history

1.Предмет та завдання курсу «Історія України». Періодизація української історії

2. Становлення і розвиток людського суспільства на території України.

Предметом історії України є виникнення і розвиток людського суспільства та зміни його форм на українських землях від

У розвитку первісного суспільства залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці можна виокремити

найдавніших часів до сучасності, а також матеріальна та духовна культура. Предмет історії України включає: - історію

декілька значних періодів, які традиційно називають віками: кам'яний (його утворюють палеоліт, мезоліт, неоліт),

території; - історію титульного етносу; - історію державотворення. Завданнями курсу Історії України є знання про:

мідно-кам'яний, бронзовий та залізний.

основний зміст і поняття всіх розділів програми; мати чітке уявлення про історико-філософську думку, класичну та

На території України найдавніші люди з'явилися ще в період палеоліту понад 1 мли років тому. Вони жили невеликими

сучасну світову та вітчизняну історію; основні історичні принципи; особливості історичного розвитку регіонів України;

групами, що утворювали первісне людське стадо, користувалися вогнем, уміли застосовувати каміння і дерев'яні палиці,

світоглядногуманістичний зміст історичної культури; людинотворчу природу історії. Уміти: використовувати історичний

виготовляли примітивні знаряддя праці. Основними заняттями були полювання та збиральництво.

спосіб мислення; творчо застосовувати історичну методологію при аналізі актуальних проблем сьогодення у розв'язанні

Близько 40—35 тис. років тому з'явився новий тип людини, що вже належала до сучасного фізичного типу —

завдань професійної, в тому числі фахової підготовки спеціалістів сфери управління; давати характеристику історичному

Homosapiens, або "людина розумна". Переважним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин.

потенціалу України та ії сусідів; використовувати набуті теоретичні та практичні навики для подальшої роботи в галузі

Досконалішою стала мисливська зброя. Основними формами житла залишалися чум чи яранга, а також землянки і

управління. Періодизація української історії: За «Енциклопедією історії України»: Античність (І тис. до н. е. зародження

напівземлянки.

грецьких полісів – середина І тис. н. е. падіння Західної Римської імперії); Середньовіччя: VI ст.. н.е. – близько 1500 р.

На зміну первісному стаду прийшла родова община. Рід стає основною суспільною ланкою, об'єднуючи родичів за

(становлення територіальних національних держав); Ранній Новий час: близько 1500 р. – близько 1800 р. (становлення

материнською лінією, що свідчить про виникнення матріархату* Роди консолідуються у племена, формується племінна

модерного індустріального та політичного суспільства); Новий час: близько 1800 р. – 1914-1918 р. (загострення військових

організація суспільства. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм, магія, тотемізм, фетишизм.

конфліктів – Перша світова війна); Новітня епоха: ХХ ст.

Нових успіхів людське суспільство досягло в епоху мезоліту (IX—VI тис. до Н. X.). У-результаті потепління складалися

ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. Змінився рослинний і тваринний світ. Відповідно змінювалися й

умови життя людей, зокрема добування їжі. Завдяки винайденню лука і стріли мисливець уже міг полювати здобич на

відстані й у більшій кількості. Одним з основних занять стає рибальство. Було створено інструменти для обробки

дерева; з'явилися нові вироби з кістки та дерева з крем'яними пластинами.

На цю епоху припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині.

У зв'язку з підвищенням продуктивності праці відпала потреба в існуванні багатолюдних колективів. Відбуваються

масові переселення людей з однієї місцевості до іншої, поширюється досвід господарювання.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту (VI—IV тис. до Н. X.). Зароджуються нові форми

господарювання — скотарство і землеробство. Процес переходу від присвоювальних форм господарювання до

відтворювальних отримав назву неолітичної революції.

Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці. Одним із важливих

досягнень стає виготовлення глиняного посуду. Для виготовлення знарядь праці, крім простого оббивання, з'являються

нові методи обробки сировини — пиляння, шліфування, примітивне свердління.

. Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став енеоліт (IV—ІП тис. до Н. X.). З'являються перші

металеві вироби — мідні й золоті. Основними заняттями населення стають землеробство і скотарство. Зароджується

орне землеробство. Було винайдено колесо, а відтак і колісний транспорт.

Розвиток землеробства, скотарства, ремесла та обміну зумовив значні зміни у стародавньому суспільстві. Замість

матріархату поступово утверджується патріархат. Родова організація змінюється сусідською общиною. Господарською

основою стала патріархальна сім'я, що складалася з кількох поколінь родичів.

3.Трипільська культура та її зв’язок з українською культурою.

4. Кіммерійці, скіфи, сармати на українських землях. Археологічні пам’ятки цих кочових народів.

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV — IIIтис. до н. е.), її назва

Початок раннього залізного віку на території України був пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних

союзів та рабовласницьких держав, появою писемних відомостей про південну частину українських земель. Першим

походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам’ятку цієї культури.

народом Східної Європи, ім'я якого зафіксоване в писаних джерелах, були кіммерійці, найімовірніше, представники

Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км

іраномовних племен. На межі ІІ—І тис. до н.е. вони населяли все степове Причорномор'я. Провідною галуззю в

(лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам’яток).

господарстві кіммерійського суспільства, яке складалося з племен, об'єднаних у союзи на чолі з царями, було кочове

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має

скотарство. Вагомим здобутком кіммерійців було те, що вони одними з перших опанували технологію залізоробного

виробництва. Значну роль у житті кіммерійського суспільства відігравала війна. Походи в країни Передньої і Малої Азії

автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич).

відкривали широкі можливості для здобуття нових продуктів землеробства й ремесла. Військово-політичне об'єднання

Інші вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав’я і Балкан (0. Трубачов, Д. Телегін). Треті

кіммерійців розпалося під натиском скіфських племен, які мали чисельну перевагу, були країно військово вишколені та

схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних

зорганізовані. Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. — III ст. після н.е., прибувши, на думку вчених, з

культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Північного Ірану. Наприкін. VI ст. до н.е. в причорноморських степах сформувалося могутнє державне об'єднання на

Трипільська культура багатогранна і самобутня, її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство;

чолі зі скіфами — Велика Скіфія, яке за часів піднесення охоплювало величезну територію від Дунаю до Дону й від

Чорного моря до сучасного Києва. її очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Скіфське

поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні

суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Давньогрецький історик Геродот поділив місцеве населення на 4

домінування кам’яних і крем’яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження

групи: царські скіфи, скіфи-кочовики, скіфи-хлібороби і скіфи-орачі. Значна частина вчених припускає, що скіфи-орачі,

міжплемінних об’єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім’ї, що складалася з кількох

котрі жили в лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром, та, можливо, і частина скіфів-хліборобів, які проживали на

парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту –

Нижньому Подніпров'ї, були автохтонами, нащадками трипільських племен, яких підкорили вихідці з Північного Ірану.

побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція

Вони, ведучи осідлий спосіб життя, передусім займалися землеробством. Скіфи-кочівники випасали незліченні стада

поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний

худоби, пересуваючись за ними у вкритих шкірами возах. Царські скіфи — панівна верхівка, яка займалася військовою

жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи

справою, збирала данину з підлеглих племен. У скіфів швидко виникло ремесло. Значного поширення набули

добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

металообробка, гончарство, кушнірство, ткацтво, ювелірне виробництво. Добре розвиненою була торгівля, насамперед

Будучи своєрідною зв’язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул

із грецькими містами-колоніями. Вивозили хліб, рибу, полотно, мед, віск, рабів; ввозили вина, зброю, дорогоцінні речі.

Невичерпним джерелом збагачення були воєнні походи. Насамперед скіфи проводили активну войовничу політику

наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання,

проти своїх сусідів. З-поміж їхніх воєнних успіхів слід також виокремити перемогу над одним із наймогутніших

порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських

володарів тогочасного світу — перським царем Дарієм, який у 514— 513 рр. до II. X. намагався завоювати Скіфію.

общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до

Після тривалого розквіту Скіфської держави на межі IV—Щ ст. до Н. X. почався раптовий спад. Серед його причин:

занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.

погіршення кліматичних умов і усихання степів, занепад економічних ресурсів Лісостепу, агресія на землі Північного

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв

Причорномор'я сарматських племен. Зазнавши невдач у кількох битвах із сарматами, скіфи мусили відступити. Основна

частина царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров'ї та Степовому Криму, утворивши нову державу —

трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих

Малу Скіфію. Однак, незважаючи на тимчасові успіхи, вона без воєнних трофеїв, у замкненому просторі та умовах

амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній

агресії ззовні виявилася нежиттєздатною. У III ст. Мала Скіфія фактично припинила існування. Скіфи створили високу

історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак,

матеріальну культуру, яка увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Греції, Риму.

намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам’ятати: по-перше, інформація про

Найважливішим джерелом відомостей про скіфську культуру є поховальні пам'ятки, особливо царські кургани.

найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-

Занепавши, Скіфія поступається місцем прибульцям із поволзько-приуральських степів — войовничим сарматам.

друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох

Наприкіи. II ст. до Н. X. — на межі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром. Нова держава,

тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало

становлячи воєнізоване суспільство у здійснювала постійні походи на своїх сусідів. Основою господарства сарматських

інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення

племен було кочове тваринництво, а з часом і землеробство та ремесло. Особливістю їхнього суспільного життя була

прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що

велика роль жінки. Майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. їхньому володарюванню в

окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків,

українських степах настав край. Спершу нищівного удару їм завдали готи — германські племена, які просунулися з

мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід’ємною частиною сучасної української культури.

Північного Заходу, а в другій пол. IV ст. після Н. X. їх добили гуни — нові кочівники, що з'явилися у степовій Україні з

Центральної Азії.

5. Готи та гуни на українських землях. Археологічні пам’ятки цих кочових народів.

6. Грецькі міста – держави і Північному Причорномор’ї: причини колонізації, політичний устрій та соціально-

В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та

економічний розвиток, історична доля.

нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію

Починаючи з VII ст. до Н. X., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор'ї відбувається грецька

пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р. Племена готів

колонізація, спричинена перенаселенням метрополії. Причини колонізації: прагнення через збагачення через розвиток

з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури, яка сформувалася в кінці ІІ ст. на етнічній

торгівлі. Пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків Втеча від злиднів. Елліни-колоністи відтворювали

базі скіфо-сарматів і слов'ян на Верхньому Дністрі та Волині і швидко поширилась: на південь – до гирла Дунаю та

на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання, центром якої був поліс у вигляді міста-

Чорного моря і на схід – до басейну Дінця, інтегрувавши в єдину спільноту фракійців басейнів Пруту та Серету і численні

держави. Зокрема, вони заснували міста Ольвію, Пантикапей, Феодосію, Тиру, Керкінітід, Херсонес та ін. Кожне місто-

сарматські племена Надчорноморських степів. Черняхівська культура розкинулася на величезному просторі лісостепової і

держава становило окрему рабовласницьку демократичну республіку. Верховна влада належала народним зборам,

причорноморської зон (в межах сучасної України, Молдови і Румунії) і була близькою до культури римських провінцій.

виконавча — колегіям і магістратам, обраним відкритим голосуванням. У VI—III ст. до Н. X. грецькі міста-держави

Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо

бурхливо розвивалися на засадах рабовласницького способу виробництва. Колоністи займалися землеробством,

всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на

скотарством, виноградарством, рибним промислом, добуванням солі. Були розвинуті різноманітні ремесла й торгівля.

дві групи: остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, а вестготи (візіготи,везиготи) зайняли

Основним предметом грецького експорту були пшениця, риба, сіль, шкіри, хутра, мед, раби. 3 метрополії ввозили вино,

терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські

керамічні вироби, прикраси, скульптури тощо. Більшість міст мали свої монетні системи. Починаючи з III ст. до Н. X.

провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії

відбувається поступовий занепад грецьких колоній, пов'язаний із загальною кризою рабовласницького господарства. Не

Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри,

допомогла й тимчасова стабілізація господарства, коли вони з І ст. до II. X. стали васалами Римської імперії. У III—IV

включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря. Готи були повністю розгромлені гунами і антами

ст. після II. X. майже всі античні держави Північного Причорномор'я припинили існування. Закінчився античний період

близько 375 р., після чого частина остготів влилася до гунських військ і пішла з ними на захід, частина перейшла Дунай і

в історії України, коли центри давньогрецької цивілізації на Чорноморському узбережжі справляли значний вплив на

приєдналася до вестготів, а невелика частина залишилися в Криму, де вони проіснували до кінця І тис. н. е. Згодом

розвиток місцевого населення. Саме греки принесли сюди найрозвинутішу на той час культуру, під впливом якої

вестготи під натиском тих самих гунів змушені були переселитися в межі Римської імперії. Тоді готи вперше повідомили

поширювалися грамотність, розвивалися освіта, мистецтво.

римлян, греків та інші народи Європи про гунів. В останніх сучасних дослідженнях (особливо, в англомовних) впевнено

заявляють, що намагання знайти етнічні і географічні корені гунів залишаються безплідними. Поки що вважалося, що це

тюрко-монголо-фіно-угорсько-єнісейсько-тунгусько-кавказько-іранська суміш народів центрально-азійського походження,

яка якось повязана з кочовою імперією Хунну (Xiongnu) і проти якої китаці збудували Велику Китайську стіну. Буцімто

гуни є залишками Хунну, яких було розгромлено імперією Хань і витіснено на захід. З тих пір, як французький вчений

Жозеф де Гуінь (Joseph de Guignes) у 18 столітті ототожнив гунів з Хунну, гунів розглядали (і тепер часто розглядають)

лише як азійських нащадків. Але цьому немає твердих обгрунтувань, так само, як і тому, що гуни з’явилися зразу ж після

того, як зникла Хунну. І навіть якщо це так, до імперії гунів входили найрізноманітніші народи зі своїми культурами. Але

всі вони були під тоталітарним управлінням однієї аристократії. Припускається, що мовою гунів була тюркська мова, але

існують також свідчення, що вказують на використання германських мов, які були рідними на тих землях, що

завойовували гуни

7.Проблема етногенезу слов’ян. Археологічні культури східних слов’ян

8.Розселення східних слов’ян на території України. Перші державні утворення східних слов’ян.

Етногенез— процес формування народності. Відомо, що український народ походить від східної групи

Східні слов'яни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. об'єдналися в Антське державне утворення, яке

займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а

слов'ян. Історики, етнографи, археологи, мовознавці, що вивчали процес формування слов'янської народності, виявили

за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні

факти, які підтверджують безперервність культурного розвитку праукраїнців від часів трипільської культури. Тобто деякі

походи на сусідів. Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст.

племена предків українців жили на теренах сучасної України з часів енеоліту й частково вціліли всупереч численним

Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками

вторгненням войовничих кочовиків. Етногенез слов'ян проходив у формі змішування і злиття споріднених, сусідніх

та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної

автохтонних (місцевих) племен і з включенням у цей процес мігрантів — переселенців.

Азії. Вони не загрожували Антському об'єднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В

Більшість дослідників визнають за прабатьківщину слов'ян територію між середнім Дніпром, Прип'яттю,

результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни. Подальшим

колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в

Карпатами і Вислою. Отже, до праслов'янських зазвичай відносять більшість археологічних культур, які сформувалися

Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який

між Дністром, Одером, Прип'яттю і Північним Причорномор'ям від часів енеоліту. Це дає можливість зрозуміти, завдяки

завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське об'єднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми

чому всередині І тис. н. е., напередодні утворення першої східнослов'янської держави — Київської Русі, на українських

авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. Протягом VII ст. праукраїнці

землях вже мешкав народ з давніми традиціями, віруваннями, звичаями, з високим рівнем розвитку матеріальної культури

зосереджувалися на правому березі Дніпра. У VIII—IX ст., згідно з "Повістю временних літ" літописця Нестора, на

На рубежі нової ери слов'яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота. Вони розселилися на

території сучасної України проживали такі племена: поляни, які заселяли сучасні Київщину і Канівщину; древляни —

Східну Волинь; сіверяни — Дніпровське Лівобережжя; уличі — Південне Подніпров'я і Побужжя; хорвати —

території від Балтійського моря на півночі до Чорного моря на півдні, від річки Прут, Карпатських гір, річки Західний Буг

Прикарпаття та Закарпаття; волиняни (бужани) — Західну Волинь; тиверці — землі над Дністром. Характерним для

на заході до річки Дон і верхів'я річки Волги на сході. Перші письмові згадки про слов'ян містяться у творах римських

політичної організації того часу було утворення племінних союзів. Найуспішніше етнічна консолідація проукраїнських

авторів І— II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птоломея, які називають їх венедами. У середині І тис, н. е. почалося

племен відбувалася у Середньому Подніпров'ї, де головну роль відігравали племена полян. Наприкін. VI — VII ст. вони

розселення слов'ян на північний схід, південь і південний захід.

заснували нове державне утворення — Полянський племінний союз. Його очолював напівлегендарний князь Кий,

Загальнослов'янська спільнота розпалася на три гілки: східну, західну (майбутні поляки, чехи, словаки,

котрий заклав Київ. До полян тяжіли сусідні племена сіверян і древлян. У VII ст. всі вони почали об'єднуватися у

федерацію племен, яку вже тоді називали Руссю. Наприкін. VIII — у першій пол. IX ст. на їхніх теренах утворилося

лужицькі серби) і південну (майбутні серби, хорвати, словенці, болгари, боснійці, македонці, чорногорці). Східна гілка

стабільне проукраїнське державне об'єднання Руська земля. Основу господарської діяльності східнослов'янських

слов'ян у свою чергу поділилась на три частини: південно-західну, західну і північно-східну — відповідно, майбутні

племен становило орне землеробство. Із зернових сіяли просо, пшеницю, жито, ячмінь. Знали бобові, ріпу, льон, гречку.

українці, білоруси й росіяни. На сьогодні слов'яни є найчисленнішою групою споріднених за походженням народів

Переважала перелогова система, використовувалися дво- і трипілля. Традиційним для праукраїнців було тваринництво.

Європи.

Розводили переважно велику рогату худобу і свиней, рідше овець, кіз, коней. Значну роль у господарстві відігравали

ремесла, які поступово зосереджувалися у городищах, що переростали в міста. Найрозвинутішими були залізо-

добування та металообробка. Поширення набули ковальство, гончарство, деревообробка, прядіння й ткацтво, обробка

шкіри, виробництво прикрас тощо. Серед промислів виокремлювалися мисливство, рибальство, бортництво,

збиральництво. Отже, протягом тисячоліття наші предки створили досить високу матеріальну і духовну культуру, яка

стала основою для формування могутньої держави — Київської Русі.

9.Теорії походження Київської Русі.

