2.Особливості процесу відбудови народного господарства України
Відбудова народного господарства республіки розпочалася одразу ж після визволення з-під фашистської окупації й особливо активізувалася в повоєнний час. Відбудова в Україні мала низку особливостей, які відрізняли її від західних країн.
Насамперед суттєво відмінними були масштаби збитків, нанесених війною. У республіці на руїни було перетворено 714 міст і селищ міського типу та понад 28 тис. сіл, 16,15 тис. промислових підприємств. В Україні залишилися неушкодженими лише 19% довоєнної кількості промислових підприємств, тоді як в Італії тільки 20% було зруйновано. Значно меншими, ніж у нашій республіці, були руйнації промислового потенціалу і в інших країнах Заходу. Якщо промислове виробництво в Україні 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня, то в Італії — 30%, у Франції — 38%, а рівень англійської промислової продукції вже 1946 р. досяг 90% від рівня 1937 р.
Помітно ускладнився процес відбудови в республіці й голодом 1946—1947 pp. Викликана посухою 1946 р. загроза голоду не була своєчасно нейтралізована, а навпаки, до зими 1946—1947 pp. дедалі більше набувала рис справжнього голодомору. Суттєво погіршили ситуацію надмірно високі і нереальні плани хлібозаготівель, що мали постійну тенденцію до збільшення (у липні 1946 р. плани хлібозаготівель було збільшено з 340 до 360 млн. пудів); великі обсяги експорту хліба і продуктів тваринництва на кордон; посилилося кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які, згідно зі статтею 131 Конституції СРСР, 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу».
До літа 1947 р. в Україні було зареєстровано майже 1 млн. хворих дистрофією. Катастрофічне становище з продовольством у республіці могли врятувати державні попички зерна. Проте на неодноразові звертання першого секретаря КП(б)У М. Хрущова Сталін відповідав: «Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть, щоб ми витратили наші державні запаси». Мінімальну допомогу продовольством Україна все ж одержала, але це не могло відвернути катастрофу. У 16 східних, а також Ізмаїльській та Чернівецькій областях республіки 1946 р. померло майже 282 тис., а 1947 р. — понад 528 тис. осіб. Голод значно ускладнив і без того важкий процес відбудови. Скорочувалися трудові ресурси, треба було поповнювати капіталовкладення в сільське господарство. Негативно вплинув голод і на моральний стан суспільства, що поставило Україну в ще більш невигідні умови порівняно із західними країнами.
Характерною особливістю відбудовчих процесів у СРСР та Україні, зокрема, була опора на внутрішні ресурси і сили, а не сподівання на зовнішню допомогу. З метою зміцнення своїх позицій у Європі США після Другої світової війни проголосили «план Маршалла». Американською програмою фінансової допомоги було охоплено 16 західноєвропейських держав, яким було асигновано 1948—1952 pp. 13,3 млрд. дол. 3 ідеологічних мотивів СРСР, а під його тиском ще деякі країни Центральної і Південно-Східної Європи відмовилися від участі в «плані Маршалла».
Україна, як частина СРСР, і західні держави обрали суттєво відмінні моделі відбудовчого процесу. Якщо на Заході відбудова здійснювалася в такій послідовності: стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури (доріг, засобів зв'язку та ін.), розвиток сільського господарства та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння важкої індустрії, то в радянській економіці послідовність фаз була іншою. Ставка робилася насамперед на відновлення роботи важкої промисловості — основи воєнно-промислового комплексу, на економію та накопичення фінансів та ресурсів за рахунок сільського господарства, легкої промисловості та соціальної сфери. Процес відбудови здійснювався централізовано, на основі єдиного загальносоюзного плану. Цікаво, що у Франції теж здійснювалося державне регулювання економіки, так зване капіталістичне «програмування», але воно мало лише рекомендаційний, але не обов'язковий, як у СРСР, характер.
