Літописи2.doc / Літописи2

Літо́пис — історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи — важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII століття включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV—XVIII ст. частина пишеться латинською.

Поняття про літопис та літописний звід, редакція та списки літописів. Найдавніше руське літописання.

Михайло Грушевський називав "Повість минулих літ" Найдавнішим літописом. Отже, найдавніший літописний твір, що дійшов до нас. Він створений у 10-х роках XII ст. Це, однак, не означало, що раніше на Русі не знали літописання. Історики вже давно дійшли висновку, що до часу появи твору Існувала тривала традиція літописання. М Грушевський допускав, що перший літопис, можливо, створений ще 945 p., зразу ж після вбивства Ігоря древлянами. Якщо так, то до 10-х років XII ст. літописна традиція налічувала понад 160 років. Слов'янська кирилична азбука і писемність з'явилися в Києві з прийняттям християнства. Але є чимало свідчень про існування письма на Русі задовго до офіційного хрещення в 988 р. Встановлено, що князі Аскольд і Дір, які правили в Києві 862-882 pp., були християнами. Безсумнівно, вони мали своїх духівників, церковні книги й, очевидно, знали грамоту.

У тексті договору Ігоря з Візантією, підписаному 944 p., містилася стаття про те, що руський князь повинен посилати послів до Візантії з грамотами. Тих, які б прибували без грамот, візантійська влада могла затримувати аж до княжого приїзду. Можна стверджувати, що вже в ІХ-Х ст. писемність обслуговувала сферу державного і культурного життя Русі. Після офіційного запровадження християнства ще при Володимирі широкого розмаху набула перекладацька діяльність. Разом з появою християнських храмів по w Києвом писемність проникала в усі кінці руської периферії.

Ярослав спеціально зібрав писарів для перекладу книг з грецької руською мовою, створив при своєму дворі велику бібліотеку. Писемність захопила нові сфери суспільного життя, насамперед освіту, правові відносини між державою І церквою, державою І приватними особами, між самими приватними особами, проповідницьку діяльність. Почала формуватися художня література. З попередньої лекції ми знаємо про існування школи при Софійській церкві, в якій вчителями були дяки, а "виучениками" — діти, напевне, широкого суспільного загалу. Графіті на вжиткових речах, стінах Софійського собору, Видубецького, Печерського монастирів дають підстави думати, що писемність була поширена також серед простого люду.

Багаті ж люди замовляли для себе написання священних книг. З XI ст. до нас дійшло в оригіналі лише чотири таких книги. Це великоформатне, багато оздоблене Остромирове Євангеліє, виготовлене в Києві у 1056-1057 pp. на замовлення новгородського посадника Остромира. Сьогодні зберігається у Державній публічній бібліотеці їм. М.Є.Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі. Багато оформлений також "Ізборник Святослава", написаний 1073 р., та дві скромно оформлені рукописні книги "Ізборник 1076 р." і "Євангеліє Архангельське" з 1092 р. Усі пам'ятки переписані в Києві з давньоболгарських оригіналів. Найповніше ці пам'ятки вивчав львівський професор Яким Прохорович Запаско і в 1995 р. видав про них під мистецтвознавчим оглядом велику книгу.

Професор Запаско звернув також увагу на мову згаданих оригіналів. Хоч замовники бажали, аби переписані священні книги точно відображали первинні тексти, київські переписувачі все-таки не змогли бути вільними від свого київського мовного середовища і понавставляли у слов'янські тексти немало української лексики на зразок бігати, веліти, веселитись, гнівом, вельми, годі, дивитися, діяти, жито, зимному, клекот, людина, напослідок, нєхрещений, ніколи, обидва, образитися, орали, оскомина, од гори до дому, обоє, озирайся, року, чуєш, яр тощо. Багато української морфологічної форми іменника чоловічого роду в давальному відмінку: синові, Аврамові, мужеві, Господеві та ін., наказової форми дієслів: сядьмо, ходімо, Ідіть, беріть, кличної — дружино, Бонне, земле тощо. В оригіналі виявлена одна з грамот Мстислава Володимировича.

