семинар4

№1Ситуація в Україні напередодні війни

У 40-­ві роки XVII ст. соціальні й національні протиріччя в Україні досягли найбільшої гостроти. Народні маси зазнавали нещадної експлуатації й сваволі з боку магнатів і шляхти Польщі. Панщина в окремих районах українських земель досягала 4­–6 днів на тиждень, значно збільшилися натуральні податки. Погіршало становище рядового й реєстрового козацтва. Права і привілеї реєстровців постійно обмежувалися. Була ліквідована виборність полковників і старшин, переглядалися їхні права на земельні наділи і маєтки. Часто нереєстрових козаків магнати перетворювали на кріпосних.

Отже, шляхетська політика насильства й пограбування, експлуатації та розорення народу зачіпала економічні, політичні й національні інтереси більшості українського населення: селян і міщан, козаків і ко­зацької старшини, дрібної української шляхти і нижчого православного духівництва. Увесь народ піднявся на боротьбу за визволення від гніту шляхетської Польщі.

№2

Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Великим і значним було і релігійне протистояння православ'я і католицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у боротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили селяни, міщани і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захопленням повстанцями Запорізької Січі і обрання гетьманом Богдана Зиновія Хмельницького. Роком її закінчення вказується 1654 p., коли відбулася Переяславська Рада між Україною і Москвою.

Рушійні сили :

Козацтво - стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії.

- Селянство - взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони вимагали особисту свободу І право володіння землею.

Міщани - відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі.

Частина української шляхти - мала досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, у першу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу.

Представники православного духовенства (особливо його низи) - взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Отже, у визвольній боротьбі взяли участь представники всіх верств українського суспільства, та головною її рушійною силою були козаки, селяни і міщани.

За національним складом абсолютну більшість учасників цієї боротьби становили православні українці. Разом з тим, серед повсталих перебували представники інших національностей, які проживали в Україні, у тому числі поляки і євреї. Цілі боротьби:

Національно-визвольна війна тривала довго, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогодні залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) - період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні здобутки: виборення державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652 р. - серпень 1657 р.) - період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 р. - червень 1663 р.) - період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.

Четвертий (липень 1663 р. - червень 1668 р.) - період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й московського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668 р. - вересень 1676 р.) - період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

№3Формування української державності

З часів Київської Русі український народ не втрачав надії на відновлення державності. Навіть увійшовши до складу Литовського князівства, українські землі тривалий час зберігали, автономію, а російська мова мала статус другої офіційної. Від початку визвольної війни середини XVII ст. ідеї відродження "Руського князівства" набувають практичного змісту. Прообразом незалежної держави була Запорозька Січ. Внаслідок перемог козацько-селянських військ, особливо на початку війни, на визволених українських землях було ліквідовано адміністративний і політичний устрій Речі Посполитої й запроваджено козацьку систему управління, пристосовану до воєнних умов, за якою адміністративні округи мали назви полків і були очолювані полковниками. У лютому 1649 р. під час переговорів гетьманської адміністрації з польський ми комісарами на чолі з А. Киселем у Переяславі Б.Хмельницький уперше чітко визначив україно-польський кордон — по лінії Люблін-Краків. І це не дивно, адже на правобережжі Вісли насильницьке окатоличення й ополячення населення розпочалося лише наприкінці XV — на початку ХVII ст. і там відчувався значний вплив "руської" віри. Зважаючи на це, найрадикальніша частина козацтва вимагала встановлення кордону з Польщею вздовж Вісли. Однак наміри Б.Хмельницького не були підтримані а ні польським урядом, а ні кримським ханом, якого лякала могутність майбутньої української держави. Це було однією з головних причин численних зрад татар у вирішальні моменти визвольної війни.

Важливе значення для України мав Зборівський договір, що завершив воєнні дії 1649 р. У ньому вперше на міжнародному рівні було зафіксовано певні результати визвольної війни. Цей договір юридично підтвердив існування козацької автономії в межах Речі Посполитої. Під владу гетьмана переходили Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства, а також Чигирин та його округи. Коронним військам було заборонено там з'являтися. На урядові посади мали право лише православні. Питання про унію та церковну власність повинен був розглянути сейм. Київський митрополит дістав місце в сенаті. Євреї та єзуїти мусили залишити Україну. Оголошувалася амністія всім учасникам визвольної війни. Козацький реєстр збільшувався до 40 тис. чоловік, зберігалися вольності Війська Запорозького.