Економіка України, на відміну від західних країн, у повоєнний час відбудовувалася і добудовувалася не як самостійний, замкнутий і самодостатній комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того, доля республіки в обсязі загальносоюзного виробництва суттєво впала з 18% у довоєнний період до 7% 1945 р. Надалі, попри бурхливий розвиток, українська промисловість вже не зможе повернути собі місце одноосібного лідера, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, будуть розвиватися значно швидшими темпами.
Важливим чинником відбудовчих процесів в Україні була командна система. Саме вона давала змогу в короткий час мобілізовувати значні матеріальні та людські ресурси, швидко перекидати їх з одного кінця країни в інший та концентрувати на відбудові чи побудові певного об'єкта. Особливістю радянської економіки була непропорційно велика роль у ній ідеології, яка виявлялася в широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах — рухах передовиків і новаторів, соціалістичному змаганні. Якщо 1946 р. соціалістичним змаганням за дострокове виконання п'ятирічного плану та підвищення продуктивності праці було охоплено 80% робітників і службовців України, то наприкінці 1948 р. — вже 90%.
Характерною рисою стратегії радянського керівництва и процесі відбудови було повернення до довоєнної моделі розвитку народного господарства. В основі цієї моделі лежала примітивна схема індустріалізації, що спиралася на пріоритетний розвиток кількох базових галузей важкої промисловості і здійснювалася за рахунок нещадної експлуатації сільського господарства. У 1946—1950 pp. на потреби важкої промисловості було направлено 80% капіталовкладень. Це, безумовно, давало ефект у галузях, орієнтованих на воєнно-промисловий комплекс (електроенергетика, металургія, машинобудування тощо), але водночас гальмувало та деформувало процес виробництва споживчих товарів та розвиток сільського господарства.
Повоєнне село, яке фінансувалося за залишковим принципом (не більше 7% загального обсягу асигнувань), мусило виконати щонайменше три завдання: забезпечити потреби промисловості в сировині, вирішити проблему постачання міст продовольством, виростити достатню кількість сільськогосподарської продукції для експорту її країни Східної Європи. Намагаючись виконати ці широкомасштабні завдання в умовах хронічної нестачі коштів, офіційна влада практикує традиційні командні методи: посилення тиску на село, наведення жорсткого порядку — кампанія в справі ліквідації порушень колгоспного статуту (1946); прямі репресії — депортації до Сибіру «осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві» (з 1948); спроби структурної перебудови організації сільськогосподарського виробництва — політика укрупнення колгоспів (1950).
Ціною величезного напруження фізичних і духовних сил усього народу народне господарство України за короткий строк було відбудоване. У роки першої повоєнної п'ятирічки відновили роботу 22 доменні, 43 мартенівські печі й 46 прокатних станів, почали функціонувати реконструйовані металургійні заводи «Азовсталь», «Запоріжсталь», Краматорський, Єнакієвський. Крім того, промисловий потенціал республіки поповнився низкою нових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості усієї України протягом 1946—1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15% (проте, на думку сучасних фахівців, довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, п'ятій п'ятирічці (1951—1955)1. У країнах Заходу процес відбудови йшов значно швидше. Так, в Англії довоєнного обсягу промислового виробництва було досягнуто 1947 p., 1951 p. його перевищено на 31%, у Франції — 1948 р., а в Італії — 1950 р.
До кінця четвертої п'ятирічки питома вага вироблених в Україні найважливіших видів продукції промисловості в загальносоюзному обсязі становила: чавуну — 47,8%, сталі — 30,6%, прокату — 33,2%, залізної руди — 53%. У 50-х роках республіка знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Водночас значно відстає легка промисловість (1950 р. її валова продукція становила лише 79% рівня 1940 р.) і сільське господарство (відповідно — 91%).
Отже, відбудова народного господарства України суттєво відрізняється від відбудовчих процесів країн Заходу. Збитки, нанесені війною республіці, були значно більшими, ніж на Заході. Ускладнив ситуацію голод 1946— 1947 pp. Відбудова в Україні здійснювалася власними силами без зовнішньої допомоги, а західні країни активно використовували асигнування, що надавалися США відповідно до «плану Маршалла». Характерними рисами відбудовчих процесів в Україні були пріоритетний розвиток важкої промисловості, активна роль командної системи, значна заангажованість в економічній сфері ідеологічного фактора.
