философия

реальності побудовою умоглядних конструкцій, що відрізняються завершеністю і несуперечливістю.

Разом з тим, як відзначають Д.Реале і Д.Антісері, «так звана діалектична суперечність не замінює і не підмінює логічної суперечності». Тому необхідно підкреслити, що метафізика не є чимось алогічним, нерозумним, безрезультатним. Метафізика – це історично неминучий і важливий етап становлення філософії, в рамках якого, зокрема, вигострюється категоріальний апарат.

З іншого боку, критичну, що заперечує яку б то не було сталість, сторону діалектики абсолютизували представники Франкфуртської школи (Т.Адорно, Г.Маркузе), які назвали «єдино спроможну критичну позицію» щодо сучасного суспільства «негативною діалектикою». Центральною категорією даного напрямку є поняття «тотальної негації», що відбиває абсолютизацію заперечення, загального руйнування всього сущого, відкидання будь-якої позитивності, самозаперечення. Врешті-решт, «негативна діалектика» зближається з метафізикою.

Еклектика (від грець. εκλετός – вибраний, εκλέγω – вибираю) – це об'єднання різнорідних, внутрішньо непов'язаних і, можливо, несумісних ідей, концепцій, стилів і т.д. В сучасних умовах відмови від марксистської ідеології і методологічного плюралізму еклектика здобуває найширше поширення в роботах філософів і вчених найрізноманітніших напрямків. Поліваріантність, «клаптевість» мислення досить типові і для постмодерністського типу філософствування, в якому навіть існує спеціальний термін – пастиш («вільний політ», «клаптева ковдра», колаж, що складається з протилежних і несумісних ідей і поглядів). Техніка пастиша не визнає послідовності, логіки чи симетрії, ґрунтуючись на парадоксах і плутанині.

Софістика (грець. σόφισµα – розумна думка, мудрість, хитрощі, хитрування, омана) зароджується в часи античності (Протагор, Горгій) як техніка словесного доказу раніше прийнятих і виставлених «напоказ» тез, як інтелектуальні фокуси, як мистецтво перемагати в словесних баталіях, як гола риторика. Софісти довели до крайності внутрішню гнучкість понять, відірвавши процес мислення від його об'єктивного змісту. Можна сказати, що софістика починається там, де діалектика як мистецтво аналізу понять, що відбивають дійсність, поступається місцем мистецтву її мовного конструювання.

Альтернативами діалектики як теорії пізнання виступають також релятивізм і догматизм.

Релятивізм (лат. relativus – відносний) є гносеологічна позиція, що акцентує принципову відносність і безкінечність процесу пізнання. Релятивізм виходить з однобічного вияву суті істини, тобто інтерпретації процесу пізнання, в якому цілком заперечується абсолютність істини, перебільшується роль її відносності.

Догматизм (від грець. δόγµα – думка, вчення, рішення; положення, що сприймається як абсолютна і незаперечна істина) є абстрактним способом розгляду теоретичних і практичних проблем, вирваних з історичного контексту. Один раз висловлена істина «застигає», «кам'яніє» і в такому незмінному вигляді продовжує своє існування в умовах, що постійно змінюються. Соціально-

61

психологічними коренями догматизму є сліпа прихильність авторитету, некритичне сприйняття раніше вироблених і засвоєних прийомів і способів пізнання.

На жаль, моментів догматизації не уникла і сама діалектика. Певною мірою її доля аналогічна долі арістотелізму: після надмірного схоластичного цитування арістотелівських положень (у цілому істинних і правильних) філософи епохи Відродження просто відвертаються від них. Сьогодні з діалектикою ототожнюється не тільки науковий метод освоєння світу, але й та політична ідеологія, що взяла його на озброєння. Після краху соціалістичної системи до діалектики повсюдно спостерігається, м'яко кажучи, спад інтересу. Одним з наслідків цього процесу виступає дистанцювання частини сучасних дослідників від діалектичної термінології і прагнення розробити свій власний категоріальний апарат. Прикладом тому виступає синергетика, в якій процеси розвитку систем розглядаються за допомогою понять: ентропія, диссипативність, хаос, еггрегор, біфуркація, аттрактор, флуктуація і т.д.

