III. Питання
Ділове мовлення в Україні: історія розвитку. Традиції “ділової мови” Київської Русі
Ділове мовлення в Україні – категорія історична і тісно пов’язана з розвитком української мови як однієї з трьох східнослов’янських мов.
Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську (спільнослов’янську) основу, яка вийшла з індоєвропейської спільності десь у 3 тис. до н.е. й існувала кілька тисячоліть (по VІ ст.н.е.), та лише в кінці І тисячоліття до н.е. в ній виникають діалектні різновиди, на основі яких пізніше виникають різні слов’янські мови. Отже, східнослов’янська (давньоруська) мова складалася в період Київської Русі на базі діалектів близькоспоріднених східнослов’янських племен.
Історія становлення і формування давньоруської мови київського зразка, розквіту усномовної та писемномовної культури Київської держави охоплює тривалий час, поки витворилася давньоукраїнська мова, що підтверджують літописи, історичні повісті, вірші, драма, а також грамоти, акти, трактати, міські ратушні книги як взірці писемного ділового мовлення.
Ділова мова Київської Русі представлена кількома збереженими з того часу грамотами, які дійшли до нас у складі “Повісті минулих років” як договори з греками. Близькість ділової мови (точної, документальної) Київської Русі до розмовної безперечна, проте ділова мова відтворювала розмовну мову далеко не повністю, а тільки в тій його частині, яку можна було використовувати для виразу юридичних формул. Тому лексика і фразеологія ділової мови семантично обмежена й відноситься головним чином до сфери державно-юридичного та суспільно-політичного життя. Але головна вимога й ознака ділової мови того часу – документальна точність (терміни того часу – правда, суд, видок (свідок)). Речення домінують складні, зокрема з підрядним умови. Отже, ділова мова того часу – це не мова церковних книжок, не старослов’янська мова, а мова східних слов’ян – жива давня русько-українська мова (ХІ ст.). Завдяки особливостям свого змісту і своїх суспільних функцій ділова мова Київської Русі формується на основі давньоруської мови в її розмовному варіанті й тих юридичних формул та термінів, що складалися в усній традиції.
На основі традицій східнослов’янського звичаєвого права з пережитками язичництва й писемних договорів Русі з греками у 30-х роках ХІ ст. при Ярославі Мудрому оформляється оригінальний звід світських законів „Руська правда”, що надійшли до нас у сотнях оригінальних списків різних реакцій. „Руська правда” містить найбільш яскраві взірці ділової української мови.
В епоху Київської Русі ділова мова функціонувала тільки в документах, призначення яких було суто практичним, а літературна мова – в літературних творах, призначених для читання. Таким чином, було обмежено сфери функціонування цих двох різновидів давньоруської мови. Зміст ділових документів був обмежений сферою юридичних та майнових відносин, тому те, що складало зміст ділових документів, було зовсім відсутнім у літературі. Це, звичайно, знайшло відбиток на лексиці, синтаксисі ділової мови того часу: був обмежений лексичний (словниковий) склад ділової мови, одноманітність синтаксичних конструкцій, відсутність художніх засобів зображення. Характерні звороти літературної мови не проникали до ділової мови. Хоча в літературній мові іноді зустрічались формули, характерні для ділової мови. Таким чином, в епоху Київської Русі специфічна за своїм змістом і призначенням ділова мова не виявляла будь-яких живих зв’язків ні з книжно-слов’янським, ні з народно-літературним типами давньоруської мови.
Традиції ділової мови Київської Русі:
Документальна точність.
Уживання термінів (юридичних та майнових).
Семантична обмеженість лексичного складу.
Одноманітність синтаксичних конструкцій (складні речення з підрядними умови).
Відсутність художніх засобів зображення.
Українська мова розвивалась в нелегких умовах. Уперше її слова (страва, мед) були записані ще 448 року візантійським мандрівником та істориком Пріском Панійським. У Х ст. невідомий український майстер на руків’ї меча вибив прості слова “Коваль Людота”. І в ті далекі часи наші предки розмовляли мовою, близькою до сучасної української. Але мовою простого народу нехтували. Коли у Х ст. на Русь разом з християнством прийшло письмо, літературною мовою стала не мова простого народу, а принесена старослов’янська (в основі її – південно-македонський діалект давньоболгарської мови, в ІХ ст. Кирило і Мефодій переклали старослов’янською з грецької мови християнські церковні книги).
