философия

Макиавелли Государь Глава XVII

Каждый государь желал бы прослыть милосердным, а не жестоким, однако следует остерегаться злоупотребить милосердием. что лучше: чтобы государя любили или чтобы его боялись? Говорят что лучше всего, когда боятся и любят одновременно; однако любовь плохо уживается со страхом, поэтому если уж приходится выбирать, то надежнее выбрать страх. Ибо люди неблагодарны и непостоянны, склонны к лицемерию и обману, их отпугивает опасность и влечет нажива: пока ты делаешь добро, они твои всей душой, но когда у тебя явится в них нужда, они тотчас от тебя отвернуться. И худо придется тому государю, который не примет никаких мер на случай опасности. Дружбу, которая дается за деньги, можно купить, но нельзя удержать, чтобы воспользоваться ею в трудное время. Люди меньше остерегаются обидеть того, кто внушает им любовь, нежели того, кто внушает им страх, ибо любовь поддерживается благодарностью, которой люди, будучи дурны, могут пренебречь ради своей выгоды, тогда как страх поддерживается угрозой наказания, которой пренебречь невозможно. Однако государь должен внушать страх таким образом, чтобы, если не приобрести любви, то хотя бы избежать ненависти, ибо вполне возможно внушить страх без ненависти. Чтобы избежать ненависти, государю необходимо воздерживаться от посягательств на имущество граждан и подданных и на их женщин. Даже когда государь считает нужным лишить кого-либо жизни, он может сделать это, если налицо подходящее обоснование и очевидная причина, но он должен остерегаться посягать на чужое добро, ибо люди скорее простят смерть отца, чем потерю имущества. Тем более что причин для изъятия имущества всегда достаточно и если начать жить хищничеством, то всегда найдется повод присвоить чужое, тогда как оснований для лишения кого-либо жизни гораздо меньше и повод для этого приискать труднее. Но когда государь ведет многочисленное войско, он тем более должен пренебречь тем, что может прослыть жестоким, ибо, не прослыв жестоким, нельзя поддержать единства и боеспособности войска. Любят государей по собственному усмотрению, а боятся по усмотрению государей, поэтому мудрому правителю лучше рассчитывать на то, что зависит от него, а не от кого-то другого; важно лишь ни в коем случае не навлекать на себя ненависти подданных.

Макиавелли Государь Глава XVIII

Похвальна в государе верность данному слову, прямодушие и неуклонная честность. Однако, великие дела удавались лишь тем, кто не старался сдержать данное слово и умел, кого нужно, обвести вокруг пальца; такие государи в конечном счете преуспели куда больше, чем те, кто ставил на честность. С врагом можно бороться законами и силой. Первый способ присущ человеку, второй зверю. Государю приходится прибегать к обеим способам. Из всех зверей пусть государь уподобится двум: льву и лисе. Лев боится капканов, а лиса волков, следовательно, надо быть подобным лисе, чтобы уметь обойти капканы, и льву, чтобы отпугнуть волков. Тот, кто всегда подобен льву, может не заметить капкана. Разумный правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию, если это вредит его интересам или если отпали причины, побудившие его дать обещание. Такой совет был бы недостойным, если бы люди честно держали слово, но люди, будучи дурны, слова не держат, поэтому и ты должен поступать с ними так же. А благовидный предлог нарушить обещание всегда найдется. Государь должен уметь переменить направление, если события примут другой оборот или ветер фортуны задует в другую сторону, по возможности не удаляться от добра, но при надобности не чураться и зла. Государь должен бдительно следить за тем, что срывается с его языка. Пусть тем, кто видит его и слышит, он предстает как само милосердие, верность, прямодушие, человечность и благочестие. Ибо люди большей частью судят по виду, так как увидеть дано всем, а потрогать руками немногим. Каждый знает, каков ты с виду, немногим известно, каков ты на самом деле, но эти последние не посмеют оспорить мнение большинства. О действиях государей в суде не спросишь. Какие бы средства ни употребил государь для сохранения власти, их всегда сочтут достойными и одобрят, ибо чернь прельщается видимостью, в мире же нет ничего, кроме черни, и меньшинству в нем не остается места, когда за большинством стоит государство. Если государь, проповедуя мир и верность, последует тому, что проповедует, то быстро лишится могущества и государства.

