Літописи2.doc / Літописи2

“Київський літопис” – твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Проте зустрічається інформація про набожність князів і простого люду, про будівництво храмів і монастирів. Автори “Київського літопису” захищали не стільки загальноруські інтереси, скільки місцеві. Очевидно, це пояснюється феодальною роздрібненістю.

Головна тема – Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами і Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників, “міжкнязівська боротьба за київський престол і боротьба проти половецьких нападів” [8;34]. Адже страждати за Руську землю – це єдина мета гідного князя: “або честь свою здобуду, або голову свою покладу”, бо ідея честі понад усе. “В літописній формі уложений політичний трактат із тенденцією побудити Русь до солідарності та організації всіх державних сил для оборони від половців і спонукати князів, аби, залишивши родинні та династичні свари та спори, признали верховну власть київського князя. ” [10;9].

У “Київському літописі” яскраво описано історичний матеріал світського характеру. З констатації фактів та опису подій постає реальна картина напруженого, сповненого суперечностей життя Київської Русі незадовго до татарської навали.

Впадають в око описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Наприклад, описуючи боротьбу з половцями, літописець зупиняється на описі їх звичаїв та побуту. Досить своєрідно описав сонце, “що стояло як місяць”. Привертають увагу подробиці облоги Києва, описання споруд, воріт та ін. Стиль викладу діловий, урочистий. Літопис являється дуже цікавим взірцем тодішнього риторства. “Моралізуючих записок мало, небагацько також цитат з Святого Письма; є відсилки до біблійної історії, наприклад, до Книги царств” [2;207].

Літописець також подає жахливу картину спустошення Києва військом Андрія Боголюбського у 1169р., “який не пощадив ні дітей, ні жінок, ні найшановніших храмів і святинь” [8;34]. В нинішній формі повість про київський “погром” відображає “здержливо-значущий” тон.

Під 1187 роком вперше згадується назва “Україна”. А саме у розповіді про смерть Володимира Глібовича, який разом із князем Святославом, його зятем Рюриком та своєю дружиною пішов у похід проти половців. Невдалим був цей похід, бо втекли вороги за Дніпро, а князі не могли поїхати вслід за ними, позаяк була весна і річка швидко вкрилася ополонками. В цьому поході “розхворівся” Володимир Глібович і “скончався”. Поховали його в Переяславлі у церкві святого Михайла і плакали за ним усі, “бо любив він дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила”[9;386].

Плавний перехід від короткої звістки до більшої повісті оброблено в агіографічному стилі. Про це ми можемо впевнено говорити, позаяк заміщені оповідання теж являються складовими компонентами літопису. Навіть прославлення чуда, дочеплені до повісті механічно, та записки “об’єднані одністю теми і манери, становлять певну заокруглену цілість” [4;27].

Композиція літопису не проста. Переконливо говорить про складність композиції М.Рибаков. Він наголошує, що “Київський літопис” складається з окремих фрагментів, писаних не однією людиною. Він написаний різними стилями, а також спостерігаються особливі симпатії та антипатії у кожного автора. Жанрова та стильова неоднорідність відзначена також І.Єрьоміним, який вважає, що проблема про авторів літопису може стати предметом спеціального дослідження.

Мова твору наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов’янськими елементами, з використанням, діалогів, прислів’їв, висловів історичних осіб. “Київському літопису, зокрема другій його частині, притаманний стиль монументального історизму, особливо в описі численних битв, повідомленнях про смерть і поховання князів, в некрологах і похвалах і взагалі у дружинній лексиці” [3;50]. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Ця пам’ятка з найбільшою адекватністю відображає давньоруську літературну мову ХІІ століття в її розповідному стилі.

Дослідники відзначають, що у “Київському літописі” тісно взаємодіють народно поетична та літературно-агіографічна традиції. Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді, лише прикрашені книжною фразеологією, рідше агіографічні.

Цей текст у порівнянні з іншими пам’ятками давньоруської мови, містить найбільшу кількість даних про структуру живої давньоруської мови ХІІ століття, особливо Київського койне того часу.

Отже, “Київський літопис” розглядаємо як цілісний текст, у якому функціонують різнорідні явища, які мають співвідношення з попереднім і наступним мистецьким контекстом. Містить у собі один із рушіїв розвитку – органічне поєднання традиції і новаторства, що і спричинило подальший поступ.

Ки́ївський літо́пис — одна з найдавніших пам'яток історії та літератури Київської Русі, складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «Повісті временних літ» і попередником Галицько-Волинського літопису, охоплює події 1118—1200 років.