Голод 1946—1947 рр.
До напруженої ситуації у сільському господарстві республіки додалися дуже несприятливі кліматичні умови. Зима 1945—1946 pp. на переважній частині України була малосніжною. За свідченнями очевидців, «у результаті тривалої засухи на полях Ізмаїльщини в 1946 р. повністю загинули всі посіви озимих та ярових, а також кормові культури та дика рослинність — трава та бур'яни...» Навесні у 120 районах Харківської, Ворошиловградської (тепер Луганської), Сумської, Одеської, Миколаївської, Херсонської областей не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило 20% посівів цих культур. Весна і літо виявилися засушливими. Видова оцінка врожаю становила 3,8 центнера. Нижчою порівняно з іншими роками була врожайність картоплі, овочів, інших культур. Зовсім не рахуючись із конкретними умовами і можливостями, союзний уряд установив для України завищений план хлібозаготівель — 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його до 362 млн пудів. У свою чергу, політичне керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим не лише схвалило високі нереальні плани заготівель, а й зажадало від голів колгоспів повернути борги за минулі роки. Більше того, перед представниками районних партійних та радянських органів було поставлено завдання організувати роботу колгоспників так, щоб вони працювали щодня протягом усього світлового часу.
«Боротьба за хліб» з боку органів влади була доведена до абсурду і проводилась тими ж силовими методами, що і в 1932—1933 pp. Переважна частина колективних господарств, що потерпала від неврожаю, згідно з планом повинна була здати зерна державі більше, ніж зібрали. Щоб якось перешкодити огульному «викачуванню» хліба, відсунути примару голоду, голови колгоспів почали в масовому порядку приховувати частину врожаю. За таких умов сталінське керівництво вважало, що має справу із «саботажем» хлібозаготівель, і почало вживати репресивних заходів. Упродовж 1946 р. і першого кварталу 1947-го до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,6 тис. голів колгоспів (фактично був ув'язнений кожен 16-й керівник колективного господарства), яким інкримінувалися такі порушення, як зрив строків збирання врожаю, порушення графіків хлібопоставок, видача зерна на трудодні. Репресіям підлягали так звані «розкрадачі зерна», які згідно зі статтею 131 Конституції СРСР 1936 р. кваліфікувалися як «вороги народу». Тільки в листопаді 1946 р. за збирання колосків, кинутих після жнив у полі, на лаву підсудних потрапило 2,3 тисячі селян. Певним «стимулом» для підвищення продуктивності праці трудівників села став Указ Президії Верховної Ради СРСР від 21 лютого 1948 р. «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві й ведуть антигромадянський паразитичний спосіб життя». Указ, продубльований 20 березня 1948 р. Законом Ради Міністрів УРСР, стосувався колгоспників, що не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців, які не були членами колгоспу. Загалом на підставі «вироку про виселення» у лютому — червні 1948 р. у віддалені райони СРСР насильно депортовано 11,4 тисячі осіб.
Незважаючи на посилення репресій, план хлібозаготівель був виконаний лише на 62,5%. Неврожай та надмірні побори держави, відсутність особистих запасів продовольства у багатьох колгоспників, особливо південних областей, викликали масові захворювання на дистрофію на ґрунті недоїдання.
Ситуацію ускладнювало рішення владних структур про припинення постачання службовців, які проживають у сільській місцевості. У вересні 1946 р. у сільських місцевостях було знято з пайкового постачання хлібом понад 2,5 млн осіб, із них значна частина робітників, службовців, утриманців та дітей, які не мали інших засобів до існування, крім зарплати та продуктового набору.
Перші захворювання на дистрофію були зареєстровані у серпні 1946 р. в Ізмаїльській області. У жовтні 1946 р. захворювання на дистрофію були зафіксовані в Одеській, Херсонській, Миколаївській областях. На початок зими 1946 р. окремі випадки дистрофії були виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Ворошиловградській областях.