Чимало пам'яток писемності з ХІ-Х1І ст. дійшло до нас у збірниках, які переписувалися пізніше — в XIV-XVI ст., наприклад, Найдавніший літопис — "Повість минулих літ", "Повчання Володимира Мономаха", "Слово о полку Ігоревім", житія святих, що складалися в Печерському, Видубецькому та Інших монастирях, "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона та ін Маємо всі підстави допускати, що чимало пам'яток культури з давньоукраїнських часів, Історичних джерел пропали безповоротно.

Дуже нещасливою була доля української столиці Києва. Першого великого руйнування Києву завдав 1096 р. половецький князь Боняк, зокрема Печерському монастиреві, Софійській церкві, спалив монастирські келії, два княжих палаци — на Берестовім і Видубецьку. Велика пожежа в Києві трапилася 1124 р. У 1203 р. в ході міжусобної боротьби нижній і верхній Київ спалив князь Рюрик Ростиславович. Тоді ж він пограбував монастир і церкву св. Софії.

Загальновідомі наслідки руйнувань Києва ордою Батия 1240 р. У пізніші часи Київ двічі грабували, руйнували, палили кримські татари під проводом хана Мінпрся — 1480 р. І 1483 р. На цьому фоні видається щасливою випадковістю, що до нас дійшли окремі пам'ятки з тих давніх часів, у тому числі "Повість минулих літ", твір, який і досі становить фактологічну основу наших знань про Русь до 1116р.

Повість минулих літ (Повесть временных літ).

Редакції, списки і протографи

Видатний російський дослідник давнього руського літописання академік Олексій Олександрович Шахматов дав таке визначення цьому творові: "літописний звод, який певним чином озаглавлений, складений в Києві, охоплює час до другого десятиріччя XII ст. і міститься в більшій частині літописних зводів XIV-XVIII ст.". Визначення, на нашу думку, неповне. Додамо, що найдавніший літопис з-поміж усіх писаних історичних джерел, створених в давньоруську добу, найповніше відображає всі сторони давньоруської історії до часу його написання. Літопис починається словами' "Се повісти временных літ, откуда есть пошла руская земля, кто в Киеве нача пірвсе княжити и откуду руская земля стала єсть".' Давня історіографічна традиція вважала автором твору монаха Печерсь-кого монастиря Нестора. Найбільше цієї думки дотримується І сучасна історична наука. Водночас висловлено й інші думки.

Опис подій за тодішньою традицією світової Історичної науки починається від створення світу, потім розповідається про всесвітній потоп та про те, як Ной розподілив між синами землі світу. Все подано майже так, як у Хроніці Георгія Амартола, візантійського хроніста. Яфетові з-поміж інших країн, яких налічувалося близько 40, дісталися Мідія, Албанія, Армснія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Македонія, Фракія, Пелопоннес, Іллірія, Слов'яни, Британія, Сіцілія, землі на північних сторонах Дунаю, Дністра, Кавкасіиських пр, себто Угорських, по Дніпру, Десні, Прип'яті, Двіці, та від себе автор літопису додав: "В Яфстовій же частині сидить Русь, чудь І всякі народи, меря, мурома, весь, мордва, заволоцька чудь, перм, печора, ям, угра, литва, земигола, корсь, летьгола, ліб. Ляхи ж І прусси, І чудь сидять поблизу моря Варязького..." Отже, у цьому місці русь подано в контексті етнічних назв народів, які населяли державу. Думаємо, в цьому місці автор мис лив русь як народ корінний, а не "прийшле варязьке плем'я".

; Потім розповідається про слов'янські народи, легенда про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом та їх сестрою Либідь, полян та інші племена, котрі "жили подібно до звірів, жили по-скотськи: І вбивали вони один одного, їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води".