І хоч окремі статті Зборівського договору не раз порушувались поляками, Б. Хмельницький активно розпочав державне будівництво. 1649 р. територію трьох підвладних гетьманові воєводств було поділено на 16 (а 1650 р. — на 20) полків, що складалися із 272 сотень. їх очолювали відповідно полковники й сотники. Існувала також полкова й сотенна старшина — осавул, писар, суддя, хорунжий. У руках гетьмана зосереджувалася військова, політична, судова, адміністративна і фінансова влада. Допомагала йому генеральна старшина — генеральний писар, обозний, два осавули, двоє суддів, підскарбій, хорунжий та бунчужний. Генеральний писар (за часів Б. Хмельницького цю посаду незмінно обіймав І. Виговський) керував гетьманською канцелярією і займався зовнішньою політикою. Осавули були помічниками отамана у військових справах, в охороні порядку; обозний відповідав за артилерію і постачання армії; підскарбій відав фінансами. Бунчужний охороняв гетьманський бунчук, а хорунжий — прапор. В разі необхідності Б. Хмельницький скликав старшинську раду для обговорення найважливіших воєнних або державних питань.

Своєрідною була й правова система в Україні, де залишилися чинними Литовський статут і магдебурзьке право. До них додалися нові правові акти — гетьманські універсали. Важливу роль відігравано козацьке звичаєве право. Його окремі норми діяли на Лівобережжі протягом XVIII — першої половини XIX століття.

З ліквідацією внаслідок народного повстання великого й середнього феодального землеволодіння більша частина земель перейшла до скарбу Війська Запорозького, а решту захопили селяни (так звана займанщина). Вони платили податки державі й були вільними. В Україні щезло кріпацтво.

Б. Хмельницький провадив незалежну зовнішню політику. До Чигирина, тодішньої гетьманської столиці, прибули посли з Москви, Туреччини, Угорщини, Польщі, Венеції, Швеції. Він підтримував дипломатичні стосунки з багатьма відомими в світі державними діячами, зокрема О. Кромвелем (зберігся уривок із заголовка його листа до Б. Хмельницького). Та й серед старшини було чимало талановитих дипломатів — І. Виговський, С. Мужиловський, Д. Грек, І. Ковалевський, Ю. Немирич, Л. Капуста.

Б. Хмельницький активно втручався в молдавські справи. Козацьке військо на чолі з його сином Тимошем двічі (1650-го і 1653 pp.) ходило в Молдавію. Активна зовнішньополітична діяльність Б. Хмельницького сприяла зростанню міжнародного авторитету козацької держави.

Тяжкого удару українській державності завдали поразка козацького війська під Берестечком і Білоцерківський договір 1651 p., за яким козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чоловік, а територія мала обмежуватися Київським воєводством. Польська шляхта мала право вільно повертатися до своїх маєтків. Хоч гетьманською резиденцією залишався Чигирин, Б. Хмельницькому заборонялося підтримувати дипломатичні стосунки з іноземними державами. Він повинен був розірвати союз з кримським ханом. Проте Б. Хмельницький продовжував розбудову української державності. До того ж, після невдалих воєнних дій польського війська під Жванцем 1653 р. Ян Казимир II погодився на скасування Білоцерківського договору й відновлення чинності Зборівського трактату 1649 року.

Отже, зародження й розбудова української державності на визволених землях — один із здобутків боротьби українського народу. Створена військово-адміністративна державна система проіснувала ще понад століття й була ліквідована насильницьким втручанням російського царату.

№4Українсько-російський договір 1654 р. Продовження Національно-визвольної війни

Після рішення Земського собору про приєднання України до Росії із Москви до України, у Переяслав, 9 жовтня 1653 р. було відряджене посольство на чолі з бо­я­ри­ном В. Бутурліним, окольничим І. Алфьоровим і думним дяком Л. Лопу­хіним. У Переяслав вони прибули наприкінці грудня 1653 р. Б. Хмельницький із генеральною старшиною прибув у Переяслав 6 січня 1654 р.

