Літописи2.doc / Літописи2

Кожне словосполучення, кожне речення є перлиною художньої образності. А образність ця є носієм, виразником усенародних ідей невмирущого суспільного звучання. Через це «Слово о полку Ігоревім» належить до найкоштовніших скарбів світової літератури.

«Слово» — надзвичайно динамічний твір. Один епізод тут швидко змінюється іншим. А кожен епізод у свою чергу сповнений руху й дії. Мисль Бояна розбігається, мчать назустріч один одному руські та половецькі полки, пилюга покриває поля, з моря сунуть тучі, гарцює на коні Всеволод, розсікаючи мечем оварські шоломи, утікає Ігор, його переслідують Кончак і Гзак. Динамізм поєднується з експресією звуків. Тут чути бойові оклики, звуки труб, удари мечів і шабель, тріщання списів, стогін поранених воїнів, плач жінок, пісні дівчат, клекіт орлів, брехання лисиць, каркання воронів, гудіння землі, співи солов’їв. «Слово» розпочинається піснями слави Бояна, а закінчується авторовою піснею-заздравицею князям і дружині. Дуже яскравою та динамічною є зорова образність твору Тут сяє сонце й насувається пітьма, спадає ніч і настає ранок, сходять криваві зорі, у чорних тучах тріпочуть сині блискавки, Всеволод "посвічує" золотим шоломом. Автор особливо полюбляє червоний, золотий і срібний кольори. Щити, стяги, кров — "чръленыя"; сідла, стремена, шоломи, княжі престоли, гроші, жіночі прикраси, дах княжого терема — золоті або позолочені; ратища списів, сивина Святослава київського, струмки й навіть береги Дінця — срібні. Динамічна та контрастна психологічна палітра «Слова»: радість переплітається з горем, слава з хулою, надія з тривогою, ненависть із любов’ю та ніжністю.

Розмаїтою й багатою є ритмічна структура «Слова». В одних випадках ритмічне звучання породжене тим, що двоє, а то й більше, речень чи словосполучень починаються тим самим словом:

Ритмічну силу інтонаційну виразність несуть у собі численні алітерації та асонанси. Наприклад: "въ пятъкъ потопташа поганыя плъкы половецкыя, "трубы трубять в НовЂградЂ", "се ли створисте моеи сребренеи сЂдинЂ", "не было оно обидЂ порождено ни соколу ни кречету ни тебЂ, чръный ворон, поганыи половчине" тощо. У «Слові» маємо характерні народні тавтологічні звороти: "мости моститы", "свЂтъ свЂтлыи", "мыслию смыслити", "думою сдумати".

Майже в кожному уривкові твору основуючись на тих чи інших повторах, можна відкрити свій ритм. Та в основі своїй ритміка «Слова» побудована на паралелізмі подібних, симетричних конструкцій-словосполучень найрізноманітнішого типу Ритм «Слова» — це смисловий ритм. Він змінюється згідно із сенсом того чи іншого місця твору його настрою. Тут ритмічно організована вся ідейно-образна система. Навіть композиція твору та співвідношення його частин має свій ритм.

Композиція, образність, ритміка «Слова» такі своєрідні, що учені сперечаються, визначаючи жанр цього твору Що це — старовинний вірш чи римована проза? Поема чи ораторський твір? У самому тексті «Слово» тричі називається піснею, один раз — повістю, а в заголовку — словом (в оригіналі заголовка могло й не бути). Оце підкреслення терміна "пісня", як і сам характер поетики «Слова», твору закличного, сповненого незвичних для розмовної й навіть ораторської мови складних художніх образів, насамперед метафор, дозволяє стверджувати, що «Слово» є словесно-музикальним твором. Воно, очевидно, співалося, а частково промовлялося речитативом (наспівна декламація) у супроводі гуслів. А повістю «Слово» назване тому що це була пісня, яка оповідала про події сучасні й минулі, поєднуючи епічне та ліричне начало, вірш і прозу часто ритмічну.

