1. Поняття, особливості та види цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини – це особисті немайнові та майнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, які складаються між майново та організаційно відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

За своєю сутністю цивільні відносини (як особисті немайнові, так і майнові) – це відносини приватних суб’єктів громадянського суспільства, яке, будучи сферою приватного життя незалежних один від одного і не підпорядкованих один одному суб’єктів, є первісним стосовно держави та її інституцій явищем, самодостатнім середовищем існування особистості¹.

Будучи одним з видів правовідносин, цивільні правовідносини мають такі загальні для всіх правовідносин ознаки, як суспільний і вольовий характер цих відносин, їх урегульованість правовим нормами. Але існує також ряд специфічних моментів, що відрізняють цивільні правовідносини від інших правовідносин, наприклад, адміністративних. До числа таких ознак відносяться:

1) предмет цивільно-правових відносин – майнові та особисто немайнові відносини (ч.1. ст.1 ЦК України);

2) широке коло учасників цивільно-правових відносин (ст. 2 ЦК України). Так, в цивільних відносинах можуть брати участь фізичні, юридичні особи, держава та інші суб’єкти публічного права. Так, в сімейних правовідносинах суб’єктами є тільки фізичні особи (ст. 2 СК України) - подружжя, батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені, баба, дід, прабаба, прадід, внуки, правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, падчерка, пасинок; учасниками трудових правовідносинах є роботодавець (юридична або фізична особа) та працівник (лише фізична особа) (ст.21 КЗпП України); суб’єктами господарювання є господарські організації громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці (ч. 2 ст. 55 ГК України).

3) для цивільно-правових відносин характерна ініціатива і диспозитивність учасників цивільних відносин. Воля й ініціатива сторін необхідна як на етапі формування відносин (чи вступати в договірні відносини, з ким саме, який вид договору обрати тощо), так і на етапі реалізації цивільно-правової відповідальності (лише від суб'єкта права залежить, застосовувати передбачені законом методи примусового впливу на контрагента чи ні). Своєрідним вираженням ініціативи і диспозитивности учасників є цивільно-правовий договір.

4) юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Вона полягає у відсутності підпорядкування одного суб’єкта іншому. Саме через це не є цивільними відносини, засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також податкові і бюджетні відносини, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 1 ЦК України). Так, при виконанні державного замовлення на виготовлення та поставку певного товару підприємство і держава в особі уповноваженого міністерства або відомства є рівними суб'єктами права (хоча існують певні особливості при укладенні цього договору), а при наданні ліцензії на виготовлення цього самого товару діє інший метод правового регулювання: метод влади і підкорення. Тоді ці стосунки регулюються нормами іншої галузі права – адміністративної.

Юридична рівність учасників цивільних відносин, однак, не означає рівності їх суб’єктивних цивільних прав, а зумовлює лише рівність можливостей для їх виникнення, зміни, припинення, а також відповідальності за їх порушення. Юридична рівність суб’єктів цивільних відносин перед цивільним законом і судом не залежить від їх матеріального чи соціального стану.

Юридична рівність (тобто не підпорядкованість один одному) суб’єктів цивільних відносин зумовлюється їх майновою самостійністю та організаційною відокремленістю. Цивільні відносини – це відносини суб’єктів, що знаходяться в одній юридичні площині («горизонталі»), на відміну від відносин в публічному праві, де один суб’єкт часто займає підпорядковане становище щодо іншого.

5) наступною ознакою цивільних відносин є їх заснованість на вільному волевиявленні їх учасників. Цивільні відносини завжди є вольовими, оскільки особи беруть в них участь за власним розсудом, проявляють свою волю до набуття конкретних прав і обов’язків. Й. Покровський зазначає, що «цивільне право споконвіку було правом окремої людської особи, сферою її волі і самовизначення»².

Щоправда, до цивільних належать і такі відносини, які можуть виникнути поза волею їх учасників (наприклад, відносини, які опосередковують зобов’язання з відшкодування шкоди, зобов’язання у зв’язку з набуттям чи збереженням майна без достатньої правової підстави).

Свобода волевиявлення учасників цивільних відносин є результатом автономності їх волі і найбільшою мірою проявляється при здійсненні ними правочинів, як односторонніх, так і дво- або багатосторонніх (договорів). Саме при їх вчинення найбільш виразно проявляється дія (поведінка) суб’єктів цивільних відносин за своєю ініціативою, без чийого б то не було примусу, шляхом вільного визначення ними своїх прав та обов’язків³.