8 січня 1654 р. у Переяславі почалася загальнонародна рада. Б. Хмель­ницький звернувся до присутніх із промовою, у якій говорив про перемоги і невдачі під час визвольної війни, про необхідність вирішення питання щодо входження України до складу Росії. Присутні одностайно схвалили цей союз: «Волим под царя восточного, православного...». В. Бутурлін вручив Б. Хмель­ницькому грамоту і знаки гетьманської влади — військовий прапор та булаву. Рішенням Переяславської ради частина території України — Лівобережжя і Київ — відійшла до складу Росії і почала називатися Гетьманщиною.

Рішення Переяславської Ради були по­-різному сприйняті в Україні. Конфлікт виник уже в самому Переяславі: коли козацька старшина присягала царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули й від імені царя завірили козаків у виконанні прийнятих на себе зобов’язань щодо України. У цьому було відмовлено: посли заявили, що цар, як самодержець, не присягає своїм підданим. Конфлікт завершився поступкою Б. Хмельницького російським послам.

Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун, Іван Сірко і полки Уманський та Брацлавський. Виникли заворушення в Полтавському та Кропив’янському полках. Але в цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно.

Отже, у результаті рішення Переяславської Ради і переговорів у Переяславі було досягнуто угоди про перехід України під «високу руку» московського царя, що зумовлювало військовий союз України з Росією, необхідність передусім виступу російських військ на захист України від наступу польсько-­шляхетських військ. Посли від імені царя гарантували збереження незалежності Української держави, її прав і вольностей; Хмельницький і Військо Запорізьке присягою зобов’язалися вірно служити московському цареві. Це був двобічний договір двох рівноправних держав.

Але ані внаслідок Переяславської Ради, ані внаслідок переговорів із російськими послами, крім словесних обіцянок і запевнень від імені царя, Хмельницький і старшина не дістали ніяких документальних актів, які б містили письмові гарантії, визначали умови переходу Української держави під владу московського царя, її становище і взаємовідносини з Росією. Для розв’язання всіх цих питань і юридичного оформлення союзу, досягнутого в Переяславі, було вирішено послати до Москви посольство Війська Запорізького. Посольство до Москви прибуло 11 березня 1654 р.

Березневі статті

У результатів переговорів з’явилися документи, які визначали становище України і характер її відносин із Росією в перші часи після Переяславської Ради. Цими документами стали так звані Статті Богдана Хмельницького, або Березневі статті 1654 р. і жалувані грамоти Війську Запорізькому й українській шляхті, а також пізніше надана грамота православному духівництву. 21 березня 1654 р. цар Олексій Михайлович і Боярська дума затвердили Березневі статті, що визначили становище України в союзі з Росією. У них ішлося про те, що гетьмана обирає військо і тільки сповіщає про це царський уряд; гетьман і військо можуть налагоджувати відносини з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною тільки під контролем царської влади; реєстр визначався у 60 тисяч козаків; про збір коштів на утримання козацького війська та оплату старшині; про збереження прав станів, світських і духовних; про збереження в містах виборного управління і т. д.

Богдан Хмельницький фактично зберіг становище незалежного глави держави.

політика козацької держави у 1654—1657 рр.

8 (18) січня 1654 р. було скликано дві ради: зранку — старшинська, котра була закритою, а о другій годині — загальна військова рада. Обидві ради схвалили запланований акт. На другій раді були присутні близько 300 осіб. Гетьман виголосив промову про скрутне становище України після шести років війни і наголосив на потребі перейти під захист сильнішої держави, щоб отримати від неї військову допомогу. Як альтернативи називалися турецький султан, кримський хан і московський цар. Власне останнього — "царя східного, православного" — бажав бачити своїм зверхником народ. Після цього Іван Виговський зачитав царську грамоту всім присутнім.

Далі дійшло до непорозуміння в Успенському соборі, коли московське духовенство почало вимагати від Б. Хмельницького та старшини скласти присягу. Гетьман наголошував, що потрібно, аби послами була принесена присяга від імені царя (про невидачу старшини та гетьмана польському королю, про збереження козацьких прав, вольностей і маєтностей), на що В. Бутурлін категорично запротестував — у Московії цар не присягає підданим, лише навпаки. Така позиція насторожувала, особливо, якщо врахувати, що сам В. Бутурлін наголошував (для правової аргументації переходу козацтва з-під влади Польщі під опіку Москви), що польський король, не дотримавши присяги щодо забезпечення прав православних підданих, зробив їх вільними від підпорядкування собі. Видавалося, що у новій ситуації розірвати в майбутньому союз з Москвою буде вже неможливо з правового погляду. Напруга зросла настільки, що гетьман вийшов із собору на нараду, полковники намагалися вмовити послів, але ті залишалися непохитними. Аби не зірвати самого акту, гетьман зі старшиною таки склали присягу.