Немає сумніву що «Слово» — це не фольклорна пам’ятка. Високоталановитий, освічений автор блискуче знав історію, легко й правильно орієнтувався в політичних і державних обставинах свого часу й часів минулих, майстерно володів поетично-образними надбаннями народної творчості, знав світову літературу Правда, ми не можемо встановити особу автора, його ім’я. Але головне ми знаємо. Автор «Слова» був великим громадянином Руської землі, гарячим патріотом, який закликав до згуртування всіх сил перед лицем ворожих навал. Противник князівських усобиць, він виступав на захист загальнонародних інтересів. Він був світською людиною. Хоча «Слово» й виникло в християнську епоху релігійно-християнські погляди відбилися тут незначною мірою. «Слово» було створене на Київщиві або на Чернігівщині — киянином, чернігівцем, а може, й галичанином. Не випадково ж «Слово» оспівує Ігоря, симпатизує йому й водночас підносить Святослава київського, імовірно, що автор «Слова» був професійним поетом-співцем і належав до дружинного середовища одного з цих князів.

«Слово о полку Ігоревім» уже в давні часи було популярним. Так, переписувач псковського «Апостола», закінчуючи в 1307 році свою працю, наводить дещо змінені рядки зі «Слова». Під впливом цього славетного твору виникла «Задонщина», що розповідає про перемогу князя Дмитрія Донського над татарами в 1380 році.

екст «Слова» знайшли в рукописному збірнику кінця XV чи початку XVI століття, що належав бібліотеці одного з монастирів міста Ярославля. Десь між 1788-1792 роками цей збірник, в якому окрім єдиного, відомого досі, тексту «Слова», містилися й інші важливі твори, придбав колекціонер старовини О. І. Мусін-Пушкін. З рукопису «Слова» зробили копію для імператриці Катерини II. З твором ознайомилися літературні кола. Тим часом учені О. Ф. Малиновський та M. M. Бантиш-Каменський разом з О. І. Мусіним-Пушкіним почали готувати пам’ятку до друку Справа ця для них виявилася важкою, бо в ті часи палеографія робила перші кроки. Трудно було прочитати старовинний текст рукопису а ще трудніше — зрозуміти. Нарешті, 1800 року «Слово» вийшло в Москві під заголовком «Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ удЂльнаго князя Новагорода-СЂверскаго Игоря Святославича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исходЂ XII столЂтія съ переложеніемъ на употребляемое нынЂ нарЂчіе». У книзі було надруковано старовинний текст а паралельно — його переклад російською мовою; у примітках витлумачено багато незрозумілих або малозрозумілих місць пам’ятки. У 1812 році, під час навали французів на Москву згорів палац О. І. Мусіна-Пушкіна. У вогні загинула сила дорогоцінних рукописів, а серед них і збірник, де містилося «Слово». Згоріла й більша частина накладу першого видання твору

Одразу після виходу в світ «Слово» зацікавило письменників, учених, художників. З плином часу цей інтерес ставав усе пильнішим. Унікальну пам’ятку взялися досліджувати історики, археологи, мовознавці, філософи, природознавці, астрономи, а найбільше — історики літератури. Наукові та інші праці про «Слово» нині складають цілу бібліотеку В них розкриваються ідеї твору його народність, патріотизм, гуманізм, вивчається своєрідність художніх образів і засобів, висвітлюються так звані "темні місця", які колись, а частково й донині, були або є незрозумілими. Досі на багато питань «Слова» не можна дати остаточної, однозначної відповіді. Тривають суперечки між ученими, відкриваються нові й нові грані цього незвичайного витвору давньоруського генія. У всьому світі воно викликає захоплення й подив своєю ідейною значущістю та художньою красою. Його перекладають багатьма мовами. «Слово» стає джерелом натхнення для митців.

На українському ґрунті «Слово» знайшло відгук, як уважають, в останніх частинах «Енеіди» Івана Котляревського. Найраніший український переклад твору здійснив у 1833 році поет Маркіян Шашкевич (до нас дійшов лише «Плач Ярославни»), потім його друг Іван Вагилевич. У 1857 році пам’ятку талановито перевіршував видатний український учений Михайло Максимович, а в 1860 році — поет Степан Руданський. Дуже добре знав і любив «Слово о полку Ігоревім» Тарас Шевченко. У 1854 році, перебуваючи на засланні в Новопетровському укріпленні, він пише листа до свого знайомого з Переяслава А. Козачковського, щоб той прислав йому славетний твір: "Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Ігоря»". Але здійснити свій задум Шевченко зміг тільки після заслання, і то лише частково — переклав «Плач Ярославни» та епізод битви на Каялі. Перекладали та переспівували «Слово» Іван Франко, Юрій Федькович, Панас Мирний, Микола Чернявський, Василь Щурат Борис Грінченко, Микола Грунський, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук та інші українські письменники й учені. Кожен з них по-своєму підходив до цієї відповідальної й благородної справи, намагаючись якнайкраще та якнайповніше донести сучасною мовою велич і поетичну чарівність твору до нинішнього читача.