6) цивільні відносини засновані на майновій самостійності їх учасників. Така самостійність полягає в тому, що вони в майновому плані є відокремленими один від одного, що дає змогу не тільки диференціювати та індивідуалізувати їх у цивільних правовідносинах, але і конкретизувати їх правовий статус. Ознакою цивільних відносин слід вважати саме майнову відокремленість, але не обов’язкову наявність у суб’єктів самостійного майна, що не одне і те ж. У зв’язку з цим у літературі пропонується у ст. 1 ЦК України вказати не ознаку майнової самостійності, а майнову відокремленість учасників цивільних відносин⁴.

7) наявність найрізноманітніших об’єктів цивільних прав: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

8) Специфіка способів і особливий позовний порядок захисту цивільних прав, а також характер цивільно-правової відповідальності. Невиконання будь-ким із учасників право відносин взятих обов'язків або порушення чужих прав тягне за собою застосування до порушника засобів державного примусу. Як правило, засоби такого примусу носять майновий характер. При реалізації захисту цивільно-правових інтересів сторін також реалізується принцип рівності сторін.

9) різноманітність підстав виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин, іменованих юридичними фактами (ст. 11 ЦК України). Більш детальніше про підстави виникнення зміни та припинення цивільних правовідносин ми зупинимося при розгляді третього питання нашої лекції.

Структура цивільного правовідношення

Елементами структури цивільного правовідношення вважають суб'єкти, об'єкт, а також зміст.

У цивільних правовідносинах беруть участь завжди два і більше учасника (яких в науці цивільного права називаються суб'єктами), у противному випадку немає суспільних відносин, а отже, не може бути і правовідносин. Суб'єктом цивільного правовідношення визнається учасник, який бере участь у врегульованому правовими нормами відношенні, поведінка якої трактується правом як юридично можлива або необхідна⁵.

Одні учасники правовідносин мають права і є уповноваженими особами, інші — несуть обов’язки і є зобов'язаними особами, однак у більшості випадків вони є одночасно уповноваженими і зобов'язаними особами. Як уповноваженою, так і зобов'язаною стороною може бути одна чи декілька осіб. У деяких цивільних правовідносинах на зобов'язаній стороні може виступати невизначена кількість зобов'язаних осіб (наприклад, у правовідносинах власності суб'єктивному праву власника протистоїть обов'язок кожної особи утримуватися від порушення цього права).

У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву. Наприклад, в зобов'язальному правовідношенні наділеного правами суб'єкта називають кредитором, а іншого, що має обов'язки (зобов'язаного), боржником (ст.ст. 509, 510 ЦК України). В цивільному правовідношенні боржник і кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати один без одного.

До учасників цивільних правовідносин закон відносить фізичних та юридичних осіб, державу. Автономну Республіку Крим, територіальні громади, іноземні держави та інших суб'єктів публічного права (ст. 2 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст. 2 ЦК України фізичні особи (ст. 24 ЦК України) та юридичні особи (ст. 80 ЦК України) називаються особами, але в межах ЦК України.

Суб'єкти права реалізують свої права і обов'язки завдяки наявності у них правосуб'єктності, яка є можливістю й здатністю особи бути суб'єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Правосуб'єктність поряд із нормою права і юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб'єктність складається з правоздатності та дієздатності. Ця категорія має об'єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід'ємними одна від одної за часом. У колективних суб'єктів права правоздатність і дієздатність завжди збігаються за часом виникнення і дії.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб'єкта права мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки (ч.1 ст. 25 ЦК України, ч. 1 ст. 91 ЦК України). Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов'язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність – це лише передумова можливості правоволодіння. Набуття конкретних суб’єктивних прав та володіння ними означає реалізацію правоздатності. Наприклад, володіючи цивільною правоздатністю, кожний суб’єкт може бути власником яхти, але суб’єктивне право власності має лише та особа, яка вже має яхту⁶.

Дієздатність — це здатність суб'єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов'язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність — це здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. (ст. 30 ЦК України). Обсяг дієздатності фізичної особи залежить від рівня інтелектуальної та вольової зрілості особи. Обсяг повної цивільної дієздатності наступає, за загальним правилом, у віці 18 років.

У чинному цивільному законодавстві встановлено декілька різновидів дієздатності, а саме: повна (ст. 34 ЦК України), неповна (ст. 32 ЦК України), часткова (ст. 31 ЦК України), обмежена (ст. 36 ЦК України), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39 ЦК України).