10. Перші князі Київської Русі та їх внутрішня і зовнішня політика

Проблема походження Київської Русі — одна з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час

Ім'я і роки князювання Внутрішньополітичні заходи Зовнішньополітичні заходи

велася гостра полеміка між двома таборами науковців — "норманістами" та "антинорманістами". "Норманісти" вважали,

що як державність, такі саму назву "Русь" на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу

Олег (882—912)• Створив опорні пункти центральної влади в племінних князівствах • Установив порядок стягнення

появи Давньоруської централізованої держави проводили активну воєнну, торгову й політичну діяльність. Творцями

данини з підвладних Києву земель • Залучив війська підкорених племен до спільних походів • Вів оборонне будівництво

норманської теорії були німецькі історики Г. Байєр, Г. Міллер та Л. Шльоцер, які працювали у другій пол.XVIII ст. в

залог на кордонах • Відновив культ язичницьких богів на Русі, за що волхви прозвали його Віщим Підпорядкував

Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення "Повісті временних літ", де

Києву племена древлян, сіверян, радимичів, в'ятичів, східних хорватів, дулібів, тиверців, кривічів • Підкорив північні

йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених

неслов'янські племена — чудь і мерю • Здійснив вдалий похід на уличів (885 р.) • Узяв в облогу Константинополь (907

норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д. Дорошенко, Є. Маланюк та ін. "Антинорманісти" рішуче заперечували

р,), уклав вигідний торговий договір з Візантією (911 р.), за умовами якого руським купцям дозволялося жити в

проти абсолютизації "варязького фактора" в становленні державності русинів і підкреслювали, що слово "Русь" —

передмісті Константинополя протягом шести місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 осіб, що

слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів. Антинорманську концепцію започаткував російський

задовольнило їхні торгові інтереси • Організував і здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на узбережжя

учений М. Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні

Каспійського моря • Домовився з варягами про припинення їхніх набігів на Русь за умови сплати русичами щорічно

Київської Русі. Такої самої думки дотримувалася більшість українських істориків, зокрема М. Костомаров, В. Антонович,

данини в розмірі 300 гривень.

М. Грушевський, Д. Вага лій. Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визнає, що нормани протягом IX—XI ст.

Ігор (912—945) • Прагнув посилити централізацію держави, збільшуючи особисту владу в союзі з дружинною

відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію. Однак не вони стали засновниками

верхівкою • Організував військовий похід проти деревлян, які хотіли відділитися від влади Києва після смерті Олега •

Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг

Намагався збільшити данину з підлеглих племен (за ці спроби був убитий деревлянами на чолі з князем Малом)

•

заплатити за їхні послуги. Насправді держава на землях сучасної України почала формуватися задовго до IX ст. як

Протягом трьох років боровся з уличами, зруйнувавши їхню столицю — Пересічен, але остаточно підкорити їх не зміг •

наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов'янства. її перші ознаки виявляються ще в

Поширив владу Києва на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство • Здійснив два військові походи

Антському об'єднанні (II — початок VII ст.). Так само хибною є теза про скандинавське коріння терміна "Русь". Цей

проти Візантії (похід 941 р. завершився поразкою, а похід 945 р. — укладенням нового, менш вигідного за попередній,

етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні. З VII ст.

договору, згідно з яким держави обмінювалися посольствами, Русь зобов'язувалася не претендувати на кримські

він поширився на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою. Не витримала

володіння Візантії, не мати застави в гирлі Дніпра) • Заволодів містами Закавказзя — Дербентом і Бердаа (943 р.) •

критичної перевірки і хозарська гіпотеза американського вченого українського походження О. Пріцака, яка виводила

Воював проти кочовиків-печенігів, із якими 915 р. уклав мирну угоду (920 р. печеніги порушили її)

давньоруську державність з Хозарського каганату, що розташовувався в пониззі Дону й Волги та на Північному Кавказі.

Ольга (945—964)

• Придушила повстання деревлян, спалила їхню столицю Іскоростень • Запровадила

Насправді Русь і Хозарія були паралельними утвореннями, що розвивалися в приблизно однакових хронологічних межах.

фіксовані норми податків з феодально залежного населення (устави, уроки, оброки, дані) з метою упорядкувати

збирання данини • Заснувала нові села й міста, організувала розбудову Києва і захист столиці від печенігів • Розділила

територію держави на по гости (області) для збору данини • Сприяла поширенню християнства на Русі

•

Намагалася забезпечувати інтереси своєї держави шляхом мирної дипломатії • Відвідала Константинополь у складі

мирного посольства (946 p.), яке урочисто зустрів візантійський імператор Константин Багрянородний. Було укладено

союзницьку угоду, обговорювалося питання про християнізацію Русі • Активізувала відносини із західноєвропейськими

державами, обмінялася посольствами з Німеччиною (імператором Оттоном І)

Святослав (964—972)

• Замінив місцевих племінних правителів київськими намісниками (своїми синами) з

метою зміцнення центральної влади • Дотримувався язичництва, але не забороняв приймати хрещення усім бажаючим

• Повернув до складу Київської держави племінне князівство в'ятичів (964 p.), переміг союзників

хозарів волзьких болгар і завоював столицю каганату місто Ітиль; завоював племена ясів (осетинів) і касогів (адигів),

захопив хозарське місто Білу Вежу • Здійснив другий похід проти хозарів (968 p.), який закінчився повною перемогою

русичів • Вступив у тривалу війну Візантії з Болгарією, здійснив декілька походів у Болгарію • Воював проти Візантії

(971 p.), яка була занепокоєна зростанням могутності Русі. Уклав мирну угоду, згідно з якою відмовився від завойованих

земель у Подунав'ї і ведення воєнних дій у Криму, здав місто Доростол візантійському імператору й зобов'язався

надавати йому допомогу проти арабів

!

!

!

!

14.

землі за часів монгольської навали.

12. Християнізація Київської Русі та її значення.Найголовнішим досягненням Володимира є, без сумніву,

Українські!

!

Монгольська держава сформувалася напри-кін. XII ст. Розрізнені племена об'єднав хан Темучин. Обраний у 1206 р.

запровадження на його неозорих землях християнства як державної релігії. Християнізація Русі справила величезний

вплив на економічне, соціально-політичне та культурне життя країни. Хрестившись 988 р., Володимир енергійно взявся

верховним правителем усієї Монголії — Чингізханом, він почав великі завойовницькі походи. Підкоривши Китай,

поширювати нову релігію, наказав будувати церкви. У Києві на колишньому Перуновому горбі 988 р. було побудовано

вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р. Калка сталася перша

церкву Святого Василя, а протягом 989—996 pp. було збудовано монументальну кам'яну церкву Богородиці, на

збройна сутичка монголів із русинами, які прийшли на допомогу половцям. Однак руські князі навіть перед грізною

утримання якої князь призначив десяту частину доходів зі своїх земель, через що церква дістала назву Десятинної. Київ

небезпекою не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити по ворогу. У результаті об'єднані русько-половецькі

став столицею першої митрополії. Кам'яна архітектура, іконопис, фресковий живопис, церковний хоровий спів виникли

сили зазнали нищівної поразки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо-татари, зазнавши великих втрат,

на Русі завдяки християнству. Через посередництво Візантії Русь прилучилася до традицій античного світу. Ймовірно,

не наважилися продовжувати похід углиб Русі й повернули назад. Нова хвиля монгольської навали розпочинається 1237 р.,

Володимир не бажав мати занадто великий вплив Візантії, адже дві держави традиційно суперничали, й навіть

коли на прикордонних рубежах Русі з'явилося 150—200-тисячне військо онука Чингізхана — Бату-хана (Батия). Руські

хрещення Володимира відбувалося на тлі військового конфлікту між ними. У 989 р. Володимир завоював Корсунь і Русь

князі знали про підготовку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об'єднання сил. Як

установила церковні зв'язки з Болгарією, духовенство якої могло легше порозумітися з населенням. Православні

наслідок, упродовж зими 1237—1238 рр. було завойовано Рязанське та Володимиро-Суздальське князівства, всю Північно-

місіонери, болгари за походженням, Кирило та Мефодій, створили слов'янську абетку кирилицю та переклали

Східну Русь. У 1239 р. мон-голо-татарське військо, незважаючи на героїзм русинів, здобуло і зруйнувало Переяслав і

слов'янською мовою богослужбові книги. Русь отримала слов'янську писемність, що сприяло поширенню освіти. У XII

Чернігів, а в грудні 1240 р. оволоділо Києвом. Протягом 1241 р. завойовники вогнем і мечем пройшли галицькі та

ст. почали з'являтися перші рукописні книги, переважно церковного змісту. Книги створювалися та переписувалися в

волинські землі, вдерлися у Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники

монастирях, які перетворилися на культурні й наукові центри. Русичі прилучалися до світової культури, книжності й

вже 1242 р. були змушені припинити своє просування у західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, вони

мистецтва, освіти та наукових знань. Прийняття християнства зміцнило міжнародне становище Київської Русі.

заснували нову державу в складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хай Батий розіслав

Донедавна «варварська» держава на рівних увійшла до сім'ї європейських християнських народів. Свідченням цього

послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори к визнання себе за верховного правителя. З того часу

були численні династичні шлюби, укладені київськими князями в XI ст. з королівськими династіями Західної Європи.

Київська Русь як незалежна держава припинила існування. Залежність руських земель від завойовників виявлялася

Зв'язок з Європою зумовив стрімкий історичний, суспільний та культурний розвиток Київської Русі. Однак хрещення за

насамперед у трьох сферах: економічній, політичній, військовій. Економічна залежність зводилася до обкладання

візантійським зразком обумовило майбутні конфлікти з сусідами-католиками. Навряд чи було б правильно вважати

місцевого населення даниною, від якої звільнялася лише церква. У політичній сфері залежність полягала в затвердженні

християнство винятковим чинником появи всесвітньо відомих досягнень культури Київської Русі, однак саме церква

Ордою князів па престолах та видачі ярликів на управління землями, незважаючи ні на права князів на той чи інший

взяла на себе роль організатора цього процесу. Християнська церква принесла на руські землі свою сформовану

престол, ні на бажання народу. Військова залежність передбачала обов'язок руських князів делегувати своїх воїнів до

протягом століть систему внутрішньої організації — церковну ієрархію, яка вплинула на формування феодальної

монгольського війська та брати участь у його воєнних походах. Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні

державної ієрархії Русі. Нова ідеологія допомагала зміцненню державності, законодавства, адміністративної системи.

наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть тому. Загинула, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць

Значна частина істориків зауважує: вибір православ'я зумовлений і тим, що східний варіант християнства вів до

значна частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно ослабила протидію загарбникам, а й суттєво

абсолютизму, бо підкоряв церкву світській владі. Імператор, як наголошувалося в одній з візантійських церковних

загальмувала розвиток феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, були зруйновані міста. Проте

хронік XII ст., є для церкви «вищим господарем і охоронцем віри». Християнська мораль вплинула на формування

державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська

руського писаного права, що проявилося в пом'якшенні кари за злочини, стабілізувала суспільство, проповідуючи

держава, безпосередня! спадкоємиця Русі з центром у Києві.

смирення і покору. Хрещення Володимиром Русі не було єдиномиттєвим актом. Християнство входило у свідомість і

побут населення поступово, витісняючи дохристиянські язичницькі вірування, а зазвичай і поєднуючи візантійські,

західноєвропейські й старі язичницькі місцеві риси обрядовості. Своєрідне поєднання племінних язичницьких культів

слов'ян і християнської віри обумовило регіональні відмінності в культурі східнослов'янських народів, сприяло

формуванню оригінальної святкової обрядовості, самобутніх рис психології, системи народних звичаїв.

13. Розквіт Київської Русі за часів Ярослава Мудрого.

15.

Політична децентралізація Київської Русі.

Тривале князювання Ярослава (1019—1054 pp.) вважають вершиною економічного, політичного та культурного розвитку

Київська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно

посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну

Київської Русі. Як і його батько, Ярослав розширював кордони своїх і без того величезних володінь. Протягом 1030—1031

єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості —

pp. він повернув захоплені Польщею червенські землі (Забужжя). У результаті походів на північ приєднав до Русі фінські

закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи. Серед причин політичної децентралізації

племена чуді, оволодів містом Юріїв над Чудським озером. 1036 р. Ярослав остаточно розгромив печенізькі орди.

Київської Русі можна виокремити такі. 1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені

Піклуючись про зміцнення південних кордонів Русі, Ярослав продовжував розпочате Володимиром будівництво на

еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням

кордонах зі степом величезних довгих захисних споруд, названих «змієвими валами». У зовнішній політиці Ярослав

кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де

надавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв'язків із різними країнами, підкріплюючи їх династичними

централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип

шлюбами Ярослава називали «тестем Європи». У роки правління Ярослава Мудрого було складено писане зведення

успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє

загальноприйнятих у ті часи законів Київської Русі в єдину «Руську Правду». Вона була правовим кодексом держави, що

найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя

вперше визначав права людини. Ця збірка законів відтворювала тогочасні суспільні відносини, закріплювала майнове

київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів. 2. Велика територія держави та

розшарування, панування князів і бояр над простим людом. Так, розмір штрафів за злочини залежав від статусу

етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були

потерпілого: за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство

свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти

простого селянина смерда — 5 гривень. Особливо уславився князь будівництвом церков. У той час «золотоверхий» Київ

населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях

ряснів більш як 400 церквами. Серед них височіли Десятинна церква, монастирі Георгія та Ірини, церква Василія. Та

неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів

справжнім дивом тогочасного християнського світу вважається Софійський собор (1037 p.). Собор прикрашала чудова

Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до

мозаїка і різнокольорові фрески, які й сьогодні належать до шедеврів світового мистецтва. Архітектура Софійського

виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже

собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій. Свідченням княжої турботи про церкву стало те, що 1051 р.

понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й

Ярослав уперше призначив київським митрополитом русина Іларіона, усупереч волі константинопольського патріарха,

об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо. 3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна

щоб мати свою незалежну церкву в могутній державі. Іларіон — знаменитий книжник, автор першого давньоруського

на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до

філософського твору «Слово про Закон і Благодать». Багато істориків вважають, щі він був автором літопису.

молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів

Дипломатичні й торговельні зв'язки Русі з Візантією та іншими країнами потребували високої освіти русичів з

було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до

обов'язковим знанням грецької та латинської мов. Із цією метою 1037 р. Ярослав відкрив у Софії Київській школу вищого

сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи

типу. Навчалися в ній діти вищої знаті: майбутній митрополит Іларіон, діти самого Ярослава, а також знатних іноземців —

Київської держави. 4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля,

претендентів на корони королів. Серед них у різні часи навчалися діти англійського короля Едмунда, угорський королевич

яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і

Андрій, наступник датського престолу Герман, син норвезького короля Олаф та інші. У школі, поряд із богослов'ям,

зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає

вивчали філософію, риторику, історію, грецьку мову, географію та природничі науки. Випускники школи володіли

занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що

іноземними мовами, були знайомі з творами античних, візантійських та західноєвропейських авторів. Вінцем освіти

безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до

вважалося опанування ораторського мистецтва. Це був перший вітчизняний вищий навчальний заклад, що з'явився

Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі,

раніше, ніж перші такі заклади в Західній Європі. Завдяки підтримці князя швидко розбудовувалися старі й виникали нові

призводило до подальшої її дезінтеграції. 5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі

міста, що мало велике значення для зміцнення кордонів держави. «Країною міст» називали Русь іноземні купці й

степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги,

мандрівники, їх вражала краса й велич Києва, який за розмірами поступався лише Константинополю та арабській Кордові.

половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало

За часи князювання Ярослава площа стольного града Русі зросла в сім разів. Вишуканістю архітектурних форм,

дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура. У

привабливістю ремісничих виробів, кількістю торжищ вирізнялися і такі давньоруські міста, як Гадяч, Чернігів,

процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися

Переяслав, Новгород, Суздаль, Полоцьк. Більше трьохсот міст налічують у Київській Русі вітчизняні літописи. До цього

Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали

слід додати численну групу безіменних давньоруських фортець та замків, укріплених поселень, відкритих археологами.

також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші

Давньоруські міста були центрами ремесла й торгівлі, осередками політичного та культурного життя, тут були

князівства.

зосереджені органи державної влади та церковного управління. З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської

!

культури, освіти та наукових знань. Його можна з повним правом назвати фундатором книжності й вченості на Русі. У

князя була одна із найбільших на той час і перша в державі бібліотека. У давньоруських землях виникало чимало шкіл, у

яких дітей навчали грамоти. Осередком знань став Києво-Печерський монастир, заснований 1015 р. За Ярослава було

укладено перший літописний звід, розвивалися література і перекладалися книги іноземних авторів. Завдяки мудрій і

далекоглядній політиці в усіх галузях державного життя Ярослав увійшов в історію з ім'ям «Мудрий», а невідомий автор,

що зробив запис про смерть цього видатного діяча на стіні Софії Київської, назвав його «царем». Отже, часи князювання

Ярослава Мудрого позначилися завершенням будівництва Давньоруської держави, зміцненням її кордонів, інтенсивним

будівництвом міст, піднесенням ремесла, сільських та міських промислів, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, значним

культурним розвитком. Усе це посилювало славу й авторитет Київської Русі в середньовічному світі

16.

Кочові народи і Русь: хозари, печеніги, половці та монголо – татари.

11. Реформаторська діяльність Володимира Великого.

Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з найважливіших

Зійшовши на київський престол 980 р. і зосередивши у своїх руках неподільну владу, Володимир Великий (980—1015

проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям довелось вести боротьбу з хозарами. У

915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з хозарами. Вони уклали

pp.) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Насамперед він остаточно підпорядкував владі державного центру

з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з ними. Пізніше печеніги були найманцями у

великі союзи східнослов'янських племен — хорватів і дулібів (981 p.), радимичів і в'ятичів (981—984 pp.). Влада

війську Ігоря під час походу на Візантію. Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі

племінних князів і вождів у своїх землях залишалася ще дуже сильною: вони неохоче віддавали частину данини на

племена, яких до цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми нападами.

користь Києва, самі здійснювали судочинство, молилися кожен своєму язичницькому богові. Володимир ліквідував

Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів. Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в

племінні князівства, поділив державу на вісім округів, які, у свою чергу, ділилися на волості. На чолі округів стояли

1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто

намісники князя (його сини або довірені люди з числа старших дружинників), які управляли, збирали данину і чинили

турбують Візантійську імперію, аж поки і за Дунаєм зазнають нищівної поразки. З літописів відомо про племена торків

суд від княжого імені. їм підпорядковувалися урядовці у волостях. Важливі зміни відбулися й у військовій справі:

(або гузів), які часто виступали союзниками київських князів. Торки, які поступили на службу до руських князів, на

Володимир відмовився від опори на племінні військові формування. Він роздавав земельні уділи вихідцям з інших,

початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх

часто віддалених, земель, з правом пригнічення місцевого населення, зобов'язуючи їх нести військову службу і

разом їх називали чорними клобуками, за виглядом головних уборів. У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий

забезпечувати оборону держави. Отже, за князювання Володимира процес територіального становлення Київської Русі

кочовий народ — половці. Південь України згадується в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за

в основному вже завершився, окремішність місцевої племінної верхівки було остаточно зламано і почалося піднесення

висловом автора "Слова о полку Ігоревім", "землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки

Русі як цілісного суспільства й держави. За площею Русь стала найбільшою державою в Європі. Володимир почав

Сула) на півночі до Корсуня на півдні і Волги на сході. За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів

карбувати власні монети, срібні й золоті, на яких з одного боку було його зображення, а з другого тризуб і напис:

половців на Русь, стільки ж великих походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у

«Володимир на/6толі, а се його срібло». Так, тризуб з родового знака князів перетворився на державний символ. У роки

міжкнязівських усобицях. Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між

князювання Володимира посилилося «розбійництво» — протест населення, яке в процесі феодалізації втрачало землі.

