Розділ 3.Прецедентна практика європейського суду з прав людини

Незважаючи на те, що судовий прецедент як джерело права не притаманний національній правовій системі України, роль судової практики в правозастосовній діяльності в Україні останнім часом зростає. В першу чергу це пов’язано з загальними інтеграційними процесами у світі та в Україні.

 Особливе місце у процесі виконання судових рішень займає практика Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для держав-учасниць Конвенції [1].При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї .

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями. 30 березня 2006 року набув чинності Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Відповідно до ст. 17 Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Зазначений Закон встановлює обов'язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду [3].

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) називає власну практику прецедентною.

Прецедентність проявляється у тому, що цей суд при вирішенні справ вважає за необхідне в цілому слідувати підходам, що застосовувалися ним раніше, якщо не визнає за необхідне їх змінити. Зокрема, в мотивувальній частині рішення суд замість відтворення висловлених ним раніше міркувань може послатись на міркування, висловлені у попередніх рішеннях. При цьому ЄСПЛ неодноразово наголошував, що він не зв’язаний власними попередніми рішеннями.

Як зазначалося вище, тенденція слідувати вирішеному раніше притаманна будь- яким видам прецеденту. Тож виникає питання, до якого саме виду слід віднести прецедент у практиці ЄСПЛ.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод не містить положень про обов’язковість (як би її не розуміти) рішень ЄСПЛ для судів держав – учасників Конвенції. Водночас виникає питання, чи не можуть окремі національні судові системи відноситись до прецедентної практики ЄСПЛ як до обов’язкової, виходячи з власних уподобань. У цьому контексті цікаво звернутись до досвіду Англії, яка підпадає під юрисдикцію ЄСПЛ, і при цьому є країною англосаксонського прецеденту. На перший погляд може скластися враження, що прецедент ЄСПЛ має сприйматися в Англії саме як англосаксонський, причому має займати в ієрархії прецедентів найвищий щабель. Водночас нічого подібного не спостерігається. Як раз навпаки: у разі конфлікту між прецедентом ЄСПЛ і прецедентом вищої судової інстанції Англії застосовується останній. Такий підхід схвалено рішенням Палати лордів у справі Kay v Lambeth LBC ([2006] UKHL 10). Це не викликає подиву, бо ще раз підтверджує універсальність цитованого вище правила «міжнародне право не знає stare decisis».

Тим більше не можуть бути рішення ЄСПЛ обов’язковими у будь-якому значенні і для судів країн континентального права. При цьому прецедентну практику ЄСПЛ не можна віднести і до усталеної судової практики за доктриною jurisprudence constante,оскільки практика ЄСПЛ не є практикою судів національної судові системи. На мій погляд, рішення ЄСПЛ для судів держав, які можуть бути відповідачами в цьому суді, мають силу «переконливого прецеденту», який притаманний обом правовим системам.

Дійсно, на такі суди при розгляді справ не можуть не впливати правові позиції, раніше висловлені Європейським судом з прав людини, хоча на суди і не покладено обов’язку їм автоматично слідувати. Не можна погодитись з думкою про те, що ніби такий обов’язок українських судів випливає із ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», де вказано, що суди застосовують при розгляді справ, зокрема, практику Суду як джерело права. Це випливає вже з того, що джерело права та континентальний прецедент співвідносяться як родове та видове поняття, тож оскільки останній не передбачає обов’язковості, то і віднесення того чи іншого правового феномену до джерел права не означає автоматично, що він передбачає обов’язковість. Зазначене положення Закону не створює регулювання, а тому не є нормою, а є теоретичним висновком (хоч і вірним, на мій погляд), якому місце не у законі, а в підручнику. Відтак включення цього положення до Закону є нічим іншим, як юридико-технічною помилкою.

Особливе місце у процесі виконання судових рішень займає практика Європейського суду з прав людини. Відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для держав-учасниць Конвенції . При цьому Україна офіційно визнала юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї [6].

Конвенція, за визначенням Європейського суду з прав людини, є конституційним європейським інструментом публічного порядку. Конвенція та практика Європейського суду з прав людини – це те, що пов’язує європейські країни. Конвенція є живим інструментом, який повинен тлумачитися у світлі сучасний умов [9, 196]

Таким чином, прецедентне право Європейського суду стає особливим джерелом права і для України, яка закріпила це положення на законодавчому рівні. Українським судам необхідно враховувати у своїй діяльності прецедентну практику Європейського суду з прав людини. В той же час, варто зазначити, для того, щоб мати можливість стежити за розвитком подій у практиці Страсбурга та застосовувати її, судді повинні мати доступ до цієї практики. Це неодмінна умова. Як стверджує Ф.Буайя, національні суди і, зокрема, верховні суди, повинні заохочувати національні органи влади перекладати, публікувати та поширювати рішення Європейського суду з прав людини [9, 197].

Завданням подальшого розвитку правосуддя в Україні є реальне утвердження верховенства права в суспільстві та забезпечення кожній людині права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Саме такий підхід засвідчить реальну спрямованість діяльності держави на ті основоположні цінності суспільного життя, якими є права та свободи людини. У цьому аспекті є позитивним прикладом практика Європейського суду з прав людини.

Висновок до третього розділу

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України я зробила висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями. 30 березня 2006 року набув чинності Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Відповідно до ст. 17 Закону суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику цього Суду як джерело права. Зазначений Закон встановлює обов'язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду [3].

Таким чином, прецедентне право Європейського суду стає особливим джерелом права і для України, яка закріпила це положення на законодавчому рівні. Українським судам необхідно враховувати у своїй діяльності прецедентну практику Європейського суду з прав людини. В той же час, варто зазначити, для того, щоб мати можливість стежити за розвитком подій у практиці Страсбурга та застосовувати її, судді повинні мати доступ до цієї практики. Це неодмінна умова. Як стверджує Ф.Буайя, національні суди і, зокрема, верховні суди, повинні заохочувати національні органи влади перекладати, публікувати та поширювати рішення Європейського суду з прав людини [1, 197]. Завданням подальшого розвитку правосуддя в Україні є реальне утвердження верховенства права в суспільстві та забезпечення кожній людині права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Саме такий підхід засвідчить реальну спрямованість діяльності держави на ті основоположні цінності суспільного життя, якими є права та свободи людини. У цьому аспекті є позитивним прикладом практика Європейського суду з прав людини.