12 (22) січня 1654 р. генеральний писар Іван Виговський у товаристві судді та двох полковників з'явився до московських послів із вимогою, щоб вони письмово підтвердили збереження при козаках давніх вольностей і маєтностей. Інакше не погоджувалися відпускати послів для прийняття присяг від решти населення по містах. Але В. Бутурлін відмовився підписувати відповідні документи і заявив, що козаки можуть вислати самі послів до царя, щоб ті "били чолом" у справі своїх вольностей.

Далі посольство здійснило подорож по полках з метою приведення до присяги решти населення. Усього присягнуло понад 127 тис. осіб, з яких понад половина були козаками. Уникало присяги духовенство, мотивуючи це відсутністю дозволу від патріарха, а також частина полків. Певний час зволікала і Запорозька Січ. На опір московити натрапляли і в містах — навіть у самому Переяславі, а також у Чорнобилі та Києві. За свідченнями очевидців, у Києві люди йшли під примусом і вдавалися до різних хитрощів — наприклад, під час принесення присяги називалися не своїм іменем. Ймовірно, на киян вплинула негативна позиція київського митрополита та місцевого духовенства.

Самі по собі декларативні ухвали Переяславської ради не мали жодних правових наслідків. Не було тоді підписано і жодної угоди, тому гетьман мусив відправити до Москви посольство у цій справі (сам, усупереч бажанню царя, їхати не хотів, мотивуючи це небезпекою війни). Козацьке бачення союзу з Мос- ковією було оформлене на кількох старшинських радах. 17 (27) лютого з Чигирина до Москви вирушило козацьке посольство на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею, котрі везли проект договору, розроблений Б. Хмельницьким і його оточенням. Переговори з московською стороною розпочалися наступного дня після приїзду — 23 (13) березня, і тривали майже два тижні. Початковий варіант, який складався з 23 статей, було зменшено до 11 (частина статей була відкинута, частина — об'єднана), котрі затвердила московська сторона, та й то з псвпими поправками. Крім того, цар видав низку "жалуваних грамот" — для Б. Хмельницького, Війська Запорозького і шляхти.

"Березневі статті" (у широкому значенні — перероблені "Статті Богдана Хмельницького" разом із "жалуваними грамотами") зберігали за козацькою державою вироблені під час війни форму правління, устрій, адміністративно-територіальний поділ, судочинство тощо. За духовенством, козаками, шляхтою та міщанами зберігалися їхні давні права. Однак у Києві мав перебувати московський воєвода з кількатисячним підрозділом. Козацька армія обмежувалася реєстром у 60 тис. і для козаків та старшини встановлювалися розміри платні. Щодо зовнішньополітичних питань, то Московія зобов'язувалася почати проти Речі Посполитої війну та надати козакам допомогу проти татар. Козаки визнавали протекцію царя і були змушені сплачувати податки до московської казни (причому гетьман пропонував, щоб Москві передавали уже готову зібрану суму, але затверджено було, що податки збирали царські представники). Козацька Україна втратила право на зносини з Річчю Посполитою та Османською Імперією. Щодо решти держав, то необхідно було повідомляти Москву про перебіг відносин із третіми країнами.

Нові відносини між козацтвом і Москвою окреслювалися образним, але туманпим висловом "прийняття під високу царську руку". Приблизно це відповідало терміну "протекція", але кожна сторона по-своєму уявляла суть угоди: гетьман — як перетворення козацької України на васальну державу зі широкими повноваженнями, па зразок васалів турецького султана, Москва ж завжди розуміла протекцію як інкорпорацію. Такі суперечності і неоднозначності у сприйнятті українсько- московської угоди спостерігалися не лише в сучасників, а й у дослідників, що її вивчають. Угоду 1654 р. трактують і як неповну інкорпорацію, і як персональну унію двох держав, і як військово-політичний союз, і навіть як конфедерацію (останній термін навряд чи доречний з огляду на виразну нерівноправність відносин обох суб'єктів).

