4. Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії

Антична Філософія, Філософія стародавніх греків і римлян, зародилась у VII-VI ст. до н. є. у Греції і проіснувала до VI ст. н. є. «Антикос» - по-грецьки означає «стародавній». Але під «стародавністю» тут мається на увазі певний конкретний історичний простір: античність позначає час виникнення і формування європейської цивілізації. У період античності був закладений фундамент не тільки європейської філософії, але й європейської культури загалом.

У розвитку античної філософії можна виділити три етапи.

Перший етап (VII-VI ст. до н. е.) визначається як досократівський (або «космологічний» період). На першемісце тут виносилися питання просутність та першопочаток світу, про походження та устрій Космосу.

Другий етап (VI-IV ст. до н. е.) - класичний, у цей час грецька демократія, література, філософія, мистецтво досягли вершини свого розвитку і стали зразком для наступних поколінь. Філософська проблематика цього періоду орієнтована на проблему людини, її свідомості та мислення.

Третій період (кінець IV ст. до н. є. - VI ст. н. є.) - елліністичний. Епоха еллінізму припадає на час кризи рабовласницького суспільства. Починається еллінізм з економічного і політичного занепаду грецьких міст-полісів, з установлення гегемонії Македонії і закінчується занепадом Римської імперії у VI ст. н. є. Найбільш відомі філософські школи цього періоду - стоїчна, епікурейська і неоплатонічна - особливу увагу приділяли проблемам людської особистості, сенсу та призначенню людського існування.

Антична філософія виникає у грецьких колоніях, а свого розквіту досягає в Афінах. На першому етапі антична філософія виступає як натурфілософія, намагаючись дати всеосяжну картину світу суто умоглядним шляхом. Космоцентризм є її основною рисою, оскільки вищою цінністю, ідеалом, зразком всього тут виступає Космос як розумний порядок, як гармонійне, закономірне, завершене у своїй досконалості ціле. Навіть людина в античній філософії виступає лише як частина Космосу, як мікрокосм.

Перші філософи зосередили увагу на двох центральних проблемах:

а) на проблемі єдності і множинності світу, на пошуку його єдиної першооснови як справжньої, достеменної реальності;

б) на питанні про рухомість або нерухомість, розвиток чи незмінністьпервинної реальності.

Зрозуміти суть світу -це означає пояснити, яка причина його породила. Таку породжуючу силу, що лежить в основі різноманітного світу, назвали субстанцією. Здавна люди помітили, що не все те, що відкривається нам через чуттєвий досвід, є по-справжньому реальним. У видимому світі, рухомому і різноманітному, все є плинним, все рано чи пізно щезає. Чи є в ньому щось вічне і абсолютно існуюче, незмінне, стійке, чи є в ньому певний порядок і єдність? Перші філософи поставили перед собою завдання відшукати цей порядок, єдиний початок всього різноманітного світу, який керує природою і є її сутністю. Цей крок в історії людства називають переходом від міфу до «логосу» (від гр. -«слово», «думка», «закон»).

Грецькі мислителі прагнули знайти природне пояснення Космосу за допомогою спостереження і логічного міркування. За міфологічними уявленнями, Світ керується міфічними істотами. Поступово джерелом і сутністю світу стали вважати або матеріальну, природну стихію, або певний ідеальний, розумний початок світу. Перші філософи по-різному тлумачили цей космічний першопочаток, цей закон-принцип світу:

• для Фалеса це -«вода»;

• для Анаксімандра -«апейрон», тобто «невизначений» першопочаток;

• для Геракліта -«логос-слово» (воно ж є першовогнем світу);

• для Парменіда -«буття»;

• для Піфагора -«число»;

• для Емпедокла -«любов -ворожнеча»;

• для Анаксагора -«розум»;

• для Анаксімена -«повітря»;

• для Демокріта -«атом».

Перші філософи з'являються в Мілеті, квітучій грецькій колонії на узбережжі Малої Азії. Мілетська школа відома як перша філософська школа античності. Фалес, Анаксімандр, Анаксімен - її найвідоміші представники. Фалес і його учні намагаються пояснити світ як перетворені форми певної первинної стихії. Саме з мілетської філософської школи розпочинається так званий «космологічний» період античної філософії, ідея якого була така: існує безособовий світовий порядок - Космос, в основі якого - певний космічний закон (принцип). Як правило, закон Космосу не відрізнявся від першоречовини, яка була основою Космосу.

Другим видатним центром торгового, політичного і культурного життя була малоазійська колонія Греції -місто Ефес. У другій половині VIст. тут виникає філософська школа, пов'язана з ім'ям Геракліта. Світ для Геракліта Ефеського був упорядкованим Космосом, вічним, безкінечним, керованим універсальним законом -логосом, образом і символом якого є вогонь.

