2.Розвиток ремесла в Київській Русі

Значного поширення  й  високого  рівня  розвитку  досягло  на  Русі ремісниче виробництво. Провідними галузями були металургія та обробка заліза. Відбулася спеціалізація ковальської справи. За даними археологічних досліджень, налічувалося до 150 видів виробів із заліза і сталі. Найбільше знайдено предметів для ведення сільського господарства — сокир, серпів, кіс, наральників, лопат, ножів, цвяхів, шдков, кресал, пряжок, замків, ключів, гаків, обручів. Важливе місце займало виготовлення зброї, кольчуг.

Високого рівня досягло склоробне виробництво, продукцію якого вивозили за кордон. Для монументального живопису (мозаїки) використовували різнокольорову смальту (кубики зі скляної маси). Із скла робили прикраси. Матеріалами для виробництва скла були пісок, поташ, вапно, кухонна сіль. Часто скло заварювали.

Поширеними були домашні ремесла: прядіння, ткацтво, виготовлення  повсякденного одягу й посуду, також продуктів харчування, насамперед переробка зерна.

Високорозвиненим ремеслом було виготовлення прикрас з кольорових і благородних металів. Прийняття християнства і будівництво церков сприяло розвитку виготовлення предметів церковного вжитку. З міді виливали дзвони і хрести. Ювеліри славилися далеко за межами краю.

Серед інших ремесел відомі кравецтво, обробка кістки та каменю, оброблення шкур і виробництво з них одягу і взуття.

У великих містах існувало понад 40 ремісничих фахів, які для охорони своїх інтересів об’єднувалися в організації, що можна вважати зародками цехів. Цех мав свою касу взаємодопомоги, будував церкву, приміщення, де проходили збори тощо.

 Існувало три категорії ремісників — сільські, вотчинні, міські. Ремесло у вотчині було засновано на праці залежних селян. Свої вироби вотчинні ремісники віддавали феодалу в формі натуральної ренти. Частина з них працювала у дворі феодала. Однак більшість виробів ремесла селяни виготовляли у своїх дворах. Міські ремісники поділялися на дві групи — залежних від феодала та вільних.

Ремісник у ці часи здебільшого працював на замовника й часто виготовляв вироби з його сировини. Але деякі робітники частину своїх виробів виготовляли для ринку, де збували їх загроші. У середовищі робітників сформувалася заможна верхівка, до якої належали, передусім, ювеліри, іконописці, майстри дорогої зброї тощо.

3.Розвиток товарно-грошових відносин. Зовнішньоекономічні зв’язки.

Розвиток ремесла посилював обмін. Суспільний поділ праці був пов'язаний із зростанням торгівельних зв’язків між містом і селом.

Певна частина селянської продукції (хліб, льон, худоба тощо) вивозилась на міські ринки. Але селянське господарство дуже повільно вступало в торгівельно-грошові відносини, залишаючись натуральним. Відносно повільно в торгівельні зв’язки втягувалась і вотчина. Місцеві ринки в цей період охоплювали невеликі території округи, які тяжіли переважно до дрібних міст.

Справжнім рушієм процесу, що розклав натуральне господарство, було місто, насамперед велике. У таких містах торгівля була щоденно. Значна частина товарів продавалася в спеціально побудованих крамницях, тобто, крім ринкової, розвивалась також постійна торгівля.

Але більш розвинутою була зовнішня торгівля. Головнимнапрямкомдавньоруськоїзовнішньоїторгівлібувсхідний. Грецькийшлях вів доВізантії, а Залозний — до країн Кавказу й Арабського Сходу.Велика торгівляпровадиласятакож з країнамиПоволжя: Хозарським каганатомі ВолзькоюБолгарією. ПостійнимибулиторговельніконтактиРусі зГерманією, Угорщиною, Чехією, Польщею. Головнимосередкомторгівлі зкраїнамиПівдня і Заходу бувКиїв. Важливимиторговими шляхами були "соляний", "залізний", якіпоєднувалиКиївську Русь з кримськимузбережжямЧорного моря і Кавказом.

Найважливішими руськими товарами на зовнішніх ринках були раби і хутро, а також мед, віск, льон та лляні тканини. Лляні тканини вивозились переважно в Трапезунд (Мала Азія), Дербент, Середню Азію.

Торгівля рабами займала дуже велике місце в руському експорті. Вона була поширена як на Сході, так і в західноєвропейських країнах. Невільниками найчастіше ставали полонені, захоплені князями і боярами під час міжусобних воєн.

Дуже великим був список й інших експортних товарів. Ремісничі вироби із срібла з філігранню, зерно та чернь вивозилися в Польщу, Моравію, Чехію, Південну Прибалтику. У Середню Азію надходили руські кольчуги (панцирі). У Центральну Європу продавалися циліндричні замки. Предмети із срібла й заліза вивозилися у німецькі землі, а також у Волзьку Болгарію. У південносхідні (печенігам і половцям) степи продавалися руська зброя, різні прикраси, бронзові дзеркала тощо.

До Русі звозилися шовкові і парчеві тканини, сукно, оксамит, зброя, предмети художнього ремесла, речі церковного вжитку, оздоби, шати, скло, фаянс, коштовне каміння, коні, благородні й кольорові метали. Так, наприклад, з Візантії на Русь довозили золоті й срібні вироби, посуд,  дорогі  тканини, олію, вино, фрукти, різноманітні ремісничі вироби.

Наслідком розвитку зовнішньої та внутрішньої торгівлі стала поява на Русі купецьких корпоративних організуй – гільдій. Завданням цих об’єднань були боротьба із засиллям феодалів у містах; контроль за торгівлею у межах даного міста; взаємодопомога членів гільдії і громадських захист інтересів. Держава охороняла права купців та надавала їм деякі пільги. Так, наприклад, у ХІ – ХІІ ст. купцям було дозволено купувати товар за безготівковим розрахунком (кредит). Але з кожного купця стягувалося мито. Воно стягувалося з окремих караванів, коней, з ваги, кількості товарів.

Головними платіжними засобами внутрішньої й зовнішньої торгівлі  Русі  IX—XI ст. були іноземні  монети  —  переважно  арабські  срібні  куфічні  дирхеми. Використовувались, хоча  й  у  меншій  кількості,  візантійські  міліарісії, західноєвропейські денарії. Природним наслідком розвитком торгівлі було посилення грошового обігу. За доби Київської Русі вже склалася грошова система, яка мала за основу срібну гривню. Місцеві монети почали карбувати в кінці Х ст. – в Києві; з ХІІ ст. – у Новгороді, Тмутаракані.

Загалом було відомо два типи гривень: київські гривні, шестигранні, вагою 163,73 г та новгородські – у вигляді випуклої смуги, вагою 204,66 г. Київськими гривнями користувалися до середини ХІІІ ст., новгородськими – до карбування монет за часів Дмитра Донського.

Застосовувались у тічаси й карбованімонети, їх почали виготовляти в часикнязюванняВолодимира Великого. Цебули золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрийвипускалилишесрібну монету довільноїмаси. Карбувалимонетимісцевімайстри.

Реальним багатством і загальним ціновим еквівалентом у Київській Русі залишалось хутро. Перехід до металевих грошей, таким чином, затягувався на століття. Тільки початок карбування монет у ХІV ст. поклав край використанню хутряних грошей.