Юридичні особи як приватного, так і публічного права у цивільно-правових відносинах є рівноправними як між собою, так і в стосунках з іншими суб'єктами цивільного права — фізичними особами, державою і територіальними громадянами.

Як і інші учасники цивільних правовідносин, юридичні особи мають правоздатність та дієздатність. Але, на відміну від фізичних осіб, право- та дієздатність юридичних осіб виникають одночасно, а саме в момент державної реєстрації, і припиняються також одночасно — в момент ліквідації юридичної особи та виключення її з державного реєстру.

Правоздатність юридичної особи може бути як універсальною, так і спеціальною. При універсальній правоздатності юридична особа не обмежується у своїх діях — вона може брати участь у будь-яких передбачених законом правовідносинах. Спеціальна правоздатність передбачає участь юридичної особи лише у певних правовідносинах, коло яких визначене статутом. Такі обмеження, як правило, встановлюються у зв'язку з тим, що юридична особа створюється з певною метою, визначеною засновниками, і не може самостійно визначати свою правосуб'єктність. Так, державні, громадські організації обмежені у своїй дієздатності. Для підприємницьких структур спеціальна правоздатність є негативним фактором, оскільки обмежує мобільність у зміні видів діяльності підприємства, основною метою діяльності якого є отримання прибутку, що можливо досягнути лише шляхом активізації господарської діяльності. Спеціальна правоздатність дещо уповільнює цей процес. Для заняття будь-яким новим видом діяльності юридичній особі необхідно здійснити державну реєстрацію змін до установчих документів. Новий ЦК України зробив значний крок вперед у цьому напрямку, оскільки надав юридичним особам можливість укладати будь-які правочини, не заборонені чинним законодавством, тобто універсальну правоздатність. ЦК регулює лише порядок створення, організаційно-правові форми. правовий статус юридичних осіб приватного права (господарських товариств, виробничих кооперативів (ст.87 ЦК) ⁷.

Держава як суб'єкт цивільних правовідносин визначається у вигляді органів державної влади.

Під об'єктами цивільних прав розуміють будь-які матеріальні та нематеріальні блага, стосовно яких виникають цивільні правовідносини. Іноді їх ототожнюють з об'єктами цивільних правовідносин.⁸

Загальним для всіх об'єктів суб'єктивних цивільних прав є їх призначення для єдиної мети — здатності задовольняти законні інтереси суб'єктів приватних прав.

Різні об'єкти цивільних прав можуть служити задоволенню різноманітних інтересів (майнових або немайнових), але саме призначення об'єктів може бути неоднаковим у різних випадках — у вигляді використання фактичних, природних його якостей, екстракцією його споживчої вартості; у вигляді експлуатації соціальних якостей об'єкта, а саме: шляхом реалізації його обмінної вартості.

Отже, до об'єктів цивільних прав (правовідносин) належать: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст. 177 ЦК України).

Зміст цивільного правовідношення складають суб'єктивні права та обов'язки його учасників.

Суб'єктивне цивільне право — це міра дозволеної поведінки суб'єкта цивільного правовідношення, ті юридичні можливості, що надані йому нормами права, які іншими словами називають правомочностями.

Суб'єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії. Суб'єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.

2. Правомочність вимагати — це можливість вимагати від зобов'язаного суб'єкта виконання ним певних обов'язків.

3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб'єктивного права.

Класичним прикладом суб'єктивного права, що об'єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб'єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме — може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб'єктивний обов'язок — це міра належної поведінки суб'єкта. Суть обов'язків полягає в тому, що суб'єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов'язку — активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов'язку (боржник зобов'язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов'язку.

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від об'єктивного права (цивільного та будь-якого іншого). Об'єктивне право (право в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, а суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), яке на лежить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Між об'єктивним і суб'єктивним правом існує тісний зв'язок: суб'єктивне право випливає з об'єктивного, засноване на ньому. Необхідно враховувати й те, що об'єктивне право встановлюється державою, а тому воно породжує певні відносини носіїв суб'єктивних прав і обов'язків не лише один до одного, а й до держави. Суть останніх полягає в тому, що держава визначає в об'єктивному праві (в нормах права) зміст суб'єктивних прав та обов'язків, встановлює мету здійснення суб'єктивних прав і надає можливість захистити порушені права.