31.Монастирі – культурні осередки України

Процес формування української народності розпочався ще в епоху Київської Русі на основі слов'янських племен Придніпров'я і Придністров'я. Елементи української мови помітні вже в літописах XI ст. Вперше Україна як поняття певної території зустрічається в літописах XII ст. Зміцнення економічних зв'язків між землями та їх політичне єднання було основою утворення українського етносу, виникнення притаманних йому особливостей господарського життя, побуту, мови, культури й мистецтва. Щоб зберегти свою етнічну та національно-культурну самобутність українцям довелося витримати тривалу боротьбу проти завойовників. Ці несприятливі умови були причиною консолідації і вже з XIV ст. українська народність виступає як окрема етнічна спільність.

Формування української народності супроводжувалося створенням самобутньої архітектури, її розвиток у XIV — 1-й половині XVI ст. відбувався в складних і несприятливих історичних умовах.

У цей період простежується повільний, але невпинний культурний розвиток, зростання самосвідомості українського народу, проникнення та поглиблення гуманістичних ідей. У XV — на початку XVI ст. в Західній Україні з'явилися передумови створення національно-релігійних і громадських організацій українських православних міщан (братств), які пізніше відіграли значну роль у боротьбі проти національних і релігійних утисків.

Світосприйняття людини середньовіччя ґрунтувалося на уявленні про світ як про замкнений простір та на принципі ієрархічності. Це виражалося у вченнях про ступінчастість і спіралі розвитку, про коло — Всесвіт — та про систему концентричних кіл — небесних сфер. Звідси походив критерій виділення та оцінення різних сфер концентричного світу щодо їх близькості до центру, тобто до Творця. Архітектура це проявила в структурі ансамблів і певною мірою міст, де дитинець (кремль) трактувався як центральне ядро забудови. У створенні монастирських ансамблів та в культовому будівництві ідея концентричності відображалася в центральному місцеположенні монастирського собору (церкви) — найважливішої за ідеологічним значенням будівлі ансамблю. Розміщення інших споруд (келій, господарчих будівель, огорожі) тяжіло до системи концентричних фігур, умовно — до кола.

Панівною ідеологією в епоху феодалізму була релігія, що й зумовило широке будівництво храмів за певними канонами. В організації внутрішнього простору храму також закладався принцип центричності. Найсвятішим місцем, центром був престол у вівтарі. Першому колу відповідав основний простір церкви, призначений для парафіян, наступним — притвори та паперть[4, c. 232-233].

Через особливості історичного розвитку різні види українського мистецтва, насамперед архітектура, були пов'язані зі східною й західною середньовічною європейською культурою. Зберігаючи давньоруські традиції, українська архітектура не втратила своїх самобутніх рис. Одночасно в ній відбивалися зміни, зумовлені подальшим розвитком суспільства, новими поглядами на мистецтво, економічними й культурними контактами. Збагаченню архітектури України завдяки новим досягненням будівельної техніки та розвитку засобів художньої виразності сприяли культурний обмін і сталі зв'язки між народами, які входили до складу Великого князівства Литовського, Польщі, Молдавії, Угорщини, Московії.

Муляри, теслі, сницарі, як і інші ремісники, об'єднувалися в цехи, які відігравали значну роль у розвитку архітектурної справи. Вступ до цеху був дуже обмеженим. Навчання майстра-муляра провадилось характерними для епохи феодалізму методами: учень, оволодівши певною сумою знань і практичними навичками, ставав підмайстром, а досягнувши високого рівня, отримував звання майстра. Підмайстер повинен був мати кошти на організацію власної майстерні, оплату вступних внесків тощо. Польський уряд провадив дискримінаційну політику щодо українських ремісників, видаючи декрети, за якими їм заборонявся або обмежувався вступ до певного цеху: мати міське право, володіти нерухомістю і належати до певної релігійної общини. Відомо, що в XVI ст. будівельний цех у найбільшому місті тогочасної України — Львові — складався переважно з італійських майстрів.

У XIV — на початку XVI ст. на всій території України в будівництві переважали місцеві матеріали — дерево, природний камінь, цегла. Найпоширенішим залишалось дерево. Порівняно з давньоруським періодом у дерев'яному будівництві суттєвих змін не сталося. Не кажучи вже про житло, дерево застосовували при спорудженні храмів, оборонних споруд, палаців. Про розпланування й зовнішній вигляд дерев'яних палаців можна скласти уявлення лише на основі документальних джерел. Ці багатозрубні, значні за розмірами, одно-або двоповерхові будівлі часто пристосовувались до оборони. Дах був складчастий, критий ґонтом, іноді — чотирисхилий з заломом. Стіни ззовні та зсередини були потиньковані й побілені.