Якщо перші філософи мілетської школи були зайняті пошуком матеріального першопочатку, субстрату (загальна основа різноманітних явищ), першоелемента всього сущого, то Геракліт таким єдиним загальним початком визнає тільки закон світового процесу, закон безперервного вічного переходу буття з одного стану в інший. Загальний закон -логос -управляє усім сущим, він пов'язує і Космос, і людську душу. Завдання людини, за Гераклітом, полягає у набутті мудрості, інакше кажучи, у виборі правильного способу дій шляхом пізнання істини (логосу) речей і самої природи. Причому окремі розрізнені знання не допомагають зрозуміти загальну картину світу. «Багатознання розуму не навчає», - говорив Геракліт. Філософія є не ерудицією, не сумою знань, а саме мудрістю, тобто осягненням всезагального логосу, прихованої гармонії протилежностей.

Геракліт заперечував існування в природі чого б то не було постійного. Усе тече, все змінюється, -подібно до течії річки, в яку не можна увійти двічі, тому що вже нові води будуть омивати тебе, -говорив Геракліт. Він став першим представником діалектичної концепції світу, він же першим висловив ідею про єдність і боротьбу протилежностей як джерело і причину розвитку.

Одночасно із Гераклітом створює своє філософське вчення Піфагор. Вершиною його творчості була відома містика чисел. Кожне число для Піфагора є самостійною, божественною сутністю, саме числа упорядковують світ. Піфагорійці вперше дійшли висновку, через дві тисячі років ще раз сформульованого Галілеєм, що «книга природи написана мовою математики».

Ще одна відома школа виникла на заході давньогрецького світу -у Південній Італії, у місті Елея. Основні представники елейської школи -Парменід, Зенон. Елеати першими з античних філософів звернули увагу не на конкретну матеріальну стихію, а на саме поняття буття. Якщо Геракліт твердив, що усе змінюється, то Парменід проголосив: «Ніщо не змінюється, лише буття є, а небуття не існує». Для елеатів справжньою реальністю є божественне Єдине, вічне, незмінне і неподільне буття. Усякі зміни у світі -лише ілюзія, марево, видимість, -вважали вони. Елеати свідомо протиставили світ справжнього, понадчуттєвого, вічного і незмінного буття чуттєвому світу мінливих речей. Істинне знання про єдине і незмінне буття досягається лише за допомогою розуму, логічного міркування. Чуттєве знання є недосконалим, воно дає лише видимість речей.

Найбільш відомим викладом елейського вчення про заперечення руху є апорії Зенона («апорія» з грец. - нездоланна логічна проблема). Апорії показують: якщо допустити існування руху, то виникають нерозв'язувані протиріччя. Протягом свого розвитку наука знову і знову стикається з протиріччями, які відкрив колись Зенон. Апорії Зенона прагнули розв'язати Де-мокріт, Аристотель,Галілей, Ляйбніц, Кант. І досі вони викликають певний інтерес, насамперед для математики. Із 45апорій до нас дійшли 9.П'ять із них вважаються класичними -«Стріла», «Стадій», «Дихотомія», «Ахілес і черепаха», «Апорія міри». Так, наприклад, апорія «Стріла» Зенона спрямована на доведення того, що стріла, яка летить, насправді перебуває у спокої. Справа в тому, міркував Зенон, що у кожну мить часу стріла займає певне місце, яке дорівнює її об'єму. Рух стріли, таким чином, можна представити як суму станів спокою, а оскільки сума нулів дає нуль, то й у даному випадку сума станів спокою дає спокій. Насправді руху немає, а його очевидність, чуттєве свідчення -лише ілюзія. Емпіричний факт не може бути доказом. Сенс апорій полягає у неможливості (точніше, труднощах) логічного обґрунтування руху. Почуття, вважали елеати, є ненадійним способом пізнання, вони часто обманюють, і тільки через раціонально-логічний спосіб, через мислення можна осягнути істину справжньої реальності.

Завершує досократівську натурфілософію атомістична школа Левкіппа і Демокріта. Демокріт своє вчення ґрунтує на протилежній щодо елеа-тів тезі - існує не тільки буття, але й небуття. Саме через визнання небуття стає можливим довести існування руху у світі. Буття - це сукупність атомів, а небуття - порожнеча, в якій атоми рухаються. Атоми Демокріта - це не-створені, неподільні, найменші матеріальні частинки, з яких складається вся різноманітність речей світу. Атоми розрізняються між собою формою, величиною та порядком взаємозв'язку. Якщо у елеатів сутністю світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів вона множинна і рухома.