Теми, ідеї та образи «Слова» розробляли у своїх творах українські, російські, білоруські письменники. Воно викликало кілька віршів Івана Франка із циклу «На старі теми», «Плач Ярославни» Павла Тичини, цілу низку поезій Максима Рильського й Андрія Малишка. На матеріалі староруської пісні-повісті російський композитор О. Бородін написав оперу «Князь Ігор», а класик української музики Микола Лисенко композицію «Плач Ярославни». «Слово» надихало В. Васнецова, М. Реріха, І. Нарбута, О. Кульчицьку, І. Селіванова та інших художників.

«Слово о полку Ігоревім» належить до шедеврів світової літератури, які не старіють, а молодіють у віках. Воно учить нас любити свою Вітчизну свій народ, ненавидіти всяке гноблення, відстоювати мир і добро між людьми. Воно сповнює нас законною гордістю за своє минуле, свою історію, за свій народ, що створив безсмертні пам’ятки самобутньої й високої культури.

Сказання про покликання князів і опис легенди в «Повісті минулих літ»

До цього літописного сказання близька легенда про покликання князів, поміщена в літописі під 6370 р. (862 р.). За запрошенням новгородцев, через море княжити й “володеть” Росіянці землею, приходять три брати-варяга з родами своїми: Рюрик, Синеус, Трувор. Фольклорність легенди підтверджує наявність епічного числа три – три брати. Сказання має чисто новгородське, місцеве походження, відбиваючи практику взаємин феодальної міської республіки із князями. У житті Новгорода були нерідкі випадки “покликання” князя, що виконував функції воєначальника. Внесена в російський літопис, ця місцева легенда здобувала певний політичний зміст

Вона обґрунтовувала права князів на політичну владу над всією Руссю. Установлювався єдиний предок київських князів – напівлегендарний Рюрик, що дозволяло літописцеві розглядати історію Російської землі як історію князів Рюрикова будинку. Легенда про покликання князів підкреслювала абсолютну політичну незалежність князівської влади від Візантійської імперії. Таким чином, легенда про покликання князів служила важливим аргументом для доказу суверенності Київської держави, а аж ніяк не свідчила про нездатність слов’ян самостійно влаштувати свою державу, без допомоги європейців, як це намагається довести ряд буржуазних учених.Таким чином, легенда про покликання князів служила важливим аргументом для доказу суверенності Київської держави, а аж ніяк не свідчила про нездатність слов’ян самостійно влаштувати свою державу, без допомоги європейців, як це намагається довести ряд буржуазних учених

Типовою топонімічною легендою є також сказання про підставу Києва трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом і сестрою їхньою Либіддю. На усне джерело внесеного в літопис матеріалу, указує сам літописець: “Ини ж, не знаючий, рекоша, яко Кий їсти перевиник був”. Версію народного переказу про Кие- перевізника літописець із обуренням відкидає. Він категорично заявляє, що Кий був князем, робив успішні походи на Царьград, де прийняв велику честь від грецького царя й заснував на Дунаї городище Киевец. Відзвуками обрядової поезії часів родового ладу наповнені літописні звістки про слов’янські племена, їхніх звичаях, весільних і похоронних обрядах. Прийомами усного народного епосу охарактеризовані в літописі перші російські князі: Олег, Ігор, Ольга, Святослав

Олег – це насамперед мужній і мудрий воїн. Завдяки військовій кмітливості, він здобуває перемогу над греками, поставивши свої кораблі на колеса, і пустивши їх під вітрилами по землі. Він спритно розплутує всі хитросплетення своїх ворогів-греків і містить вигідний для Русі мирний договір з Візантією. У знак здобутої перемоги Олег прибиває свій щит на вратах Царьграда, до вящему ганьби ворогів, і славі своєї батьківщини. Щасливий князь-воїн прозваний у народі “віщим”, тобто чарівником (правда, при цьому літописець- християнин не преминув підкреслити, що прізвисько дали Олегу язичники, “людие погани й невеголоси”), але і йому не вдається піти від своєї долі. Під 912 р. літопис поміщає поетичний переказ, зв’язаний, мабуть, “з могилою Ольговой”, що “є… і до цього дні”.