князями та половчанками. Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги

Для захисту нових землевласників князь запровадив новий закон, так званий «Устав земляний». Спершу він передбачав

половецьких орд. Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був

смертну кару, яку пізніше замінили конфіскацією майна розбійника на користь держави.

оголошений "хрестовим походом". У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця.

!

Саме він у 1185 р. очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо,

був невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця Овлура втік з

полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період

її територія стала об'єктом агресії монголо-татарських орд.

17. Політичний устрій та соціально-економічний розвиток Київської Русі

18. Галицько – Волинське князівство та його роль у збереженні української державності.

Політичний устрій базувався на владі великого князя. Князь опікувався судочинством та законодавством, керував

Наприкін. XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий

військом. Форму державного правління можна назвати – монархія. Питання соціально-економічного розвитку Київської

час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Володимиро-Суздальське князівство, а

Русі є дискусійним в історичній науці. Суть питання полягає в тому, чи є Київська Русь феодальною державою, як інші

потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що

держави Західної Європи. Значна частка вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час

безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Об'єднанню Галицького і

інші вчені, вказуючи на те, що: у Київській Русі не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму); значна

Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між

роль торгівлі і міст; — знать і сам Великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян; —

ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність; спільної

наявність переважної маси вільного селянства, яке мало більше прав, ніж західноєвропейський селянин; — праця значної

боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті

маси ремісників не на замовлення, а на ринок. Усі ці та інші особливості дають їм право робити висновок, що Київська

Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там

Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, але вона еволюціонозувала у бік європейського феодалізму.

закріпитися. Лише в 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він

Основними верствами суспільства Київської Русі були: — "мужі"— знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни,

зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де посадив

старші Й молодші дружинники, племінна (місцева) знать); — "люди"— міська знать (купці, пов'язані з міжнародною

залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські

торгівлею); — "молодші люди" - мешканці міст (дрібні торгівці, крамарі, ремісники); — "чернь" — найбідніші прошарки

землі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було

міста (грущики, підмайстер'я та ін.); — селяни (смерди) — основна маса населення. Селяни поділялись на групи в

подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити

залежності від ступеня залежності від знаті. На найціннішій ступені соціальної драбини знаходились раби (холопи). Раби

державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши значною частиною давньоруської спадщини, нова держава на межі

були одним з основних товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. З

XII—ХІІІ ст. за розмірами своїх володінь не поступалася Священній Римській імперії німецької нації. її володаря

прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів

величали "великим князем", "царем", "самодержцем усієї Русі". У 1204 р. Папа Римський пропонував Роману

та інших служителів язичницьких богів, культів. Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих

Мстиславичу в обмін на прийняття католицизму королівську корону, але він відмовився. Галицько-Волинське

торговельних шляхів, як із "варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря.

князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території, не спустошеній зовнішніми ворогами, інтенсивно

Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась землеробством і різними

розвивалося господарське життя. Тоді як Чернігівщина наприкін. ХІІ — на поч. XIII ст. лежала в руїнах після набігів

промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-, трипільна система сівозміни. Значне місце

кочівників, численне галицько-волинське населення розбудовувало старі й закладало нові міста, успішно займалося

посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба, коні, свині та ін.

ремісництвом та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища, колонізувало стенові простори. Істотне

значення мало і те, що держава князя Романа розташовувалася на шляху Буг — Дністер, який замінив занепалу

дніпровську артерію, і контролювала частину балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи вели, як

правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська

охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.

19. Внутрішня і зовнішня політика Данила Галицького.

20. Періодизація Литовсько – Польської доби. Політика Литви на Українських землях.

У 1219 р. галичани запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного і за його допомогою вигнали угорців.

Після смерті Юрія Болеслава у 1340 р. Галицько-Волинське князівство припинило своє існування як єдина держава.

На Волині боротьбу проти поляків розгорнули брати Данило і Василько. Коли вони підросли, то одержали батькову

Відтоді розпочалася боротьба за Галичину, а потім і за всі інші українські землі між Польщею, Угорщиною, Литвою,

вотчину - Володимир (1215 p.). Утвердившись на Волині, Данило Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг

Московщиною, які саме переживали період піднесення. Надалі саме Литві вдалося приєднати до себе практично всі

повернути лише у 1238 р. і де остаточно утвердився у 1245 р. після перемоги під Ярославом над угорсько-польсько-

українські землі. Період перебування українських земель у складі Литовського князівства прийнято називати в

боярською коаліцією. Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. Приборкавши

історичній літературі Руськолитовським періодом. У цілому цей період не можна оцінювати однозначно, з огляду на те,

бояр, князь забезпечив собі підтримку серед селян та міщанства (озброєна селянська піхота зайняла місце боярських

що в різні часи політика Литви щодо українських земель була неоднаковою. 3 огляду на це сучасні історики виділяють

дружин). Одночасно з цим Данило Галицький був вимушений вести боротьбу з тевтонськими рицарями Доброжинського

всередині РуськоЛитовського періоду окремі етапи: I етап — «оксамитове» литовське проникнення (1340— 1363 pp.).

ордену, які загрожували його володінням з північного заходу. Навесні 1238 р. він розгромив рицарів-хрестоносців під

Процес збирання українських земель Литвою дослідники частіше називають «проникнення», «включення»,

Дорогочином і зупинив їх просування на українські землі. Данило також розпочав боротьбу за приєднання до своїх

«приєднання» з огляду на те, що дії литовців на теренах України ніколи не мали характеру експансії, схожої, наприклад,

володінь Києва. Його суперником виступав чернігівський князь Михайло Всеволодович. Спершу доля посміхалася

на завоювання монголів. Збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між Литвою та

Михайлу Чернігівському, який 1236 р. зібрав під своєю зверхністю всі українські землі, за винятком Волині. В кінці 30-х

іншими претендентами на спадщину Київської Русі. Внаслідок перемоги об’єднаних українськолитовських сил над

pp. у боротьбу втрутилась третя сила — монголо-татари, які в 1239 р. захопили Переяслав і Чернігів. Данило негайно

золотоординцями в битві біля річки Сині Води в 1362 р. (за деякими джерелами 1363 р.) до складу Литовського

скористався з цього і в 1240 р. підкорив Київ. Після цього Галицько-Волинське князівство стало загальноукраїнською

князівства відійшли Київщина, Черніговщина та Поділля. Приєднавши ці величезні території, Литва стала найбільшою

державою. Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі — того ж 1240 р. Батий почав генеральний наступ і

державою в Європі і стала називатися Великим Литовським князівством. II етап— «обрусіння» литовських правителів

оволодів Києвом, обороною якого керував воєвода Дмитро. Данила Галицького у період монгольської навали в князівстві

(1362— 1385 pp.). Включивши колишні землі Київської Русі до складу своєї держави, литовські князі підпали під вплив

не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити їх правителів до створення антимонгольського

більш високої політичної та духовної культури. Цей процес дехто з дослідників порівнює з приходом варягів на Русь,

військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи

які поступово були асимільовані місцевим населенням. Звідси й назва етапу — «обрусіння» або «ослов'янення»

оволоділи майже всіма містами князівства. Коли війська Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідну землю.

литовської правлячої верхівки, насамперед, її перехід від язичества до православ'я. В цей час Литва діяла під гаслом

Його чекали згарища, руїни, значні людські втрати. У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги

«Ми старовини не чіпаємо, новини не вводимо». Литовська держава фактично формувалася за зразком Київської Русі.

державу — Золоту Орду. Данило Галицький у 1245р. змушений був визнати зверхність хана Золотої Орди, але не склав

Залишився традиційний адміністративнотериторіальний поділ на князівства та землі; збереглася стара система

зброї, спрямувавши зусилля на створення анти-ординської коаліції (переговори з послом папи римського, укладення союзу

управляння, у якій лише місцева князівська династія Рюриковичів поступилася литовській династії Гедиміновичів.

з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.). Одночасно з цим він докладав великих зусиль для

Водночас місцеві князі зберігали свої володіння, активно запрошувалися на державну службу. Правовою основою

посилення боєздатності князівства: було реорганізовано військо — сформовано піхоту з селян, переозброєно кінноту (удар

Литовської держави стала «Руська правда», офіційною державною мовою залишилась «руська мова». Також литовці

важкоозброєної кінноти як правило монголи не витримували); укріплено старі міста, збудовано нові — Холм, Львів тощо;

запозичили досвід Київської Русі у військовій організації, фортифікації, налагодженні податкової системи тощо. 3

побудовано ряд неприступних фортець у горах. Розробляючи плани організації хрестового походу проти Орди, Данило

огляду на це створювалася ілюзія продовження давньоруської держави. Та насправді Литва суттєво відрізнялася за

звернувся до ідеї церковної унії. Проте ця ідея наштовхнулась на опір православної ієрархії. Данило все ж погодився на

своїм державним ладом від Київської Русі. Вся повнота влади в ній зосереджувалася у руках великого литовського

тимчасове визнання папи зверхником над православною церквою і 1253 р. був коронований в Дорогочині послами

князя, автономія князівств не була такою повною, а обмежувалася господарськими справами, судочинством, опікою над

Інокентія IV королівською короною. На жаль, сподівання на допомогу католицького Заходу не справдилися. Тоді Данило

церквою, різними дрібними місцевими питаннями і не підривала компетенції центральної влади. Державний лад Литви

виступив сам. У 1254—1255 рр. — він завдав поразки ханському наміснику Куремсі, але 1259 р. змушений був

був більш схожий на західноєвропейський зразок доби розвинутого феодалізму. Система землеволодіння тут тісно

капітулювати перед темником Бурундаєм, погодившись на знищення найбільших укріплень. Антимонгольська політика

пов’язувалася з військовою службою, що давало можливість великому князю утримувати потужні збройні сили й вільно

Данила Галицького зазнала краху — він не зміг досягти звільнення своєї держави від підпорядкування Золотої Орди.

розпоряджатися всіма матеріальними ресурсами держави. III— втрата українськими землями залишків автономії (1385

Данило Романович Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі. Діючи в надзвичайних обставинах, перший

—1480 pp.). Наприкінці XIV ст. Литва опинилася у скрутному зовнішньополітичному становищі — існування постійної

український король відстояв свою державу і передав нащадкам, які забезпечили існування Галицько-Волинської держави

військової загрози з боку Тевтонського ордену. Під тиском цих обставин великий литовський князь Ягайло у 1385 р.

до середини XIV ст.

підписав з Польщею Кревську унію, за якою Литва мала стати складовою частиною Польщі, прийняти католицизм як

державну релігію. Унія скріплювалася на династичному рівні — Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою

та проголошувався польським королем. Литовська та українська верхівка побачили в Кревській унії загрозу власній

владі, тому щодо унії оформилася опозиція на чолі з братом Ягайла Вітовтом. Під тиском опозиції Польща змушена

була у 1392 р. визнати за Литвою права широкої автономії. У внутрішньодержавних питаннях Литва залишилася

суверенною, лише в зовнішній політиці вона змушена була діяти в фарватері польських інтересів. Наслідком зміни

політики Литви щодо українських земель ставало поступове зміщення акцентів визвольної боротьби — поряд із

антипольськими настроями наростав і антилитовський рух (1440 р. — народні виступи на Волині та Київщині). IV —

посилення литовськомосковської боротьби за право стати центром «збирання земель Русі» (1480—1569 pp.). Таким

чином, з підписанням Люблінської унії завершився Руськолитовський період і розпочалася доба Речі Посполитої.

21. УніїЛитви та Польщі та їхнаслідки для українських земель.

22. Соціально-економічний та політичнийрозвитокукраїнських земель у складіРечіПосполитої.

У 1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і, що

Наслідки Люблінської унії були не тільки політичними, вони також справили великий вплив на спосіб життя українців.

вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом із виконанням інших умов зобов'язався навернути литовців у

Ще до унії на Україні розвивався цілком новий суспільно-господарський порядок, зовсім не схожий на устрій Київської

!

!

католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони. Підписання Кревської унії суттєво

Русі. Взаємини українців із поляками, а через них — із Західною Європою мали вирішальний вплив на форми

вплинуло на подальше перебування українських земель у складі Литовського князівства. Намагаючись зміцнити

економічного розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний зразок. Економічні зв'язки України із

внутрішню єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт розпочинає політику ліквідації

Заходом нечувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну в цілому був таким великим і

автономних прав окремих князівств. Його наступники продовжують цю політику, внаслідок чого українські князівства,

помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та поляків. З точки зору території та населення

починаючи з Волинського поступово втрачають права автономії. У 1471 р. була ліквідована остання автономія Київського

українські землі складали основну частину польсько-литовської держави, яка дістала назву «Республіка» (польською

князівства. Місцеві князівські династії були усунуті від влади і замінені намісниками великого литовського князя. Вплив

мовою — Річ Посполита) й була найбільшою в Європі державою. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн

на литовськоукраїнські стосунки мала й Городельська унія 1413 p., яка обмежувала участь православних у державному

чоловік) українці становили майже 2 млн, тобто 28 % (не слід забувати, що всі статистичні дані цього періоду дуже

управлінні, завдяки чому зміцнювалися позиції католиків, що сприяло подальшому зближенню литовської та польської

приблизні). Поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км території держави (із загальної площі 815 тис.), але складали

шляхти. Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сей проходив у драматичній та гострій боротьбі.

близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литовці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Незадоволені перебігом переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом литовським князем Кшиштофом

Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських князівств, українські землі Речі

Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за

Посполитої було поділено на шість воєводств. Цифри, що подаються у табл. І, спираються на неповні дані, зібрані

підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляіііші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це змусило

польським істориком Александром Яблоновським. З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу

норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія. Внаслідок

на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що

підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню

відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав,

політику. Але Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та

привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й

систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.

людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою

Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське

(дворянством) та іншими верствами, стало спадковим і майже непроникним. На початку доби, яку ми тут розглядаємо,

протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися

станова належність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як

Соціальна структура: шляхта, міщани та селяни. Із зростанням багатств шляхти селянство біднішало. Шляхта

свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі

розглядала селян тільки як дешеву робочу силу. Контролюючи політичну систему, шляхта могла як завгодно

було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності. Передусім були знищені рештки

посилювати вимоги до селян. Так, у Галичині XV ст. відробіткова рента становила близько 14 днів на рік. Проте через

українських державних традицій. Скасовується українське право, запроваджуються польські суди й уряди, польський

100 років кожний дорослий член дворища мусив працювати в маєтку свого пана два дні щотижня. Це стало статтею

адміністративний поділ. «Руська мова» перестає бути державною, її поволі витіснили польська та латинська. У результаті

закону, коли у 1557 р. у Великому князівстві Литовському був прийнятий так званий «Устав на волоки», який мав за

прийняття ряду польських урядових законів більшість українських селян до середини XVI ст. стали кріпаками при

мету впровадження єдиної системи землеподілу, але одночасно став способом збільшення відробіткової ренти. Пізніше

фільварках. Крім того, значно посилюється релігійний гніт, особливо після Брестської церковної унії 1596 р.

селян змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Маючи обмаль часу для того, щоб обробляти

власні наділи, селяни не мали змоги не лише скористатися з підвищення цін на продовольство, а й навіть зберегти

попередній рівень життя. Щоб виробляти продовольство ефективніше й у більшій кількості, феодали стали

перетворювати свої володіння на комерційне орієнтовані господарства, що називалися фільварками. Прагнучи

поставити селянські землі під свій безпосередній контроль, вони включали їх до своїх маєтків і замість оброку

вимагали від селян ще більшої відробіткової праці. На відміну від Польщі, де фільваркове господарство швидко набуло

значного поширення, на Україні це відбувалося повільніше. Для існування таких господарств суттєво необхідними були

доступ до ринків та значна робоча сила.

23. Розвитокукраїнських земель у складіУгорськогокоролівства, Молдавськогокнязівства та

24. Створення Кримського ханства та його експансія на українські землі.

Московськоїдержави у ХIV–XVІI ст.

Виникнення Кримського ханства пов’язане з ім’ям хана Хаджі-Ґірея (1428—1466 рр.). У Кримському ханстві склалася

Закарпаття в складі Угорщини. Угорські племена, що переселилися наприкінці ІХ — на початку Х ст. до Паннонії (сучасна

своєрідна система управління, яка частково була запозичена з ісламських країн. На чолі держави стояв хан — «Великий

Угорщина) — Придунайської низовини, зіткнулися тут із місцевим слов’янським населенням, що мешкало переважно в

хан Великої Орди та престолу Криму і Степів Кіпчаку». Хан як спадкоємець Магомета користувався правом верховного

передгір’ях Карпат. Боротьба угорців за підкорення слов’янського населення Закарпаття розтяглася на довгі століття. За

володіння землею. Частина землі була в безпосередній власності хана, яку він міг передати в спадок. Крім цього, хану

часів розквіту Київської Русі та Галицько-Волинського князівства край неодноразово входив до їх складу. З ослабленням

належали всі соляні озера, а також необроблені землі. Основну частину прибутку хана складали надходження від

Галицько-Волинського князівства Закарпаття остаточно ввійшло до складу Угорщини, де було поділене на окремі

торгівлі трофеями та людьми, що були захоплені в полон під час походів. Особливе місце в управлінні ханством посідав

територіально-адміністративні одиниці — комітати. Їх очолювали призначені королем з-поміж угорських панів намісники

великий бей — «очі та вуха хана». Він командував особистою гвардією, стежив за порядком у столиці — Бахчисараї,

— ішпани (жупани), що здійснювали адміністративну, військову і судову влади. Землі, особливо в низинних районах

затверджував усі судові справи. За зовнішню безпеку ханства й відносини з ордами, що кочували за межами Криму,

Закарпаття, щедро роздавалися угорським землевласникам, а в міста переселялися угорці, німці, євреї. Слов’янське

відповідав орбек. Усі найважливіші питання в житті ханства (війни та миру, витрат на утримання ханського двору тощо)

населення витіснялося в гори або піддавалося мадяризації. Доля Буковини в складі Молдавського князівства. Буковина як

вирішувалися на державній раді — дивані, до якої входили найвищі посадовці ханства. Важливу роль в управлінні

історико-географічний регіон сформувалася в ХІV ст. Зараз північна частина Буковини входить до складу нашої держави

ханством відігравав релігійний лідер — муфтій, який завідував судами, церковними володіннями, освітою. Основну

(Чернівецька область), а південна — до складу Румунії. Назву краю дали букові ліси, що густо вкривали його в минулому.

масу населення ханства складали прості вільні люди, які займалися переважно скотарством (особливо конярством). У

За часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства Буковина була невід’ємною їх частиною. Після монголо-

південній частині Криму було розвинуте й землеробство. Тут вирощувалися злакові, городні культури; процвітали

татарської навали Буковина потрапила під безпосереднє управління Золотої Орди. Північна частина краю стала

виноградарство й садівництво. Перший великий напад кримських татар на українські землі відбувся 1474 р. Під час

називатися Шипинська земля, що управлялася ординцями. Від середини ХІV ст. Буковина потрапляє під владу Угорщини,

цього нападу були значно пограбовані Поділля й Галичина. Через декілька років нового нападу зазнало Східне Поділля.

а південна частина краю активно заселяється волохами (румунами). У середині ХІV ст. спалахнула боротьба волоського та

Особливо спустошливим був похід татар 1482 р. на Київ. Київський воєвода Іван Ходкевич надто пізно дізнався про

молдавського населення за створення власної держави, яка завершилася проголошенням у 1359 р. незалежного

наближення татар і не встиг організувати оборону міста. Київ було пограбовано й спалено. Крім того, Менглі-Ґірей узяв

Молдавського князівства. Шипинська земля ввійшла до складу князівства як автономне утворення, що зберігала свій

багато полонених, серед яких були воєвода та ігумен Києво-Печерської лаври. Також під час цього походу було

статус до середини ХV ст. Після ліквідації автономії перестала вживатися й назва Шипинська земля, яка була

пограбовано Київську землю, знищено 11 прикордонних міст. На знак дотримання своїх союзницьких зобов’язань

перейменована в Буковину. Уперше назва Буковина зустрічається в грамоті молдавського господаря (князя) Романа І від 30

кримський хан надіслав Івану ІІІ золоту чашу й таріль із пограбованого Софійського собору. У цей же період на кордоні

березня 1392 р. Від другої половини ХV ст. Молдавії довелося вести жорстоку боротьбу за незалежність від Османської

українських земель з’явилися й турки, які в 1476 р. спустошили Буковину, а в 1498 р.— Галичину, де взяли в полон

імперії, володіння якої наблизилися до кордонів князівства. Спочатку Молдавія (а в її складі й Буковина) була змушена

близько 100 тис. осіб. За цими першими походами відбулися й інші. Один із найбільших стався 1500 р., у результаті

визнати васальну залежність від турків, а згодом у 1514 р. безпосередньо ввійшла до складу Османської імперії, у

якого був зібраний 50-тисячний ясир.

залежності від якої перебувала до 1775 р. Українські землі в складі Московської держави. Остаточна ліквідація на

українських землях удільних князівств у складі Великого князівства Литовського та наступ католицької церкви

відбувалися одночасно з піднесенням Московської держави, яка звільнилася від монголо-татарського панування й була

єдиною незалежною православною державою після падіння під ударами турків Константинополя (1453 р.). Ці обставини

дали можливість московським великим князям вступити в боротьбу з Великим князівством Литовським за давньоруську

спадщину. Вони заявляли, що саме Москва є спадкоємницею Київської Русі. Великий князь московський Іван ІІІ почав

титулуватися «Государем і великим князем усієї Русі», а в 1489 р. вперше зауважив великому князеві литовському й

королю польському: «Наші города, і волості, і землі, і води король за собою держить». Такі претензії московського

правителя вкрай загострили відносини між Москвою й Литвою та спричинили майже безперервну низку війн початку ХVІ

ст. (1500—1503, 1507—1509, 1512—1522 рр.), які були продовженням протистояння попереднього століття. У результаті,

спираючись на підтримку удільних чернігово-сіверських князів, що були переважно нащадками Рюриковичів, Московія

збільшила свої володіння за рахунок Чернігово-Стародубського і Новгород-Сіверського князівств. Усіх, хто був

невдоволений цим приєднанням, московські воєводи вбили або захопили в полон. Новоприєднані землі були поділені на

повіти на чолі з воєводами. Удільні князі, що перейшли до Московії, отримали службу й володіння від великого

московського князя. У 1523 р. Новгород-Сіверське князівство було ліквідоване.

25. Передумови, причини та джерела формування

українського козацтва. Теорії походження козацтва.

26. Реєстрове козацтво: історія формування, права та привілеї, відносини з низовим козацтвом.

!

!

Перша письмова згадка про українських козаків міститься у "Хроніці" М. Бєльського під 1489 р. Термін козак в Україні

В 1572 р. за наказом короля 300 козаків було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від

поступово набув значення особисто вільної, мужньої людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й

чого вони й отримали назву реєстрових козаків. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську,

оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької

основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом. Прагнучи ліквідувати

системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними

Зародження українського козацтва зумовлене трьома головними причинами: природним прагненням українців до волі,

тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також

посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідність захисту краю від татарських набігів.

легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Реєстровці звільнялися від будь-яких

Необхідною передумовою козацької ґенези була наявність вільних земель на південному порубіжжі України. Незаселені

податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від

південні території мали великі природні багатства, які вражали сучасників. Тому не дивно, що кожної весни сюди

місцевого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі "де три козаки, там два третього судять". Вони

вирушали ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких

підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, отримали військові клейноди. їм передавалось у володіння

бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість Уходників поверталася додому, де збували здобич. Спочатку

м. Трахтемирів на Київщині разом зі старовинним Зарубським монастирем. Там мали розміститися арсенал та шпиталь.

уходництвом займалися а основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-

І хоча ці привілеї, власне, поширювалися тільки на реєстровців, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе

релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель,

козаком. Так абстрактна ідея козацької "воль-пості" набула конкретного змісту та офіційного визнання. У 1625 р. уряд

насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля. Угодницький промисел

офіційно затвердив військово-адміністративний устрій реєстрового війська, за яким воно поділялося на 6 полків по 1000

давав непогані прибутки, але водночас потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було

осіб у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста. Кожний полк

пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом

поділявся на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову

озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, а й самі при нагоді громили їхні улуси,

владу в ньому "старший", або гетьман, якого спочатку призначав король, а згодом обирали самі козаки. Становище

захоплюючи здобич те визволяючи бранців. Саме це військово-промислове населення, об'єднуючи вихідців із селян,

реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, а з

міщан, дрібної шляхти, й утворило основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі

іншого — не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили

помітнішу роль на прикордонні зі Степом. Формування козацького стану, зростання його чисельності сприяло

національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, за великим рахунком, не збулися: у вирішальні

розширенню господарської діяльності у родючих південних степах. Основною діяльністю козаків були землеробство і

моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти

промисли, помітне місце посідали ремісництво й торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах

соціального та національно-релігійного гноблення.

давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами "на волості", як називали заселені

простори Подніпров'я,; свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва. На новоколонізованих

землях сформувався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у

самоврядні громади, які одночасно були військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же

обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах,

користуватися землею, рибалити, полювати. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення,

виступати в похід тощо. Значна частина козацтва — т.зв. городові, або міські, козаки — проживала "на волості",

насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але

відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок

"покозачення" міщан. Теорії походження козацтва: Східна гіпотеза. На думку У.Шамбарова, Л.Гумилева та інших.

істориків, козацтво виникло шляхом злиття касогів і бродників після монголо-татарського навали. У польських хроніках

першу згадку про козаків належить до 1493 р., коли черкаський воєвода Богдан Федорович Глинський, на прізвисько

«Мамай», сформувавши у Черкасах прикордонні козачі загони, захопив турецьку фортеця Очаків. Французький етнограф

Арнольд ванГеннеп у книзі «>Traitedesnationalites» (1923) висловлював думку, що козаків можна вважати окремим від

українців нацією, оскільки козаки, мабуть, взагалі слов'яни, авизантинизованние іхристианизованние турки. Слов'янська

гіпотеза В інших точок зору козаки відпочатку були вихідцями з слов'ян. Так український політик і історик В.М. Литвин у

своємутрехтомнике «Історія України» висловив думку перші українські козаки були слов'янами. За його дослідженням,

джерела свідчать про існування козаків у Криму ще кінці XIII ст. У перших згадках тюркське слово «козак» означало

«охоронець». Також – «вільна людина», «вигнанець», «авантюрист», «бродяга», «захисник неба».

27. Релігійні процеси на українських землях під владою Речі Посполитої. Берестейська унія 1596 року та її

28. Запорозька Січ та її роль в суспільно – політичній історії України.

значення в історії України.

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його

Ідея об'єднання християнської церкви постала чи не відразу після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку.

самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ на поч. 50-х років XVI ст. заснував на о.

Спроби реалізувати її здійснювалися неодноразово, але відповідні умови склалися лише в XVI ст. По-перше, кризовий

Мала Хортиця Дмитро Вишневецький ("Байда") :— український князь зі старовинного волинського роду Ґедиміновичів.

стан православної церкви в Україні, що виявлявся у занепаді церковної дисципліни, непорозумінні між церковними І

Він першим з української знаті вирушив за Дніпровські пороги, присвятивши життя боротьбі проти татарських і

братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керівників до переконання, що унія з

турецьких загарбників. Територія, яку займали запорожці, "Вольності Війська Запорізького", — охоплювала значну

високоавторитетною і добре організованою католицькою церквою забезпечить серед православних жаданий порядок та

частину Півдня України і змінювалася залежно від політичної обстановки. Столицею запорізької вольниці була Січ —

дисципліну, а набуття ними рівного з католицькими ієрархами статусу, в т. ч. місць у сенаті, сприятиме зростанню їхнього

своєрідне місто-фортеця. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях,

авторитету серед духовенства та мирян. По-друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити

мала гарні укріплення. Усередині Січі стояли курені — великі приміщення для козаків, канцелярія, склади, арсенали,

проблему полонізації та покатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б

ремісницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та

повну рівноправність у Речі Посполитій, зокрема, українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а

інші громадські заходи. В передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для

православну знать перестали б ігнорувати при розподілі службових посад. По-третє, унію активно підтримували польські

проживання іноземних послів. Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України.

можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі

Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну

Посполитої. По-четверте, спостерігалося прагнення католицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом,

державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею,

за рахунок розширення своїх впливів та володінь на Сході. Першим думку про необхідність укладення церковної унії з

звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала

Римом висловив у 1590 р. львівський православний єпископ Ґедеон Балабан, який був розлючений безкінечними

національному характеру українців. Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати

суперечками з братством, а ще більше — нетактовним втручанням константинопольського патріарха, що передав

участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин,

братчикам функції контролю за православною ієрархією. З нею погодилася решта єпископів і навіть сам митрополит

обирала козацький уряд — Кіш" На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі.

Михайло Рогоза. Підготовку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду на неприязнь до неї у

До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул. Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-

суспільстві, насамперед з боку братств. Узгодивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні

факто була цілком самостійною політичною силою не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI

питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо, вони

ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Уряди Кримського ханства, Московії, Персії,

погодилися на об'єднання православної церкви з католицькою. Наприкін. 1595 р. папа Климент VIII проголосив офіційне

Туреччини, Швеції та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Чимало козаків воювали в Європі на боці Австрії,

визнання унії та Гарантовані права і привілеї української церкви. Для остаточного вирішення проблеми у жовтні 1596 р. у

Франції, Іспанії. Характерними ознаками духовного життя Запорізької Січі були глибока релігійність козаків та ревний

м. Бересті (нині м. Брест у Республіці Білорусь) був скликаний церковний собор. Із самого початку він розколовся на два

захист ними православної віри. Унікальним явищем було кобзарство. Своїми піснями та думами кобзарі підіймали

непримиренні табори, які провели фактично два собори. Православні засудили унію й ухвалили рішення про усунення з

народ на боротьбу, пробуджу: вали й розвивали українську національну свідомість. Отже, в Запорізькій Січі, як і в

посад митрополита та єпископів-відступників. Уніатський собор проголосив об'єднання з католицькою церквою, визнавши

козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного державного

її догмати й зверхність Папи Римського, але зберігши православні обряди й церковнослов'янську мову в богослужінні.

життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів.

Уніати отримували значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних

посад, міщани зрівнювалися в професійних правах з католицьким міщанством. Одразу після Берестейського собору з

восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пинська, Луцька,

Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки не подолала розкол у 1054 р., а й розширила його: до двох церков — католицької та

православної додалася третя — уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати. Не принесла вона єдності й

українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома

владиками, що відмовилися від унії, з другого — уніатська меншість разом із митрополитом та рештою єпископів. Обидві

сторони розпочали затяту боротьбу в усіх напрямках. Польський уряд цілком під тримав уніатів, проголосивши уніатську

церкву обов'язковою для всього православного населення України. Всі церкви і церковні маєтності мали бути передані

уніатам. Словом, Берестейська унія спричинила до великого духовного розколу української нації.

29. Роль запорозького козацтва в боротьбі проти турок і татар (XVXVII ст.)

30. Політика П. Конашевича-Сагайдачного.

Однією з головних причин зародження козацтва була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування

Значною мірою козацькі успіхи були пов'язані з талановитим керівництвом гетьмана Петра Cагайдачного (бл. 1570—

українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна не мала власної державності, а заходи урядів Литви та

1622), який, за підрахунками дослідників, провів 60 боїв на суходолі та на морі й жодного не програв. З ним на чолі

Польщі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресорам, були малоефективними. Кримське ханство як держава

козацтво остаточно перетворилося на окремий стан, а його збройні сили були реформовані з, по суті, партизанських

існувало у 1449— 1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, ІІриазов'я та Прикубання. Ще в ХПІ ст. ця

загонів у регулярну дисципліновану армію. У політичній діяльності головною заслугою Сагайдачного було те, що він

територія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Ґірею вдалося

зумів поєднати інтереси трьох най діяльніших частин українського суспільства — козацтва, культурно-освітньої верстви

вийти з-під золотоординські зверхності створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. У 1478 р., зваживши па

та духовенства. У результаті активізувалося як козацтво, котре поступово виходить за межі своїх вузько станових

могутність Туреччини та її присутність і вплив на півострові, Кримське ханство визнало васальну залежність від неї. До

інтересів та долучається до загальнонаціональних справ, такі міщансько-духовна інтелігенція, яка, відчувши підтримку

певної міри Кримське ханство виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. Його зовнішньополітичні

Війська Запорізького, почала сміливіше та енергійніше реалізовувати свої плани. Основні риси політики: впорядкував

акції зводилися до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали українські землі. Татари майже щороку,

козацьке військо; проводив успішну дипломатичну діяльність; участь в тогочасній європейській політиці; підтримував

а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи

православну церкву приділяв увагу освітнім справах. В усій красі полководницький талант П. Сагайдачного виявився і

міста і села. Грабіжницькі промисли були для татар економічно необхідними, оскільки їхнє скотарське господарство було

під час Хотинської війни. Навесні 1621 р. 160-тисячна турецька армія під проводом самого султана при 260 гарматах, а

примітивним і не могло задовольнити нагальних потреб, тоді як торгівля людьми, здебільшого у Кафі, давала значні

також 60 тис. татар вирушили, щоб розгромити Річ Посполиту. Через нечисленність польського війська, яке становило

прибутки. Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти "бусурманів"

трохи більше 30 тис. осіб при 38 гарматах, королівський уряд звернувся за допомогою до козаків, обіцяючи розширення

священним обов'язком. Спершу воно відбивало турецько-татарські напади, а зміцнівши й саме розгорнуло наступ на

їхніх прав і привілеїв. Оскільки турецько-татарська навала загрожувала поневоленням і українському народові,

володіння Туреччини та її васала — Кримського ханства, де визволяло бранців, руйнувало фортеці, захоплювало значну

Козацька рада ухвалила надати допомогу в боротьбі проти "бусурманів". 40 тис. козаків рушило назустріч ворогові. А

здобич. Спершу переважали сухопутні походи, які набрали значних масштабів і стали регулярними. З часом запорожці

для того, щоб розпорошити сили турків, ще 10 тис. запорожців відправили на Чорне море для активізації там воєнних

активізують і чорноморські експедиції. Вже наприкін. XVI — на поч. XVII ст. козацький флот зріс до кількох сотень

дій. Центральним пунктом бойових дій стала фортеця м. Хотина, - куди 1 вересня прибуло козацьке військо. Наступного

одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці й міста. Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій

дня сюди підійшли турки й та тари, які відразу вдарили по позиціях козаків, сподіваючись, що ті ще не встигли як слід

Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той

укріпитися, проте зазнали великих втрат і змушені були відступити. Надалі турецька армія практично безперервно

час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Багато держав, над якими нависла

протягом місяця здійснювала атаки на козацький табір, небезпідставно вважаючи, що розбивши його, легко впорається

турецька загроза, шукали з ними зв'язків.

з поляками. Але, втративши бл. 80 тис. осіб, так і не змогла взяти фортеці. 9 жовтня було укладено Хотинський мир,

сприятливий для поляків: 1) кордон Польщі з Туреччиною встановлювався по Дністру; 2) турки й татари

зобов'язувалися не чинити грабіжницьких походів на територію Речі Посполитої; 3) польський уряд погодився-

заборонити козацькі експедиції проти Криму і Туреччини. Після смерті гетьмана Сагайдачного зміцнене ним військо

продовжило його справу. Походи на Туреччину та Крим здійснювалися майже кожного року, а то й по кілька разів на

рік.

!

!

!

!

31. Козацько – селянські повстання

кінця XVІпершої половини XVII ст.)

32. Причини, характер, рушійні сили та періодизація Української національної революції в середині XVII ст.

!

!

Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської та литовської знаті на південні землі, які

Боротьба, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського

почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському

народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних її причин можна виділити наступні: Соціальні причини. До

суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI ст. Україною прокотилася потужна хвиля народних виступів, рушійною силою

середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов’язана з трансформацією поміщицьких

якої стало козацтво. Це була боротьба за збереження особистої свободи, за вільну хліборобську працю. Перше велике

господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а з іншого – посиленню

козацьке повстання 1591-1593 рр. було пов'язане з іменем Криштофа Косинського. Тривалий час він перебував на

кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо пов’язувалися з нещадною

Запорізькій Січі, обіймав важливі військові посади, був обраний гетьманом. У 1591 р. білоцерківський старості Я.

експлуатацією селян. Значно зросла панщина, яка у Східній Галичині і на Волині досягла 5–6 днів на тиждень. У той же

Острозький відібрав у нього маєток на Київщині, наданий королем за бойові заслуги. Особиста кривда, завдана

час невпинно зростали натуральні та грошові податки. Свавілля і влада польських магнатів і шляхти були безмежними –

Косинському, наклалася на глибокі соціально-економічні суперечності тодішнього життя та непослідовну політику

вони могли будь-кого з селян продати, обміняти і навіть убити. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було

польського уряду щодо козацтва. Поступово повстанський рух набув значної сили і протягом 1692 р. охопив Київське,

реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У

Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. На визволеній території старшина приводила до присяги

складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити податки, відпрацьовувати повинності (чинш по 20–30

Війську Запорізькому селян, міщан і шляхту та запроваджувала форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно

грошів з „диму”, церковну десятину та ін.) та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Стосовно

велася за соціально-економічні права й поширення козацьких порядків на нові землі. Проте козацтво не склало зброї. Уже

української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким

в травні 1593 р. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в

чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні причини.

облогу замок місцевого старости О. Вишневенького. Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання

Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні

1594—1596 рр., яке очолив виходець із Гусятина на Тернопільщині Северин Наливайко. Влітку 1594 р., повернувшись з

процеси – все це підводило до того, що як самостійний суб’єкт український народ міг зійти з історичної сцени.

