український філософ Григорій Савович Сковорода (22.11.1722-29.10.1794 рр.), у пролозі до свого твору «Наркісс», говорить: «Видно, что Любов есть Софіина Дщерь. Гдѣ Мудрость узрѣла, там Любов сгорѣла»26. Отже, зв'язок тут надзвичайно субтильний, надзвичайно тонкий.
Мудрість є найдосконалішою метою любові, а любов – споконвічним джерелом мудрості27. Тобто, у генетичному порядку (тобто за самим своїм походженням) любов є первинною. Проте, мудрість являє любов, пробуджуючи її енергію самим фактом власного буття, власної присутності, в силу власної досконалості. І людина прагне мудрості – мудрості вимагає людське серце. Отже, енергія любові (φιλία) є відповіддю на той заклик мудрості, що промовляє з бездонних глибин людського серця, спонукає людину шукати мудрості.
Цей пошук сам-собою є таємниця (так само як таємницями є любов і мудрість). Він обіцяє людині безкінечне втаємничення до таїни Істини й Блага, у надії на здобуття досконалого щастя, заспокоєння у реальності мудрої любові («#γάπη», «caritas») – любові, що рухається мудрістю. А отже, можна сказати, що і в онтологічному порядку (тобто в ієрархії буття) першість також безумовно належить любові («#γάπη», «caritas»), втім, такій любові («це-любов», «ось-любов», «така-любов» – «φιλία», «amor»), що відкривається – тобто, відкриває себе – як вища мудрість: «Бог є любов»28, він же є й Премудрість29.
Таким чином, можна сказати, що у випадку філософії, любов (φιλία) виступає її живим, іманентним джерелом (тобто таким, що є внутрішнім людині, прихованим у людині), тоді як мудрість виступає її трансцендентною метою (тобто такою, що перевищує її), досягнення якої є її одвічним прагненням.
Філософія постає з людського прагнення долучитися, причаститися трансцендентної, Божественної мудрості. Тобто, можна сказати, що філософія – це зустріч людини з Премудрістю. А отже, як будь-яка зустріч, вона є обопільною – це зустріч людини й самого Бога, який є сама Істина й саме Добро (Благо). Ця зустріч веде до незмінного перетворення тих, хто зустрілися – Бог-Премудрість, Бог-Істина й Бог-Добро стає людиною, а людина стає Богом – відбувається чудо обожнення людини й олюднення Бога – Премудрості, Істини й Добра.