Модуль 1. Державне регулювання економіки як чинник економічного розвитку Укоаїни
Змістовий модуль 1. Теоретичні основи державного регулювання економіки
Тема 1. Державне регулювання економіки як функція держави
1.1. Предмет дисципліни «Державне регулювання економіки»
1.2. Державне регулювання економіки як функція держави
Ключові поняття
Державне регулювання економіки. Економічна система. Ринковий механізм. Адміністративно-командна система управління економікою. Змішана система макроекономічного регулювання. Інститут соціального партнерства. Система управління національною економікою. Економічний лібералізм. Економічний дирижизм.
1.1. Предмет дисципліни "Державне регулювання економіки"
Національна економіка — велика, складна економічна система, що включає в себе комплекс взаємодіючих об'єктивних та суб'єктивних компонентів.
Суб'єктивні компоненти — це держава, юридичні і фізичні особи. Об'єктивні компоненти — соціально-економічні відносини, які виникають у процесі взаємодії суб'єктів економіки.
Регулювати (лат. — упорядковувати) означає вносити порядок у певну діяльність; налагоджувати правильну взаємодію частин системи.
Державне регулювання економіки (ДРЕ) — це вплив держави на соціально-економічний розвиток країни, який можна розглядати у трьох аспектах:
- наука;
- управлінська діяльність;
- навчальна дисципліна.
ДРЕ як наука — це синтез знань про суть, методологію і засоби впливу держави на соціально-економічні процеси, що відбуваються в країні.
ДРЕ — це наука про ефективне використання різноманітних форм, методів та інструментів, що є у розпорядженні держави, задля реалізації соціально-економічних цілей розвитку суспільства.
ДРЕ як практична діяльність — це заходи держави щодо управління розвитком національної економіки.
Управління економікою — це свідомий вплив держави на об'єкти і процеси з метою надання певної спрямованості господарській діяльності, узгодженості дій суб'єктів національної економіки і досягнення бажаних результатів.
ДРЕ як навчальна дисципліна — це навчальний курс, у процесі якого студенти мають набути знань про суть, цілі, форми і методи впливу держави на розвиток економіки в цілому, управління окремими її сферами та секторами.
Предметом дисципліни ДРЕ є вивчення сукупності прийомів, способів та інструментів управління соціально-економічними процесами, що відбуваються в країні.
Теорії макроекономічного регулювання
В основі регулювання національної економіки лежать різні економічні теорії, покликані до життя практикою господарювання. Можна виділити кілька етапів розвитку теорії регулювання економі (Рис. 1.).
Рис. 1. Етапи розвитку теорії регулювання економіки
Меркантилізм — перша економічна школа (XV—XVII ст), яка розглядала золото і срібло (пізніше — надлишок продуктів, що обмінюються на зовнішньому ринку) як джерела багатства і розробляла рекомендації своїм правителям стосовно розвитку міжнародної торгівлі.
Фізіократи — економічна школа (засновником є Ф. Кене, XVIII ст.), представники якої вважали, що джерелом багатства є праця у сільському господарстві, тому рекомендували урядам своїх країн розвивати саме цю галузь.
Класична теорія регулювання (саморегулювання) — найвидатніші представники — англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо (друга половина XVIII — початок XIX ст.). Основним регулятором економічних процесів визнає ринковий механізм, який ефективно регулює розподіл ресурсів, автоматично встановлює економічну рівновагу (між попитом і пропозицією) і заперечує необхідність втручання держави в економіку.
Марксизм — економічна школа, заснована на вченні К. Маркса, яка обґрунтовує необхідність знищення приватної власності та конкуренції, заміни стихійного розвитку свідомим, цілеспрямованим впливом держави на соціально-економічні процеси за допомогою плану на основі суспільної (загальнонародної) власності.
Кейнсіанство — напрямок розвитку економічної теорії, засновником якого вважають видатного англійського економіста Джона Мейнарда Кейнса (1883—1946). Обґрунтовує об'єктивну необхідність і практичне значення державного регулювання економіки.
Кейнсіанство виникло у 30-х роках XX ст. як відповідь на потреби Великої депресії. У теоретичному аспекті ідеї Кейнса сприяли зародженню нового розділу економічної теорії — макроекономіки — та першим спробам застосовування агрегованих економічних величин. Кейнсіанство відкрило "першу сторінку" в економетричному аналізі національного господарства, ввівши у світ найважливіші математичні інструменти і прийоми. У практичному плані економічна політика, що відображала ідеї Кейнса і яку проводила більшість країн після Другої світової війни, багато в чому сприяла виходу їх із кризи і пом'якшенню циклічних коливань.