У зв'язку з наростанням кількості хворих Рада Міністрів УРСР 4 грудня 1946 р. ухвалила рішення про надання допомоги дітям південних областей України. В Одеській, Херсонській, Ізмаїльській та Миколаївській областях було організовано одноразове харчування для 151 тис. дітей, понад 20 харчових станцій та 26 дитячих будинків.
Прикметно, що до лютого 1947 р. захворювання на дистрофію не підлягало статистичній звітності. Міністерство охорони здоров'я зважало лише на окремі донесення з місць, на основі яких інформувало уряд та ЦК КП(б)У. Лише 21 січня 1947 року Рада міністрів УРСР зобов'язала обласні управління охорони здоров'я здійснювати необхідний облік хворих на дистрофію і регулярно надсилати інформацію до Києва. Вже на 10 лютого 1947 р. (за неповними даними) у республіці було зареєстровано 158 тисяч випадків захворювань на дистрофію. Як стверджували завідуючі обласних управлінь охорони здоров'я, кількість хворих на дистрофію щодня зростала. Так, на 22 лютого 1947 р. кількість хворих по областях УРСР становила 448 345 осіб.
Бентежила лікарів і тенденція до зростання випадків дистрофії третьої стадії зі смертельними наслідками. Тільки за 2 дні — 11 та 12 лютого до лікарень Одеси було доставлено 112 осіб із тяжкою стадією дистрофії, із них 11 померли.
За підрахунками Одеського облвідділу охорони здоров'я 15—20% населення області наприкінці зими 1947 р. перебували на межі дистрофії. Про майже 15% сільського населення, ураженого дистрофією, ішлося у повідомленнях із Київщини. У донесенні секретаря Дніпропетровського обкому КП(б)У П. Найдьонова на адресу першого секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича вказувалось на «тривожне становище» у містах Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Кривому Розі, Нікополі, Павлограді, П'ятихатках, різке зростання кількості смертельних випадків від дистрофії: січень — 220 осіб, лютий — до 750 осіб, за 25 днів березня — 864 особи.
Проте найбільш складна ситуація виникла в Ізмаїльській області. Інформуючи М. Хрущова про ситуацію в Ізмаїльській області, секретар обкому КП(б)У С. Тарасов 5 лютого 1947 р. писав: «Продовольче становище залишається, як і раніше, важким. Ми організовуємо громадське харчування, виготовлення кінської ковбаси, продаж комерційного хліба на селі... Більшість селян не мають можливості купувати комерційний хліб, гарячу їжу та кінську ковбасу через нестачу грошей. Таких селян в області є понад 100 тисяч чол., а видану продовольчу позику вони вже з'їли... За даними облздороввідділу вже зараз в області померло від виснаження 1418 осіб. Крім того, у нас в області мають місце дуже важкі випадки. В Болградському районі мають місце 2 випадки, в Саратському — 3 випадки та в Ренійському — 1 випадок людоїдства».
Особливо непокоїв керівництво області сплеск кримінальної злочинності в регіоні. За оперативними даними органів Управління МВС Ізмаїльської області суспільно небезпечні дії в Белградському районі в IV кварталі порівняно з III кварталом 1946 р. зросли на 137,5%, Кілійському — на 136%, Лиманському — на 200%, Тузловському — на 172%, Ренійському — втричі, Татарбунарському — у 2,5 раза, Саратському — удвічі, по місту Білгород-Дністровському — удвічі. Крадіжки продовольства, збройні пограбування, убивства змусили керівництво Управління МВС по Ізмаїльській області залучити до цілодобової патрульної служби увесь склад МВС, прикордонних військ, бригад сприяння міліції, а також забезпечити сторожову охорону на важливих об'єктах гладкоствольними рушницями та боєприпасами.