Макиавелли Государь Глава XIX

Главной причиной гибели императоров была либо ненависть к ним, либо презрение. Ненависть государи возбуждают хищничеством и посягательством на добро и женщин своих подданных. Ибо большая часть людей довольна жизнью, пока не задеты их честь или имущество. Презрение государи возбуждают непостоянством, легкомыслием, изнеженностью, малодушием и нерешительностью. В каждом действии государь должен являть великодушие, бесстрашие, основательность и твердость. Решение дел подданных должны быть бесповоротными, и мнение о нем должно быть таково, чтобы никому не могло прийти в голову, что можно обмануть или перехитрить государя. Если к государю будут относиться с почтением, то врагам труднее будет напасть на него или составить против него заговор. С внешней опасностью можно справиться при помощи хорошего войска и хороших союзников; причем тот кто имеет хорошее войско, найдет и хороших союзников. А когда снаружи мир, то единственное, чего следует опасаться, это тайные заговоры. На стороне заговорщика страх, подозрение, боязнь расплаты; на стороне государя величие власти и вся мощь государства; так что если к этому присоединяется народное благоволение, то едва ли кто-нибудь осмелится составить заговор.

Макиавелли Государь Глава XX

Одни государи, чтобы упрочить свою власть, разоружали своих подданных, другие в завоеванных городах поддерживали раскол среди граждан; одни намеренно создавали себе врагов, другие предпочли добиваться их расположения; одни воздвигали крепости, другие разрушали их до основания. Которому из этих способов следует отдать предпочтение, сказать трудно, не зная, каковы были обстоятельства в тех государствах, где принималось то или иное решение. Лучшая из всех крепостей не быть ненавистным народу: какие крепости ни строй, они не спасут, если ты ненавистен народу, ибо когда народ берется за оружие, на подмогу ему всегда явятся чужеземцы. В наши дни от крепостей никому не было пользы, нельзя укрыться от восставшего народа. Куда надежнее не возводить крепости, а постараться не возбудить ненависти народа. Я одобрю и тех, кто строит крепости, и тех, кто их не строит, но осуждаю всякого, кто, полагаясь на крепости, не озабочен тем, что ненавистен народу.

Макиавелли Государь Глава XXI

Ничто не может внушить к государю такого почтения, как военные предприятия и необычайные поступки. Государь должен постоянно обдумывать и осуществлять великие замыслы, держа в постоянном восхищении и напряжении своих подданных, поглощено следящих за ходом событий. Все эти предприятия должны вытекать одно из другого, чтобы некогда было замышлять что-то против самого государя. Необычайные распоряжения внутри государства способствуют величию государя. Государь должен также выказывать себя покровителем дарований, привечать одаренных людей, оказывать почет тем, кто отличился в каком-либо ремесле или искусстве. Он должен побуждать граждан спокойно предаваться торговле, земледелию и ремеслам, чтобы одни благоустраивали свои владения, не боясь, что эти владения у них отнимут, другие открывали торговлю, не опасаясь, что их разорят налогами; более того, он должен располагать наградами для тех, кто заботится об украшении города или государства. Он должен также занимать народ празднествами и зрелищами, уважая цехи, или трибы, на которые разделен всякий город; государь должен участвовать иногда в их собраниях и являть собой пример щедрости и великодушия, но при этом твердо блюсти свое достоинство и величие, каковые должны присутствовать в каждом его поступке.

Макиавелли Государь Глава XXII

Об уме правителя первым делом судят по тому, каких людей он к себе приближает. Если государя окружают люди преданные н способные, то можно быть уверенным в мудрости государя, ибо он умел распознать их способности и удержать их преданность.