Оборонні споруди складалися зі стін і башт. Найархаїчніша конструкція оборонної стіни — частокіл зі щільно поставлених дубових або соснових, загострених угорі, колод. Складнішу конструкцію означено терміном "паркан в слупи", але найчастіше — "паркан у дві стіни", тобто дві паралельні рублені стіни з'єднувались між собою під прямим кутом короткими поперечними стінами, утворюючи кліті (комори або городні). Над городнями, на їх стелі розташовувався бойовий хід із заборолами та підсябиттям. Башти та в'їзна брама були рублені, дво- та триярусні, квадратні, прямокутні або шестикутні в плані. Увінчував їх критий ґонтом намет, часто — з флюгером. Башти мали стрільниці, розраховані на фронтальний, іноді — на фланговий обстріл. З протипожежною метою дерев'яні укріплення ззовні часто були "глиною обліплені".

У техніці мурування з каменю (вапняку, пісковику) змінюється вид будівельного розчину. Поступово зникає цем’янка, натомість застосовуються домішки піску та подрібненого деревного вугілля. Значних змін зазнав штучний будівельний матеріал з кераміки — замість давньоруської плінфи з 2-ї половини XIII ст. в Україні використовується брускова цегла. На XIV — початок XVI ст. при падає надзвичайна різноманітність її за кольором та розмірами, які коливаються в межах від 5x9x24 до 10x18x32 см. Це пояснюється примітивними умовами виробництва, а також тим, що розмір цегли був похідним від ліктя — міри досить неточної.

Характерною системою мурування з каменю й цегли при великій товщині мурів є тришарове, яке складається з двох лицьових поверхонь та забудування між ними. Ці поверхні утворювались із майже однакових каменів порівняно правильної форми, а з цегли — системою, відомою за назвою як готична (ланцюжкова, хрестова). Таке мурування було поширене в Україні, Білорусі, Литві, Польщі, Московії та в країнах Західної Європи. В оборонних спорудах у товщу мурів на кількох рівнях закладали своєрідну арматуру — дерев'яні перев'язі. Наявність перев'язей сприяла передаванню сили ударів від пороків і ядер на більшу площу, отже, вони збільшували опірність мурів.

Широке використання цегли збагатило арсенал конструкцій склепінь. Крім півциркульних з розпалубками та без них, застосовувалися хрестові склепіння, а під впливом готики — в храмах, особливо в костелах, стрілчасті й зірчасті на нервюрах різного малюнка та складності. Стрілчастої форми набувають перемички вікон, порталів та арок в інтер'єрах[2, c. 152-154].

Як і в попередні часи, основним фактором при заснуванні міст залишався оборонний. Його доповнювали та формували специфіку низки міст ремісничий і торговий чинники. Характерною особливістю є заснування багатьох нових міст, переважно на Правобережжі. Тут з'явилося принципово нове явище — регулярне розпланування, пов'язане з запровадженням Магдебурзького права. Невідомим досі було і створення міст за заздалегідь складеною розпланувальною схемою. У центрах найзначніших міст західного регіону сформувалася нова щільнолінійна периметральна забудова кварталів.

В оборонному будівництві на цей період припадає інтенсивний процес модернізації фортифікацій, пов'язаний з поширенням та удосконаленням вогнепальної зброї, виробленням нової концепції оборони. Змінюється принцип розміщення башт стосовно оборонних мурів; їх відрізки стають прямолінійнішими, з'являється новий тип башти — бастея. Створюються передумови для сприйняття ідеї регулярної в плані фортеці, що відповідає новим вимогам оборони.

У відповідь на сувору, повну воєн і нападів історичну ситуацію сформувався своєрідний тип оборонного комплексу — монастир-фортеця та тип храму, пристосованого до оборони. На відміну від давньоруського періоду, на Правобережжі з'явилася велика кількість приватних замків.

У культовому будівництві даний період характеризується появою нових типів мурованих монументальних храмів — костелів, синагог, мечетей.

Під впливом західних сусідів — Литви та Польщі — на західних теренах України з'явилися споруди, де творчо застосовано елементи готичної архітектури.

Разом з тим, у засвоєнні готичних архітектурних форм помітне значне відставання. Взірцями для наслідування служили ранньоготичні архаїчні будівлі, які краще відповідали конкретним місцевим умовам. Поєднання їх з традиційною розпланувально-просторовою структурою призвело до несподіваних результатів і дало змогу створити яскраві самобутні будівлі. Це явище мало локальний характер, найповніше воно проявилось у монументальних храмах XIV—XV ст. волинської архітектурної школи.

У житловому будівництві також з'являється новий тип споруд — міська мурована кам'яниця, зумовлена новим етапом розвитку суспільних відносин[2, c. 32-33].