5.3.1.3. Геокодування

Геокодування – метод і процес позиціонування просторових об’єктів відносно деякої координатної системи і їхніх атрибутів. Для геокодування необхідні табличний набір координатних даних – широта і довгота, координатиХіУ, вулична адреса, файл просторової бази даних, у координатах якої буде здійснюватися пошук місця розташування точки, а також установлення в ці координати точкового об’єкта з заданими атрибутами.

У наш час у різних ГІС-пакетах (Mapіnfo, ArcVіew і ін.) реалізовані функції адресної прив’язки даних з використанням файлів спеціального формату, у яких формалізована інформація з вуличних мереж (StreetMap, рис. 5.6). Вулична мережа міста розбивається на окремі квартальні відрізки, для кожного відрізка в базі даних описані назва вулиці, номер будинку початкової точки відрізка по правій стороні, номер будинку останньої точки відрізка по правій стороні, номер будинку початкової точки по лівій стороні і номер будинку кінцевої точки по лівій стороні вулиці. Права і ліва сторони визначаються напрямком цифрування відрізка вулиці. При геокодуванні адреси будинку, описаної назвою вулиці і номером будинку, знаходиться відрізок з необхідною назвою й інтервалом

Рис. 5.6 Представлення вуличної

мережі у форматі StreetMap

номерів будинків, далі на відповідній стороні (парні чи непарні номери) знаходиться приблизне місце розташування будинку за різницею між номерами будинків на початку і кінці ділянки. Розміри будинків і можливі пропуски між ними в даному методі не враховуються.

Методами геокодування можна досить швидко створювати картографічні бази даних для інформації, що має текстову координатну прив’язку. Крім вуличних адресних координат, існують шаблони для створення об’єктів ( точкових чи площинних) за назвами міст і адміністративних одиниць, по кодах поштових округів та ін. (рис. 5.7). Необхідно контролювати ідентичність адресних координат у геокодованій базі і базі координатної прив’язки – географічні і топографічні координати повинні бути в одному числовому форматі з базовою системою координат; назви вулиць в обох наборах даних не повинні мати різночитань, скорочень; буквені ідентифікатори будинків (наприклад, корпус 3а) повинні зберігається в окремому полі й ін.

а

б

в

г

5.3.2. Ручне введення даних. Апаратне та екранне дигітизування

Ручне дигітизування (дигіталізація, цифрування) на сьогодні є найбільш поширеним способом введення просторових даних у бази даних ГІС. Сам процес ручного дигітизування являє собою розпізнавання користувачем об’єкта на карті-джерелі і створення векторного елементарного графічного об’єкта шляхом обведення границь цього об’єкта. Карта-джерело може використовуватися як у вигляді паперового оригіналу, що закріплюється на дигітайзері (див. параграф 2.3), так і у вигляді її сканованої копії, яка виводиться на екран дисплея в спеціальному картографічному редакторі. У першому випадку виконується апаратне дигітизування, у другому – цифрування з використанням стандартного пристрою введення миша (екранне дигітизування).

Точність і повнота ручного введення даних визначаються декількома факторами. У першу чергу, це якість вихідних картографічних матеріалів (зношеність паперової карти, якість сканування); точність установки системи координат на цифрованому джерелі чи його сканованій копії; кваліфікація оператора, що виконує введення даних.