Невдовзі після підписання Березневих статей — у квітні 1654 р. — Москва взялася виконувати зобов'язання щодо надання військової допомоги козакам проти Польщі. Головний удар був спрямований на Смоленськ, а південний театр бойових дій московська сторона сприймала як другорядний. На допомогу царській армії Б. Хмельницький відправив 18 тис. козаків па чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком. Улітку І. Золотаренко здобув потужпу фортецю Гомель. Далі були зайняті південні і західні білоруські повіти Великого князівства Литовського. Там козаки перезимували. На білоруських землях спостерігалося покозачення місцевого населення. Наказний гетьман усіляко доводив царю, що доцільніше зосередити свої дії на півдні Білорусі, і не поспішав іти йому на допомогу під Смоленськ. Козацтво мало власні плани на білоруські (передусім, південні) землі. На думку козацького уряду, населення цих територій як таке, що підлягало київському митрополиту, не завадило б підпорядкувати собі і в політичному плані.

Однак у червні 1655 р. І. Золотаренко таки був змушений, на бажання царя, вирушити в напрямку Вільно, яке спільними українсько-московськими зусиллями було здобуте в липні того ж року. Тим часом між Московією й Україною назрівала суперечка за білоруські землі. У вересні 1655 р. у царя з'явився новий титул — "великий князь Литовський і Білої Русі", що недвозначно вказувало па царські претензії щодо білоруських земель. Уникаючи конфронтації з московським урядом та використовуючи для цього заспокійливу угодливу риторику, І. Золотаренко, проте, продовжував пильнувати українські інтереси в Білорусі.

Після загибелі у жовтні 1655 р. Івана Золотаренка, білоруським полковником було призначено колишнього козацького посла-резидента в Криму Івана Нечая, брата знаменитого брац- лавського полковника й учасника першого молдавського походу Данила Нечая (+1651). Його діяльність викликала роздратування Москви, зокрема через те, що І. Нечай щодо підвладних йому білоруських територій використовував термін "панування", що па російську було перекладено як "государ- ствование" і, звичайно ж, викликало обурення царя-"государя". У квітні 1656 р. в Чигирині розпочалися переговори з московським послом А. Лопухіним, який протестував проти приєднання Могилева до Війська Запорозького і вимагав покарання для І. Нечая за шкоди, які той буцімто завдавав місцевому населенню. Б. Хмельницький погодився створити змішану комісію для розслідування проблеми, але відмовився вивести козацькі війська з Південної Білорусі. Розслідування довело повну безпідставність звинувачень проти І. Нечая. Були спростовані і закиди московитів про те, що І. Нечай нібито сповідує католицизм. Натомість випливли скарги на царських людей, які чинили грабунки, зґвалтування та катування місцевих мешканців. Формуванню антимосковських і проукраїнських настроїв у Південній Білорусі сприяло також своєрідне "полювання за людьми", до якого вдавалися московити — полонених білорусів фактично перетворювали на невільників — їх разом із сім'ями передавали російським поміщикам.

Таким чином, основні бойові дії зосередилися на білоруському фронті, тоді як на українських землях відбувалися здебільшого оборонні бої. Тому саме Україна опинилася в загрозливому становищі і потребувала військової допомоги. Річ утім, що у червні 1654р. поляки досягли вдалого вирішення основної проблеми своєї зовнішньої політики — було укладено "вічний мир" із Кримом. Крім того, в липні 1654 р. помер Іс- лам-Гірей III і його наступник хан Мсхмед-Гірей IV, попри особисту схильність до філософії, виявився досить войовничим і продовжив підтримувати Польщу проти Московії та козаків. Новий хан висунув Б. Хмельницькому категоричну вимогу розірвати союз із Москвою. Гетьман на таку пропозицію не погодився, і ханський посланець Тохтамиш-ага відбув до Криму з нічим. Разом із представником гетьмана в Криму М. Бо- гаченком був надіслапий до України наступний татарський посланець із ханським листом, в якому вимагалося знову зректися від Москви і повернутися під владу Польщі. У випадку відмови хан погрожував війною, в якій планував заручитися допомогою Молдавії, Валахії та Семигороддя.