Цей переказ має закінчений сюжет, що розкривається в лаконічному драматичному оповіданні. У ньому яскраво виражена думка про силу долі, уникнути якої ніхто зі смертних, і навіть “віщий” князь, не в силах. У трохи іншому плані зображений Ігор. Він також мужній і сміливий, здобуває перемогу над греками в поході 944 р.Він також мужній і сміливий, здобуває перемогу над греками в поході 944 р. Він турботливий і уважний до потреб своєї дружини, але, крім того, і жадібний. Прагнення зібрати якнайбільше данини із древлян стає причиною його загибелі. Жадібність Ігоря засуджується літописцем народним прислів’ям, що він вкладає у вуста древлян: “Аще ся вьвадить вовк у вівці, то виносити всю череду, аще не убьють його…” Дружина Ігоря Ольга – мудра жінка, вірна пам’яті свого чоловіка, що відкидає сватовство не тільки древлянского князя Мала, але й грецького імператора

Вона жорстоко мстить убивцям свого чоловіка, але жорстокість її не засуджується літописцем. В описі чотирьох местей Ольги підкреслюється мудрість, твердість і непохитність характеру російської жінки. Д. С. Лихачов відзначає, що основу сказання становлять загадки, які не можуть розгадати невдачливі свати-древляни. Загадки Ольги будуються на асоціаціях весільного й похоронного обрядів: несли в човнах не тільки почесних гостей, але й небіжчиків; речення Ольги послам помитися в лазні – не тільки знак вищої гостинності, але й символ похоронного обряду; направляючись до древлян, Ольга йде творити тризну не тільки по чоловіку, але й по вбитим нею древлянским послам. Нездогадливі древляни розуміють слова Ольги в їхньому прямому значенні, не підозрюючи про інший, схований зміст загадок мудрої жінки, і тим самим, прирікають себе на загибель

Весь опис мести Ольги будується на яскравому лаконічному й сценічному діалозі княгині з посланцями “Деревьской землі”. Героїкою дружинного епосу овіяний образ суворого простого й сильного, мужнього й прямодушного воїна Святослава. Йому далекі підступництво, лестощі, хитрість – якості, властивим його ворогам-грекам, які, як відзначає літописець, “лстиви й до цього дні”. З малою дружиною він здобуває перемогу над переважаючими силами ворога: коротким мужнім мовленням надихає своїх воїнів на боротьбу: “…так не посоромимо землі Росіяни, але ляжемо костьми, мертвии бо сорому не імам”.так не посоромимо землі Росіяни, але ляжемо костьми, мертвии бо сорому не імам”.

о народних сказань сходить літописна звістка про одруження Володимира на полоцкой князівні Рогнеді, про його рясні й щедрі бенкети, що влаштовуються в Києві, – Корсунская легенда. З одного боку, перед нами з’являється князь-язичник з його неприборканими страстями, з інший, – ідеальний правитель-християнин, наділений всіма чеснотами: лагідністю, смиренністю, любов’ю до жебраком, до чернечого й чернечого чина й т.п. Контрастним зіставленням князя-язичника із князем-християнином літописець прагнув довести перевагу нової християнської моралі над язичеською.Контрастним зіставленням князя-язичника із князем-християнином літописець прагнув довести перевагу нової християнської моралі над язичеської

овість временних літ” – це складна система, що включає різні літописні під жанри. Починається викладом всесвітньої історії, з „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя (Хам, Сим, Яфет).

Починається „Повість” викладом всесвітньої історії, яку літописець веде від легендарного „світового потопу” і розподілу землі між синами Ноя.

Тут також розповідається про народи, які пригнічували слов’ян ще на Дунаї. Це були болгари, білі угри, волохи.

Нестор розповідає легенду про апостола Андрія Первозданного, його подорож по Дніпру, пророкування на Київських горах, де мав бути збудований Київ.

Спираючись на народні перекази, Нестор вніс до „Повісті” оповідання про четверту помсту Ольги над древлянами. Від кожного двору в Іскоростені Ольга зажадала по голубові. Прив’язавши до ніг голубів запалений труп, слуги Ольги випустили птахів....

У авторів „Повісті” виробилася своя „філософія історії”. Їх найбільше цікавить проблема походження добра і зла. Зло на світі сіє диявол, а добро – бог і його слуги.

Важливою справою для літописця є моральна оцінка вчинків героїв. Якщо ж князь, на думку автора, вчинив правильно, на користь руської землі, він тоді вихваляється.

Образи „Повісті” витримано здебільшого в народнопоетичній або агіографічній традиції. Так, в епічному плані змальовується образи Олега і Святополка. Олег легко переборює всі перешкоди на своєму шляху, проганяє супротивників.

Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославича, Ольги. Володимира Святославина наближені до образів житійної прози.

Портретна характеристика героїв у „Повісті” майже стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

У „Повісті” об’єднано в одне ціле твори книжного і фольклорного походження різних жанрів. Усні оповідання, перекази, легенди, прислів’я, історичні пісні, воїнські повісті, житія, ораторські промови, повчання, твори перекладної літератури – все це перетворилося в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу з ворогами.

Провідні ідеї і мотиви літопису – велич і слава русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, уболівання за долю рідної землі.

Літописці ставили перед собою й практичне завдання: на прикладах добрих і поганих вчинків князів у минулому вони намагалися скерувати дії сучасників на користь батьківщини.

Про осліплення Василька Теребовльського (написав отець Василій) – залисл Давида Володимирського і київського князя Святополка. Це найраніше спроба психологічної характеристики образів князів. Над образами підноситься образ Володимира Мономаха.

За жанровою специфікою оповідання про осліплення належить до історичних повістей про князівські чвари. Цей жанр знаходить продовження у Київському і Галицбко-Волинському літописах.

Образи князів. Образи Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича, Ольги, Володимира наближаються до образів житійної літератури.

Портретна характеристика героїв стандартна. Кількома штрихами автор змальовує зовнішні риси персонажів, а потім, розповідаючи про їхні вчинки, зосереджує увагу на моральних якостях.

Порічний виклад зумовив своєрідну „мозаїчність” композиції. Групуючи різні події року в одному місці, літописець часто розпилював оповідання на дрібні уривки, цілий історичний процес роздрібнювався на окремі фрагменти. Фрагментарність породила суперечності в зображенні героїв.

В повісті об’єднано твори книжного і фольклорного походження – що перетворилися в один монументальний твір, основним завданням якого було з’ясувати історію руської землі, її походження, розвиток, боротьбу. Велич і слава Русі, заклик до єднання, боротьба проти княжих уособиць, - уболівання за долю рідної землі, - провідні ідеї і мотиви літопису.

У „Повісті” майже кожен уривок (оповідь) починається з „голої” регістрації фактів (приклади).

Як правило, літописець просто регіструє події, факти, інколи супроводжувалося регістрація морально-політичною оцінкою.

„Порічний” принцип композиції дав можливість автору показати протиріччя, які виникали дуже часто, але (дуже характерна деталь): „зло” одного фрагменту оповіді мало стати добром у іншому фрагменті.

Вирішальну роль у літературному оформленні літописної оповіді відіграли дві традиції: народно-епічна і агіографічна. Ці традиції і визначили стилістичну побудову оповіді. (біографії Олега і Святослава).

Народно-епічна традиція має свої особливості художнього відображення. Негативний герой, що потрапляв у цей план набирав рис епічного „страшилища”, а позитивний – епічного богатиря.

В агіографічному плані послідовно видержані біографія Бориса і Гліба, Всеволода Ярославовича і Володимира Мономаха, Святополка Окаянного і Олега Святославина. Ці біографії набирають ознак житій, тобто видержані у рамках одного і того ж плану. Але не виключена була можливість переходу з одногу плану в інший. Такий спосіб оповіді позбавляв героя „единства” характерів, тобто герой „розщеплювався”, з’являвся його двійник.

Типовим прикладом такого розщеплення героя може свідчити біографія Всеслава Полоцького (під 1068).

Ярослав Мудрий, який перевтілюється неодноразово.

Образ літописця (автора) з яким пов’язано ідейний зміст проблематика (мотиви) твору, бо у незліченних відступах автор торкався інколи і питань загального, філософського характеру – про добро і зло.

Безпосереднім продовженням „Повісті временних літ” в Іпатіївському списку є умовно названий Київський літопис, що охоплює події від 1111 до 1200 р. Складено його очевидно біля 1200 р. у Видубицькому монастирі на основі якихось інших зведень, що не дійшли до нас.

иївський літопис.

Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угрупування різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи – все це є причиною того в літописі, особливо у середній частині, годі шукати однотипності характеристик.

За своїм літописом Київський літопис є зведенням окремих пам’яток, об’єднаних, як встановлено вченими, ігуменом Видубицького монастиря Мойсеєм у кінці ХІІ ст.

Композиція непроста. Переконливо говорить про складність композиції Рибаков. Він говорить, що Київський літопис складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він писаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора.

Жанрова і стильова неоднорідність Київського літопису відзначена також і Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження.