Заслугою Кейнса є те, що він, виступивши проти традиційної класичної теорії, обґрунтував об'єктивну необхідність і роль державного регулювання ринкової економіки, з'ясував основні засоби та інструменти державного впливу: стимулювання сукупного попиту шляхом заохочення інвестиційної діяльності, а значить, зменшення ціни кредиту (рівня облікової ставки), розширення державних закупок; підвищення рівня зайнятості як фактора зростання доходів населення; проведення раціональної фіскальної політики тощо.
Таблиця 1.
Сопоставлення основних підходів до економічної думки теоретиків кейнсіанського та неоконсервативного напрямів
|
Кейнсіанство |
Неоконсерватизм |
|
Принцип ефективного попиту |
Принцип ефективної пропозиції |
|
Зростання одержавлення економіки |
Часткова приватизація державної власності |
|
Зростання оподаткування її інтересах збільшення державного попиту |
Зниження податків з населення і підприємців |
|
|
Продовження таблиці 1. |
|
Дефіцитне фінансування і посилення інфляції |
Зменшення бюджетного дефіциту і стабілізація грошового обігу |
|
Організація державного регулювання і планування |
Обмеження державного регулювання і згортання макропланування |
|
Розширення державних соціальних програм |
Скорочення державних соціальних програм |
Теорії неокласичного, неоліберального, неоконсервативного напрямку (монетаризм, теорія раціональних очікувань, теорія "економіки пропозиції" тощо) визнають необхідність державного втручання в економічне життя суспільства, але зводять його до мінімуму і піддають перевагу непрямим (опосередкованим) методам державного впливу.
Монетаризм — економічна школа, яка пропагує відмову від широкого втручання держави в економіку, віддає перевагу непрямим методам, а саме — регулюванню грошового обігу.
Теорія "економіки пропозиції" — неоліберальна економічна теорія, яка, на відміну від кейнсіанства, пропагує необхідність стимулювання пропозиції, а також зростання ефективності виробництва на основі зниження витрат виробництва, скорочення прибуткових податків, стимулювання інноваційного підприємництва, скорочення соціальних витрат тощо.
Теорія раціональних очікувань — неокласична теорія, яка стверджує, що заходи держави зі стабілізації економіки є неефективними. Це обумовлено тим, що суб'єкти господарювання (підприємці, споживачі, наймані робітники), осмислюючи всю інформацію про об'єкти, які представляють для них грошовий інтерес, розуміючи можливі наслідки економічної політики держави, ведуть себе раціонально: приймають оптимальні (найкращі для них) рішення — рішення, які максимізують їхнє благополуччя.
"Неокласичний синтез" — економічна школа, що поєднала достоїнства неокейнсіанства та неолібералізму і стала теоретичною основою змішаної системи регулювання ринкової економіки.
Соціально-інституціональний напрямок — близький до неокласичного синтезу напрямок, представники якого вважають, що економічні відносини у суспільстві формуються не тільки під дією економічних, але і соціально-психологічних, політичних та інших факторів ("інститутів"). Під останніми вони розуміють профспілки, корпорації, державу, а також правові, морально-етичні, психологічні явища (звичаї, норми поведінки, звички, національні традиції, релігію, менталітет тощо).
1.Основним регулятором економічних процесів виступає ринковий механізм. Державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі.
Система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, можливість задоволення численних і швидкоплинних особистих потреб і стійкість державного управління, необхідного для задоволення соціальних потреб суспільства.
Забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентоздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання.
Поряд з ринковими і державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських та скандинавських країнах) ще один елемент управління — інститут соціального партнерства.
У сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.
Механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу — система макроекономічних регуляторів, складається з таких основних елементів:
— ринкові регулятори;
— важелі державного впливу на економіку (державне регулювання);
корпоративне управління;
інститут соціального партнерства.
Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження (пошуку консенсусу — лат. згода, одностайність) загальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп.
Трипартизм — соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб'єктів: держави (в особі її органів чи уповноважених), роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок).
Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країні з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями. Виділяють два основні види регулювання — економічний лібералізм, економічний дирижизм та кілька моделей ДРЕ.
Економічний лібералізм (лат. — вільний) — система соціально- економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.
Економічний дирижизм (лат. — керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.
Таблиця 2
Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму
|
Ознака |
Країни економічного лібералізму |
Країни економічного дирижизму |
|
Країни |
США, Канада, Великобританія, Австралія та ін. |
Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін. |
|
Участь держави |
Мінімальна |
Максимально допустима |
|
Державний сектор |
Незначний (до 10%) |
Значний (10—20%) відіграє суттєву роль. Найбільший державний сектор в Австрії. |
|
Основні функції |
Мінімальні |
Широкі |
|
Державні витрати, % від ВВП |
30—35 |
45—50 (у Швеції понад 50%) |
|
Методи ДРЕ |
Переважно економічні й опосередковані (непрямі) |
Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів |