Лекція 1, 2 з ІРП

ТЕМА1: Сутнісна характеристика інновацій і інноваційних процесів

1. Сутність, об'єкти і суб'єкти інноваційної діяльності

2. Класифікація інновацій

3. Становлення та розвиток теорії інновацій

4. Основні етапи (наука, дослідження, розроблення, виробництво, використання) та стадії (наука — техніка — виробництво) інноваційного процесу.

5. Сучасні світові тенденції інноваційного процесу

-1-

Інноваційна діяльність – діяльність, направлена на використання та комерціалізацію результатів наукових досліджень і розробок, випуск на ринок нових товарів і послуг.

Об'єктом інноваційної діяльності є інновація.

Інновація (нововведення) - кінцевий результат інноваційної діяльності, втілений у вигляді нового чи удосконаленого продукту виведеного на ринок, нового чи удосконаленого технологічного процесу, що застосовується в практичній діяльності; нового підходу до соціальних послуг.

Слід відрізняти терміни "інновація" і "новація".

Новація - продукт інтелектуальної діяльності людей, оформлений результат фундаментальних, прикладних чи експериментальних досліджень у будь-якій сфері людської діяльності, спрямований на підвищення ефективності виконання робіт.

Новаціями є: відкриття, винахід, нові й удосконалені процеси, методики, стандарти, результати маркетингових досліджень.

-2-

Для встановлення значення певного інноваційного продукту, виявлення ступеня його впливу на ефективність виробництва, на зміни в розвитку суспільства, а також для порівняльної якісної та кількісної оцінки нововведень важливе значення має їх класифі­кація. Існують різні погляди на класифікацію інновацій, залежно від ознак та критеріїв, що беруться за основу типології . Однією з важливих ознак є рівень новизни в інновації. Цей рівень показує знання, які втілені в нововведенні.

Існує загальноприйнята точка зору про два рівні новизни. Перший — це нововведення (іннова­ції) на базі нових знань, створених на основі пізнання нових за­конів та закономірностей. Це базисні (радикальні) нововведення. Вони докорінно здатні змінити різні види діяльності суспільства (наприклад: винахід двигуна внутрішнього згоряння, електроенер­гетика, електроніка і т. д.).

Базисні нововведення потребують проведення повного циклу науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт та наявно­сті розвиненої бази для виконання значного обсягу прикладних НДДКР.

Другий рівень — це нововведення, які створені на базі вже іс­нуючих знань і відомих законів та принципів. Вони називаються поліпшуючими нововведеннями і націлені на удосконалення вже існуючих продуктів та технологій.

Наприклад, усім відома праска. Протягом багатьох віків безпе­рервно вдосконалюються її конструкція, дизайн, форма, але принципи не змінюються. Підошву праски колись гріли на плиті, згодом вона розігрівалась деревним вугіллям, а тепер — електрич­ним елементом.

Поліпшуючі інновації сприяють розвитку нових поколінь уже відомих товарів з поліпшеними якісними характеристиками або відомих продуктів з якісно новими властивостями. Наприклад, удосконалення якісних характеристик персонального комп'ютера — це збільшення обсягів пам'яті, швидкості тощо — тобто створення нової моделі комп'ютера. Перша класифікація стала класичною і належить австрійському економісту Йозефу Шумпетеру (1883-1950). Він виділив п’ять типів інновацій:

- виробництво нових видів продукції (товарна інновація)

- розробка нового методу виробництва (технологічна інновація)

- освоєння нового ринку збуту товарів і послуг (ринкова інновація)

- залучення нових джерел сировини і напівфабрикатів (маркетингова інновація)

- упровадження нових організаційних форм.

Крім того, залежно від технологічних параметрів інновації поділяються на продуктові і процесні.

Продуктові інновації включають застосування нових матеріалів, нових напівфабрикатів і комплектуючих; одержання принципово нових продуктів. Процесні інновації позначають нові методи організації виробництва (нові технології). Процесні інновації можуть бути пов'язані зі створенням нових організаційних структур у складі підприємства (фірми).