Макиавелли Государь Глава XXIII

От одного важного обстоятельства трудно уберечься правителям, если их не отличает особая мудрость и знание людей. Я имею в виду лесть и льстецов, которых во множестве приходится видеть при дворах государей, ибо люди так тщеславны и так обольщаются на свой счет, что с трудом могут уберечься от этой напасти. Но беда еще и в том. что когда государь пытается искоренить лесть, он рискует навлечь на себя презрение. Ибо нет другого способа оградить себя от лести, как внушить людям, что, если они выскажут тебе всю правду, ты не будешь на них в обиде. Но если каждый сможет говорить тебе правду, тебе перестанут оказывать должное почтение. Поэтому благоразумный государь должен избрать нескольких мудрых людей, им одним предоставить право высказывать все, что они думают, но только о том, что ты сам спрашиваешь и ни о чем больше; однако выслушав ответы, решение принимать самому и по своему усмотрению. На советах с каждым из советников надо вести себя так, чтобы они безбоязненно высказывались; но вне их никого не слушать, а прямо идти к намеченной цели и твердо держаться принятого решения. Кто действует иначе, тот либо поддается лести, либо, выслушав разноречивые советы, часто меняет свое мнение, чем вызывает неуважение подданных.

Макиавелли Государь Глава XXIV

Доблесть куда больше привлекает людей, чем древность рода. Ведь люди гораздо больше заняты сегодняшним днем, чем вчерашним, и если в настоящем обретают благо, то довольствуются им и не ищут другого. Они горой станут за нового государя, если сам он будет действовать надлежащим образом. И двойную славу стяжает тот, кто создаст государство и укрепит его хорошими законами и добрыми примерами; так же как двойным позором покроет себя тот; кто, будучи рожден государем, по неразумию лишится власти.

Макиавелли Государь Глава XXV

Судьба распоряжается лишь половиной всех наших дел, другую же половину она предоставляет самим людям. Нам приходится видеть, как некоторые из государей, еще вчера благоденствовавшие, сегодня лишаются власти, хотя, как кажется, не изменился ни весь склад их характера, ни какое-либо отдельное свойство. Объясняется это следующими причинами: сохраняют благополучие те, чей образ действий отвечает особенностям времени, и утрачивают благополучие те, чей образ действий не отвечает своему времени. Люди действуют по-разному, пытаясь достичь богатства и славы: один действует осторожностью, другой натиском; один силой, другой искусством; один терпением, другой жестокостью, и каждого его способ может привести к цели. Но иной раз мы видим, что хотя оба действовали одинаково, только один из двоих добился успеха, и наоборот, каждый действовал по-своему: оба в равной мере добились успеха. Зависит это от того, что один образ действий совпадает с особенностями времени, а другой не совпадает. Если время и обстоятельства складываются благоприятно, государь процветает, но стоит времени и обстоятельствам перемениться, как процветанию его приходит конец, ибо он не переменил своего образа действий. И нет людей, которые умели бы к этому приспособиться, как бы они ни были благоразумны. Во-первых, берут верх природные склонности, во-вторых, человек не может заставить себя свернуть с пути, на котором он до того времени неизменно преуспевал. Если бы его характер менялся в лад с временем и обстоятельствами, благополучие его было бы постоянно. Фортуна непостоянна, а человек упорствует в своем образе действий, поэтому, пока между ними согласие, человек пребывает в благополучии, когда же наступает разлад, благополучию его приходит конец.

Макиавелли Государь Глава XXVI

Где благоприятны условия, там трудности отступают.  Бог не все исполняет сам, дабы не лишить нас свободной воли и причитающейся нам славы. Та война справедлива, которая необходима, и то оружие священно, на которое единственная надежда. P.S. Это было всей книги Макиавелли Государь краткое содержание, всех её двадцати шести глав.  Возможно, прочитав книгу кратко, кто-то захочет прочесть ее в полном объеме. Книга интересна обилием исторических примеров и фактов, к тому же она является маленькой брошюрой, а не толстым фолиантом. И написана книга весьма простым и доходчивым языком.

