Корпорації та корпоративне право у Великобританії
2.1. Поняття корпорації, компанії та корпоративного права у Великобританії
Британське право передбачає можливість використання різних організаційно-правових форм для ведення господарської діяльності
Усі організаційно-правові форми господарювання у Великобританії можна поділити на дві основні групи: неінкорпоровані (такі, що не мають статусу юридичної особи) та інкорпоровані (корпорації). До неінкорпорованих форм належать: фізичні особи – підприємці, партнерства (звичайне та зі змішаною відповідальністю учасників), трасти та інші неінкорпоровані асоціації. Корпорації можуть бути одноосібними та асоційованими. Останні існують головним чином у формі компаній та партнерств з обмеженою відповідальністю учасників (нова форма, запроваджена лише у 2000 році).
Розглянемо більш детально зазначені організаційно-правові форми господарювання.
2.1.1. Неінкорпоровані форми господарювання за правом Великобританії
Найбільш простою в економічному та юридичному аспектах формою ведення бізнесу є приватне підприємництво (sole proprietorship). На відміну від континентальних правових систем сучасне британське право не проводить розмежування між статусом фізичних осіб-підприємців і не-підприємців за винятком окремих правових норм, що стосуються захисту прав споживачів. Спеціального законодавства з питань правового статусу приватного підприємця у Великобританії не існує. Тому про наявність такої організаційно-правової форми господарювання можна казати лише умовно. Фізична особа може бути визнана підприємцем при виконанні двох умов: 1) особистої участі у веденні бізнесу; 2) відсутності реєстрації даного бізнесу у якості компанії. Для започаткування власного бізнесу фізичній особі не потрібно вчиняти жодних формальностей – особа вважається підприємцем з того моменту, коли фактично починає здійснювати свою підприємницьку діяльність. Підприємець несе необмежену особисту відповідальність за своїми зобов’язаннями і може бути визнаний банкрутом. Основним джерелом правового регулювання правового статусу фізичних осіб – підприємців виступає загальне право (тобто прецедент).
Партнерство розглядається у британському праві як договір між двома й більше особами, що спільно здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Правовий статус партнерств визначає Акт про партнерство, прийнятий ще у 1890 році . Однак, цей Акт не є вичерпним кодексом, що регулює всі аспекти діяльності партнерств. При вирішенні багатьох питань суди керуються також загальним правом і правом справедливості (за винятком норм, що суперечать Актові 1890 року). В основу права партнерств закладені принципи, що застосовуються до довірчих відносин й комерційного представництва.
Ст. 4 Акта про партнерства називає сукупність партнерів фірмою, однак партнерства не є юридичними особами й не підлягають інкорпорації (тобто, державній реєстрації1). Більш того, партнерство вважається існуючим не з моменту укладення особами відповідного договору, а з моменту початку підприємницької діяльності, передбаченої цим договором [368].
Партнерами можуть бути як юридичні, так і фізичні особи, при цьому останні вважаються підприємцями. Однак, вони ведуть бізнес не одноосібно, а спільно, і прибуток від даного бізнесу підлягає поділу між партнерами. Поняття "бізнес" не обов’язково означає систематичну підприємницьку діяльність, він може зводитись до єдиного правочину. Спільне ведення бізнесу обов’язково припускає не тільки спільні дії партнерів, але й розподіл прибутку між ними. Така ознака допомагає відмежувати партнерів від осіб, що працюють за наймом й одержують заробітну плату. Партнери не можуть розглядатися як наймані працівники один одного. Партнерство обов’язково повинно створюватися з комерційною метою, тобто для одержання прибутку. Об’єднання осіб для досягнення інших цілей (наприклад, благодійних) не утворює партнерства.
Кожний з партнерів є представником фірми в цілому й інших своїх партнерів. Це означає, що він може укладати договори, обов’язкові для партнерства в цілому (усіх партнерів). Ці договори повинні бути пов’язані зі спільним бізнесом. Договори, укладені особою, що є партнером, і спрямовані на задоволення її особистих або сімейних потреб, не розглядаються як договори, укладені від імені фірми, а її партнери не відповідають за зобов’язаннями із таких договорів.