Але жива українська мова (чи руська, як її називали у давнину) хоч важко, але неухильно пробивала собі шлях до визнання. Її елементи відчутні і в “Повісті минулих років”, й у “Слові о полку Ігоревім” (особливо).
Проте українська мова була небажана для різних поневолювачів (польських магнатів, магнатів Угорщини, Литви, Румунії тощо). Живу, розмовну українську мову на ступінь літературної піднесли ще несміло Іван Котляревський (“Енеїда”) і рішуче, впевнено – великий народний поет Тарас Шевченко.
Формування української літературної мови як мови народу, котрий консолідується, не могло не турбувати провідників русифікаторської політики – від Петра І до Катерини ІІ. Уживаються різні заходи, “дабы малороссийский народ не почитал себя отличным от великороссийского”, в тому числі ряд законів про заборону друку, а потім і викладання українською мовою. Проте складаються державні акти, судові акти, гетьманські універсали, ведеться офіційне листування українською мовою. Але з другої половини XVIII ст. посилюється реакційна політика царизму щодо України. Це проявилося в чергових заборонах друкувати українською мовою книги, вести нею офіційне діловодство, навіть викладати, бо це „дика і непристойна мова”. Але українська мова вже існувала й викорінити її було неможливо.
Текст Емського указу царя Олександра ІІ (1876р.) підтверджує, як нелегко було українській мові (та її носіям) за царських часів. Упродовж 270 років панування над Україною династії Романових (з 1720 по 1908 роки), з 1933 року українську мову забороняли близько 200 разів.
Революційні події 1917-1918 р.р. змели ці перешкоди й уперше було відкрито вільний простір для українського слова. Українська мова стала повноправною не лише в галузі художньої літератури, а й у галузі науки, освіти, керування державою, економікою, виробництвом. 20-30 роки називають Українським Ренесансом. Лунала українська мова, велося діловодство українською мовою, писалися підручники, статті, складалися термінологічні словники… Та це тривало недовго. Була висунута теорія так званого “злиття націй” – і українську мову почали поволі відтісняти з усіх ділянок суспільного життя на задній план. Зникали національні школи, українській мові готувалася доля штучно вигублених “неперспективних” сіл…
Орієнтація на демократичні засади дала змогу в останні роки заговорити вголос і про ненормальне становище української мови в Україні. Робляться перші кроки для повернення її законних прав. Наприкінці 1989 року було прийнято Закон „Про мови”, до нашої Конституції (1996 рік) записано, що державною мовою в Україні є українська мова. Держава має забезпечити всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в офіційно-діловій сфері.
Прекрасно, коли людина знає багато мов. І шанувати треба всі мови, бо немає мов вищих і нижчих. І не можна не шанувати мову тієї держави, в якій живеш, у якій здобуваєш вищу юридичну освіту та захищатимеш закони цієї держави та права її громадян. Без мови перестають існувати і народ, і суспільство.
“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу – це його мова” (Панас Мирний).
“Якщо ми серйозно беремося до розбудови правної держави, утвердження верховенства права, то маємо подбати передовсім про те, щоб це право було об’єктивоване у мові – адекватно і недвозначно.
Держава та влада просто не можуть повноцінно функціонувати, якщо вони неспроможні ясно і зрозуміло викласти свою волю, надати їй відповідного правно-мовного оформлення” (С.Головатий).
Висновки з третього питання.Отже, порозумітися відправник інформації та адресат можуть насамперед тому, що обом відомі однакові зв’язки між знаком (звуком, словом, конструкцією) і позначуваним цим знаком, тобто обидва керуються чинними сьогодні правилами (щоб порозумітися з історично віддаленим адресатом, необхідно осягнути його епоху й мовні правила, що функціонували в ту епоху; це ж стосується і пізнання за допомогою чужої мови).