успішного походу в Молдавію, С. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи

Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на

стадій (грошей на утримання війська) або забираючи продовольство й фураж силою. Придушення повстання доручили

законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні причини. Політика національного і культурного

одному з най кращих полководців того часу С. Жолкєвському Невдовзі в урочищі Гострий Камінь біля Трипіллі відбулася

поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски

одна з вирішальних битв, після якої повстанці почали відступ, маючи намір сховатися зі московським кордоном. На поч.

православної церкви, конфіскація церковного майна і земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності,

20-х років XVII ст. відносини українського козацтва з владою Речі Посполитої загострюються. Невдоволені наслідками

незважаючи на розбіжність економічних і соціальних інтересів. Суб’єктивні причини. Особиста образа і бажання

Хотинського миру козаки, ігноруючи всілякі урядові заборони та демонструючи незалежність, активно спустошували

помститися за розорений польськими панами хутір Суботів та збезчещену сім’ю самого Богдана Хмельницького. Для

володіння Криму та Туреччини, втручалися у внутрішні справи цих країн тощо. Для приборкання козацтва та

успішного початку національно-визвольної революції саме в середині XVII ст. склались й об’єктивні умови. По-перше,

повстанського руху, який розгортався у Середньому Подніпров'ї, влітку 1625 р. сюди було спрямовано 30-тисячне

козацько-селянські повстання кінця XVI – першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий

польське військо на чолі з С. Конєцпольським. Проти нього виступили бл. 20 тис. місцевих повстанців та запорожців, яких

досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. По-друге, існування

очолив гетьман Марко Жмайло. Запеклий бій між українцями та поляками, 25 жовтня 1625 р. під м. Криловим не дав

Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної Української

переваги жодній зі сторін. Наступного дня М. Жмайло, намагаючись уникнути штурму, відвів своє військо до Курукового

держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального

озера неподалік Кременчука, де заклав табір. Поміркована частина козацької старшини погодилася на цю пропозицію,

землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок

підписавши 5 листопада Курціківську угоду, яка передбачала: 1) амністію повстанцям; 2) збільшення козацького реєстру з

серйозних суперечностей, вирішення яких було можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися

3 до 6 тис. осіб; 3) збереження за козаками права обирати старшого, якого мав потім затверджувати король; 4) заборону

необхідні умови. За характером це була національно-визвольна, антифеодальна боротьба українського народу, в якій

козацьких походів на Крим і Туреччину тощо. Підписана угода задовольнила інтереси лише тієї незначної частини

значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я). Рушійними силами революції виступали

козацтва, яка потрапила до реєстру, але зовсім не влаштовувала десятки тисяч нереєстрових козаків, які за її умовами мали

усі верстви українського суспільства середини XVII ст. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого

повернутися в підданство до панів. Тому більшість із них І відійшла на Запоріжжя. Страта І. Сулими та скорочення

згуртувалося селянство, міщанство, православне духовенство, а також дрібна українська шляхта, яка також потерпала

реєстру до 7 тис. осіб спричинили масове обурення, ставши приводом до нового повстання 1637—1638 років. На першому

від свавілля польських магнатів. Стосовно хронологічних рамок, типології та періодизації національно-визвольної

його етапі керівником став полковник Павло Бут. Невдовзі повстанський рух охопив усе Подніпров'я. 16 грудня 1637 р. під

боротьби, що розпочалася в 1648 р. під проводом Богдана Хмельницького, то, на жаль, серед істориків ще й сьогодні

Кумейками, поблизу Черкас, зійшлися 15-тисячне польське військо і бл. 10 тис. повстанців. Бій був запеклим і на світанку

немає єдиної думки. У висвітлені цього періоду нашої історії найчастіше вживаються терміни: „війна” (національно-

повстанці, зазнавши великих втрат, відступили до м. Боровиці, де й закріпилися. Почалася облога, безперервні обстріли й

визвольна, визвольна, козацька, селянська і т. д.), „повстання” (народне, козацьке, селянське, українське),

штурми містечка. Старшина умовила П. Бута погодитися на переговори з поляками, під час яких його та ще кількох

„революція” (українська, національна, національно-визвольна тощо). Немає єдиної думки й у визначенні періодів і

старшин було підступно схоплено, а згодом страчено. Повстанці, залишившись без керівництва, 24 грудня капітулювали.

хронологічних рамок, особливо закінчення національно-визвольної боротьби. Найчастіше називається 1654, 1657, 1676

Однак Запоріжжя лишалося нескореним. Сюди, як І раніше, сходилися великі маси народу. Навесні 1638 р. знову

та ін. роки. На нашу думку, найобґрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова, а також історика

розпочалися бойові дії. Повсталі піл проводом гетьмана Яцька (Якова) Острянина, захопивши Чигирин, Кременчук,

О.Д.Бойка, які вважають, що це була українська національна революція, яка розпочалася в 1648 р. і пройшла у своєму

змусили неприятеля відступати. Але на підмогу полякам прийшов зі свіжими силами Я. Вишневенький. У запеклому бою

розвитку три основні періоди: I період (лютий 1648 – серпень 1657р.) – початок і найбільше піднесення національно-

під Жовнином коронному війську пощастило в кількох місцях прорвати козацький табір, захопити В гармат і багато

визвольної та соціальної боротьби, яка привела до утворення Української національної держави – Гетьманщини. II

пороху. Вважаючи подальший опір марним, Я. Острянин з частиною війська прорвався на Слобожанщину. Ті повстанці,

період (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська війна, що привела до поділу козацької України на Лівобережну

що залишилися, обрали гетьманом Дмитра Гуню і під його керівництвом зуміли дати відсіч полякам, а потім відійшли до

і Правобережну. III період (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за возз’єднання української держави, за її

Дніпра, де заклали новий табір. Його облога тривала протягом другої полонини червня — поч. серпня. Потерпаючи від

суверенітет. Тобто закінчується українська національна революція після падіння гетьмана П. Дорошенка у 1676 р. Отже,

браку харчів і боєприпасів, частина повстанців 7 серпня погодилася розпочати переговори. Ті, хто не бажав компромісу з

народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території та населення України, незабаром

ворогом, на чолі з Гунею подалися на Запоріжжя. Уцілілі змушені були визнати ухвалу польського сейму — т.зв.

переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку, поступово переросла в

Ординацію Війська Запорізького реєстрового, за якою: 1) скасовувалася виборність старшини, козацький суд і посада

національну революцію.

гетьмана, замість якого призначався обраний Сеймом з числа шляхти комісар; 2) козацький реєстр зменшувався до 6 тис.

осіб, а всі "виписники" мали повернутися у підданство до своїх панів; 3) реєстрові козаки могли проживати лише в

Черкаському, Канівському та Корсунському староствах; 4) міщанам і селянам під страхом смертної кари заборонялося

вступати у козаки і навіть віддавати своїх доньок заміж за козаків; 5) для контролю Запорізької Січі там постійно мали

перебувати два полки реєстровців. На Запоріжжя можна було переходити тільки за окремим дозволом, порушники

каралися смертю.

33. Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 –серпень 1657 р.)

36. Постать Б. Хмельницького в українській історії. Оцінки дяльності.

Перший період національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького (1648–1657 рр.) можна умовно

Не зважаючи на те, що нас від смерті Богдана Хмельницького відділяють три з половиною століття, історична наука

розділити на 4–5 етапів: • І648–1649 рр. – розгортання національно-визвольної боротьби, формування основних сил

дуже довгий час не могла прийти до однакової оцінки діла й особи великого гетьмана. Певною мірою, ще й досі не

революції, перші перемоги над поляками під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями, трансформація автономіських

затихли національні й політичні пристрасті, які стають на перешкоді спокійній й об’єктивній оцінці його діяльності.

поглядів Б. Хмельницького, підписання Зборівського договору, початок розбудови незалежної Української держави; •

Проте найбільшою мірою це стосується перших наукових праць періоду другої половини XIX – першої половини XX

1650–1653 – продовження кровопролитних боїв з перемінним успіхом: поразка українських військ під Берестечком

ст. Погляди українських істориків на діяльність Хмельницького дуже часто залежали від тих ідеологічних настанов чи

(липень 1651 р.) в результаті – невигідна Білоцерківська угода та блискучі перемоги під Батогом (травень 1652) і Жванцем

поглядів, які панували в певний час у суспільстві. Автор першої спеціальної монографії про Хмельницького – Микола

(вересень 1653 р.), відновлення умов Зборівського договору; • 1654–1655 рр. – укладення Переяславсько-Московського

Костомарів – не дав ясної оцінки діяльності гетьмана, його постать заслонена образом стихійного народного руху, яким,

договору і спільна українсько-російська боротьба з Польщею; • 1656–1657 рр. – пошуки нового союзника в боротьбі проти

на думку вченого, вичерпувалася доба “Хмельниччини”. Наш славетний історик намагався представити

Польщі та інші передсмертні плани Б. Хмельницького. Перші перемоги повсталі на чолі із Хмельницьким отримали в

Хмельницького, як діяча “возсоєдіненія” Русі, а коли познайомився з матеріалами про турецьке підданство гетьмана, то

битві під Жовтими Водами 6-8 травня 1648 р. та 15-16 травня під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого

змінив свій погляд на нього і визнав, що Хмельницький пішов “кривим шляхом”, став зрадником. Пантелеймон Куліш,

розгортання визвольної війни в Україні. Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р.

однобічно розуміючи й тенденційно освітлюючи великий рух половини XVII cт., писав про Хмельницького, що він

повстання перекинулось на Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України. Битва під Пилявцями, що відбулася 13

“наш квітучий край обернув в пустиню, засипану попелом і засіяну кістками наших предків. Він надовго зупинив

червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною поразкою польського війська. Ця перемога відкрила

успіхи культури <…> і шкільну просвіту, довівши її до того, що вже і полковники <…> не вміли підписати договору

українському війську шлях у Галичину. Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп,

власною рукою. Коли ми не маємо другого “Слова о полку Ігоря” й другого “Літопису, откуда пошла єсть земля

полишили місто, рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового

руськая”, то без усякого сумніву, цим ми найбільше завдячуємо Хмельницькому”. Антонович, хоч і зазначав, що в

польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир’я і повернув козацьку армію назад в Україну. 23 грудня 1648 р.

Хмельницького не було “ніякого політичного виховання, і що він був сином свого часу і свого народу, а народ

козацьке військо урочисто вступило до Києва. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на

український, хоч мав змогу скинути з себе пута, але не знав, що робити далі”, визнавав проте за ним великі заслуги:

основну мету боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та український

“залишаючися на історичному грунті”, писав він, “треба віддати честь великому діячеві нашого краю, що в своїй особі

народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б. Хмельницький веде переговори із

скупчив громадські змагання мільйонної маси й зробив на її користь усе, що в умовах його часу і культури могла

Московською державою та укладає угоду з Трансільванією. У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія,

зробити людина талановита, щиро віддана інтересам народу, з крайнім напруженням духовних і інтелєктуальних сил,

яку очолив король Ян Казимир, захопила Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч

що довело його до перевтоми і прискорило кінець великого патріота”. Але в ті часи, коли писали вищезгадані історики,

польській армії, оточили частину польських військ біля м. Збаража. 15-16 серпня 1649 р. відбулася битва із головними

політична й особливо дипломатична діяльність Хмельницького була ще мало досліджена. Лише в новіші часи, коли

частинами польської армії на чолі з королем Яном Казимиром під Зборовим. В результаті було укладено Зборівський

були знайдені досі невідомі матеріали в іноземних архівах, діяльність гетьмана відкрилася в зовсім новому світлі. На

договір. За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського, Брацлавського та

основі цих документальних даних особливо яскраво висвітлив постать Хмельницького Вячеслав Липинський. У

Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування православної церкви. Реєстр козаків мав

вчинках гетьмана та його планах він угледів не вагання між різними політичними орієнтаціями, а свідоме намагання

складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів. Військові дії між

відновити українську державність в усій її широті. Політичні союзи Хмельницького грали для нього чисто службову

Україною і Польщею відновилися в 1651 p., коли польські війська, порушивши договір, напали на м. Красне. На чолі з

роль, а роблячи свою справу, виявляв він глибокий державний розум, організаторський талант і щирий український

полковником Нечаєм боронили місто козаки, але змушені були відступити. Сам Нечай загинув. Наступ польських військ

патріотизм. М.Грушевський у своїй праці “Історія України-Русі” дав ревізію не тільки взагалі дотеперешніх оцінок

було зупинено поблизу Вінниці загонами Івана Богуна. Піднялася нова хвиля визвольної боротьби на Поділлі, Волині,

Хмельницького, але й власних на нього поглядів. Дослідивши діяльність гетьмана так докладно, як іще ніхто перед ним,

Галичині. Козацько-татарське і польське військо зійшлися у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і Галичини,

вчений прийшов до висновку, що Хмельницький був “великим діячем, людиною дійсно великою своїми

поблизу м. Берестечка 28-30 червня 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле битви. В результаті козаки

індивідуальними здібностями і можливостями. Але цих здібностей не вистачило йому для розв’язання історичного

зазнали поразки. У вересні 1651 р. в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзівілом. Захопивши Київ та

вузла українського життя. Як провідник, двигач і насильникмас він показав себе дуже яскраво, але політиком був

Чернігів, вони з’єднались з польськими військами. Б. Хмельницький збирає нову армію, але перевага лишається на боці

невеликим і, поскільки керував політикою своєї козацької держави, виходила вона не дуже мудро”. Всупереч

поляків, і тому гетьман погоджується підписати мирну угоду між Україною та Польщею. Умови Білоцерківської угоди

Липинському, Грушевський не бачить у Хмельницькому ані сліду послідовної розбудови української державної ідеї, а

були важкі. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, територія гетьманського управління обмежувалася лише Київським

його політику щодо Москви вважає за незручну і нерозважну . А вже особливо закидає йому вперте дотримання союзу з

воєводством, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, польська шляхта здобула право

татарами, які стали завдяки йому вирішальним чинником української політики. Цей союз, із його страшними

повернутися до своїх маєтків в Україні, селяни повинні були вертатись до своїх панів. 1-2 червня 1652 р. на Поділлі під

наслідками для українського народу, вважає Грушевський за найганебнішу сторону Хмельниччини. Взагалі, в

горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною армією. У цій битві поляки зазнали страшної поразки,

діяльності Хмельницького не було, на думку Грушевського, якогось політичного плану, державної ідеї: «різні настрої і

козаки захопили багато полонених, 57 гармат. У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем

орієнтації зустрічались в ній і перехрещувались, боролись і взаємно нейтралізовувались». Визнаючи за Хмельницьким

на Поділлі, але кримський хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею на засадах

великі таланти керівника військовими масами, Грушевський не бачить у нього великої конструктивності. Навіть у сфері

Зборівського договору. Після підписання договору між Україною та Росією, який увійшов в історію як "Березневі статті"

національно-релігійній у Хмельницького було лише «механічне повторення старих пережитих ідей – і нічого нового,

наприкінці березня 1654 р. і відбулось перегрупування основних учасників війни: кримські татари перейшли на бік

ніякого будівництва у повному значенні цього слова». Підкреслюючи вади діяльності Хмельницького, Грушевський

Польщі. У березні 1654 р. Польська армія перейшла в наступ на Правобережжя. Основна маса російських військ і загони

хоче цим запобігти «нездоровій ідеалізації доби й індивідуальності Хмельницького», виступаючи, загалом, проти

козаків під командуванням Золотаренка розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща

поглядів Липинського. Але він кінець-кінцем вважав добу Хмельницького «великим етапом у поході українського

спрямувала свій удар на Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під

народу до своїх соціальних, політичних, культурних і національних ідеалів… Від Хмельниччини веде свій початок нове

Охматовим. Польсько-татарське військо зазнало поразки. У липні 1655 р. україно-російське військо рушило на Галичину.

українське життя, і Хмельницький, як головний потрясатель, залишиться героєм української історії». Коли ми бачимо

19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля Львова) польські війська були розбиті. Польща була вже неспроможна вести бойові

таку розбіжність у оцінці Хмельницького в новіших істориків, які освітлюють його діяльність та її значення із погляду

дії. Скориставшись цим війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи

своєї власної суспільно-політичної ідеології, то зовсім інакше дивились на славетного гетьмана його сучасники й

суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віденське перемир’я (24 жовтня

ближчі до нього покоління. Для них він був справжнім національним героєм, про якого складалися пісні та думи. Для

1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз із Швецією та Трансільванією. Але

українського філософа XVIII ст. Григорія Сковороди був Хмельницький “героєм і батьком вольності”. Таким був він

напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький помирає (27 липня 1657 p.).

узагалі для цілого старого письменства українського. Воно яскраво відбило в собі пошану й любов, з яким ставилася до

великого гетьмана Україна. І як би критично не ставилася до нього новітня історіографія, прикладаючи до нього мірило

сучасних поглядів і понять, скільки б вад не знаходила в його діяльності, не можна заперечити факт, що це саме він

зв’язав перервану ще в середні віки нитку української державності, і створена ним нова українська козацька держава

знову ввела український народ у сім’ю самостійних народів із своїм власним національним життям

!

!

!

!

Переяславської ради 1654 р.

34. Формування української державності в ході національної революції XVII ст.

35. Політико-правовий зміст!

!

18 січня відбулася Переяславська рада, які ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Тоді ж трапився інцидент:

Завдяки перемогам 1648 р. змінився й політичний лад України. На визволеній території було ліквідовано польсько-

коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б. Хмельницький зажадав від московських послів,

шляхетську владу і почали закладатися підвалини національної держави на чолі з гетьманом. Кордон між нею і Річчю

щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це

Посполитою, згідно з перемир'ям, мав проходити по річках Горинь, Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський. Визволена

зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося

територія поділялася на полки та сотні, де вся повнота влади зосереджувалась у руках гетьмана, а на місцях —

двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього

полковників, сотників та інших старшин. Військовий штаб гетьмана виконував функції кабінету міністрів і займався

гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим

організацією держави. Революція започаткувала нову модель соціально-економічних відносин. Вона в основному

союзником — Кримським ханством. Ратифікація договору відбулася в Москві, куди українські посли — військовий суддя

ліквідувала велику й середню земельну власність, панщину та кріпацтво. Частина землі перейшла в рука нових

С. Богданович. Зарудний та полковник П. Тетеря — привезли акредитовані грамоти від гетьмана, "Статті Хмельницького"

господарів — селян, козаків. Однією з найважливіших справ державного будівництва була регулярна армія, яку Б.

та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, за

Хмельницький зумів створити з розрізненої маси повстанських загонів. Як з'ясувалося, вчасно, оскільки в сер. 1649 р.

яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Остаточний текст українсько-

війна відновилася. На початку липня армія Б. Хмельницького спільно з татарами оточила велику частину польського

московського договору, що містив 11 статей, було ухвалено в березні 1654 р., звідси і його назва — "Березневі статті". На

війська під Збаражем і тримала її в облозі півтора місяця. Було знищено чимало поляків, серед шляхти почалися паніка

думку дослідників, ця угода за формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної

та дезертирство. Тим часом на допомогу обложеним поспішали головні сили польської армії, очолювані королем. До

протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових

Зборова на зустріч їм з частиною війська вирушив Б. Хмельницький, який 15 серпня під час переправи ворога через р.

конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава зберігала

Стрипу завдав йому великих втрат. Наступного дня почався генеральний бій, який загрожував неминучою капітуляцією

республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними

короля з усією армією. Але в найкритичніший момент татарський хан категорично зажадав від Хмельницького

залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика;

припинити бій та започаткувати переговори. Така поведінка хана пояснювалася його політикою "рівноваги сил", яка

3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого

вела до виснаження України і Польщі, даючи можливість Криму безкарно грабувати ці землі. 18 серпня 1649 р. було

становив 60 тис. осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під контролем призначених царем

підписано Зборівський договір, за яким козаки здобували численні права: 1) Українська держава мала охоплювати

чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична

територію Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств; 2) козацький реєстр встановлювався у кількості 40

діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6)

тис. осіб, а селяни, які не потрапили до нього, поверталися у кріпацтво; 3) всім учасникам повстання оголошувалася

Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася

амністія, але магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; 4) католицька і православна шляхта

надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо. Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового

зрівнювалися у правах, а православний митрополит отримував місце у польському сенаті. Зборівський трактат не

зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців з державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він

відповідав ні фактичному успіху національно-визвольної боротьби, ні сподіванням українства. Замість остаточного

був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й

визволення всього народу і створення власної держави доводилося задовольнятися автономією, і то лише для козацької

Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську

верстви. Це викликало в Україні незвичайне обурення та стрімке наростання антифеодальної боротьби. Було зрозуміло,

руку", в Москві з перших кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне

що перемир'я триватиме недовго.

слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на

українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на

цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина

справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала

змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі...". Тим більше, що українсько-московська угода

була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького

устрою.

37. Доба Руїни і втрата територіальної цілісності України наприкінці XVII ст.

38. Політичний курс гетьмана І . Виговського.

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним

Іван Виговський намагався зміцнити державу, обравши для цього модель республіканського розвитку. Прорахунки ї.

занепадом. Щодо хронології цього періоду, то деякі історики (наприклад, М. Костомаров) пов'язують її з правлінням трьох

Виговського в соціально-економічній сфері призвели до поновлення кріпацьких порядків в України, що викликало

гетьманів - ставлеників Москви (І. Брюховецького, Д. Многогрішного та І. Самойловича) й обмежують хронологічно 1663-

невдоволення в широких верствах населення. Внутрішньою нестабільністю скористались як окремі у групування

1687 та територіально-Лівобережною Україною. Інші історики (наприклад, Б. Крупницький) вважали, що Руїна

української шляхти, так і сусідні держави, що прагнули поширити свій вплив в Україні. Так розпочалася довготривала

відносилась як до Лівобережжя, так і до Правобережжя, і тривала від смерті Б. Хмельницького до початку правління І.

громадянська війна, яка обернулася для України національною трагедією. Зазначимо, що московський уряд довго

Мазепи - 16581687. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини

зволікав з визнанням гетьманства І. Виговського, вимагаючи від нього чималих поступок, спрямованих на ліквідацію

ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й

української держави. Прагнучи послабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну до Росії, царський уряд

українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою.

підтримав внутрішню опозицію проти І. Виговського, яку очолили кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський

Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього

полковник Мартин Пушкар. У червні 1658 р. І. Виговський придушив цей виступ, але тодішня братовбивча війна

періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці

коштувала Україні 50 тис. життів. Саме ці обставини змусили Виговського, частину старшини і шляхти, навіть

(І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря).

православного митрополита Діонісія Балабана, активізувати зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. У

І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду. Термін Руїна історики

вересні 1658р. в м. Гадячі було підписано трактат, який, по-суті, припиняв дію "Березневих статей Б. Хмельницького".

взяли із численних народних переказів та дум, у яких ідеться про те, що Україна доборолася до краю, "до Руїни". Ось що

За ним Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина утворювали Велике Князівство Руське, котре, поряд із Польщею та

пише про ці роки історик Олександра Єфименко: "Через якісь чверть віку, які минули з дня смерті Богдана, "руїна"

Литвою, ставало третім рівноправним членом Речі Посполитої з повним збереженням гетьманського правління, прав і

Правобережної України досягла свого апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства-ці

звичаїв українського народу. Гадяцький договір Москва сприйняла як відверте оголошення війни. Саме тепер

перлини польської корони - перетворилися на пустелю... Далі в глибину краю пустеля робилась зовсім безлюдною.

московський цар виявив себе противником самостійної України, пішовши на ліквідацію її автономії. Щоб домогтися

Розкішні ниви заростали бур'яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще так недавно славилася Україна;

цього, він спішно посилає в Україну 150-тисячну армію, яка в липні 1658 р. в битві під Конотопом зазнала однієї з

здичавілі собаки вели жорстоку боротьбу за виживання з вовками... Припинився торговельний рух, заросли дороги..." В

найстрашніших у своїй історії поразок. Зрозумівши, що силою зброї подолати Виговського важко, Москва вирішила

українській історії то був один із найчорніших і найстрашніших періодів. Головними причинами руїни були: відсутність

організувати проти нього заколоти промосковських старшин, котрі звинуватили гетьмана в тому, що він продає Україну

загальнонаціонального лідера, який би міг продовжити справу Богдана Хмельницького після його смерті; глибокий розкол

полякам. Унаслідок шаленої агітації та підступних дій прихильників Москви І. Виговського було усунуто від

серед української політичної еліти з питань внутрішньої та зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини, її

гетьманства. Подавшись до Польщі, він дістав від неї Київське воєводство, а в 1664 р. за доносом полковника Тетері

нездатність поставити державні інтереси вище від вузько кланових та особистих; перетворення української території на

його стратили поляки. Після падіння ї. Виговського в Україні продовжували наростати внутрішні суперечності, анархія

об'єкт загарбницьких зазіхань Росії, Польщі, Кримського ханства та Османської імперії внаслідок внутрішніх чвар.

й руїна. І без того хаотична ситуація ускладнилася ще більше. Неспроможний покласти цьому край, молодий гетьман

Характерною рисою Руїни стала боротьба між різними формами політичного управління: монархічною, започаткованою

восени 1662 р. оголосив про зречення від влади. Доба Руїни в Україні сягнула апогею.

ще за життя Б. Хмельницького. Наслідки Руїни для України були жахливими. Вона втратила територіальну цілісність і

державну незалежність. Національно-державна ідея поступилися регіональним інтересам. Назва держави Військо

Запорозьке почало розмиватися і дедалі активніше замінюватися на Малоросію на Лівобережжі та Україну на

Правобережжі. Внаслідок кровопролитної громадянської війни та іноземної агресії українські землі зазнали страшних

матеріальних втрат, масового знищення культурних пам'яток і саме найстрашніше - значних людських жертв. Та

найтяжчим випробуванням стала духовна руїна, яка виявилася в деградації особистості, закріпленні в національному

менталітеті ідеології провінційності та мало вартості, що негативно вплинуло на подальший перебіг подій української

історії. Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той

час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми

причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між

різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі

розбудови української державності.

39. Гетьманування П. Дорошенка

41. Історичний портрет гетьмана І. Мазепи. Оцінки його діяльності в науковій літературі.

У сер. 1660-х років Українська держава внаслідок між-старшинських усобиць опинилася перед загрозою повної

Найдовше з усіх гетьманів – з 1687 по 1710 р. – тримав гетьманську булаву Іван Степанович Мазепа (Калединський). З

катастрофи. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. І все ж серед цього безладу й зневіри

початком його гетьманування закінчується страшний період Руїни – недарма в пам'яті народній залишилася приказка

знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави — гетьман

«Від Богдана до Івана не було гетьмана» (мається на увазі від Богдана Хмельницького до Івана Мазепи). Виходець з сім'ї

Петро Дорошенко (1665—1676). Вважаючи головною метою визволення й об'єднання всіх українських земель в єдиній

українського шляхтича, вихованець єзуїтської колегії та Київської академії, він розпочав свою службу при польському

незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих реалій, коли розколоту

дворі, виконував дипломатичні доручення. За гетьмана Дорошенка він став генеральним писарем, а після І.

Україну контролювали Московія і Польща. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьманську владу в Правобережній

Самойловича – гетьманом України. Ставши гетьманом, він був змушений підписати Коломацькі статті, що обмежували

Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання. Та воювати самотужки проти

й без того куцу автономію України і владу гетьмана. Гетьман за ними мав бути слухняним виконавцем царської волі. За

таких потужних держав, як Польща й Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає

Мазепи внутрішнє життя України стабілізувалося. В цей час в Україні зростає шляхетське землеволодіння, офіційно

діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат. Восени 1666 р. П.

вводиться панщина (2 дні на тиждень). Оскільки сам гетьман був великим землевласником, він сприяв цим процесам.

Дорошенко, очевидно, отримавши перші звістки про зміст Андрусівських перемовин, які фактично загрожували вже

Бувши близьким другом російського імператора Петра І, він виконував всі його накази. У 1702 р. у Мазепи з'явився

міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар,

небезпечний конкурент в особі фастівського полковника С. Палія, що підняв повстання на польському Правобережжі з

він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайці на Тернопільщині,

метою визволитися від поляків та об'єднати Україну. Палій був прихильником козацького, демократичного ладу в

де козацьке військо разом із татарською ордою та турецькими яничарами оточило польську армію. Перемога була

Україні, а Мазепа – аристократичного, тому за доносами Мазепи Палій був усунутий та за вказівкою Петра І засланий

близькою, але на заваді стала недолуга політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись

до Сибіру. Північна війна Росії зі Швецією підривала сили України, і гетьман вирішив скористатися поразками

про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого не

російського війська у перший період війни. З 1706 р. він розпочинає таємні зносини зі шведським королем Карлом XII,

залишалося, як також підписати 19 жовтня 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті

а в 1708 р. переходить на його бік з метою відірвати Україну від Росії. Водночас він укладає договір з польським

повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України. Зазнавши

королем про перехід України під владу Польщі. Однак у червні 1709 р. шведські війська під Полтавою зазнали поразки,

невдачі в справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив спробувати щастя на

через яку стали нездійсненими плани гетьмана. Мазепа врятувався втечею до Молдови, де й помер в 1710 році. Одним з

переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Однак цар не ризикнув опинитися віч-на-віч з об'єднаною

найважливіших напрямків діяльності гетьмана була підтримка культури – він виділяв значні кошти на розвиток освіти,

Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я. Сприятливі обставини для

мистецтва, архітектури. Мазепа мав чудову бібліотеку у Батуринському палаці, сприяв перетворенню Києво-

реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка склалися в сер. 1668 р., коли в результаті антимосковського

Могилянського колегіуму на академію. Він був покровителем і меценатом української церкви і – за його сприянням

повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів. За таких умов правобережний гетьман,

споруджено 12 храмів у стилі «мазепинського бароко», школи, бурси, шпиталі у Києві, Чернігові, Переяславі. Йому

заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну

присвячували свої твори видатні культурні діячі. Так ректор Академії Ф. Прокопович написав віршовану драму

Україну. Після вбивства І. Брюховецького Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української

«Володимир» у якій порівнював Мазепу з князем Володимиром. Мазепа знав декілька мов, автор віршів – «Дума»,,

держави. Це був момент його найбільшого тріумфу. Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні

«Пісня». «Псальми». Іван Мазепа належить до тих історичних постатей, чиїми іменами називають епохи. Іван

Московія, ні Польща не збиралися миритися з втратою українських земель. П. Дорошенко довідався про вторгнення

Степанович Мазепа-Колединський (1639, за ін. даними 1629 або 1644-1709 рр.) є однією з найяскравіших і

польських підрозділів па Брацлавщину, тому був змушений покинути Лівобережжя, щоб рятувати ситуацію. На

найсуперечливіших постатей української історії. Його життя та вчинки і сьогодні викликають гарячі суперечки та

Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар Петро Суховій

неоднозначні оцінки істориків. Мало кому випала така цікава і непроста доля за життя і після смерті. Приятель царя

(1668—1669), підтриманий Запоріжжям та Кримом. Та най дошкульні того удару П. Дорошенко отримав із Лівобережжя,

Петра, один із перших кавалерів ордену Андрія Первозванного – і борець за інтереси Української козацької держави.

де більшість старшини на чолі з раніше призначеним ним наказним гетьманом Дем'яном Многогрішним перейшла на бік

Будівничий величних соборів – і «Юда» та зрадник, відлучений від церкви, підданий анафемі …з амвонів тих самих

Москви. Шанс возз'єднання України знову було втрачено. Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого

соборів. Зазвичай неймовірно обережний майстер складних дипломатичних ігор – і людина, що зуміла поставити на

зближення з Туреччиною. У березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, яка схвалила

карту все і, зрештою програла найризикованішу й найголовнішу гру свого життя. Блискучий світський кавалер у дусі

прийняття турецького протекторату. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел засвідчує,

розкішного, неповторного XVII століття, улюбленець жіноцтва і чи не єдиний справді обдарований поет і музикант-

що Українська держава мала об'єднати у своєму складі всі українські землі, передбачалися Гарантії забезпечення

аматор серед усіх українських гетьманів.

національно-політичних і релігійних прав України. Прийняття турецького протекторату не полегшило становища

правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав П. Суховій, а згодом проголошений замість нього новим

гетьманом Михайло Ханенко (1669—1674), який був прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю

польського короля. Восени 1671 р. поляки спільно з М. Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кінця

жовтня майже всю Брацлавщину. На допомогу гетьману П. Дорошенку в червні 1672 р. на чолі понад 100-тисячної армії

вирушив турецький султан. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною. 18

жовтня вони змусили польського короля підписати Бучацький мирний договір, який, серед іншого, передбачав визнання

Польщею Українсько! держави "в старих кордонах" та перехід Поділля з Кам'янцем і частини Галичини з Чортковом до

Туреччини. Такі умови негативно позначилися на настроях П. Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени

Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина й надалі мали

залишатися у складі Речі Посполитої. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння чи то з

Польщею, чи то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими

державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася нескінченними воєнними діями, що велися на українських

землях. Правобережна Україна перетворювалася на згарища і руїни. За таких умов П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. зрікся

влади на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича. На жаль, після зречення П. Дорошенка від гетьманства

українські землі так і не об'єдналися під булавою І. Самойловича. Цьому завадила Туреччина, яка проголосила гетьманом

Правобережжя Ю.Хмельницького (1677—1681). Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. "Вічним

миром" Московії і Польщі, який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р. Отже, Українська національна революція

1648— .1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія.

Українцям так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише

зберегти державні інституції на теренах Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.40.

42. Українська політика Петра І. Наступ Росії на українську автономію.

43. Конституція П. Орлика 1710 р. та її історичне значення.

Після полтавської катастрофи Петро І поводився у Гетьманщині як у завойованій країні. По закінчені Північної війни він

5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України (в еміграції) генерального писаря Пилипа Орлика. Рада також прийняла

прийняв титул імператора, а за Московією встановив офіційну назву "Російська імперія". Гетьманщину почали офіційно

своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією

називати Малоросією. Царська політика, спрямована проти України передбачала такі основні заходи: 1. Руйнування основ

Орлика", які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення

української державності. Формально залишаючи попередній устрій Гетьманщини, царський уряд намагався фактично

від московського панування. Цей документ, що складався з преамбули й 16 параграфів, ніколи не був утілений у життя,

підпорядкувати собі всю владу в Україні, ігноруючи основні права останньої, її гетьмана та уряд. 2. Фізичне виснаження

але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової

України внаслідок впровадження десятків тисяч українців за межі Батьківщини на війни й тяжкі примусові роботи. Це

української суспільно-політичної думки: 1) Україна обох боків Дніпра (по р. Случ) мала бути вільною від чужого

фактично вело до поступового знищення українського генотипу, адже з них додому поверталося ЗО—60 %, інші гинули. 3.

панування; 2) гетьманська влада обмежувалася Генеральною радою, яка збиралася тричі на рік і складалася з

Руйнування України як самостійного економічного організму та поступове перетворення її російську колонію. Дедалі

представників генеральної і полкової старшини, генеральних радників, які обиралися по одному від кожного полку, а

частіше місцевим купцям заборонялося займатися торгівлею не тільки за кордоном, а й навіть із Запоріжжям.

також послів від Війська Запорізького; 3) виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; 4)

Запроваджувалася державна монополія набагато товарів. Широко практикувалося перекуповування різноманітних товарів

недоторканність особи та її відповідальність лише перед судом; 5) строгий розподіл між державною скарбницею й

ляше у російських купців. Ціни на експортовану українську продукцію встановлював російський уряд. Отже, фактично

особистими коштами гетьмана; 6) ревізія захоплених старшиною земельних маєтків та скасування всіх тягарів,

була ліквідована українська вільна торгівля. 4. Обмеження української культури. Цілеспрямовано звужувалося вживання

накладених на простий народ; 7) православ'я проголошувалося державною релігією, а також передбачалася автокефалія

національної мови, були накладені обмеження на видання книг, здобуття освіти було взято під нагляд державної цензури.

української церкви за формального підпорядкування константинопольському патріархові тощо. Після обрання

Посилювалася залежність української церкви від московської патріархії. Петро І проводив політику спрямовану на

гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною.

гноблення неросійських народів. Власними словами цар Петро І виразився про українців наступним чином: «зело умны, и

Навесні 1711 р. з 16-тисячним запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На

мы от этого можем быть не в авантаже». Значним ударом царату по автономії Гетьманщини було створення у травні 1722

Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши

р. Малоросійської колегії (1722—1727) — центрального органу російської колоніальної адміністрації в Лівобережній

під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його

Україні. На неї покладалася низка функцій, реалізація яких фактично позбавляла гетьмана і тієї решти влади, що він ще

плани перекреслила фактична зрада татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений

мав. Москва таке підпорядкування практично всіх сторін державного життя Гетьманщини Малоросійській колегії

був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру

лицемірно пояснювала піклуванням про український народ. Старий гетьман не витримав такої наруги і влітку 1722 р.

між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на

помер. Тому він послідовно проводив централізаторську політику обмеження політичної автономії Лівобережної і

далеку перспективу.

Слобідської України. Після укладення І. Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-

українських військ в Полтавській битві 1709 р. політика Петра І щодо України набула репресивного характеру. У

листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин та Запорозьку Січ. Після смерті І. Скоропадського не було

дозволено обирати його наступника. З 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська

колегія. У 1720 заборонено друкувати книги українською мовою. За правління Петра І та його наступників проводилась

ліквідація Української держави. Петро І підірвав економіку України, скасувавши вільну торгівлю. Він проводив

колоніальну політику щодо культури України. Російська мова почала витісняти українську. За наступників Петра І

відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до

об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового

Гетьмана. Ним став Д.Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні

реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ. Але вся

діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та

підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи

гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких

офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

44. Гетьманування «останніх мазепинців» П. Полуботка та Д. Апостола.

45. Українська політика Катерини ІІ. Скасування гетьманства.

Павло Полуботок (1722 —1724). який організував опір російській політиці ліквідації української автономії. Щоб

У 1762 р. на престол зійшла Катерина II, під час правління якої були остаточно ліквідовані залишки автономії України.