Перша дата в "Повісті минулих літ" — 6360 (852) p., коли в Константинополі почав цєсарствувати Михайло. "А про це ми довідалися, — писав під цією датою літописець, — що за цього цесаря приходила русь на Цесароград, як ото писав (Георгій) у літописанні грецькому".

, Далі в літописній манері розповідається про Русь і Руську державу. Дані не дуже розбіжні зі сучасним Історіографічним сюжетом до початку XII ст. Різні оцінки процесів. Висловлюються сумніви щодо тих чи інших подій.ЮкремІ події подані ширше, так само, як і окремі періоди наповнені багатим фактологічним матеріалом, а певні роки просто названі без уточнення, що ж відбувалося в той рік.

До нас дійшли дві основні редакції та кілька списків (варіантів редакцій) "Повісті минулих літ". Це Іпатіївська і Лаврентіївська редакції. Іпатіївська дістала назву від Іпатіївського монастиря в Костромі. В ньому був виявлений пергаментний список, виконаний, за припущенням Леоніда Махновця, у 1425 р. Список мав заголовок "Літописець руский". Зараз він зберігається в Петербурзі у Бібліотеці Російської Академії Наук під шифром 16.4.4. Перекладач "Повісті минулих літ" Іпатіївської редакції українською мовою Леонід Махновець вважає, що редакція виконана в Іпатіївському монастирі з дуже пошкодженого давнішого списку цього твору. Переписували його четверо осіб. Потім написане було зшите в книгу під загальним заголовком "Літописець руский", що містить 307 аркушів — 614 сторінок з текстом у два стовпці. Зразу ж за "Повістю минулих літ" Іпатіївська редакція поміщає Київський літопис, доведений до 1198 p., та Галицько-Волинський літопис, доведений до 1292 p., фактично — до зими 1289-1290 pp. Вже це засвідчує, що список, з якого робилася Іпатіївська редакція (пізніше, принаймні після 1292 p.), потрапив у Кострому з України.

Іпатіївська редакція має за аналог так званий Хлєбніковський список з XVI ст., за Іменем коломенського купця, в якого зберігався також Погодінський XVII ст., Єрмолаївський кінця XVII-початку XVIII ст. та Краківський латинськими буквами, списаний наприкінці XVIII ст. з рукопису 1621 p., написаного кирилицею, за дорученням князя Четвертинсь-кого. Найбільший Інтерес у дослідників літописання після Іпатіївської редакції викликає Хлєбніковський список. В основній Іпатіївській редакції про автора твору сказано: "Повість черноризца Феодосиева монастыра Печерского", а у Хлєбніковському — "Повісти временныхь літ Нестора черноризца монастыря Печерского".

Згаданий уже Леонід Махновець вважає, що в редакції Нестора твір до нас не дійшов. Під першою датою 6360 (852 р.) написано, що повість буде доведена до смерті Святополка Святославовича, тобто до 1113 р. Але ні Іпатіївська, ні Лаврентівська редакції цим роком не закінчуються. Очевидно, після Нестора його звод передано в родовий князя Володимира Мономаха Михайлівський монастир на Видобичі — Видобиць-кий. У цьому монастирі роботу над текстом продовжив Ігумен Сильвестр У 1116р. він її завершив, а, можливо, тільки переписав текст, зазначивши: "Игуменъ Силивестрь святого Михайла написахь книги си Льтописець, надеяся от бога милости прияти, при князи Володимерь, княжашу ему Кыевь, а мне в то время игумєняшю у святого Михайла вь 6624, индикта 9 літа; а иже чтеть книги сия, то буди ми вь молит-вахь". Літо 6624 —-це 1116р. Проте хоч дописка про ігумена Сильвестра засвідчує написання чи переписання тексту 1И 6 р., сам текст обривається 1110 р. Цей обірваний текст, написаний Нестором і перероблений Сильвестром, на думку Л.Махновця та Інших дослідників, зберігається в Лаврептіївській редакції, у Суздальському літописі, написаному монахом Лаврентієм 1377 р. для суздальського князя Дмитрія Костянтиновича. Загалом Суздальський літопис доведений до І 305 р. У ньому за "Повістю минулих літ", тобто вже після 1110 p., описуються події, пов'язані з Історією північно-східної Русі, особливо зі Суздальським князівством.