иколо Макиавелли -- его светлости Лоренцо деи Медичи

Обыкновенно, желая снискать милость правителя, люди посылают ему в дар

то, что имеют самого дорогого, или чем надеются доставить ему наибольшее

удовольствие, а именно: коней, оружие, парчу, драгоценные камни и прочие

украшения, достойные величия государей. Я же, вознамерившись

засвидетельствовать мою преданность Вашей светлости, не нашел среди того,

чем владею, ничего более дорогого и более ценного, нежели познания мои в

том, что касается деяний великих людей, приобретенные мною многолетним

опытом в делах настоящих и непрестанным изучением дел минувших. Положив

много времени и усердия на обдумывание того, что я успел узнать, я заключил

свои размышления в небольшом труде, который посылаю в дар Вашей светлости. И

хотя я полагаю, что сочинение это недостойно предстать перед вами, однако же

верю, что по своей снисходительности вы удостоите принять его, зная, что не

в моих силах преподнести вам дар больший, нежели средство в кратчайшее время

постигнуть то, что сам я узнавал ценой многих опасностей и тревог. Я не

заботился здесь ни о красоте слога, ни о пышности и звучности слов, ни о

каких внешних украшениях и затеях, которыми многие любят расцвечивать и

уснащать свои сочинения, ибо желая, чтобы мой труд либо остался в

безвестности, либо получил признание единственно за необычность и важность

предмета. Я желал бы также, чтобы не сочли дерзостью то, что человек низкого

и ничтожного звания берется обсуждать и направлять действия государей. Как

художнику, когда он рисует пейзаж, надо спуститься в долину, чтобы охватить

взглядом холмы и горы, и подняться в гору, чтобы охватить взглядом долину,

так и здесь: чтобы постигнуть сущность народа, надо быть государем, а чтобы

постигнуть природу государей, надо принадлежать к народу.

Пусть же Ваша светлость примет сей скромный дар с тем чувством, какое

движет мною; если вы соизволите внимательно прочитать и обдумать мой труд,

вы ощутите, сколь безгранично я желаю Вашей светлости того величия, которое

сулит вам судьба и ваши достоинства. И если с той вершины, куда вознесена

Ваша светлость, взор ваш когда-либо обратиться на ту низменность, где я

обретаюсь, вы увидите, сколь незаслуженно терплю я великие и постоянные

удары судьбы.

НАВАЛА МАС ⁽¹⁾

Існує факт, який - на добро чи на зло - важить найбільше в сучасному громадському житті Європи. А саме - в суспільстві маси взяли повну владу. А що маси, з своєї природи, не повинні та й не здатні керувати власним буттям, а ще менше правити суспільством, то це значить, що Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка лише може охопити народи, держави чи культури. Такі кризи не раз бували в історії. їх ознаки й наслідки відомі. Так само відома їх назва. Це - бунт мас.

Щоб зрозуміти цей грізний факт, треба насамперед умовитись, що таким словам як «бунт», «маси», «суспільна влада» тощо - невільно надавати суто політичного значення. Громадське життя не тільки політичне, але рівно ж - і то в першій мірі - інтелектуальне, моральне, господарське, релігійне; воно охоплює всі колективні звичаї, включно з модою і способом розваги.

Може, ми найкраще підійдемо до цього історичного явища, якщо пошлемося на зоровий досвід, підкреслюючи таку рису нашого віку, яку можна бачити на власні очі.

її легко сформулювати, та не заналізувати. Я її зву явищем накопичення, «пересиченням». Міста повні людей. Доми повні пожильців. Готелі повні гостей. Поїзди повні подорожніх. Кав'ярні повні публіки. Про-менади повні перехожих. Приймальні славних лікарів повні хворих. Вистави, хіба що вони занадто невчасні, повні глядачів. Пляжі повні купальників. Питання, яким раніше ніхто не журився, стає майже постійно проблемою, а саме: де знайти місця? [15]

Оце все. Чи в сучасному житті існує факт простіший, явніший і звичніший? Проламаймо ж тепер тривіальну поверхню цього спостереження: із здивуванням ми побачимо, що звідти б'є несподіваний струмінь, в якім біле світло дня розбивається на рясну гаму кольорів.

Що ж ми бачимо й що нас так дивує? Ми бачимо, що юрба, як така, володіє приміщеннями та знаряддями, що їх витворила цивілізація. Але зараз розсудок нам підказує, що тут не було чому дивуватись. Що ж, хіба це не ідеально? В театрі місця є на те, щоб їх займати; отже, на те, щоб зала була повна. Для того й у поїзді - сидіння, а в готелі - кімнати. Так, нема сумніву. Але річ у тому, що раніше ці заклади чи засоби комунікації не бували повні, а тепер вони кишать від людей, ще й назовні лишаються охочі ними користуватись. Хоч цей факт логічний і природний, годі перечити, що раніше цього не бувало, а тепер навпаки; отже, відбулася зміна, постала новизна, яка, принаймні на першу мить, виправдує наше здивування.

Дивуватися, подивляти - це початок розуміння. Це розвага й розкіш, властиві інтелектуалові. Його професійна риса - дивитися на світ розплющеними в подиві очима. Все на світі дивне й чудове для широко відкритих зіниць. Дивуватися - це насолода, що не дана футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ у безнастаннім охмелінні візіонера. Його властивість - це здивовані очі. Тому античні народи надали Мінерві сову, птаха із завжди засліпленими очима.

Накопичення, пересичення раніше не були звичайним явищем. Чому ж воно звичайне тепер?

Складові частини цих юрб не виринули з небуття. Приблизно стільки ж людей існувало п'ятнадцять років тому. По війні здавалося, що ця кількість повинна бути менша. Аж тут ми натрапляємо на першу важливу точку. Одиниці, що утворюють ці юрби, існували раніше, але не як юрба. Розпорошені по світі малими групами чи самотні, вони, очевидно, жили життям розбіжним, відокремленим і віддаленим. Кожна з них - чи то одиниця, чи мала група - займала своє місце на хуторі, на селі, в містечку чи в дільниці великого міста.

Тепер, раптом, вони з'являються у вигляді накопичення, і наш погляд всюди зустрічає юрби. Всюди? О, ні, якраз у найліпших місцях, що являються відносно витонченим витвором людської культури, у місцях, що [16] раніше були призначені для вужчих кіл, словом, для меншин.

Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих місцях у суспільстві. Раніше, якщо вона існувала, то лишалася непомітною, займала задній план суспільної сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона - головний діяч. Вже нема чільних героїв: є тільки хор.

Юрба - це поняття кількісне й зорове. Перекладімо його, не змінюючи істоти, на суспільствознавчу термінологію. Тоді ми одержимо поняття суспільної маси. Суспільство - це завжди динамічна одність двох чинників: меншин і мас. Меншини - це спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць. Маса - це сукупність осіб без спеціальної кваліфікації. Отож під масами не слід розуміти головним чином «робітничі маси». Маса - це «рядова людина». Отак проста кількість - юрба - перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої. Ясно, і навіть самозрозуміло, що нормальне утворення юрби вимагає збіжності бажань, ідей і натури в одиницях, що належать до неї. Нам можуть закинути, що так мається з кожною суспільною групою, хоч за яку добірну вона себе вважатиме. Це так, але є істотна різниця.

У групах, що своїм характером не є юрбою та масою, фактична збіжність членів полягає в якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його збіжність з іншими членами меншини - другорядна і наступає аж по тому, як кожний відосібнився, тому, в великій мірі, це збіжність у розбіжності. Буває, що Цей відосіблений характер групи виступає назовні, ,, наприклад, в англійських групах, що називають себе «нонконформістами», себто угрупованням тих, яких лучить тільки їхня розбіжність з необмеженою юрбою. Ця злука меншості з метою відділитися від більшості є неодмінним фактором в утворенні кожної меншини. [17]

Говорячи про малу публіку, що слухала віртуозного музику, Малларме дотепно каже, що ця публіка своєю нечисленною присутністю підкреслила відсутність широких мас.