За загальним правилом партнери несуть необмежену особисту відповідальність за боргами своєї фірми. У той же час, Акт про обмежені партнерства 1907 року [376] дозволяє сформувати партнерство зі змішаною відповідальністю учасників або, говорячи інакше, обмежене партнерство (аналог вітчизняних командитних товариств). Таке партнерство складається з двох категорій партнерів: звичайних партнерів ("general partners") та партнерів з обмеженою відповідальністю ("limited partners"). Партнери з обмеженою відповідальністю можуть вступити в партнерство шляхом внесення капіталу, але вони не можуть укладати правочини від імені фірми і не можуть залучатися до додаткової особистої відповідальності за її боргами. Партнерство зі змішаною відповідальністю учасників повинно бути обов’язково зареєстроване – інакше воно буде вважатися партнерством з необмеженою відповідальністю й всі партнери будуть мати статус звичайних партнерів, незалежно від змісту договору про партнерство.
Тривалий час у британському праві існувало обмеження максимальної кількості учасників партнерств 20 особами. Якщо партнерів ставало більше 20, то партнерство мало бути інкорпороване, тобто фактично перетворено на компанію. Ця вимога не поширювалась на деякі професійні партнерства, що поєднували адвокатів, аудиторів, біржових брокерів, архітекторів, дипломованих інженерів, топографів тощо. Однак з 21 грудня 2002 р. це обмеження перестало діяти відповідно до наказу Державного секретаря, ухваленого у рамках регуляторної реформи [475].
Законодавчі акти та прецеденти, що регулюють діяльність партнерств утворюють право партнерств (Partnership Law), яке являє собою симбіоз принципів трасту, представництва й контрактного права.
Термін "неінкорпорована асоціація" застосовується до будь-якого об’єднання осіб (фізичних або юридичних), що не є інкорпорованим (зареєстрованим) і не може бути визнано партнерською фірмою, оскільки члени даного об’єднання не займаються спільною підприємницькою діяльністю з метою одержання прибутку.
Раніше кількість учасників асоціацій обмежувалася, як і у партнерствах, 20 особами. З 21 грудня 2002 обмеження кількості учасників асоціації 20 особами перестало діяти відповідно до вже згадуваного вище наказу Державного секретаря.
Неінкорпорованих асоціацій у сучасній Великобританії налічується мало і з погляду права вони не існують (розглядаються як проста сукупність окремих осіб). Керуючі або члени таких асоціацій від свого імені укладають контракти, наймають персонал, вчиняють інші юридично значущі дії, включаючи можливість позивати в суді в інтересах асоціації. Ці ж особи несуть персональну відповідальність за всі дії, що можуть розглядатися як дії асоціації . У Великобританії майже відсутнє спеціальне законодавство про неінкорпоровані асоціації. Основним джерелом права, що регулює діяльність таких асоціацій, виступає прецедент.
Приватний траст є надзвичайно розповсюдженим у Великобританії способом об’єднання капіталу, власності декількох осіб для її використання в комерційних цілях без створення для цього компанії. Декілька довірителів (інвесторів) на підставі договору передають своє майно довірчому власникові (керуючому). Останній використовує отриману власність для ведення бізнесу, виплачуючи довірителям або призначеним ними особам (бенефіціаріям) певну винагороду. Приватний траст ґрунтується на договірних відносинах і не є інкорпорованою організацією (юридичною особою). У порівнянні з компаніями приватні трасти вимагають набагато менших витрат, пов’язаних з веденням бізнесу, і підпадають під більш сприятливий режим оподатковування.
Іншою формою трасту є "charities" – публічні або благодійні трасти. Це організації, засновані на довірчій власності, але довірителі не вправі одержувати прибуток або інші вигоди від їхньої діяльності. Публічні трасти можуть створюватися в благодійних цілях (для допомоги малозабезпеченим особам), в освітніх, релігійних та інших суспільно корисних цілях. Довірчі власники (адміністрація трасту) зобов’язані укладати правочини на користь трасту від власного імені і нести особисту необмежену відповідальність за зобов’язаннями, що випливають з діяльності трасту. У випадку ліквідації такого трасту майно не повертається довірителям, а передається іншому трастові або використовується в благодійних цілях.
Діяльність трастів регулюється спеціальним законодавством про трасти, а також загальним правом, які у сукупності утворюють право трастів (Trust Law).