Попередні літописні зводи, які використовували літописці пізнішого часу для написання нових літописів, прийнято називати протографами. У згаданих Іпатіївському та Лаврентіївському літописах, відповідно доведених до 1292 р. І до І 305 p., "Повість минулих літ" виступає протографом. У свою чергу вона створена на основі попередніх літописних зводів — протографів. Нестор чи Сильвестр докладав до ранішого пізніший звод, дещо доповнював відомостями з Інших джерел і так писав твір. Літописознавці — серед них М.Костомаров, М.Грушевський, О.Шахматов, І.Срезневський, Д.Ліхачов, Л.Махновець, М.Тихомиров та Інші — висували багато припущень про те, коли в Києві появилися перші літописні зводи, з яких років зводи "склали кістяк повісті". Вже згадувалось про припущення М.Грушевського стосовно існування зводу 945 р. Л.Махновець вважав, що літописний звод був створений у Києві 996-997 pp. Його зробила група осіб духовного і світського походження при князеві Володимирові Святославичу. Зовні досить переконливим аргументом для такого висновку є те, що після 997 р. у "Повісті минулих літ" іде 16 років майже без історичного матеріалу, а просто "в літо 6509 (1001) преставився Ізяслав, отець Брячиславів, син Володимирів"; "в лъто 6510(1002)" — нічого, "в літо 6511 (1003) преставився Всеслав, син Ізяславів, онук Володимирів" тощо.

гіпотеза шахматова

Формування літопису Гіпотеза А. А. Шахматова Історія виникнення російського літопису залучала до себе увага не одного покоління росіян учених, починаючи з В. Н. Татищева. Однак, тільки А. А. Шахматову, що видається російському філологові, на початку нинішнього сторіччя вдалося створити найціннішу наукову гіпотезу про склад, джерела й редакції “Повести тимчасового років”.

При розробці своєї гіпотези А. А. Шахматов блискуче застосував порівняно- історичний метод філологічного вивчення тексту. Результати дослідження викладені в його роботах “Розвідки про найдавніші російські літописні зводи” (Спб., 1908) і “Повість минулих літ”, т. 1 (Пг., 1916). В 1039 р. у Києві заснували митрополію – самостійну церковну організацію. При дворі митрополита був створений “Найдавніший Київський звід”, доведений до 1037 р. Цей звід, припускав А. А. Шахматов, виник на основі грецьких перекладних хронік і місцевого фольклорного матеріалу. У Новгороді в 1036 р. створюється Новгородський літопис, на її основі й на основі “Найдавнішого Київського зводу” в 1050 р. виникає “Древній Новгородський звід”. В 1073 р. чернець Києво-Печерського монастиря Никін Великий, використовуючи “Найдавніший Київський звід”, склав “Перший Києво-Печерський звід”, куди включив також записи історичних подій, що происшли після смерті Ярослава Мудрого (1054).чернець Києво-Печерського монастиря Никін Великий, використовуючи “Найдавніший Київський звід”, склав “Перший Києво-Печерський звід”, куди включив також записи історичних подій, що происшли після смерті Ярослава Мудрого (1054).

На підставі “Першого Киево- Печерського зводу” і “Древнього Новгородського зводу” 1050 р. створюється в 1095 р. “Другий Києво-Печерський звід”, або, як його спочатку назвав Шахматов, “Початковий звід”. Автор “Другого Києво-Печерського зводу” доповнив свої джерела матеріалами грецького хронографа, Паремийника, усними оповіданнями Яна Вишатича й житієм Антонія Печерського. “Другий Києво-Печерський звід” і послужив основою “Повести тимчасового років”, перша редакція якої була створена в 1113 р. ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором, друга редакція – ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром в 1116 р. і третя – невідомим автором – духівником князя Мстислава Володимировича