За типом новизни для ринку інновації виділяють: нові для галузі у світі; нові для галузі в країні; нові для даного підприємства (групи підприємств).

За ступенем новизни виділяють: абсолютні, відносні, умовні і приватні інновації.

За сферою діяльності підприємства:

- інновації на вході в підприємство як систему (зміни у використанні

матеріалів, устаткування, сировини, інформації),

- інновації на виході з підприємства (вироби, послуги, технології),

- інновації системної структури підприємства (зміни у виробничих процесах ).

За змістом діяльності:

- технологічні,

- виробничі (розширення потужності і диверсифікованість),

- економічні (зміна методів і способів планування, зниження виробничих витрат),

- торгові (застосування нових методів цінової політики),

- соціальні (поліпшення умов і характеру праці),

- управлінські (удосконалення оргструктури, стилю і методів ухвалення рішення, нові способи обробки інформації).

-3-

Наприкінці XX ст. людство входить в нову стадію розвитку — стадію побудови постіндустріального суспільства, яке має бути результатом докорінних соціально-економічних змін. Науково-технічний прогрес затвердився як найважливіший чинник економічного зростання, основа конкурентоспроможності фірм, корпорацій, галузей, національних економік. Сформувалося глибоке розуміння, що майбутній розквіт і навіть виживання в глобальному світі визначаються центральною роллю інновацій, що великою мірою сприяють підвищенню продуктивності праці і вкладеного капіталу.

Зародження інноваційної теорії відноситься до початку XX ст. і відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання, пов'язані з науково-технічним прогресом та його впливом на розвиток (трансформацію) суспільства, вивчалися й висвітлювалися в економічних теоріях, починаючи від класиків політекономії. Яке ж місце посідав науково-технічний прогрес у цих теоріях?

1. А. Сміт (1723—1790) пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва.

2. К. Маркс (1818—1883) вважав розвиток продуктивних сил базисом, а науково-технічний прогрес надбудовою, тобто наслідком, а не причиною розвитку виробництва.

3. Неокласична школа (1870—1930), яка представлена В. Джевонсом (1871), А. Маршаллом (1890), Л. Вальрасом (1874), розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи.

4. Кейнсіанська теорія, заснована Джоном Кейнсом (1883— 1945), у 30—50 роках (напередодні Другої світової війни) розглядала економічні процеси в короткостроковому періоді, тому науково-технічному прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов».

5. У другій половині 50-х років представники неокласичного ренесансу — М. Абрамовиц, Р. Солоу, Е. Денісон та інші довели, що науково-технічний прогрес є основним чинником економічного ровитку XX ст. Ці вчені-економісти поклали край ігноруванню науково-технічного прогресу в економічній теорії.

6. Період після Другої світової війни став часом науково-технічної революції та її впливу на економічний розвиток. Саме тоді об'єктивні передумови сприяли народженню нового напряму економічної теорії, спрямованому на вивчення закономірностей науково-технічного прогресу.

Розглянувши економічні теорії в хронологічній послідовності, ми бачимо, що лише з 50-х років науково-технічний прогрес розглядається як чинник виробництва разом з капіталом та працею.

Але головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, безперечно, є австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950). Ще в 30-ті роки він впровадив поняття інновації, трактуючи його, як зміну з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації промисловості.

Економічні категорії «інновація», «інноваційний процес» Й. Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань — теорією «довгих хвиль» М. Д. Кондратьєва (1892—1938). Для обгрунтування своєї теорії М. Д. Кондратьєв здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних капіталістичних країн — Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих даних дало Кондратьєву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон'юнктури — «довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії). Відомо 5 технологічних хвиль (укладів): І хвиля (1785—1835) — механізація праці у ткацтві; IIхвиля (1830—1890, середина XIX ст.) — вуглевидобуток та паровий двигун; IIIхвиля (1880—1940, кінець XIX — початок XX ст.) — чорна металургія; IVхвиля (1930—1990) — нафта разом з продуктами органічної хімії; Vхвиля (1985—2035) — мікроелектроніка.