У філософській літературі можна зустріти весь спектр думок щодо значимості синергетического підходу, починаючи від визнання його найбільшим відкриттям сучасності, альтернативою діалектиці, що «дискредитувала себе» і закінчуючи повною відмою синергетиці в еврістичності і новизні з констатацією дублювання і підміни «модними» синергетичними поняттями змісту витриманих категорій діалектики. Істина, як звичайно, знаходиться десь між цими двома крайнощами. З виникненням синергетики можна говорити про появу нової самостійної філософської системи і відповідного стилю мислення. Через усю теорію самоорганізації проходять ідеї нелінійності розвитку і імовірнісного підходу до аналізу динамічних процесів. Якщо діалектика акцентувала увагу на пошуку суттєвих, повторюваних, необхідних зв'язків між явищами і предметами, то синергетика стверджувала, що у світі крім порядку існує ще й хаос, що перехід з одного стану в інший обумовлений моментами випадковості, а самі синергетичні категорії свідчили про концентрацію нової методики на перехідних моментах, на невизначеності, поліваріантності шляхів розвитку, імовірнісності існуючих прогнозів, оборотності процесів і т.д.

Не в останню чергу популярність синергетики (і особливо – у середовищі технічної і природничонаукової інтелігенції) пояснюється соціальними факторами: розпад СРСР, рецесія посткомуністичного соціуму, крах впевненості у тому, що суспільне життя взагалі можна реорганізувати на раціональних основах, перегляд поглядів на природу людини як соціальної істоти. Синергетика стала своєрідною відповіддю наукового співтовариства на заідеологізованість науки в соціалістичному суспільстві. Ця ситуація нагадує захопленість вченими у ХIХ ст. позитивізмом, у якому вбачалася альтернатива традиційної філософії з її догматизмом і схоластичністю.

Разом з тим, кожна з названих альтернатив діалектики не стільки відкидає, скільки підкреслює необхідність подальшої розробки тих чи інших аспектів теорії розвитку.

На закінчення необхідно підкреслити, що саме в діалектиці класична філософія досягає рівня науки, гнучкої і відкритої методології наукового пізнання, що оперативно реагує на зміну дійсності.

62

ТЕМА VI

ПРИРОДА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКОГО АНАЛІЗУ

1.Поняття природи. Структурні рівні організації природи.

2.Основні етапи взаємодії природи і суспільства.

3.Шляхи подолання суперечностей у системі «природа – суспільство».

1. Поняття природи. Структурні рівні організації природи. У сучасній філософській літературі поняття «природа» розглядається в трьох аспектах:

1)природа як походження речі, її первісна сутність;

2)природа як сукупність усього сущого у матеріальному світі в протилежність духовним явищам і феноменам культури і цивілізації;

3)природа як об'єкт природознавства.

Уконтексті теми, що розглядається, найбільший інтерес являє другий аспект. Природу, що протистоїть людській культурі, можна розглядати у широ-

кому і вузькому змісті. У широкому контексті поняття «природа» тотожно ка-

тегорії «матерія» і позначає об'єктивну реальність, увесь матеріальний світ Всесвіту. У свою чергу цей світ підрозділяється на:

1. Світ неживої (неорганічної) природи.

2. Світ живої (органічної) природи.

3. Суспільство чи соціальний світ.

Унеживій природі розрізняють такі рівні організації: вакуум, плазму, елементарні частки, атоми, молекули, макротіла, планети, зірки, галактики і метагалактики.

Уживій природі розрізняють: доклітинний рівень (ДНК, РНК, білки), клітинні і багатоклітинні організми, рівні цілого живого організму, асоціація організмів, біологічні види, біогеоценози й у цілому біосфера як область поширення життя на Землі. У першій половині ХХ ст. були відкриті хромосоми – структурне ядро клітки і ген-одиниця спадковості. Інтенсивні дослідження в області молекулярної біології привели наприкінці ХХ ст. до розшифрування генома людини.

Усоціальному світі розрізняють рівні: людини, сім’ї, класів, народів, суспільства у цілому.