Перша редакція “Повести тимчасового років” Нестора основна увага в оповіданні про історичні події кінця ХI – початку ХII в. приділяла великому київському князеві Святополку Изяславичу, що вмер в 1113 р. Володимир Мономах, ставши після смерті Святополка великим київським князем, передав ведення літопису у свій вотчинний Видубицький монастир. Тут ігумен Сильвестр і здійснив редакторську переробку тексту Нестора, висунувши на перший план фігуру Володимира Мономаха. Не збережений текст першої Несторовой редакції “Повести тимчасового років” А. А. Шахматов реконструює у своїй роботі “Повість минулих літ” (т. 1-й). Другу редакцію, на думку вченого, найкраще зберегла Лаврентьевская літопис, а третю – Іпатіївська. Гіпотеза А. А. Шахматова, що настільки блискуче відновлює історію виникнення й розвитку початкового російського літопису, однак, поки залишається гіпотезою. Її основні положення викликали заперечення В. М. Істріна

Він уважав, що в 1039 р. при дворі митрополита-грека шляхом скорочення хроніки Георгія Амартола виник “Хронограф по великому викладі”, доповнений російськими звістками при дворі митрополита-грека шляхом скорочення хроніки Георгія Амартола виник “Хронограф по великому викладі”, доповнений російськими звістками. Виділені з “Хронографа” в 1054 р., вони склали першу редакцію “Повести тимчасового років”, а друга редакція створена Нестором на початку другого десятиліття ХII в. Гіпотеза Д. С. Лихачова Цікаві уточнення гіпотези А. А. Шахматова зроблені Д. С. Лихачовим. Він відкинув можливість існування в 1039 р. “Найдавнішого Київського зводу” і зв’язав історію виникнення літописання з конкретною боротьбою, що довелося вести Київській державі в 30 – 50-е роки ХI сторіччя проти політичних і релігійних домагань Візантійської імперії. Візантія прагнула перетворити російську церкву у свої політичні агентури, що загрожувало самостійності давньоруської держави

Домагання імперії зустрічали активна відсіч великокнязівської влади, що у боротьбі за політичну й релігійну самостійність Русі підтримували широкі маси населення. Особливої напруги боротьба Русі з Візантією досягає в сірий. ХI в. Великому князеві київському Ярославові Мудрому вдається високо підняти політичний авторитет Києва й Російської держави. Він закладає міцні основи політичної й релігійної самостійності Русі

В 1039 р. Ярослав домігся установи в Києві митрополії. Тим самим, Візантія визнала відому самостійність російської церкви, хоча на чолі її залишався митрополит-грек. Крім того, Ярослав домагався канонізації Ольги, Володимира й своїх братів Бориса й Гліба, убитих Святополком в 1015 р. Зрештою, у Візантії змушені були визнати Бориса й Гліба російськими святими, що з’явилося торжеством національної політики Ярослава. Шанування цих перших російських святих придбало характер національного культу, воно було пов’язане з осудом братовбивчих звад, з ідеєю збереження єдності Російської землі. Політична боротьба Русі з Візантією переходить у відкрите збройне зіткнення: в 1050 р.Політична боротьба Русі з Візантією переходить у відкрите збройне зіткнення: в 1050 р. Ярослав посилає війська на Константинополь на чолі зі своїм сином Володимиром. Хоча, похід Володимира Ярославовича й закінчився поразкою, Ярослав в 1051 р. зводить на митрополичий престол російського священика Іларіона

У цей період боротьба за самостійність охоплює всі області культури Київської Русі, у тому числі й літературу. Д. С. Лихачов указує, що літопис складався поступово, у результаті виниклого інтересу до історичного минулого рідної землі, і прагнення зберегти для майбутніх нащадків значні події свого часу. Дослідник припускає, що в 30 – 40-е роки ХI в. за розпорядженням Ярослава Мудрого був зроблений запис усних народних історичних переказів, які Д. С. Лихачов, умовно називає “Сказання про первісне поширення християнства на Русі”.