Ключовим чинником є саме масовий попит на відповідні зміни.

М. Д. Кондратьєв з'ясував причини знайдених закономірностей (хвильових коливань у виробництві) та помітив, що «довгі хвилі» виникають не від дії чинників економічного розвитку, які визнавались головними на ті часи. Кондратьєв звернув увагу, що протягом двох десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостерігається пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з широким застосуванням винаходів у промисловості. Це підтверджувало інноваційну теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки (через) технічним, організаційним, економічним та управлінським нововведенням.

Ми побачили, що науково-технічний прогрес є головним чинником історичної трансформації суспільства, еволюції економічної системи, але ця його вирішальна роль в економічному зростанні стала зрозумілою тільки в другій половині XX ст.

-4-

Одним з основних понять інноватики є поняття інноваційного процесу.

Незважаючи на те, що в спеціальній літературі трапляється багато різноманітних підходів до визначення цього явища, суть їх зводиться до одного висновку, а саме: інноваційний процес пов'язаний із створенням, освоєнням і поширенням іннова­цій.

Фундатор інноваційної теорії Й. Шумпетер розглядав іннова­цію в динаміці, тобто як інноваційний процес, а саме: «виготов­лення нового продукту, а не «новий» продукт; впровадження нового методу, а не «новий метод»; освоєння нового ринку...; отримання нового джерела сировини...; проведення реалізації…»

Інноваційний процес має чітку орієнтацію на кінцевий результат прикладного характеру, який забезпечує певний технічний і соціально-економічний ефект.

Інноваційний процес можна розглядати як комплекс послідов­них дій, внаслідок яких новація розвивається від ідеї до конкретного продукту і поширюється під час практичного використання. Перебіг інноваційного процесу, як і будь-якого іншого, визначається складною взаємодією багатьох чинників. Успіх на цьому шляху залежить від управлінського механізму, який об'єднує в єдиний потік витоки наукової ідеї, її розроблення, впровадження результату у виробництво, реалізацію, поширення і споживання.

На розвиток інноваційного процесу впливають:

• стан зовнішнього середовища, в якому він проходить (тип ринку, характер конкурентної боротьби, практика державного регулювання, рівень освіти, організаційні форми взаємодії науки і виробництва тощо);

• стан внутрішнього середовища окремих організаційних і господарських систем (фінансові та матеріально-технічні ресурси, застосування технологій, зв'язки з зовнішнім середовищем та ін.);

• специфіка самого інноваційного процесу як об'єкта управління.

На відміну від науково-технічного прогресу інноваційний процес не завершується тільки впровадженням новації (техніки, технології, продукту) у виробництво, а має неперервний характер, оскільки «з поширенням (дифузією) інновація вдосконалю­ється, стає ефективнішою, набуває нових споживчих якостей.

Таким чином, інноваційний процес можна вважати засобом задоволення суспільних потреб на основі впровадження досягнень науки і технології.

Інноваційний процес охоплює невиробничу сферу, сферу ма­теріального виробництва й експлуатації. Він є системою етапів, стадій та видів робіт, і тому має складну структуру.

Слід зазначити, що на відміну від виробничого процесу інно­ваційний процес характеризується:

• високим ризиком і невизначеністю шляхів досягнення цілей;

• неможливістю детального планування та орієнтації на прогнозні оцінки;

• необхідністю переборювати опір як у сфері економічних відносин, так і інтересів учасників інноваційного процесу;

• залежністю від соціально-економічного середовища, у якому він функціонує і розвивається.

Структура інноваційного процесу представлена на рис. 2.1.

Рис. 1. Структура інноваційного процесу

. Розрізняють три види інноваційного процесу:

• простий внутрішньоорганізаційний (натуральна форма);

• простий міжорганізаційний (товарна форма);

• розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процес передбачає створення і використання нововведення у рамках однієї організації. Нововведення при цьому не набирає безпосередньо товарної форми. У разі простого міжорганізаційного інноваційного процесу нововведення стають предметом купівлі-продажу в стосунках між виробниками та споживачами. Розширений інноваційний процес виявляється з появою нових виробників нововве­дення, порушуючи монополію виробника — піонера, що сприяє через конкуренцію удосконаленню властивостей нововведення.

Простий інноваційний процес переходить у товарний за дві фази:

• створення інновації та її поширення;

• дифузія нововведення.

Поширення інновації — це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежать від комунікаційних каналів, спроможності суб'єктів господарювання сприймати цю інформацію та практично використовувати. Справа в тому, що суб'єкти господарювання, діючи в реальному економічному середовищі, виявляють неоднозначне ставлення до пошуку та впровадження ново­введень.

Дифузія інновацій — це процес передавання (трансферту) технологій фірмами різних країн з урахуванням часу, внаслідок чого нововведення проникають в різні галузі виробництва та зна­ходять більше споживачів. Неперервність інноваційних про­цесів обумовлює швидкість та межу дифузії нововведення. Згідно з теорією Й. Шумпетера, дифузія інновації – це процес кумуля­тивного збільшення кількості імітаторів (послідовників), які впроваджують нововведення слідом за новаторами, очікуючи біль­ших прибутків. Слід зазначити, що процес дифузії іннова­цій може здійснюватись як за міжфірмовими каналами незалежних іноземних фірм, так і за внутрішніми каналами транснаціональних корпорацій у разі впровадження нововведень в будь-якому з їх відділень, розміщених в інших країнах.

У дослідженнях структури інноваційного процесу більшість вітчизняних учених дотримується схеми: «дослідження — розро­бки — виробництво — маркетинг — продаж». Американські до­слідники розглядають інноваційний процес докладніше: «фундаментальні дослідження — прикладні дослідження — розробки — дослідження ринку — конструювання — дослідне виробництво — ринкове випробування — комерційне виробництво». Усі вказані етапи взаємозумовлені і забезпечують успіх нововведен­ня лише за умови інтеграції їх у єдине ціле.

Отже, інноваційний процес має циклічний характер розвитку, здійснюється в просторі і часі, основними його етапами є: науковий, технічний, технологічний, експлуатаційний. Вони охоплюють такі види діяльності:

• фундаментальні дослідження (ФД);

• прикладні дослідження (ПД);

• дослідно-конструкторські розробки (ДКР);

• дослідно-експериментальні розробки (ДЕР)

• дослідна база наук (ДБН);

• організаційно-економічна робота (ОЕР);

• промислове виробництво нових товарів(ПВНТ),масове виробництво

Рис. 2. Стадії інноваційного процесу

-5-

Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримка здатності національної економіки до інноваційного розвитку та ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.

Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень.

Трудомісткість галузі визначається як відношення витрат виробництва до витрат збуту, а також відношення обсягів збуту до чисельності вчених, інженерів і техніків, зайнятих у галузі.

Наукомісткою продукцією є вироби, в собівартості яких витрати на НДДКР вищі, ніж у середньому на вироби у відповідній галузі. Однак, слід зауважити, що терміни і поняття, якими оперують, характеризуючи наукомісткість технологій, галузей і виробів ще не стандартизовані, про що йшлося у звіті «Індикатори науки і техніки», який раз у два роки подається президентом США Конгресу і вважається одним із найавторитетніших джерел у світі.

Відповідно до міжнародних стандартів системи національних рахунків, схваленої ООН, одним із елементів вироблених нематеріальних активів, що входять до основних фондів, є «наукомісткі промислові технологи» (НПТ). Для їх обґрунтованої ринкової оцінки (поточної ринкової вартості) та розв'язання інших методологічних, статистичних та економічних завдань потрібно уточнити зміст цього поняття, оскільки у згаданому вище документі воно наводиться без розкриття його сутності.