Дослідники вважають, що текст, який дійшов до нас, упорядкував бл. 1200 ігумен Видубицького монастиря у Києві Мойсей на основі літописних зведень, складених при княжих дворах у різних землях Русі, з певними скороченнями і доповненнями. Наявність різних авторів, неоднаковий рівень їх освіти і таланту відбилися на підході до викладу подій, стилі, оцінках фактів. Київський літопис складається з порічних записів, у які вплетені літописні оповідання, військ, повісті про князів Ігоря Ольговича, Ігоря Святославича та інших. Розповідається також про Новгород, Волзьку Болгарію, Німеччину, Чехію, Польщу, Угорщину. Та головна тема Київського літопису — Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами й Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників.

До Київського літопису включено окремі літературні твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського 1174, повість про похід Ігоря Святославича на половців 1185 та інші Київський літопис — твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. Мова його наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Привертають увагу описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Стиль викладу діловий, урочистий. Переклад сучасною українською мовою здійснив Леонід Махновець.

Галицько-Волинський літопис — літопис XIII століття, присвячений історії Галичини і Волині. Зберігся в Іпатіївському літописному зведенні. Охоплює події 1201—1292 років. Вважається головним джерелом з історії Галицько-Волинського князівства.

Спочатку літопис складався з окремих історичних повістей. Лише при створенні загального зведення було внесено хронологію. За змістом і мовно-стилістичними особливостями Галицько-Волинський літопис поділяється на дві частини: Галицький літопис (1201—1261), складений у Галичині, в основу якого покладено літописання часів князя Данила Романовича Галицького і Волинський літопис (1262—1291), складений на Волині, який більше відображав історичні волинські землі за князювання Василька Романовича та його сина Володимира.

Невідомі автори Галицько-Волинського літопису (можливо, дружинники) були ідейними виразниками інтересів тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр, а також пригнобленого народу. Основний текст літопису пронизує ідея єдності Русі, оборона її від зовнішніх ворогів.

Значне місце в Галицько-Волинському літописі посідає історія культури Галицько-Волинського князівства.

Літопис пронизаний християнським духом, оскільки його писали монахи, бо тільки вони були освіченим населенням на той час. Ми можемо прослідкувати це у літописі. Наприклад: Данило змушений був іти до Золотої Орди і просити "ярлик" (дозвіл) щоб могти керувати, і одним із завдань, щоб отримати "ярлик" було поклонитися "кущу" (один із символів віри Ординців), і Данило відмовився це робити, оскільки це порушувало християнські засади князя (а згодом короля). Також, впродовж усього літописного твору згадується про незадоволеність князя Данила Київською митрополією, і він намагався створити свою - Галицьку.

одержание: Реферати з давньої української літератури

У першій половині XIII ст. руські землі заполонили монголо-татарські орди. В 1240 р. хан Батий зруйнував Київ. У боротьбі проти загарбників-кочовників руський народ виявив винятковий героїзм, мужність, стійкість, чим ослабив натиск ворожих полчищ і зупинив просування їх на захід. Велика всесвітньо-історична боротьба руського народу проти монголо-татарського нашестя призвела до незлічених жертв. Руські міста — центри економічного, політичного і культурного життя — були зруйновані, села спустошені, народ підпав під тяжке іго завойовників. Вплив Києва як політичного і культурного центра Русі значно послабився. Але це не спричинило занепаду традицій культури Київської Русі, її літератури, які знайшли своє продовження у XIII ст. в інших князівствах — у Галицькому і Волинському (останні два займали територію від Карпат до верхньої течії р. Прип'яті, притоки Дніпра). З кінця XII і в XIII ст., за часів князя Романа Мстиславича, а особливо його сина Данила Романовича (помер у 1264 p.), Галицько-Волинське князівство досягло високого рівня політичного і культурного розвитку.

ітературною пам'яткою, в якій знайшов своє відбиття цей розвиток, є Галицько-Волинський літопис, присвячений подіям у Галицькій та Волинській землях з 1201 по 1292 р. Літопис цей зберігся в складі кількох списків (Хлєбниковського, XIV ст., Іпатіївського, початку XV ст. та ін.). Текст його за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201—1261) і літопис Волинський (1262—1291). На перших сторінках Галицького літопису ми знаходимо тільки згадку про смерть Романа в 1205 р. та похвалу йому і його пращурові Володимиру Мономаху. Далі викладено історію Галичини за синів Романа — Данила та Василька.