В істоті, масу можна дефініювати як психологічний факт, не чекаючи на те, щоб одиниці з'явилися в накопиченні. В присутності однієї особи ми можемо пізнати, чи вона належить до маси, чи ні. Маса - це кожний, хто сам не дає собі обгрунтованої оцінки - доброї чи злої, а натомість почуває, що він «такий, як усі», і проте тим не переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими. Уявімо собі скромну людину, що спробувала оцінити себе на певних підставах - питаючи себе, чи має такий чи інший хист, чи відзначається в якомусь напрямку - і збагнула, що не має жодної видатної якості. Ця людина буде почуватись обмеженою і простою, необдарованою, але вона не почуватиметься «масою».

Коли мова про «добірні меншини», лицеміри та шахраї звичайно спотворюють значення цього виразу, наче вони не знають, що добірний чоловік - це не вередун, який вважає себе вищим від інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші, хоч він сам, може, й неспроможний сповнити цих вищих вимог. І немає сумніву, що найрадикальніший поділ, який можна провести в людстві,- це поділ на два типи: ті, що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов'язки, і ті, що від себе нічого особливого не вимагають, а що для них жити - це бути щомиті тим, чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія.

ЛИСТ І

Сенека вітає свого Луцілія!

Так і роби, мій Луцілію: відвойовуй себе для себе самого, а час, який досі або забирали в тебе, або викрадали, або сам він утікав, збирай(1) і бережи. Переконай себе в тому, що справа стоїть саме так, як пишу: то виривають у нас той час, то беруть його потай, то сам він пливе з-під рук. (Але найганебнішою є втрата, якої зазнаємо через власну недбалість. Приглянься - і побачиш: величезна частина життя пропадає у тих, хто робить щось не так, як треба, чимала - у тих, хто взагалі нічого не робить, а вже все життя - у тих, хто робить не те, що треба. Вкажи мені людину, котра бодай трохи цінувала б час, дорожила днем, котра б розуміла, що вмирає, власне, щоденно?.. Помиляємось якраз у тому, що смерть бачиться нам десь попереду: вона ж у значній своїй частці - вже позаду. Скільки віку прожито - стільки ж одразу бере його смерть. Отож роби, мій Луцілію, як пишеш: охоплюй усі години. Запанувавши над сьогоднішнім днем, не так залежатимеш од завтрашнього. Життя, поки його відкладаємо, минає. Все, Луцілію, чуже нам, один тільки час •- наша власність. Липі одну цю річ, таку невтримну, пливку, дала нам у володіння природа. Але саме цього володіння позбавляє нас будь-хто, кому лиш заманеться. Така вже нерозумність усіх смертних: отримавши нікчемну дрібницю, яку легко відшкодувати, вони почувають себе у боргу; хто ж забрав час - а його і вдячна людина не годна повернути! - той боржником себе не вважає!..

Спитаєш, либонь, що роблю я, даючи тобі ці настанови. Зізнаюся щиро: як ощадлива у своїх достатках людина, веду рахунок своїм витратам. Не можу похвалитися, що нічого не втрачаю. Але те, що втрачено, в який спосіб і для чого,- скажу. Здам собі звіт у своїй бідності. А втім, моя доля така ж, як і багатьох інших, хто не зі своєї вини опинився у злиднях: ніхто їм не дорікає, але ніхто й не допоможе. У чому ж тут річ?.. Я, бачиш, не вважаю вбогим того, хто вдовольняється й тими крихтами, які ще залишилися. Проте волію, щоб ти беріг своє майно і взявся за ту справу завчасно. Бо - як помітили наші предки - пізно заощаджувати, коли проглядає дно(2). Зрештою, того, що на дні, не лише дуже мало, воно - дуже погане.

Бувай здоров!

ЛИСТ II

Сенека вітає свого Луцілія!

З листів, що їх пишеш мені, як і з того, що чую, виношу добру надію щодо тебе: не роз'їжджаєш то сюди, то туди, переміною місць не скаламучуєш свого спокою. Така метушня - ознака хворої душі. Перший доказ доброго ладу в ній - це, гадаю, вміти зупинитись і побути з самим собою. Зваж і на те, що читання багатьох авторів, гортання найрізноманітніших книг теж має у собі щось від тих блукань та непостійності. Лише з окремими, найобдарованішими, слід залишатися якомога довше, їхнім розумом(1) живитись, коли хочеш винести щось таке, що надовго б осіло у твоїй душі. Всюди бути - ніде не бути. У тих, чиє життя йде на подорожі, багато зв'язків завдяки чиїйсь гостинності, та ні одного - дружнього. Така сама доля судилась і тим, хто не горнеться щиро до когось одного з талановитих, а пробігає все похапцем, мов поспішаючи кудись. їжа, щойно спожита й тут же відкинута шлунком, ні користі не приносить, ані тілом не засвоюється. Та й здоров'ю ніщо так не шкодить, як часта переміна ліків. Не зарубцьовується рана, коли на ній випробовують різні мазі. Не зміцніє дерево, яке раз по раз пересаджують. Ніщо не є настільки рятівним, щоб допомогло мимохідь. Безліч книг тільки розсіює нас. Отож, коли ти неспроможний прочитати того, що маєш, достатньо мати - скільки прочитаєш. «Але,- скажеш,- іноді хочеться

зазирнути то до цієї книжки, то до іншої».- Перебирати наїдками - хіба то не знак переситу? Але ж ті наїдки, різні й несумісні, не живлять - псують шлунок. Тому-то ненастанно читай лише визнаних авторів, а коли й заманеться розважитись іншим, одразу повертайся до попереднього. Щоденно черпай собі щось помічне проти вбогості, смерті й інших напастей. І хоча багато дечого пробіжиш оком, зупинись на чомусь одному, що в цей день можеш перетравити. Саме так чиню і я: читаю багато, беру - дещо. Нині, скажімо,- те, на що натрапив у Епікура (я ж бо звик заходити й у чужий табір, не як перебіжчик, а як вивідувач(2)): «Весела вбогість,- каже він,- це почесна річ». А втім, хіба то вбогість, коли вона весела?.. Вбогий не той, хто мало має, а той, хто більшого прагне. Справді-бо, що йому з того, скільки майна в його скринях, скільки зерна в засіках, скільки отар випасає, який прибуток має з лихви,- якщо зазіхає на чуже, якщо обчислює не те, що придбав, а те, що міг би ще придбати?.. Знаєш, яка все-таки межа багатства? Найближча - мати необхідне; далі - мати достатнє.

Бувай здоров!

ЛИСТ III

Сенека вітає свого Луцілія!

Призначені для мене листи ти передав, як пишеш, своїм другом, а далі застерігаєш, аби я ділився з ним не всім, що тебе стосується, оскільки ти й сам не звик того робити. Отож, в одному й тому ж листі ти і назвав його своїм другом, і заперечив це. То ще півбіди, якщо те слово ти вжив не у власному(1) його розумінні, а в повсякденному, назвавши його другом так, як ото всіх пошукачів на виборах називаємо достойними мужами(2), а когось із зустрічних, коли не спадає на пам'ять його ім'я,- добродієм.

Та якщо ти вважаєш когось своїм другом, але довіряєш йому менше, ніж собі, то дуже помиляєшся і, по суті, не знаєш, що таке справжня дружба. Про все розмірковуй з другом, але про нього - насамперед. Подружився - довіряй; суди про нього- поки не завів дружби. Бо хто, всупереч настановам Теофраста(3), судить полюбивши, а не любить, заздалегідь усе розсудивши, той робить усе навпаки. Довго роздумуй, чи подружитися з кимось. Та вже коли зважився на те, приймай друга всім своїм серцем і говори з ним, мов сам із собою, не побоюючись. А взагалі живи так, щоб ти не мав потреби й себе втаємничувати у щось таке, чого навіть ворогові не міг довірити. Та все ж трапляється й таке, що вже за звичаєм тримаємо в таємниці; от і розділяй із другом усі свої турботи і задуми. Вважатимеш його вірним - таким і зробиш його. Бо дехто, боячись обману, вчить обманювати: підозра дає право на лихий вчинок. То чому ж у присутності друга я мав би здержувати язика? Чому ж у його присутності не почувався б наодинці з собою?..