Поняття наукомісткі технології стосується технологій, створених на основі використання наукових досягнень, закріплених законодавчо й орієнтованих на розвиток і державну підтримку науки. Наукомісткі технології мають забезпечити високу конкурентоспроможність продукції та зростання національної економіки. Поняття промислова, а точніше індустріальна технологія стосується технологій, що мають економіко-організаційну та документаційну підтримку, а отже, здатних до передачі та відтворення того, що є об'єктом передачі й подальшого відтворення товару із забезпеченням усіх параметрів якості.

У світовій практиці дотримуються Стандартної міжнародної торгової класифікації (SITC), відповідно до якої серед наукомістких і високотехнологічних галузей стали відокремлювати, так звані, провідні наукомісткі технології та технології високого рівня.

У країнах ОЕСР до наукомістких виробництв відносять ті, для яких показник наукомісткості (відношення витрат на дослідження та розробки до обсягу виробництва чи доходу) перевищує 3,5 %. Якщо цей показник відповідає 3,5 – 8,5 %, то виробництво і його продукцію відносять до групи технологій високого рівня, якщо він перевищує 8,5 %, то їх характеризують як провідні наукомісткі технології.

Слід зауважити, що для визначення та відокремлення наукомісткого сектору української промисловості потрібна достовірна оцінка витрат на галузеві НДДКР та галузеві обсяги виробництва продукції у відповідності з пороговим значенням критерію галузевої наукомісткості. Проте нині є труднощі щодо визначення цих показників, які пов'язані з: 1) браком інформації стосовно величини витрат на НДДКР за певний період і за діяльністю ВПК та інших галузей, що належать до наукомістких; 2) відсутністю методики розрахунку величини витрат на НДДКР.

До наукомістких, високотехнологічних галузей відносять ті, в яких відношення витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) до відповідних обсягів випуску продукції в 1,2 – 1,5 рази перебільшують середньосвітовий рівень в обробній промисловості розвинутих країн, тобто становить 3,5—4,5 %.

До наукомісткого сектору промисловості, тісно пов'язаного з виробництвом високотехнологічних виробів, належать:

• виробництво електронних обчислювальних машин та засобів зв'язку, що дають можливість опрацьовувати дедалі більші масиви інформації за менший час; до таких виробів відносять телефакси, радари, супутники зв'язку, телефонні комутатори, комп'ютери та центральні процесори, а також периферійне обладнання та програмне забезпечення;

• оптоелектроніка, що охоплює розроблення і створення електронних виробів та обчислювальних машин, які містять емітери або детектори світла, наприклад, оптичних сканерів, оптичних дисків для лазерних програвачів, фотоелементів для сонячних батарей, світлочутливих напівпровідників та лазерних принтерів;

• власне електроніка — виробництво електронних компонентів, зокрема інтегральних схем, друкарських плат, конденсаторів тощо;

• створення автоматизованих виробничих комплексів — верстатів із числовим програмним управлінням, робототехніки, автоматичного транспортного обладнання, які дають можливість збільшити гнучкість виробничого процесу та зменшити ступінь участі людини в цьому процесі;

• сфера аерокосмічних технологій, яка охоплює створення нових моделей літаків, цивільних та військових гелікоптерів, штучних супутників Землі, розроблення нових видів турбореактивних двигунів, автопілотів, тренажерних стендів;

• створення нових матеріалів, напівпровідників, волоконної оптики, нових композитних матеріалів тощо;

• біотехнологія як застосування в медицині й промисловості досягнень генетики для створення нових лікарських препаратів, зокрема гормональних;

• технології, що відрізняються від біологічних, але застосовуються в медицині, такі, як отримання ядерно-резонансних винаходів, ехокардіографії, нові хімічні сполуки та технологічні процеси, що використовуються у виготовлені ліків;

• ядерні технології — виробництво реакторів та їх компонентів, сепараторів для поділу ізотопів тощо;

• виробництво зброї, зокрема, крилатих ракет, керованих торпед, бомб, ракет, пускових ракетних установок, а також нових видів вогнепальної зброї.

