Внутрішні води
Положення більшої частини материка в поясі пустельного та напівпустельного тропічного клімату обумовлює слабкий розвиток поверхневого стоку як зовнішнього, так і внутрішнього. За загальним обсягом річного стоку (350 км3) Австралія стоїть на останньому місці серед інших материків. Майже на всій її площі шар стоку дорівнює близько 50 мм на рік. Найбільших величин (400 мм і більше) шар стоку досягає на навітряних вологих схилах Східно-Австралійських гір.
60% площі материка позбавлені стоку до океану, і мають лише рідку мережу тимчасових водотоків (криків). Найбільш густа мережа криків – в Центральному басейні, набагато менше їх на Західному плато. Вода з'являється в них тільки після епізодичних злив, часто вони закінчуються в безстічних улоговинах, які були в плювіальні епохи четвертинного періоду великими прісноводними озерами, що живились водами великих постійних річок. Тепер ці озера майже висохли, їх ванни зайняті солончаками. Навіть найбільше безстічне озеро Австралії – Ейр – в суху пору року покривається кіркою солі потужністю до 1 м, а в дощовий сезон (влітку) розливається на площі до 1500 км2. Біля берегів озера закінчуються русла довжелезних в Австралії криків – Купер-крик і Дайамантіна.
Окраїнні райони Австралії мають стік до Індійського океану (33% стоку з загальної площі материка) і до Тихого. Річки, що впадають в океан, як правило, короткі, з крутим профілем падіння, особливо ті, які стікають з Східно-Австралійських гір. Обсяг стоку, як і режим рівня річок, різний і істотно залежить від кількості опадів і часу їх випадіння. Найбільш повноводні і рівномірні по стоку річки, що починаються в Східно-Австралійських горах (Бердекін, Фіцрой, Бернетт та ін.) Найменш повноводні й непостійні річки західного узбережжя (Фортеск’ю, Гаскойн та ін.), що стікають з напівпустельних прибережних плато. Поверхневий стік абсолютно відсутній на карстової рівнині Налларбор, що примикає до Великої Австралійської затоки.
В Австралії є лише дві великі річки – Муррей і Дарлінг. Починається в Австралійських Альпах Муррей – найповноводніша річка Австралії (площа басейну 1072 тис. км2, довжина 1632 м). живлення її головним чином дощове і в меншому ступені снігове. Протікаючи з ледь помітним ухилом по великим південно-східних рівнинах Центральної низовини, річка втрачає багато води на випаровування і ледве досягає океану. У гирлі її перегороджують піщані коси. Головна притока Муррей – річка Дарлінг – найдовша ріка Австралії (площа басейну 590 тис. км2, довжина 2450 м), але вона ще менш повноводна, і в сезони посух її води, гублячись у пісках, не досягають Муррею.
Відмінною рисою Австралії є її багатство підземними водами. Вони скупчуються в артезіанських басейнах, які займають прогини стародавнього фундаменту по краях Західного плато і в Центральній низовині (рис. 6). Водоносними горизонтами служать головним чином мезозойські відклади, водотривкими – щільні палеозойські породи. Живлення підземних вод відбувається переважно за рахунок атмосферних опадів.
Підземні води в центральних частинах басейнів залягають на більших глибинах (до 20 м, місцями до 1,5 км). При бурінні свердловин вони нерідко виходять на поверхню під природним тиском. Найбільший підземний водний басейн Австралії носить назву Великого артезіанського басейну. Він охоплює майже всю Центральну низовину від затоки Карпентарія до середньої течії річки Дарлінг. На території басейну є найбільша кількість артезіанських колодязів, що дають мінералізовану воду, іноді теплу і навіть гарячу.
У напівпустельних і пустельних областях Австралії артезіанські басейни мають величезне значення. Але з огляду на мінералізацію води їх використовують не стільки для зрошення, скільки для потреб промисловості та транспорту і, головним чином, для створення водосховищ в пасовищних районах (на півдні Квінсленда, в Новому Південному Уельсі та Вікторії).
Рис. 6. Артезіанські басейни Австралії:
І – Великий басейн; ІІ – басейн Муррей; ІІІ – басейн Еукла; ІV – басейн Берегової рівнини; V – Північно-західний басейн; VІ – пустельний басейн; VІІ – басейн затоки; 1 – межі посушливої зони; 2 – межі основного району іригації.