До складу “Сказання” входили переказу про хрещення Ольги в Царьграде, про смерть двох мучеників-варягів, про випробування вір Володимиром і його хрещенням. Ці перекази носили антивизантнйский характер. Так, у сказанні про хрещення Ольги, підкреслювалася перевага російської княгині над грецьким імператором. Ольга відкинула домагання імператора на свою руку, спритно “переклюкав” (перехитривши) його. Сказання затверджувало, що російська княгиня не бачила особою честі в пропонованому їй шлюбі. У своїх відносинах із грецьким імператором Ольга проявляє чисто російську кмітливість, розум і спритність. Вона зберігає почуття власного достоїнства, відстоюючи честь рідної землі. Переказ про випробування вір Володимиром підкреслює, що християнство було прийнято Руссю в результаті вільного вибору, а не отримано як милостивий дарунок від греків. У Київ, відповідно до цього переказу, є посланці різних вір: магометанської, іудейської й християнської. Кожний з послів розхвалює достоїнства своєї релігії. Однак Володимир дотепно відкидає й мусульманську, і іудейську віри, оскільки вони не відповідають національним традиціям Російської землі.Однак Володимир дотепно відкидає й мусульманську, і іудейську віри, оскільки вони не відповідають національним традиціям Російської землі. Зупинивши свій вибір на християнстві, Володимир, перш ніж прийняти цю релігію, відправляє своїх посланців випробувати, яка ж віра краще. Послані навіч переконуються в красі, пишності й пишноті церковного християнського богослужіння, вони доводять князеві переваги православної віри перед іншими религиями, і Володимир остаточно зупиняє свій вибір на християнстві. Д. С. Лихачов припускає, що “Сказання про первісне поширення християнства на Русі” були записані книгарями київської митрополії при Софійськім соборі. Однак Константинополь не був згодний із призначенням на митрополичью кафедру російського Іларіона (в 1055 р. на його місці бачимо грека Єфрема), і “Сказання”, що носили антивізантійський характер, не одержали тут подальшого розвитку. Центром російської освіти, опозиционно настроєним проти митрополита-грека, із середини ХI в. стає Києво-Печерський монастир. Тут в 70-х роках ХI в. відбувається оформлення російського літопису. Укладач літопису – Никін Великий

Він використовував “Сказання про поширення християнства”, доповнив їх поруч усних історичних переказів, оповіданнями очевидців, зокрема воєводи Вишати, історичними відомостями про події сучасності й недавніх днів. Очевидно, під впливом великодніх хронологічних таблиць – пасхалій, що складалися в монастирі, Никін додав своєму оповіданню формулу погодних записів – по “літам”. У створений близько 1073 г.

“Перший Києво-Печерський звід” він включив велику кількість сказань про перших російських князів, їхніх походах на Царьград. Їм же, очевидно, була використана й Корсунская легенда про похід Володимира Святославича в 933 р. на грецьке місто Корсунь (Херсонес Таврический), після узяття якого, Володимир зажадав собі в дружин сестру грецьких імператорів Ганну. Завдяки цьому, звід 1073 р. придбав різко виражену, антивізантійську спрямованість.придбав різко виражену, антивізантійську спрямованість. Никін додав літописи величезну політичну гостроту, історичну широту й небувалий патріотичний пафос, що й зробило цей добуток видатним пам’ятником давньоруської культури. Звід засуджував князівські усобици, підкреслюючи провідну роль народу в захисті Російської землі від зовнішніх ворогів

Таким чином, “Перший Києво-Печерський звід” з’явився виразником ідей і настроїв середніх і навіть нижчих шарів феодального суспільства. Відтепер публицистичность, принциповість, широта історичного підходу, патріотичний пафос стають відмітними рисами російського літопису. Після смерті Никона робота над літописом тривала в Києво-Печерськім монастирі. Тут велися погодні записи про поточні події, які потім були оброблені й об’єднані невідомим автором в “Другий Києво-Печерський звід” 1095 р. “Другий Києво-Печерський звід” продовжував пропаганду ідей єдності Російської землі, почату Никоном. У цьому зводі також різко засуджуються князівські крамоли, а князі призиваються до єдності для спільної боротьби зі степовими кочівниками-половцями. Укладач зводу ставить чіткі публіцистичні завдання: виховувати патріотизм, прикладом колишніх князів – виправити нинішніх