Особливо багато уваги приділяє літописець Данилу Романовичу, його боротьбі з «крамольниками» — галицькими боярами, його численним походам, битві на р. Калці, подорожі в Орду до хана Батия та ін. У галицькому літописі, зокрема, описана битва Данила Романовича з тевтонськими рицарями під Дорогочином, під час якої було розгромлено хрестоносців-завойовників, що посягнули на руські землі, і захоплено у полон магістра Брауна. Український поет Микола Бажан присвятив цій події поему «Данило Галицький».

Характеризуючи діяльність Данила Романовича, літописець виявляє до нього особливу симпатію. Це — мудрий правитель своєї землі і хоробрий воєначальник.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду: йому добре відомі перекладні хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, «Повість о разореніи Іерусалима» Иосифа Флавія, повість «Олександрія». В одному із своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю Галицького літопису характерна урочистість, риторичність, образність викладу, драматизм розповіді і яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми: «Не погнетши пчел, меду не ідять», «О зліе зла честь татарьская!» та ін., запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної творчості як свого народу, так і сусідніх. Широко відоме, наприклад, оповідання (відгук якогось половецького переказу) про степову траву євшан. Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху. Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче есть на своеи землі костью лечи, не ли на чюже славну быти», — і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Взагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. З очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам'ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник. Йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський — починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові о законе и благодати» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

Проте всі статті, незалежно від того, ким і коли були створені, об'єднані постаттю князя Данила, що є ключовою, центральною, навколо якої будується сюжет і розгортається оповідь героїчної повісті. Життєпис Данила Галицького — це цілісна біографічна оповідь, а образ князя є стрижнем і навіть причиною для творення дружинної повісті, в основі якої — героїчні подвиги і мудра політика князя-рицаря, князя-героя. Починається повість про Данила Галицького своєрідним заспівом у формі поетичної похвали на честь Романа Галицького. Автор наголошує на його надприродних властивостях. Ці якості, на думку автора, були своєрідною гарантією успішності правителя, його здатності вирішувати державні проблеми. Після згадки про смерть Романа подано маленьке оповідання про євшан-зілля, де відчутними є відгуки половецької пісні на тему любові до вітчизни. Таким чином, на самому початку своєї оповіді автор культивує дві головні ідеї — ідеального героя і любові до рідної землі, носієм і репрезентантом яких виступатиме надалі князь Данило Галицький. Перед читачем постає увесь життєвий шлях Данила — від народження до смерті. У епізоду, де йдеться про битву на річці Калка, Данило показаний в образі ідеального лицаря героя доби Середньовічча, книжник дає також вражаючу картину бою, де виявляється, що Данило осліп і воював, не бачачи ворогів. Він прозрів тільки після битви, вийшовши з неї переможцем. Данило перед битвами завжди молиться Богу, тому отримує перемоги.

З величезним пієтетом і гордістю описує автор важкий, але героїчний шлях Данила на галицький стіл, а потім — його боротьбу з різними супротивниками. Яскравим словесним малюнком є парад руських військ, що в Іпатіївському літописі вміщено під 1251 р. Описується збруя коней, зброя вояків, а також одяг Данила. У повісті подано масштабні й монументальні картини будівництва Данилом міст.

М. Грушевський правомірно наголошував, що «манера повісті сильно імпресіоністична». Дійсно, образ Данила є глибоко імпресіоністичним, оскільки літописець акцентує увагу на тому, що він відчуває, приймаючи певні рішення. Говорячи про Данила Галицького, формуючи його образ, книжник порушує тему особистості та спільноти у війні. Літописець представляє Данила також як будівничого міст і церков. Ці переговори завершився проголошенням хрестового походу проти татар і коронацією Данила. Про період церковних переговорів свідчить цілий ряд джерел. Очевидно, що ініціатива йшла від руського князя Данила до Папи Римського.

Під 1264 р. у Галицько-Волинському літописі міститься панегірик на смерть Данила. Говориться, що Данило був князем добрим хоробрим і мудрим, він спорудив багато міст, церков, оздобив їх різноманітними прикрасами. Важливою рисою характеру князя літописець називає братолюбство, підсумовує, що Данило був другим по Соломоні. Данило є яскравим прикладом образу християнського лицаря — чесного і відкритого у своїй діяльності. Незважаючи на те, що йому доводилося постійно балансувати між християнською Європою і поганською Азією, він прагнув зберегти національну самобутність Галицько-Волинських земель. Книжник пише про свого героя емоційно, прагне проникнути у глибинну суть його політики та суспільної ідеології, пояснити сучасникам і нащадкам правоту й істинність тих ідей, за які боровся Данило, які він відстоював у своїй зовнішній і внутрішній діяльності. Князь Данило постає не лише як герой і мудрий державник, а й людина щиро віруюча, тому Бог ніколи не забуває про нього.