Увузькому значенні під природою розуміється сукупність природних умов існування людини і суспільства, її природне середовище проживання, що включає літосферу, гідросферу, атмосферу і біосферу. У свій час К.Маркс справедливо вказував, що першою передумовою людської історії завжди було існування живих, діяльних людей з їхньою тілесною організацією і фізичними властивостями, а також природне, стихійно-природне середовище їх проживання, у якому люди здійснюють процес свого матеріального і духовного виробництва.

Таким чином, природа є частина об’єктивної реальності (природа Землі), що являє собою сукупність природних умов існування людини і суспільства.

Для більш глибокого розуміння природи необхідно розкрити зміст цілого ряду інших понять, що уточнюють і розширюють базову категорію: природне середовище, географічне середовище, біосфера, ноосфера та ін.

63

Однієї із складових природного середовища є літосфера (від грець. λίϑος – камінь і σφαίρα – куля) – тверда оболонка земної кулі, до складу якої входить земна кора і верхня її частина – мантія. Більш глибокі шари літосфери – корисні копалини, енергоносії – вугілля, нафта, газ, а також руди чорних і кольорових металів. Мінерально-сировинні ресурси – основа багатства країни.

Атмосфера (від грець. άτµος – дихання і σφαίρα – куля) – газоподібна оболонка Землі, до складу якої входить азот, кисень, вуглекислий газ і мізерно малий відсоток озону, що тонким шаром міститься в стратосфері. Вміст в атмосфері вуглекислого газу і його концентрація, що збільшується з кожним роком, приводить до руйнування захисного шару Землі. Вчені б'ють тривогу: над Антарктикою виявлена величезна озонова діра площею в 28,3 млн. кв. км., що в три рази більше, ніж площа США.

Гідросфера (від грець. ύδωρ – вода і σφαίρα – куля)– водяна оболонка Землі, найбільш динамічна і рухлива частина природного середовища. Майже 70% земної поверхні покривають моря й океани, ріки, озера і льодовики. Водяні ресурси Землі складають 1,6 млрд. км3. Але, власне, води стає усе більше і більше: почали танути багатокілометрові товщі льоду на полюсах планети – Земля вступила в період глобального потепління. І якщо збережеться нинішня тенденція викиду в атмосферу парникових газів, можливий навіть всесвітній потоп, перші ознаки якого вже зафіксовані в Європі. Вчені відзначають, що середня температура Землі в ХХІ ст. може підвищитися до 2–5º С, і якщо не прийняти ніяких заходів – рівень світового океану може піднятися на 1,5 метра, що приведе до затоплення не тільки островів у морях і океанах, але й прибережних районів, де проживає 30% населення планети. Не можна не бачити, що з потеплінням клімату на Землю все частіше обрушуються шквали ураганів, повеней, тайфунів і смерчів. І страшні навіть не стільки ці природні катаклізми, скільки небажання людей, наділених владою, шукати виходи з екологічної ситуації, що створилася: адже і Гаазька конференція 2000 р. із проблем зміни клімату Землі, яка представляла 185 країн світу, закінчилася нульовим результатом.

Особливо відчутні втрати несе біосфера (від грець. βίος – життя і σφαίρα – куля) – область існування живої речовини, найбільш складна природна підсистема географічної оболонки Землі, наповнена життям. Усвідомлення цілісності життя міститься вже в працях Ж.-Б.-П.-А.Ламарка, але вперше поняття «біосфера» було вжито в 1875 р. австрійським геологом Э.Зюссом. У вивчення біосфери великий внесок зробили Ч.-Р.Дарвін, О.І.Опарін, В.І.Вернадський. У 1926 р. вийшла у світ книга В.І.Вернадського «Біосфера», у якій викладена цілісна концепція біосфери. «Біосферу визначають, – писав В.І.Вернадський, – як область життя, однак більш точно її слід визначити як оболонку, у якій можуть відбуватися зміни, викликані сонячною зміною, що відбувається… Біосфера містить у собі земну тропосферу, океани і тонку плівку в континентальних областях, що іде на глибину не менш, ніж на 3 км. Людина прагне збільшити розміри біосфери». До природних тіл біосфери він відносив «живі, пасивні чи біопасивні як, наприклад, ґрунт чи озерна вода». «Пасивна речовина значно переважає