нейтралізувати втручання Малоросійської колегії у внутрішнє життя Гетьманщини, він розпочав боротьбу з хабарництвом

Гетьман Розумовський, що користувався раніше заступництвом імператриці Єлизавети, різко понизив свою політичну

і волокитою, погрожував карами старшині за утиски простого населення" нещадно розправлявся з ініціаторами різних

вагу в державі. Прагнучи компенсувати втрату свого політичного впливу в імперії, Розумовський зробив ще одну спробу

заколотів. Одночасно надсилав до царя численні петиції та делегації з проханням розпустити Малоросійську колегію й

добитися для свого роду спадкового гетьманства в Україні. Проте це не входило в плани нової імператриці, а підтримки

відновити гетьманство. Уперта опозиційна діяльність українського уряду викликала роздратування Петра І, який збільшив

українського народу в Розумовського не було. Проте у 1764 р. гетьман Розумовський своїм розпорядженням призначив

повноваження Малоросійської колегії, перетворивши її з контрольної на владну адміністративну структуру. Одночасно він

збори представників старшин та козаків України з метою добитися спадкового гетьманства. Не будучи впевненим в

викликав П. Полуботка та його однодумців до Санкт-Петербурга, де наказав їх заарештувати та ув'язнити у

успіху цього почину і бажаючи чинити тиск на виборців, гетьман привів у бойову готовність всі війська, розташовані в

Петропавловській фортеці. Частина з них, у т. ч. сам Полуботок, померла від жорстоких катувань під час слідства,

Україні. Катерина II тут же викликала Розумовського до Петербургу і, вказуючи на його явне зловживання владою,

уцілілих звільнили лише після смерті Петра І на поч. 1725 р. Такою була розплата за оборону автономних прав

настійно рекомендувала скласти з себе повноваження гетьмана. Розумовський, розуміючи, що опір монаршій волі

Гетьманщини. Після смерті Петра І процес цілковитої ліквідації автономії України було дещо пригальмовано. Готуючись

даремний, заявив про свою відмову від гетьманства, отримавши взамін звання фельдмаршала. Таким чином, він став

до війни з Туреччиною й намагаючись якось утихомирити українців, російські політики почали прихильніше ставитися до

останнім українським гетьманом. Коли до влади в Російській імперії прийшла Катерина II, К. Розумовський повернувся

української автономії. В 1727 р. Малоросійську колегію було розпущено, а місцевому населенню дозволили обирати

в Україну. Він зібрав у Глухові старшинську раду, де була ухвалена петиція до імператриці з проханням відновити права

гетьмана. Ним став 70-річний миргородський полковник Данило Апостол (1727—1734). Правове становище Гетьманщини

Гетьманщини та встановити спадковість гетьманства. Однак прохання відхилили. Натомість 10 листопада 1764 р.

цього часу визначалося т.зв. Ріши-тельними пунктами — царським указом, який обмежував гетьманську владу та

Катерина II видала Маніфест про ліквідацію гетьманства. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764

політичну автономію Лівобережжя: 1) гетьман міг обиратися тільки за згодою царя і не мав права на дипломатичні

—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії. Наступним кроком царату

зносини; 2) кандидатів на посади генеральної старшини і полковників затверджував цар; 3) до складу Генерального суду

стало зруйнування Запорізької Січі. По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ, яка здавна була символом свободи

поряд із трьома українцями мало ввійти стільки ж росіян; 4) скасовувалася заборона на купівлю землі в Україні росіянами

і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів. По-друге, не могло не турбувати

тощо. Хоч українську автономію було значно обмежено, Д. Апостол все ж шукав можливості для організації державного

зростання економічного потенціалу Запоріжжя, а головне — великі потенційні можливості козацьких господарств

життя. Він відновив право призначати генеральну старшину та полковників, зменшив кількість росіян в адміністрації,

фермерського типу, що, по суті, були викликом кріпосницькій політиці імперії. По-третє, царат не влаштовували

підпорядкував собі Київ, обмежив число російських полків в Україні. Значну увагу приділяв купецько-старшинській

демократичні, республіканські традиції, які явно суперечили загальноімперським порядкам. 4 червня 1775 р., коли

верстві, буржуазії, вбачаючи в ній опору української державності, зробив спробу покінчити із землеволодінням російських

більшість запорожців перебувала на турецькому фронті, російські війська несподівано оточили Запорізьку Січ і

вельмож і чиновників в Україні. Домігся повернення під гетьманську владу запорожців та заснування в 1734 р. Нової Січі

зруйнували її. Почалися арешти запорізької старшини й конфіскація майна заможних козаків. Військову скарбницю,

на р. Підпільна. Захищаючи державні права українського народу та обмежуючи російські впливи на Україну, гетьман

зброю з припасами та кошовий архів вивезли. Близько половини всіх запорізьких земель розподілили між російськими

Апостол тим самим затримав процес повної інтеграції Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д.

вельможами, а решту передали німецьким і сербським колоністам. Після того вся територія "Вольностей" увійшла до

Апостола імператриця Анна Іванівна заборонила вибори гетьмана, а для управління Україною запровадила колегіальний

Азовської та Новоросійської губерній, Запорізька Січ припинила існування. Отже, до кінця XVIII ст. внаслідок

орган під назвою Правління гетьманського уряду (1734— 1750). Нова інституція мала поширювати думку про

цілеспрямованої антиукраїнської політики самодержавної Росії Гетьманщину було перетворено на російську колонію.

неефективність гетьманського правління, сприяти зближенню українців з росіянами через змішані шлюби тощо. Великим

Українська провідна верства, задобрена імператорською "Жалуваною грамотою дворянству" (1785), відповідно до якої

лихом для Гетьманщини стало також поширення на її територію діяльності "Таємної канцелярії" — попередниці ЧК-

вона звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах із російським дворянством, мовчки сприйняла ці

НКВС-КДБ, яка чинила насильство навіть над генеральними старшинами, київським митрополитом, не кажучи вже про

зміни. Хоча певні спроби протесту були, зокрема, у 1791 р. Василь Капніст за дорученням українських патріотичних кіл

простих українців.

побував у Берліні, де спробував таємно заручитися підтримкою Пруссії у намаганнях відновити Гетьманщину, але такі

дії були поодинокими й істотно не впливали на загальну ситуацію.

46.Ліквідація Запорозької Січі та доля запорозького козацтва.

47. Національно-визвольний та антифеодальний рух на Правобережжі в другій половині XVIII ст.

Після знищення Січі, запорізькі козаки побудували нову в 1710 році в гирлі ріки Кам'янки, що впадає в Дніпро, але вже в

З поч. XVIII ст. на правобережних землях розгорнулася народна боротьба проти соціального та національного

наступному році вона була знищена за наказом Петра I. Козаки, які залишилися в живих, на «чайках» переправилися у

гноблення, відома в історії під назвою гайдамацького руху. Гайдамаки діяли невеликими, але дуже рухливими загонами,

володіння кримського хана і заснували на лівому березі Дніпра Олешківська Січ (1711-1734), поруч із сучасним Херсоном.

які поповнювалися селянами, козаками, міською біднотою. Найвищого розвитку гайдамацький рух досяг на

Однак близьке сусідство з кримськими татарами змушувало їх бути весь час на сторожі, тому козаки прийняли рішення

Правобережжі в другій пол. ХVІІІ ст., коли переріс у велике визвольне повстання, відоме під назвою Коліївщина. Його

основною силою було селянство. Виступ розпочався навесні 1768 р. під керівництвом запорізького козака Максима

примиритися з російським царем. Такий дозвіл повернутися на батьківщину козаки отримали тільки за цариці Анни в

Залізняка. Вирушивши з урочища Холодний Яр, повстанці визволили частину сіл та міст Київщини і підійшли до Умані

1734 році.

— добре укріпленої фортеці. Магнат С. Потоцький послав проти них великий загін своїх надвірних козаків на чолі з

Нову Підпільненську Січ козаки побудували на острові Чортомлик, але випросивши в російського уряду прощення,

сотником Іваном Ґонтою, які перейшли на бік гайдамаків. Спільними силами уманська фортеця була взята. У другій

пол. травня — на поч. червня 1768 р. повстанці визволили з-під польсько-шляхетської мали Жаботин, Смілу, Черкаси,

запорізькі козаки повинні були покірно виконувати його вимоги, а в 1736 році в Січі було збудовано укріплення, в якому

Корсунь, Канів та інші населені пункти. Повстання, охопивши Київщину, перекинулося на Поділля і Волинь. У червні -

розмістився постійний царський гарнізон.

липні на Правобережжі діяло бл. 30 повстанських загонів. Вони контролювали значну територію, створюючи органи

Москва мирилася з козацькою вольницею до тих пір, поки Січ їй була необхідна для захисту південних кордонів

самоврядування. Об'єднаними силами польської шляхти і російського царату Коліївщина була розгромлена, а з

учасниками повстання жорстоко розправилися. Багатьох ув'язнених стратили, серед них й І. Ґонту та його найближчих

російської імперії від набігів кримських татар, але після розгрому Кримського ханства в 1772 році, доля Січі була

сподвижників. М. Залізняка царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір. Гайдамацький рух мав великий вплив

вирішена наперед.

на піднесення національно-визвольної боротьби в Західній Україні. Галичина, Холмщина і Волинь упродовж століть

були під польським поневоленням, тут кріпосницький і національний гніт був ще тяжчий і жорстокіший, ніж на

Про те, як ліквідували Запорозьку Січ, були списані гори паперу. Генерал-поручик П.А. Текелі, командувач військами

Правобережжі. Найбільшим повстанням у XVIII ст. на Правобережжі була "Коліївщина" (від слова "кіл", яким було

Новоросійської губернії, отримавши указ про ліквідацію Січі, виїхав назустріч корпусу Прозоровського, щоб прийняти в

озброєно більшість селян, що взяли участь у повстанні). Повстання почалося у 1768 р., коли частина польської шляхти

нього велику частину полків, що входять до складу корпусу.

виступила проти свого короля, вважаючи його за ставленика Росії. Рух очолив запорізький козак Максим Залізняк.

Розділивши полки на п'ять окремих загонів, генерал Текелі направив їх особливими маршрутами до Січі з завданням

Захопивши і розграбувавши Фастів, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Лисянку, 2-тисячний загін гайдамаків та селян

підійшов до Умані. Тут місцевий козачий сотник Іван Гонга перейшов на бік повсталих і цим забезпечив узяття міста. В

зайняти її оточують селища і містечка.

Умані повстанці влаштували нещадну різанину, під час якої загинули тисячі поляків, євреїв та українців. У XVIII ст. на

Після відправки військових старшин у столицю козаки під приводом виходу на заробітки розбіглися. Деякі з захованих на

західноукраїнських землях боролися проти польської сваволі народні месники — опришки, які продовжили

національно-визвольну боротьбу, розпочату ще Б. Хмельницьким. До них приєднувалися селяни, наймити, міська

плавнях човнах вийшли по притоках в Дніпро і далі ночами пішли в турецькі володіння. "Ось таким чином, - закінчує

біднота. Найбільшого розмаху рух опришків набрав у 30— 40-х роках XVIII ст., коли його очолив О. Довбуш.

Микита Корж, - знатна козацька Січ атакована (?) І славне Запоріжжя сприйняло кінець самоправію".

Безстрашний ватажок повсталих селян протягом тривалого часу був грозою для польської шляхти і урядовців.

Використовуючи тактику партизанської боротьби, невеликі мобільні загони опришків за підтримки місцевого населення

Через два місяці, 5 серпня, Катерина II підписала Маніфест про ліквідацію Запорізької Січі з перерахуванням шести

десятиліттями воювали проти Речі Посполитої — однієї з наймілітарніших держав тогочасної Європи. Діючи на

причин, які змусили її це зробити, грабежі, захоплення земель, самоуправство та ін.

території майже всього Покуття, на Гуцульщині, Північній Буковині, Закарпатті, сягаючи Перемишля і Кам'янця-

Подільського, вони громили шляхту й орендарів, роздавали панське майно бідноті. Незважаючи на поразку

національно-визвольної боротьби на правобережних та західноукраїнських землях, підвалини Речі Посполитої були

розхитані. Польщу роздирали внутрішні соціальні й національні суперечності, вона йшла до занепаду. Свідченням

цього стали три поділи Речі Посполитої в останній третині XVIII ст. (1772, 1793, 1795), у результаті яких вона втратила

державну незалежність, а всі українські землі були розділені між Росією та Австрією. Отже, Україна, остаточно

втративши свою державність, завершувала століття як колоніальне надбання двох імперій.

49. «Українське національне відродження» ХІХ ст..:поняття, характерні риси та особливості.

!

У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження

національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей

!

почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього

питання російський уряд створив спеціальний орган — Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на

дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства

на межі ХVIIІ—XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло

усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу.

Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами

національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної

народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є.

Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича

та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що

Україна має всі права на відновлення державності. Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція

та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі

громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та

ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-

кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів. Одним із

виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств, їх різновидом було масонство

— заснований на поч. ХVІІІ ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний державним структурам і

державній ідеології. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини". Невдоволення

самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету

змінити панівний лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися у декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Його

представники вимагали повалення абсолютизму та створення республіки, ліквідації кріпацтва, рівних прав для всіх,

свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному

питанню. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади,

насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний

політичний гурток у Харківському університеті. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів

Ніжинської гімназії.

50. Діяльність та історичне значення Кирило – Мефодіївського товариства.

51. Особливості скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні.

У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції.

У середині XIX ст. розпад кріпосницько-феодальної системи господарства прискорився. Малопродуктивна кріпосна

Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної

праця зумовлювала невисоку її ефективність, стримувала впровадження у виробництво досягнень науки і техніки,

!

свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно

породила нестачу продовольства. Повсюдно множилися соціальні конфлікти. Кримська війна 1853-1856 pp.

увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження.

продемонструвала економічну відсталість, воєнну нездатність Російської імперії: рушниці солдатів царської армії

Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0.

стріляли на відстань вдвічі меншу, ніж у англійців і французів, система постачання та комунікацій була громіздкою і

Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко.

неефективною, бездарне, за рідкими винятками, командування виявилось нездатним керувати воєнними діями. Війна,

Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну

основні події якої відбувалися в Криму, виснажувала українські землі, що були основним джерелом постачання царської

славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Програмні ідеї Братства,

армії всім необхідним і поповнення її солдатами. Росія зазнала ганебної поразки, яка прискорила назрівання

зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах

революційної ситуації. Новий російський цар Олександр II 30 березня 1856 р. проголосив курс на проведення реформ.

рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення

У кожній губернії було створено комітети з розробки проектів реформ, які мала потім узагальнити Головна комісія в

низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для

Петербурзі. До складу останньої увійшло чимало українських дворян, у тому числі Г. Галаган, В. Тарновський та інші.

громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. Кирило-

19 лютого 1861 р. Олександр II підписав «Маніфест» про скасування кріпосництва і "Положення про селян, звільнених

Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але

від кріпосної залежності". Селяни-кріпаки, що доти були власністю поміщиків, отримували особисту свободу. За

значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного

садиби й польові наділи вони мали вносити викуп. Селянам дозволялося без сплати мита торгувати, відкривати

відродження. Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного

фабрики та різні промисли, підприємства, займатися ремеслом за місцем проживання, вступати до гільдій і

руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

торговельних організацій. Норми наділу встановлювалися різні, залежно від місцевості та якості землі. Вона надавалася

общині або селянському двору (подвірне господарство) — за числом "ревізьких душ", які мали право на наділи. Однак

поміщики відрізали в селян землі й приточували до своїх володінь. З метою збереження за собою кращих земель вони

міняли попередні селянські наділи на гірші. Щоправда, царський уряд пом'якшив умови селянської реформи на

Правобережжі, де було збільшено селянські земельні наділи на 20% і зменшено розмір викупу. Внаслідок

половинчастості й обмеженості реформи та її непослідовного запровадження майже 94% селянських сімей мали наділи

до 5 десятин, що було значно менше норми середнього прожиткового мінімуму. До 1907 р. селяни в результаті викупної

операції виплатили понад 1, 5 млрд крб., що в декілька разів перевищувало ринкову вартість землі. У листопаді 1866 р.

всі землі й угіддя державних селян, які становили в Україні 50% селянства, закріплювалися за ними в безстрокове

общинне чи подвірне користування. За ці наділи вони щороку вносили до державної скарбниці оброчний податок. Хоча

земельні реформи 60-х років були запроваджені кріпосниками, вони мали буржуазний характер і сприяли

налагодженню ринкових відносин, матеріально-технічному забезпеченню сільськогосподарського виробництва та

піднесенню рівня агротехніки, а отже, й зростанню врожайності. Щоб пристосувати самодержавний лад Росії до нових

умов соціально-економічного розвитку, царський уряд провів 1864 р. земську реформу. На території Лівобережної та

Південної України було створено 6 губернських і понад 60 повітових земських управ. На Правобережжі ці установи

з'явилися 1911 р. Земства відали справами промислового будівництва та ремонтом шляхів, розвитком торгівлі, освіти,

охорони здоров'я. Провідне становище в них належало представникам заможних верств населення.

52. Ліберальні реформи в Російській імперії 60-70 рр. ХІХ ст.. та їх реалізація на українських землях.

53. Модернізація економіка Наддніпрянської України в пореформений період.

Крім земельної реформи, основою якої була ліквідація кріпацтва були здійснені і такі реформи. 1870 р. було вдосконалено

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й непослідовними, вони прискорили в Україні

систему міського самоврядування. Створені в результаті виборів міські думи відповідали за розвиток інфраструктури і

процес формування індустріального суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств: упродовж

!

!

підпорядковувалися безпосередньо губернаторові. Досить демократичною була реформа судової системи, кримінального

останньої третини XIX ст. з 3712 до 5301, Активно розвивався транспорт, зокрема залізничний і водний. Лише

та цивільного судочинства, здійснена 1864 р. Замість закритого станового суду запроваджувався новий публічний суд,

впродовж 1866—1879 pp. в Україні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. Розвиток транспорту підвищив

непідлеглий царській адміністрації. Тепер судочинство відбувалося за участю обвинувачення й захисту, вершилося

попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин Півдня України створюються

присяжними засідателями та суддею, які обиралися населенням. Для вирішення дрібних справ існував інститут мирових

кам'яновугільна, залізорудна та металургійна галузі промисловості. Вже з поч. 1870-х років Донбас за рівнем видобутку

суддів, що обиралися на трирічний термін зборами земських гласних або призначалися урядом. Розвиток промислового

вугілля посів перше місце в імперії. Наприкінці століття Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії та 52 %

виробництва та його технізація вимагали поліпшення освіти й підготовки кваліфікованих кадрів. 1864 р. було

загальноросійської виплавки чавуну. Текстильна промисловість в Україні не розвивалася у зв'язку з конкуренцію з

запроваджено єдину систему початкових шкіл. У мережі середньої освіти створювалися класичні й реальні чоловічі та

продукцією російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду. Певний вплив на розвиток

жіночі гімназії, де могла навчатися молодь усіх станів, яка могла заплатити за навчання. Відновлювалася академічна

промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік

автономія університетів. Створені в них ради професорів керували навчальним процесом. Значних організаційних змін

бельгійських, французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу промисловість України. У

зазнала структура царської армії. 1864 р. територію Росії поділили на 10 військових округів, три з них були в Україні -

пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові

Київський, Одеський і Харківський. Підготовкою офіцерських кадрів займалися військові гімназії, училища юнкерів. В

центри. На 1897 р. міське населення України становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст

губерніях і повітах створювались управління військового начальника. З 1874 р. запроваджена загальна військова

із населенням до 10 тис. осіб скоротилася майже удвічі. В них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас

повинність для осіб чоловічої статі, що досягли 20-річного віку. Духовенство і дворянство не підлягали призову до армії.