Восени до України вирушили з двох сторін польська і татарська армії, котрі, незважаючи на героїчний опір укріплених міст, ущент винищили і обезлюднили Поділля. Нарешті, коли в січні 1655 р. на допомогу козакам прийшла армія московського воєводи Василя Шеремєтьєва і 19—21 січня відбулася важка Охматівська (Дрижипільська) битва, наступ коронної армії був зупинений (холод та українсько-московські війська винищили польську піхоту). Натомість татари, які розчарувалися безперспективною облогою табору козаків та московитів, покинули поляків і взялися грабувати українські землі.

Після цих подій активізувалися українсько-шведські відносини. Ще в червні 1654 р. В. Хмельницький погодився на переговори зі шведами проти поляків (гетьман тоді підтримував зв'язки зі Стокгольмом через ігумена Данила Грека^*41). Швеція, очолювана войовничим Карлом X Густавом, у той час виношувала плани війни проти Польщі та Московії. Після тривалих вагань, проти кого розпочати війну першою, вирішено було атакувати Польщу (як слабшу країну), щоб загородити сильнішій Московії шлях до Балтії, особливо доступ до стратегічно важливої фортеці Динебурга^*42.

Під час Дрижипільської битви Б. Хмельницький узяв у полон шведських капітана і поруччика, що воювали на боці поляків у складі пруських піхотинців. Цих полонених гетьман відпустив під присягою, що вони доставлять шведському королю гетьманського листа і перекажуть усне доручення. Карл X Густав, який уже певний час готувався до можливої війни з Польщею і, отримавши звістку від Б. Хмельницького, відправив до нього у відповідь посольство Вільгельма Карлуса з листом та чималими дарунками. Гетьман, тепло прийнявши посла, подав йому відомості про становище поля ків. Далі, через згаданого ігумена Данила, Карл X Густав запевнив Б. Хмельницького у тому, що Швеція не укладатиме союзу з Польщею, а навпаки, розпочне війну. Ця обіцянка була виконана 19 липня 1655 р., і дії шведів на початках були досить успішними — познанський воєвода капітулював перед наступом, польська армія почала здаватися, король Ян Казимир відступив у Сілезію, а литовські "правителі" Радзивіли визнали шведський протекторат.

Користаючись зі шведського наступу на Польщу, з Півночі та зі Сходу вирушило українсько-московське військо, яке об'єдналося у липні під Білою Церквою. Цього разу воно пішло на Львів не через Волинь, а через Поділля. Козаки та московські рейтари розбили поляків під Бучачем, але Кам'янця здобути не вдалося. Взятий наприкінці вересня в облогу Львів відбувся викупом. Натомість за Львовом — під Городком — відбулася основна битва, в якій польське військо па чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким було розбите. Козацтво у той час керувалося принципом: "Доки козацька шабля зайшла, доти також козацька влада має бути". Однак гетьман не був упевнений у тому, що Галичипа перейде під його, а не царську владу, і це було однією з причин, що 10 листопада була припинена облога Львова. Тим часом козацько-московське військо полковника Данила Виговського та стольника Петра Потьом- кіна взяло у жовтні 1655 р. Люблін, який здався без бою, сплатив відкуп і присягнув на вірність царю.

Відступаючи з-під Львова, козаки відбули у листопаді 1655 р. битву з татарами під Озерною (неподалік від Тернополя). Невідомо, яким був перебіг бою і хто мав кращі шанси, однак дійшло до переговорів, за результатами яких було укладено перемир'я. Ймовірно, сторони домовилися про військовий союз із акцептом па обов'язок козаків допомагати татарам і полякам. Договір був вимушеним (до того ж, у татарський полон потрапив син В. Бутурліна) і Б. Хмельницький не мав наміру його виконувати та допомагати полякам воювати проти Швеції. Відступ з-під Львова і союз із ханом спричинили царський гнів на козаків і В. Бутурліна, котрого цар навіть хотів стратити. В. Бутурлін звинувачував у примиренні з ханом Б. Хмельницького, а сам виправдовувався, що не брав участі в укладенні договору (врешті переляканий Бутурлін учинив самогубство). Стосунки гетьмана з Московією дещо погіршилися.