Волинська частина Галицько-Волинського літопису — це філософсько-релігійна повість про князя Володимира Васильковича, історія життя, особливо останніх років князя, що був смертельно хворим. Головною характеристикою цього правителя є так зване "князя Володимира рукописаніє", що представляє собою політичний заповіт володаря. Відчуваючи наближення смерті, Володимир Василькович послав гінця до брата Мстислава, щоб він цілував хрест, обіцяючи, що нічого не забере у княгині Володимира Васильковича з того, що він їй залишив, не віддасть її заміж силою, а лише туди, куди вона захоче.

Образ Володимира подається цілком у релігійному та світському аспектах. Автор нічого не говорить про його військові здобутки, натомість наголошує, що він був гарним мисливцем. Наголошується, що Володимир був відомим у всій Руській землі, Бог дарував йому успіх не лише у мисливстві, а й у його державницькій діяльності. Володимир за чотири роки хвороби роздав багато свого добра бідним. Літописець розповідає про велику щедрість князя, його допомогу бідним, удовам, сиротам, називає його христолюбивим. Після смерті князя 1289 р. поховали його у місті Володимирі у храмі Пресвятої Богородиці. Літописець порівнює Володимира Васильковича з апостолом Іоанном, звеличує його доброту.

Коли з часом княгиня та єпископ відкрили труну для псрепоховання Володимира, то побачили його тіло нетлінним. Це було чудо, здійснене князем після смерті, що свідчило про можливість його канонізації, що й було зроблено пізніше.

Літописець залишив блискучий портрет Володимира Васильковича. Він був міцної статури, з широкими плечима, світлим кучерявим волоссям. Наголошується, що у душі Володимира Васильковича жили мужність і розум, а також багато інших чеснот. Гордині у нього не було, бо вона засуджується Богом і людьми. На обличчі князя завжди було смирення, він наслідував біблійного Давида у покаянні, плачучи через гріхи свої. Духовне Володимир Василькович любив більше, ніж матеріальне, вважав, що царство небесне більше, ніж земне.

Загалом образи "Літопису Руського" представляють руський етнотип правителя. Його особливості зумовлюються позиціями князя, на замовлення якого писався літопис, а також світоглядом самого книжника. Кожен володар володіє певним набором чеснот, він — воїн і державник, мислитель і філософ. Важливими рисами руського етнотипу, представленого образами правителів, є те, що внутрішній світ людини визначають цінності християнські та руські. Вони гармонійно поєднуються, творячи новий тип світогляду особистості доби Середньовіччя.

Композиція Г.-В. літопису досить складна, а матеріал визначається різноманітністю і строкатістю. Укладачі, кілька авторів, використовували юридичні документи, грамоти, попередні літописи і різноманітні літературні твори.

Відповідно до авторства визначали три частини:

1. Від смерті Романа Мстиславича до остаточної перемоги кн. Данила в бою під Ярославом 1245 р. Частина написана великим прихильником Данила, вочевидь – світським дружинником. Написана майже без дат. Можливо, автор хотів ввести їх пізніше, але не встиг. Ідеологія є цілком і повністю князівсько-дружинною.

2. Події 1255-1258 рр. Очев, написана в Холмі. (1255 р. – рік коронації Данила.)

3. Події 1258-1292 рр. – Волинський літопис, повість про Володимира Васильковича, значно простіша за стиль Г. літ. Автор описує ВВ, не як полководця, а як добродійну, милосердну людину.

На думку дослідника П. Коструби, перші 2 частини мають 1-го автора – Якова, який служив при дворі Данила, а третя частина творилась, очевидно, на замовлення володимирських князів, зокрема Володимира Васильковича, його придворним писарем Федорцем. Тут основна увага зосереджена на господарській та культурній діяльності князя, а не на його військових талантах. Але окремі уривки дають підстави вважати, що над літописом в різні періоди працювало не менше 5 авторів.

Г.-В. літопис можна назвати останньою найяскравішою пам’яткою руської літератури, яка знаменувала собою закінчення фактичного періоду державності та початку поневолю вальної боротьби.