Позиція літературознавців та істориків щодо виникнення української літератури

набуває принципового значення. Вона не може бути ізольованою від загальноісторичних

процесів і тісно поєднується з проблемою "окремішності" українського народу. Тому не

можна визначити нижньої хронологічної межі української літератури без з’ясування цієї

проблеми. Саме таке завдання поставив перед собою М.С. Грушевський-історик і

літературознавець.

Отже, вчений шукає коріння української літератури в ХІ столітті, визначаючи цей

період як "приготовчу стадію" для наступного етапу – "першого розцвіту". Аналіз

оригінального письменства дослідник починає з аналізу слова "О Законе и Благодати".

Підставу для цього дає не лише те, що "Слово" привертає до себе увагу вченого "своїми

літературними прикметами і особливо для нас цінне, як одно з найбільш літературних,

високо артистичних речей..." [6, с.62], а й тим, що його автор "...творить річ єдину в своєму

роді, яка не повторюється більше і зістається вічним набутком скарбниці не тільки нашої,

але і світової" [6, с.6З].

Однак не літературні і навіть не художні якості цього твору стали причиною для того,

щоб починати з нього огляд української літератури. Важливішою, на думку вченого,

підставою є те, що написаний він русином. Автор "Слова", як зазначає М.С. Грушевський, є

"покажчиком освіти, талантів і настроїв людей сього покоління, людей місцевих [виділено

нами. – Т.Л.], бо те, як автор говорить про Русь, про руський нарід, про його минувшину, не

лишає сумніву, що пише се русин" [6, с.6З].

У зв’язку з цим М.С. Грушевський чи не одним із перших піддає сумніву авторство

названого твору. Офіційна точка зору на той час була однозначною: він написаний

"русским". Саме таку позицію, зокрема, відстоював російський історик М.М. Карамзін.

Описуючи дії Великого Ярослава, він стверджував, що князь "велел поставить

митрополитом Илариона россиянина..." [9, с.234]. Слідом за М.М. Карамзіним інший

російський історик С.М. Соловйов вже в кінці XIX століття пише про Іларіона як про "...

первого митрополита из русских" [12, с.252]. М.С. Грушевський же бачить дискусійний

характер цього питання: "Ніхто в новішій літературі не пробував скільки-небудь серйозно

заперечити се авторство, і ми для короткості можемо називати автора Іларіоном, хоч і не

вважаємо се авторство зовсім певним" [6, с.62].

Вочевидь, що авторство "Слова" має для М.С.Грушевського принципове значення,

оскільки воно в науковому пошуку "виводить" його на питання про виникнення української

літератури. У такому випадку не можна не погодитись із С.К. Росовецьким, який підготував

примітки до другого тому "Історії української літератури" щодо аналізованого

М.С. Грушевським явища анонімності та псевдоанонімності творів давньої літератури.

"Грушевський розглядає їх [анонімність та псевдоанонімність. – Т.Л.] як даність" [6, с.233], –

відзначає дослідник і погоджується з думкою сучасних літературознавців, що ці явища

походять від неписаного середньовічного кодексу письменницької праці.

української літератури.

Не меншої ваги, на думку літературознавця, має і розв’язання питання авторства іншої

великої пам’ятки "Слова о полку Ігоревім". Це підтверджує його аналіз подальшого розвитку

національної літератури у період "першого розцвіту". Він включає огляд морально-дидактич-

ної літератури, анонімні твори, агіографічні писання, літописну повість про Печерський

монастир, письменство історичного характеру, старий Київський літопис тощо.

Зупиняючись на цих пам’ятках української літератури, М.С. Грушевський шукає в них