подвоїлась кількість порівняно великих І середніх міст. Щоправда, індустріалізація та урбанізація мало торкнулися

Тривалість військової служби в сухопутних військах обмежувалась 6 роками, на флоті — 7. В 1865 р. було проведено

українців, які становили у 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки ЗО % міського. Швидкий розвиток

цензурну реформу, згідно з якою було дещо пом'якшено каральні санкції проти неугодних царизму видань. Від

капіталізму в промисловості та сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва поглиблювали

попередньої цензури звільнялись оригінальні твори, переклади, столичні періодичні видання за дозволом міністра

соціальні суперечності, були причинами незгасної боротьби в місті й на селі. Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в

внутрішніх справ імперії, а також видання академій та університетів. За порушення цензурних правил було встановлено

інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Тому з 70-х років в Україні

судову відповідальність замість адміністративних рішень царя і органів його адміністрації, які могли знищити тираж

гострого характеру набирає анти-поміщицький селянський рух. Ще більше він посилився наприкінці XIX ст.: за

видання, посадити у в'язницю або відправити на заслання авторів та видавців. Цензурна реформа 1865 р. була однією з

неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. відбулося понад 150 заворушень селян. Надзвичайно важкими були

найнепослідовніших, її значення невдовзі було зведено нанівець різними поправками. Щодо українських видань цензура

умови життя та праці робітників, які спонукали їх до боротьби за свої права. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні

здійснювалась особливо жорстко. Фінансові реформи другої половини XIX ст. полягали у запровадженні гласності

відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальна кількість учасників страйків становило 29 тис. осіб. Отже, Україна,

бюджету (1862), у встановленні фінансового контролю за видатками через контрольні палати (1865), у змінах податкової

незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку посідала в Російській імперії одне з перших

системи. У 1864-1868 pp. було введено бюджетну і касову єдність: всі державні прибутки зосереджувались у касах

місць. Однак її економіка значною мірою мала однобокий характер. Наприкін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї

державного казначейства, з яких і здійснювались виплати відповідно до бюджетних кошторисів. З 1363 р. почав,

продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка становила лише 15%. Особливістю економічного

запроваджуватися акцизний збір (податок, який включається до продажної ціни виробу) на алкогольні, а з 1866 р. — на

розвитку України було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх

тютюнові вироби. 1894 р. було введено винну монополію, згідно з якою вся торгівля спиртними напоями і прибутки від

чужонаціональних експлуататорів.

них було передано в руки держави. 1895-1897 pp. здійснено грошову реформу, введено тверду конвертовану валюту на

золотій основі.

54. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австро – Угорської імперії наприкінці XVIII –

55. Суспільні рухи в Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст.. Важке економічне становище, політичне

XIX ст.. Ліквідація кріпацтва.

безправ'я, національне гноблення зумовили посилення національно-визвольного руху в Україні. Багато наукових та

Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до

культурно-освітніх діячів надавали важливе значення формуванню національної свідомості у своїх співвітчизників,

складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет

пробудженню у народу почуття самоповаги. У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля

та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж

громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства

Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття. Східна Галичина разом з частиною польських земель

— Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо

входила до "королівства Галіції та Лодомерії з центром у Львові. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав

м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в

Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона

політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей ця

перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування

петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Російській імперії український часопис "Основа". Значною мірою

Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї

під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися у громади —

держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини. Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була

самодіяльні напів чи цілком нелегальні організації. Громади проводили значну культурно-освітню діяльність серед

найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися

широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи,

винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості,

видавали підручники та популярні брошури українською мовою, популяризували історію й етнографію України,

виробництво грубого сукна. Проте панівне становище займало ремісництво. Найбільшою перешкодою для розвитку

займалися укладанням українсько-російського словника. Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.

сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво.

Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, Т. Рильський, М. Лисенко, М. Старицький та ін. З послабленням реакції на

Позаекономічний примус і насильство перестали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господарства і тільки

поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі

загострювали суперечності цієї системи виробництва. Чи не найгіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх

своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду", названу так, щоб відрізнити її старших і

сільськогосподарських робіт панщина сягала 6 днів на тиждень. Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у

досвідченіших членів від нових громад, що також з'явилися і складалися переважно зі студентів. Для координації

західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені

громадівського руху було обрано Раду - центральний керівний орган федеративного об'єднання громад України. "Стара

були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська

громада" також прагнула поширити вплив на своїх молодших колег. Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну

імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого

роботу через Південно-Західний відділ Російського географічного товариства (РГТ). Його члени глибоко вивчали

абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об'єктів

економіку, історію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й надрукували низку фундаментальних

реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього

видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і

зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення

Південно-Західного краю. Відділ став серйозною науковою організацією у справах українознавства, розширивши

зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту. Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа

можливості також напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо нього, заснувала свій орган — газету

1848 року. Вона передбачала: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення

"Київський телеграф", мала друкарню, видавала дешеві книжки. З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської

суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі

політики російського царату виступив М. Драгоманов. За політичну неблагонадійність царська влада ще у вересні 1875

землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, тривалість якої не могла перевищувати

р. звільнила його з посади доцента Київського університету, а на початку наступного року змусила назавжди виїхати за

3 днів на тиждень; 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським

кордон. Із трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Парижі 1878 р., він інформував європейську і

господарством, тощо. Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка докорінно змінила на краще

світову громадськість про чергову заборону української мови, а згодом видав французькою та італійською мовами

становище греко-католицької церкви. її основними положеннями були: 1) зрівняння прав католицько!, протестантських і

брошуру "Українська література, заборонена російським урядом", яка набула широкого розголосу. Після чергового

греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей; 2) підпорядкування

царського погрому серед української інтелігенції посилились радикальні ідеї. Багато революціонерів в Україні, зокрема

церкви державі та надання священикам статусу державних службовців із відповідною платнею; 3) заборону місцевій

А. Желябов, В.Осинський, М. Кибальчич, вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві

верхівці римо-католицької церкви переводити греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав

мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся

образливий підтекст.

розкол. Наприкін. 80-х — на поч. 90-х років XIX ст. у багатьох українських містах виникли марксистські гуртка.

Перебільшуючи значення соціальних проблем, вони не допускали й думки про національну незалежність України.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена Україна йшла назустріч буремному XX ст. У надрах українства

визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.

56. Суспільні рухи в Західній Україні в другій половині ХІХ ст..

57. Політизація суспільного життя наприкінці ХІХ ст.. на початку ХХ ст.. Утворення перших політичних партій в

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні

Україні, їх програми.

реформи. Зокрема було розпущено парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних

Переломним у розвитку українського національного руху стало останнє десятиліття XIX ст. З виникненням у цей час у

!

поразок на міжнародній арені, змушена була піти на радикальну реорганізацію внутрішнього устрою. Насамперед було

Галичині українських політичних партій національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і

!

зроблено поступки угорцям, внаслідок яких Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-У горську (1867). З

проникає вглиб суспільства. Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності

українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім

України, було "Братство тарасівців" (1891—1898), яке нелегально виникло в Полтаві. Його заснував невеликий гурт

того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися в їхню політику в

українських студентів — І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, які на могилі Т. Шевченка поклялися поширювати серед

Галичині, яка дістала автономію з власним сеймом та крайовим урядом. Фактична передача влади в Галичині полякам

українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих

попервах настільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від

українців". її провідними положеннями були: визнання Російської імперії окупантом України, вимога повної державно-

громадської роботи, або почали звертати свої погляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдалася,

політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за

головним чином, більшість галицького духовенства та старшого покоління інтелігенції — Д. Зубрицький, Б. Дідицький, А.

умови досягнення державної суверенності. Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні

Добрянський та ін. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосовно Австро-Угорщини. Так у Галичині зародилося

1890р. Русько-українська радикальна партія (РУРП). Із самого початку в її середовищі існували ідейні суперечності між

москвофільство. Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони виступали проти української мови, силкуючись

"старими" і "молодими" радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані І. Франком, М. Пав-ликом, О.

писати ламаною російською. Так само вони заперечували існування окремого українського народу, пропагуючи ідею

Терлецьким, були прихильниками ідей М. Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської та Австро-

"єдиної, неподільної російської народності" від Карпат до Камчатки. Усупереч москвофільським тенденціям нова

У горської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. Другі — В.

генерація інтелігенції — В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович, Д. Танячкевич та ін. — наприкін. 1861 — на поч. 1862

Будзиновський, Ю. Бачинський, М. Ганкевич та ін. виступали за негайне введення в програму партії вимоги створення

р. заснувала народовську течію. Народовці виступали за єдність українських земель, створення єдиної літературної мови,

власної національної держави. Після кількарічних суперечок перемогла "молодь". Наприкін. 1896 р. ідея політичної

обстоювали ідею окремішності українського народу. Водночас вони залишалися лояльними до австрійської влади. .

самостійності України врешті-решт була внесена в програму РУРП. Отже, вперше в історії українського руху постулат

Поступово народовський напрям перетворюється на найвпливовішу силу українського національного руху. Прагнучи

політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати,

поєднати вияви національної самосвідомості з реальними інтересами народних мас, народовці започатковують й

потрібна була тривала й копітка праця. Розуміючи це, І. Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у

очолюють низку українських культурно-просвітницьких, господарських та політичних організацій, що своїми

своїх працях програму національного будівництва. "Тільки інтегральна, все-стороння праця, — писав він, — зробить

розгалуженнями сягали кожного села. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини стало створення

нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів.., щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжче буде

в 1868 р. культурно-освітнього товариства "Просвіта", яке впродовж кількох десятиліть відігравало провідну роль у

ворожій силі спинити нас у тім рості". Наприкін. XIX ст. РУРП зазнала кризи, зумовленої політичною диференціацією в

громадському та політичному житті Галичини. "Просвіта" через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні,

її лавах. У результаті в 1899 р. з'явилося ще 2 партії: національно-демократична та соціал-демократична.

вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки несла в широкі народні маси і культуру, і знання, і національну

свідомість. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство "Руська бесіда".

Важливою інституцією стало засноване в 1873 р. у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). У його межах діяли

3 секції: філологічна, історико-філософська та математично-природничо лікарська. Основним друкованим органом

товариства стали "Записки НТШ". Багатолітній голова НТШ — видатний історик М. Грушевський реформував товариство

на зразок національних академій та розгорнув безпрецедентну за масштабами видавничу діяльність. У 1885 р. народовці

заснували свій керівний політичний орган — Народну раду. Вона послідовно домагалася автономії для українських

територій у межах Австро-Угорщини. Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші

кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є. Чикаленка стала називатися "українським

П'ємонтом", внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та за істотної

інтелектуальної та фінансової допомоги зі Східної України, стала тим місцем, де Генерувалася ідея національного

визволення та возз'єднання всіх українських земель.

58. Україна в роки першої російської революції (1905 – 1907 рр.) і третьочервневої монархії (1907 – 1914 рр.)

59. Аграрна політика Столипіна в Україні та її економічні та політичні наслідки.

Напередодні революції 1905 р. в Україні активізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську

демократичну партію (УДП). її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени

Аграрне питання справедливо усвідомлювався владою як найбільш важливий для долі селянської країни. Поряд з

!

УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій — Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б. Грінченко і С.

розгортанням репресій проти селянських повстань, уряд вже в другій половині 1905 викупні скасував платежі, початок

!

Єфремов. Нагромадження політичних, економічних та соціальних конфліктів завершилося соціальним вибухом під час

продаж селянам землі в розстрочку, передало Селянському банку казенні землі для продажу селянам і приступило до

революції 1905—1907 рр. Революційна буря охопила всю Україну, зачепивши інтереси всіх станів і груп населення.

підготовки та проведення нової аграрної реформи, розпочатої Указом 9 листопада 1906 р. - Столипінська агарної

Робітники, селяни, інтелігенція, військовослужбовці вимагали від царату радикального поліпшення свого становища,

реформа 1907-1910 рр.. Після революції під впливом репресивних заходів і поступок з боку держави число селянських

ліквідації антинародного самодержавства, проголошення в країні загальнолюдських праві свобод. Російська імперія була

виступів істотно зменшилася, хоча хвилювання і не припинилися. На першому етапі столипінської аграрної реформи

вже неспроможна зупинити революцію репресіями. 17 жовтня 1905 р. оголошено царський маніфест про свободу слова,

відбулася деяка піднесення селянського руху (в 1908 р. - понад 800 виступів, в 1910 р. - близько 1000). Налякані

друку" про перетворення Росії на конституційну монархію. Проте селянству цього було замало, воно боролося за переділ

виступами 1905-1907 років. цілих громад проти поміщиків, влада прагнули досягти швидкого руйнування поземельній

землі. Щоб згасити полум'я народного гніву, голова Ради міністрів П. Столипін взявся реформувати аграрну сферу Росії.

громади, заохочуючи прагнення місцевої влади. Земські начальники та землевпорядники, керуючись вказівками МВС

Внаслідок столипінської аграрної реформи у сільському господарстві України сталися суттєві зміни. Значно збільшилася

про необхідність заохочувати вихід з поземельній громади, намагалися застосовувати випробувані методи примушення

кількість фермерських господарств. Селяни масово виходили з общини, утворюючи власні відруби, тобто середні або

селян. Це викликало боротьбу селян проти насильницьких методів адміністративних, що застосовувалися, формально,

великі господарства. Малоземельні селяни, вийшовши з общини та продавши свої землі, мігрували в Сибір, Казахстан, на

всупереч Указу 1906 про аграрну реформу, що містив положення про добровільність виділення селянина з общини.

Далекий Схід. Близько 2 млн. залишилося там на постійне проживання. Під потужним революційним натиском царат

Мали місце і окремі виступи селян проти односельців, що виходили з общини, як бідних, так і заможних, але частка

змушений був піти на послаблення національного гніту. Було дозволено видавати літературу національними мовами,

таких випадків була невелика. 1911-1914 рр.. На другому етапі реформи, після припинення примусу і переорієнтації

випускати газети й журнали, створювати культурно-освітні товариства, відкривати національні театри. В Україні у

уряду на землеустрій, переходу від руйнування громади до створення широкого прошарку міцних сільських господарів,

багатьох місцевостях учителі почали навчати учнів українською мовою. Упродовж 1905—1907 рр. виходило 25

а також під впливом перших економічних успіхів селянський рух різко знизив свою активність і до 1914 р. практично

україномовних часописів. Характер третьої червневої політичної системи Законодавча влада. Відповідно до Основних

зійшло нанівець (1912 р. - 307 виступів, 1913 р. - 128, 1914 р. - 82).

законів імператор законодавчу ділив владу з двопалатним парламентом. 1. Парламент. Державна рада і Державна д розуму,

члени якої у відповідності до законодавства не несли відповідальності перед виборцями, приймали закони, у тому числі

бюджет. Без їх затвердження не міг видано жодного закону, в тому числі прийнятий царем в період їхньої бездіяльності.

61. Утворення Української центральної Ради, її соціальна база та політична програма.

При цього парламент не міг змінювати Основні закони. 2. Виборчий закон 1907 Склад Держдуми визначався виборчим

законом, зміненим без згоди парламенту у порушення Основних законів. Новий закон від 3 червня 1907, скоротив

Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога в Росії Лютневої демократичної революції 1917 р., яка

представництво - Від селян в 2 рази - Від робітників - у 3 рази, - Від Польщі, Кавказу та Азіатської Росії - у 3 рази.

Позбавлені було виборчого права інородці зауральській регіонів, а також, як і за законом 1905 р., не мали його

поклала край багатовіковому монархічному режимові династії Романових. Склалися сприятливі умови для піднесення

!

військовослужбовці, учні, молодь до 25 років, жінки та інших. До числа виборців входило лише 13% населення країни. 3.

національно-визвольного руху пригноблених народів. Почалося формування нових осередків влади. У Петрограді було

1мператор призначав половину членів Держради мав право законодавчої ініціативи і стверджував всі закони перед їх

створено Тимчасовий уряд. Його репрезентантом у Києві став Виконавчий комітет, що складався з представників

вступом в дію. Монарх міг розпустити Думу або призупинити її діяльність. Виконавча влада повністю контролювалася

міської думи, фабрикантів і заводчиків, земських діячів, ліберальної професури. Паралельно стихійно формувалися

царем, призначає членів Ради Міністрів, незалежного від парламенту. Безпосередньо керував урядом премєр-міністр. У

органи т.зв. всеросійської революційної демократії — Ради робітничих і солдатських депутатів. Як правило, вони

руках монарха залишилося вище керівництво зовнішньою політикою та армією, а також рішення про війну і мир.

перебували осторонь національно-визвольної боротьби і згодом стали формою відновлення імперії, що розпалася.

Виконавча влада також законодавчу мала ініціативу, більше того від імені премєра і міністрів могли видаватися інструкції і

Переважали в радах представники соціалістичних партій, здебільшого російських. 17 (за н. ст.) 4 за ст. ст.. березня 1917

циркуляри, які фактично обмежували чи змінювали дію законів, ухвалених парламентом. Судова влада здійснювалася від

р. у Києві виник ще один впливовий політично-координаційний центр — Українська Центральна Рада, який,

імені імператора, забезпечує їх вищим судовий орган - Сенат. Окружні суди (1-а інстанція) і судові палати (2-а інстанція)

репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р. —

обиралися: судді пожиттєво, присяжні засідателі - на певний строк на підставі майнового цензу. Селянські волосні суди

пройшов складний шлях від громадської організації до фактичного парламенту України. Рада була створена групою

продовжували діяти на старих засадах. Правовий порядок. Основними законами формально забезпечувалися свободи,

національно свідомої інтелігенції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, освітніх, кооперативних,

здобуті під час революції - Діяли Тимчасові правила про спілки, що регулювали створення профспілок; - Тимчасові

студентських та інших організацій. Головою Ради став видатний український історик, громадсько-політичний діяч М.

правила про збори та спілки; - Допускалися економічні страйки; - Скасована була попередня цензура і т.д.

Гру-шевський. Оглядом сил українства, засобом його подальшої організації став Український національний конгрес,

який проходив у Києві 19—21 квітня 1917 р. В його роботі взяли участь бл. 1500 осіб, які представляли всі губернії

України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину. Отже, конгрес був справді всеукраїнським. У прийнятій

резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній республіці Росія, а також

українізації адміністративних, господарських органів і культурного життя. Делегати конгресу визнали Центральну Раду

представницьким органом України та переобрали її головою М. Грушевського.

!