Михайло сергійович грушевський (17. 11. 1866-25.11.1934 pp.)

Видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української історичної науки, громадсько-політичний і державний діяч, дійсний член Всеукраїнської Академії наук ( 1923 р.) та AH СРСР (1929 p.), засновник Української Народної Республіки. Народився у Хол мі (тепер Хелм, Польща) в сім'ї педагога-славіста із давнього духовного роду на Київщині. Скінчивши курс Тифліської гімназії, став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. За сприянням І. Нечуя-Левицького надрукував свій перший літературний твір "Бехаль-Джугур" (1886 р.) У1890 р. закінчив історичне відділення історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира у Києві. Наукову працю розпочав під керівництвом В Антоновича. У 1894 р. очолив кафедру "Всесвітньої історії зі спеціальним поглядом на історію Східної Європи " у Львівському університеті. Фактично це була перша кафедра історії України. У Львові розпочав активну науково-організаційну діяльність Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. 31897 по І 913 pp. Був головою НТШ. Одночасно очолював історико-філологічну секцію НТШ, редагував "Записки Наукового товариства ім. Шевченка" (1895-1913 pp.), створив і очолив Археологічну комісію НТШ. Під його керівництвом розроблялися статути НТШ (1896,1898,1901,1903,1904 pp.). Грушевський першим розпочав планомірну підготовку кадрів національних істориків, створив Львівську наукову школу істориків України.

Перебуваючи в Австро-Угорщині, М.Грушевський розгорнув активну наукову і громадсько-політичну діяльність. Тут він розпочав свою головну працю - багатотомну "Історію України - Руси", спільно з І. Франком заснував "Літературно-науковий вісник".

Після революції 1905-1907 pp. M. Грушевський переїхав до Києва, став членом ТУП. В часи першої світової війни він пережив арешт і заслання. У 1917 р. М. Грушевський був найбільш авторитетною постаттю серед українців, тому, природно, саме він очолив Центральну Раду. Після поразки УЦР і встановлення гетьманату, М. Грушевський перейшов на нелегальне становище і відійшов від активної політичної діяльності. У березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР, де розгорнув широку публіцистичну і наукову діяльність. 31.12.1923 р. на спільному зібранні ВУАН Грушевський заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу. 7 березня 1924 р. професор М.Грушевський приїхав до Києва. Тут розгорнув велику науково-організаційну роботу. Заснував Науково-дослідну кафедру історії України. У січні 1929 р. загальні збори АН СРСР обирають Грушевського дійсним її членом. В цьому ж році розпочався більшовицький наступ на українську науку, який різко обмежив масштаби діяльності вченого. Фінансування наукових установ, що діяли під його керівництвом, було припинено. Незабаром розпочалися арешти співробітників і учнів Грушевського, більшість з яких згодом було заслано. У березні 1931 p. М. Грушевський переїхав до Москви, де 23.03.1931 р. був заарештований органами ГПУ у Москві та звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією "Український національний центр". Однак Грушевський спростував існування "УНЦ" і свою причетність до нього. Після звільнення йому не дозволяли повернутися в Україну. Напівсліпим він продовжує працювати над справою всього життя - "Історією України-Руси".

Працював над українською історією 17-18 ст., написав тези "Про українську історіографію 18 ст. Декілька міркувань", "Самовидець Руїни і його пізніші відображення", друкувався у виданнях AH СРСР. У жовтні 1934 р. виїхав на лікування до Кисловодська. 25.11.1934 р. після нескладної операції помер від зараження крові. Перевезений до Києва і похований на Байковому кладовищі.

Центральна Рада активно розгорнула свою діяльність. 22 березня вона звернулася з відозвою "До українського народу", в якій закликала зберігати спокій, запровадити вибори на всі урядові посади, а передусім творити нове, вільне життя. Українська Центральна Рада поступово перетворилася на справжній керівний орган національно-демократичної революції. Вона стала своєрідним українським парламентом. Восени 1917 р. її повний склад становив 822 члени. Діяльність Центральної Ради була зосереджена, головним чином, на вирішенні національного питання - досягти національно-територіальної автономії України в Російській Федеративній республіці. Про самостійність України думали тоді одиниці. Проти самостійності в цей період виступав і сам М. Грушевський.

Отже, після краху російського самодержавства в Україні відбувся злет національно-визвольного руху, який переріс в національно-демократичну революцію на чолі з Українською Центральною Радою.

На відміну від центральної Росії навесні 1917 р. в Україні сформувалися фактично три влади:

Представники Тимчасового уряду - губернські комісари. їм підлягала армія і до них приєдналася російсько-єврейська демократія та інтелігенція.

Центральна Рада, котра весь час поповнювалася новими членами соціалістичних партій.

Ради робітничих і солдатських депутатів, що складалися з більшовиків, меншовиків, есерів; на перше місце в Радах поступово виходили більшовики.

Між цими трьома силами почалася запекла боротьба за владу.

Весна - початок літа 1917 р. ознаменувалися поглибленням Української національно-демократичної революції. 17-21 квітня у Києві проходив Український Національний Конгрес, котрий розглянув принципове питання про автономію України. Соціально-економічних питань Конгрес майже не торкався. Резолюція Конгресу вимагала автономії України у федеративній Росії. Конгрес обрав новий склад Центральної Ради. Президію Ради було обрано у складі: Михайло Грушевський - голова, Володимир Винниченко і Сергій Єфремов - заступники.

Другою після М. Грушевського особою в Центральній Раді став