Рибаков вважає, що останньому літописному зведенню (1198) передували ще декілька, які були складені іншими людьми. (Наприклад, зведення до 1171 р. (Полікарпа) складався як із літопису самого автора, так і із записок його сучасників Петра Бориславовича, доведених до 1168 р. Крім цього сюди ввійшли розповіді про Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського.

Рибакову навіть вдалося відтворити біографію Полікарпа. Він встановив, що літописна діяльність Полікарпа пов’язана із князюванням Святослава Ольговича. Цьому князю автор почав служити у молоді роки. Він повністю описав долю цього князя. І навіть, коли пішов у монастир, він продовжує уважно стежити за життям Святослава Ольговича, його дітей і близьких. І все написане Полікарпом характеризується позитивно, особливо оцінка особи автора.

Крім того зведення Полікарпа характеризується точністю дат, при описі військових подій намагання перерахувати ті розрухи і нещастя, які принесла битва.

Наступний після Полікарпа літописний звід був оформлений у 1179 р. при дворі київського князя Святослава Всеволодовича. У його складі виділяються записи, зроблені літописцем великого князя. Звід 1190 р. був створений при дворі князя Рюрика Ростиславовича. Сюди ввійшли звід 1179 р., а також хроніка, що належала перу Петра Борисовича.

Дослідники відзначають взаємодію народно-поетичної і літературно-агіографічної традиції.

Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді про історичні події, лише прикрашені книжною фразеологією, рідше зустрічаються агіографічні розповіді.

"Київський літопис". Аналіз змісту і форми.

Київський літопис” – умовна назва однієї з найдавніших пам’яток історії та літератури Київської Русі, яка є складовою частиною Іпатіївського списку. Є продовженням “Повісті минулих літ” і попередником “Галицько-Волинського літопису”, охоплює події 1118 – 1200рр. Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував близько 1200-го року ігумен Видубицького монастиря у Києві, Мойсей, на основі трьох втрачених літописів – київського, чернігівського, переяславського, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями.

Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі написання, оцінках фактів. “Київський літопис” складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання про війська, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославина, Ізяслава Мстиславича та ін. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. До літопису включено окремі літературні твори – повість про вбивство Андрія Боголюбського (1174р.), повість про похід Ігоря Святославича на половців (1185р.) та ін.

Розглядаємо “Київський літопис” як цілість – єдність змісту і форми. Зміст твору – життєвий матеріал, що естетично освоєний письменником, а також проблеми порушені на основі цього матеріалу. Форма твору – художні засоби й прийоми втілення змісту (теми та ідеї), способи його внутрішньої і зовнішньої організації.

Зміст літопису реальний, актуальний, оповідання йде по “гарячих слідах” подій і перейняте здебільшого безпосередніми настроями, “склад його досить різнорідний… а щодо змісту і форми, деякі частини його визначаються високою літературністю” [4;35].

Будова кожної повісті зокрема зовсім проста. Автор не прагне “розчленити своє оповідання або надати йому певну одноцільність”[4;35]. Кожен новий епізод він починає з стереотипної фрази : “в цей час”, “цим же роком”, “і знову”, “тої ж зими”, “у тім же році” та ін. Будова фраз одностайна та елементарна.

“Якихось поетичних, образових виразів, порівнянь автор не вживає, ритму в своє оповідання не вводить, до поетичних цитат не звертається… хоче писати прозою… оминає всякого штучного тону свого оповідання” [4;37]. Натомість йому до вподоби деталі, реальна обстановка подій, промови героїв, яких він зображає. Ніде ми не можемо побачити авторську індивідуальність, він її не висуває зовсім.

Щодо змісту повісті, то вона нам “дає незрівнянний образ сучасного українського життя: княжо-дружинної верстви, її інтересів, провідних ідей і настроїв сього маленького світу” [4;37]. У “Київському літописі” домінують: гуманність, культ честі, лицарського слова, особливо присяга “хресного цілування”. Зокрема, віру в страх переступити чесний хрест ілюструє епізод повісті про смерть Володимира Галицького, що легковажно поставився до хресного цілування і зневажливо висловився про силу хреста.

“Літопис, від початку і до кінця має характер компілятивний, виразно виявляє не одностайне походження своїх складових частин, зачерпнених з різних локальних літописів України ” [4;6-7]. Твори, котрі ввійшли у його склад відрізняються один від одного характерними прикметами стилю, літературною манерою, поглядами та настроям, індивідуальними подробицями, котрі містяться в тексті.