В літописі відображені найголовніші події виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латинську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі. Про це свідчать ті місця літопису, де логічний і стилістично виразний хід розповіді його попередника переривається фразами, які, безумовно, належать перу останнього редактора. Від 1280 р. розповідається про похід Льва на Краків після смерті краківського князя Болеслава. На допомогу Лев покликав татар, а під їх натиском князі Володимир і Мстислав також змушені були взяти участь у цьому поході. Літописець несхвально ставиться до походу. Під 1270 р. літописець, характеризуючи литовського князя Тройдена, не жаліє для його змалювання найчорніших епітетів: «оканьный и безаконьный, прокляты, немилостивый Тройденъ, его же безаконья не могохомъ псати срама ради». Але під 1278 р., після опису походу Тройдена на поляків, додається, що Тройден повернувся «со честью великою домовь». Редакція Галицько-Волинського літопису 1285 р. також мала свого попередника: він є продовженням і переробкою старшого зводу-редакції. До цього висновку приходимо на основі таких даних. Останній редактор літопису, був, очевидно, особою, близькою до князя Мстислава Даниловича, прославленню якого присвячені в основному останні листки. Проте цей редактор не був автором усього літопису. Він тільки продовжив працю свого попередника і зробив деякі виправлення.

У Галицько-Волинському літописі під 1201 роком Літописець помістив чарівну половецьку легенду. Порівнюючи князя Романа з Володимиром Мономахом, він згадує, як цей князь розгромив половців, як вигнав хана Отрока в Обези за Залізні Ворота, а брата його — Сірчана — за Дон:

«Після ж смерті Володимирової лишився у Сірчана один Співець — Орев, і послав він його в Обезя, кажучи: „Володимир умер уже, то ж повертайся, брате, назад в землю свою“. Перекажи ж ти йому ці слова мої, заспівай йому пісень половецьких. А як не схоче послухати, то дай йому понюхати зілля, яке зветься євшаном.

А як той відмовився повертатись і слухати, дав він йому зілля. І понюхавши, заплакав той і сказав: „Краще на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужині славному бути“. І прийшов він у землю свою...»

СПІВЕЦЬ МИТУСА

Ми майже нічого не знаємо про театральне й музичне мистецтво Київської Русі. Особливо про видовища. Наприклад, на фресках Софійського собору в Києві зображено акробатів, але не немає впевненості в тому, що то давньоруські, а не візантійські артисти. Так само не ясно, візантійський чи руський орган намальовано на одній з тих фресок. Якщо вчені знають, що на Русі XI—XIII ст. існувала історична література (літописи) й твори красного Письменства, наприклад «Слово про Ігорів похід», то майже нічого не відомо про співців, оповідачів билин, виконавців дружинних та історичних пісень. Тим ціннішою є коротка розповідь галицького літописця про знаменитого співця Мітусу, людину незалежну й горду.

Про цього середньовічного артиста, певно, високого і шталту, ми дізнались лише тому, що його життєвий шлях пересікся з шляхом великого галицько-волинського князя Данила. Волею долі Митуса виявився втягненим у політичну боротьбу в Галицькому князівстві й став її жертвою, як це звичайно буває з людьми, від політики далекими, найперше — з митцями.

Сталося це на початку 40-х pp. XIII ст., невдовзі по монголо-татарській навалі на Русь, коли Данило Романович готувався вигнати з Галича боярського попихача, чернігівського княжича Ростислава, що самочинно сів на престол, скориставшись з відсутності великого князя. Данило з братом Васильком спішно зібрали військо й пішли на Галич. Ростислав, тільки-но почувши про наближення війська Романовичів, залишив престол і втік до Угорщини, король якої Підтримував його проти Данила. Якийсь час Романовичі переслідували ворога, а потім повернулись додому, щоб «уставити землю», тобто укріпити південні рубежі Галицько-Волинського князівства, яким загрожували татари.

Ростислав утік, але бояри, що посадили його в Галичі й всіляко підтримували, залишились. Тоді Данило не міг ще увійти до Галича, бо не вистачало сили. Але він вирішив придушити вогнище боярської опозиції на заході Галицької землі. Одним з оплотів великого боярства завжди був Перемишль. «Гірська країна Перемишльська», як називав її літописець, здавна користувалась певною автономією в складі Галицького князівства. Тому сприяло окраїнне положення, загубленість у горах її центру — града Перемишля. В ті роки у ньому не було князя, зате порядкував церковний володар, галицький єпископ Артемій.

У науковій літературі вже відзначалося, що церква, яка своєю природою була покликана зміцнювати центральну владу й противитися сутичкам між феодалами, у Галицькому князівстві стояла все ж таки ближче до бояр, ніж до князя, та ще й такого владного й рішучого, як Данило Романович. Єпископ Артемій благословив Ростислава на галицьке княжіння, неначе забувши, що той не мав династичних прав на престол, бо живі й здорові були галицькі «отчичі» Данило й Василько. Характерно, що коли при наближенні раті Романовичів княжич Ростислав побіг до Угорщини, «разом з ним,— іронічно нотує літописець,— тікав Артемій, єпископ галицький, та інші галичани», тобто великі бояри.