Проте місцева політична еліта у цей період, як свідчать архівні документи, більше переймалася підготовкою до виборів до Верховної Ради УРСР та «політико-моральним станом» жителів республіки. Зростання опозиційних настроїв серед різних верств населення ілюструють надписи антирадянського змісту, зроблені анонімними особами на бюлетенях у день виборів до Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 p.: «Побільше хліба, потім буду голосувати»; «Усе одно життя не буде. Голосую проти, голодний два дні»; «Мудрий політик, — подумай про спасіння українського народу від голоду»; «Голосую проти голоду та злиднів».
На небезпечні явища, які простежувалися в Україні наприкінці зими 1947 p., звертав увагу партійного керівництва республіки й міністр охорони здоров'я УРСР Кононенко. У службовій записці «Про масову захворюваність дистрофією населення УРСР і необхідні дії по попередженню смертності» від 22 лютого 1947 р. він повідомляв: «У лікарні м. Києва з вокзалу надходить щоденно більше 10-ти дистрофіків, яких знімають із потягів. Число дітей-підкидьків зростає повсюдно. Усі будинки дитини перевантажені... Незважаючи на крайню потребу госпіталізувати хворих, у сільських місцевостях їх госпіталізувати не можна, так як сільські лікарні не забезпечуються гарантованим постачанням і необхідних продуктів не отримують».
Разом з тим керівник відомства висловлював прогноз щодо неухильного зростання числа хворих на дистрофію, особливо у квітні 1947 р. З метою недопущення гуманітарної катастрофи, «для рятування життів сотень тисяч людей» Міністерство охорони здоров'я УРСР пропонувало вжити «термінових заходів у державному масштабі».
Серед невідкладних заходів для припинення дистрофії Міністерство охорони здоров'я зазначало: збільшення продовольчої позики колгоспам, першочергову допомогу в харчуванні тих, хто особливо потребував її; забезпечення гарантованим продпостачанням сільських лікарень, дитячих садків, ясел; розширення мережі дитячих будинків Міністерства освіти; організацію безкоштовного (за рахунок держави) харчування сільського населення.
Тривожні сигнали про поширення голоду, які надходили від міністерств і відомств, спонукали вище політичне керівництво республіки прийняти низку спеціальних постанов та рішень. Відповідно до постанов Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 13 лютого 1947 р. «Про упорядкування постачанням цільним молоком лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я» дещо зросло забезпечення потреб у молоці дитячих лікарень, ясел, молочних кухонь. Постанова Ради Міністрів УРСР від 26 лютого 1946 р. «Про додаткові заходи по наданню допомоги харчуванням населенню областей, які постраждали від засухи» передбачала виділення для 14 найбільш уражених дистрофією областей продовольчі фонди та асигнування для харчування 266 тис. чоловік.
Однак розроблені в центрі та на місцях заходи не запобігли захворюванням на дистрофію серед населення. За даними лікувальних установ за період лютого — першої декади травня 1947 р. було зареєстровано близько 1 млн випадків захворювань на дистрофію.
Катастрофічна ситуація в аграрному секторі наприкінці 1946 — на початку 1947 pp. спонукала М. Хрущова та інших керівників республіки неодноразово звертатися до союзного уряду з проханням надати Україні негайну продовольчу допомогу. Після лютневого пленуму ЦК ВКП(б) 1947 р. така допомога у вигляді позики — 60 тис. тонн продовольства — була надіслана колгоспам України. Й. Сталін був невдоволений «безпорадністю» М. Хрущова, тому його було усунуто з посади першого секретаря ЦК КП(б)У, а керівником республіки призначено Л. Кагановича. Проводячи жорстку репресивну хлібозаготівельну політику, новий лідер партійної республіканської організації разом з Головою Ради Міністрів УРСР М. Хрущовим уже в жовтні 1947 р. доповідали Сталіну, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 101,3%». Таким чином, шляхом вилучення з колективних господарств зерна, ціною голоду в Україні верховоди Кремля прагнули посилити позиції СРСР у світі як потужної мілітаристської держави та забезпечити через «інтернаціональну допомогу» лояльність країн «соціалістичного табору» (у той час, коли населення потерпало від голоду, хліб експортували до дружніх СРСР країн «народної демократії» — Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини).