Зростання обсягів виробництва високотехнологічної продукції зумовлює зміни в товарній структурі світової торгівлі — відбувається збільшення питомої ваги готових виробів (передусім машин та обладнання), хімічних товарів, при зменшенні частки палива, сировини й продовольства.

Постійно зростає торгівля високотехнологічними товарами, посідаючи значне місце у світовій торгівлі. Так, у США обсяг збуту промислових виробів становить близько 1,6 трлн. дол. на рік, зокрема, наукомістких товарів — понад 340 млрд. дол.

Світовий ринок наукомісткої продукції оцінюють у 2,5 – 3 трлн. дол. Він розвивається високими темпами: впродовж останніх 20 років загальний обсяг продажу зріс більш ніж у п'ять разів. Провідні позиції (дві третини виробництва і торгівлі) на ринку утримують країни «великої сімки», зокрема США — понад 20%; Японія — 12–14%; Німеччина — понад 10%. Частка української наукомісткої продукції на ринку становить близько 0,01%, що не відповідає ні науково-технічному потенціалу України, ні провідним тенденціям розвитку сучасної економіки.

В Україні за випуском продукції п'ятий технологічний уклад (високі технології) нині становить лише 2,3%, за фінансуванням науково-технічних розробок — 23%, за інноваційними витратами — 9%, за вкладенням інвестицій не перевищує 5% від загального обсягу. Дослідження показали, що імпорт інвестиційних товарів у секторі низьких технологій становить 49%, високих технологій — лише 11%. Експорт високотехнологічної продукції становить 8%, а низькотехнологічної — 48%. Така структура експорту зумовлена загальною структурою вітчизняного промислового виробництва, низьким рівнем його технологічного забезпечення і недостатніми темпами оновлення продукції. Нині усвідомленим для всіх структур суспільства є той факт, що альтернативи інноваційному розвитку в України немає. Необхідність переходу до інноваційно-структурного типу економічного зростання в максимально стислі строки пояснюється тим, що тимчасові, екстенсивні чинники економічного зростання — сприятлива кон'юнктура на світових ринках сталевого прокату, можливість використати незадіяні потужності — майже вичерпані.

Підвищення конкурентоспроможності продукції української промисловості можливе лише за умови технологічного переоснащення та піднесення наукомістких галузей виробництва. Доречно зауважити, що в розвинутих країнах економічний прогрес був досягнутий саме завдяки розробленню новітніх технологій, виробництву високотехнологічних товарів і послуг та успішному виходу на світові ринки. Темп зростання наукомістких галузей у цих країнах в останньому десятиріччі був у середньому в 1,5—2 рази вищим, ніж у промисловості загалом.

Інноваційний розвиток економіки — це зростання її показників, забезпечених за рахунок реалізації інноваційних проектів і впровадження нововведень.

Інноваційна економіка має стати не лише самостійним сектором вітчизняної ринкової економіки, а умовою підвищення конкурентоспроможності країни. Збільшення доданої вартості, що створюється в інноваційному секторі і за допомогою інновацій у традиційних галузях, слід розглядати як один із найважливіших державних пріоритетів. Державна економічна політика України, в свою чергу, повинна стимулювати перехід до інноваційної моделі розвитку, надати нової культурної та геоекономічної сутності загальнодержавним і регіональним проектам та ініціативам. Головним завданням такої політики є забезпечення концентрації ресурсів на пріоритетних напрямах, створення умов для стратегічного партнерства влади, бізнесу та суспільних інституцій у межах інноваційної моделі розвитку. Для цього потрібно сформувати нові — інноваційні технології управління розвитком економіки, які сприятимуть забезпеченню конкурентоспроможності країни.