Проте плани четвертої п'ятирічки в сільському господарстві залишилися невиконаними. Загалом валова продукція сільськогосподарського виробництва в 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Не було повністю відновлено поголів'я корів, коней, овець. Колгоспи та радгоспи продовжували працювати нерентабельно. З метою ліквідації збитковості сільського господарства в 1953 р. за пропозицією економістів почалося підвищення цін на сільськогосподарську продукцію. Це дещо поліпшило становище українського селянства. На селі з'явилися нові зразки сільськогосподарської техніки, поліпшилась енергооснащеність виробничого процесу. Однак темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості і не задовольняли потреб радянських громадян у предметах споживання.
І все ж таки завдяки титанічним зусиллям населення республіки на початку 1950-х років труднощі воєнного лихоліття в Україні були подолані.
Радянізація західних областей України
Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкою причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесом відбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевого населення та ін.
Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п'ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.
Процес індустріалізації у «возз'єднаних» землях мав свої особливості.
По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).
По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробному або напівпереробному вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.
По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава—Київ, а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.
Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під час перетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.
Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це, глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії .Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцеві працівники становили тільки 12,1%.
Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. — 1762, 1949 р. — 6098, 1950 р. — 7190 (колгоспи об'єднували за одними джерелами 93%, за іншими — 98% селянських господарств).
На початку 50-х років суцільна колективізація в західноукраїнських землях була в основному завершена. І хоча з високих трибун і в офіційних державних та партійних постановах неодноразово наголошувалося на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, застерігалося проти надмірної поспішності, па практиці домінували форсовані темпи і примус. Ситуація ускладнювалася і тим, що колективізація здійсню-Ішлася без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними методами здійснення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.
Щоб остаточно зламати опір нововведенням з боку західноукраїнського населення, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника національно-визвольної боротьби, зв'язуючу ланку між західноукраїнським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широкорозгалуженою структурою. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.
Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 p.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один з представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.
Проте вже в середині березня 1945 р. з'являється детальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: «Со всеми мероприятиями согласен И. Сталин». Діючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено арешти серед монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис. осіб.
При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький, що мала на меті розрив унії з Римом та возз'єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. 8—10 березня 1946 р. «ініціативна група» скликала Собор у Львові в храмі св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква «возз'єднувалася» з Російською православною церквою.
За таким самим сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році було вчинено замах (влаштовано автокатастрофу) на мукачівського українського єпископа Г. Ромжу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-католицькі церкви в Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув'язнення 50 священиків. Наслідком усіх цих акцій було урочисте проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархатом «добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз'єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.
Операція «Вісла» — це завершальний етап процесу переселення українського населення із території Закерзоння (Лемківщина, Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня 1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення та урядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало в Закерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабну міграцію можна поділити на три етапи:
І етап — «добровільне переселення» (вересень 1944 — серпень 1945 р.). У цей період по селах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР та Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі не поспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вони боялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в Західній Україні наприкінці 30-х — на початку 40-х років. Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди, господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чи боявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня 1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.
II етап — «насильницька депортація» (вересень 1945 — серпень 1946 p.). З другої половини 1945 р. добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процес нелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму, на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українців залишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочатку інструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабували та палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих жорстоких дій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися в УРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги в прискоренні масової депортації населення». Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіям примусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. У разі відмови українців від переселення планувалося примусове відселення їх у глиб Польщі, за ріку Сян. Процес відселення супроводжувався вбивствами, пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничних станціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.
Акція насильницької депортації, що розпочалася у вересні 1945 p., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР було переселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння.
III етап — «операція «Вісла» (квітень — липень 1947 p.). Формальним приводом для початку цієї репресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПА заступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевського. Одразу після цієї події польським керівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішаних українсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя) і поселення їх у так званих повернутих західних та північних районах з обов'язковим розпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становили основний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою на міждержавному рівні— під час її проведення відділи НКВС та чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними, депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, а вбито понад 650 осіб.
Отже, у середині 40-х років українське населення Закерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946 р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттю операції «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі від автохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенців у польському середовищі.