64

по масі і по об’єму. Відбувається невпинна міграція атомів з пасивної речовини біосфери в живе і навпаки».1

В сучасних уявленнях ці погляди В.І.Вернадського одержали подальший розвиток і уточнення. Так, сукупність рослинного і тваринного світу охоплюється поняттям біота, а вугілля, торф, нафта і газ, що утворилися на їх основі, одержали назву біогенних речовин. Болота, озера, поля, луги і ліси як відносно цілісне і стійке утворення одержали назва біогеоценозу.

З появою життя на Землі між органічною і неорганічною природою встановився тісний взаємозв'язок. Живі організми активно діяли на всі оболонки планети. Біосфера, таким чином, формувалася під впливом живої речовини. Знання історії становлення біосфери, взаємозв'язків і взаємовпливу живої і неживої природи дають підставу розглядати природу Землі як єдине ціле. А з появою людського суспільства в історії біосфери почався якісно новий етап: відбувся стрибок у розвитку природи, коли людина активно взаємодіючи, змінюючи і перетворюючи її, створює так звану «другу природу» у відповідності зі своїми потребами, інтересами і цілями. У системі «природа – суспільство» з'явився новий елемент – «антропосфера» (сфера людини, суспільства).

Сукупність предметів і явищ природи, освоєних і перетворених у процесі господарської діяльності людини, називається географічним середовищем.

Таким чином, природне середовище, природні умови життя людини – земля, вода, повітря, поля, ліси і гори – є умовою її нормальної життєдіяльності, здоров'я і благополуччя, і тому можуть розглядатися нею як вища суспільна цінність.

2. Основні етапи взаємодії природи і суспільства. Людське суспільство і природа знаходяться один з одним у нерозривному взаємозв'язку. З одного бо-

ку, суспільство не може існувати поза природою і без взаємодії з нею, тому що:

–воно виникло в результаті розвитку природного світу, виділившись на певному етапі з нього (це відбулося у тривалому і складному процесі становлення людини);

–воно бере з навколишньої природи засоби і ресурси, необхідні для свого розвитку, тобто природа – це умова і засіб суспільного розвитку; ще В.І.Вернадський відзначав, що людина геологічно пов'язана з матеріальноенергетичною структурою біосфери, і поза цими природними умовами її існування неможливе;

–темпи й особливості розвитку суспільства багато у чому визначаються специфікою природного середовища, кліматичних і географічних умов; природа впливає на розміщення продуктивних сил і суспільний поділ праці;

–крім того, природа, в силу своєї циклічності, змушує людей підкорятися цій циклічності;

–і нарешті, що дуже важливо, природа виступає основою всіх знань людини про світ.

1Вернадский В.И. Биосфера и ноосфера // В.И.Вернадский. Биосфера. Мысли и наброски. Сборник научных работ В.И.Вернадского. – М.: Изд. дом «Ноосфера», 2001. – С.161.

65

З іншого боку, суспільство впливає на природу, тому що:

–воно виробляє різні засоби пристосування, адаптації до навколишньої природної стихії (людина навчилася користуватися вогнем, будувати будинки, шити одяг, створювати штучні матеріали, необхідні для життєдіяльності суспільства);

–у процесі праці суспільство видозмінює природні ландшафти, використовує ті чи інші природні ресурси в інтересах подальшого суспільного розвитку (наслідки цієї дії можуть бути як руйнівними, так і благотворними).

Всю історію взаємодії природи і суспільства можна поділити на кілька ета- пів. Ф.Енгельс, наприклад, поділив історію людства на три періоди – дикість, варварство і цивілізацію. Одержав поширення погляд відомого російського вченого Г.В.Платонова, який пропонує доповнити цю періодизацію з урахуванням тих змін, що відбулися в системі «природа – суспільство».

Так, перший період він назвав біогенним чи адаптаційним (Ф.Енгельс назвав його дикістю).

Другий період – техногенним, він охоплює два етапи – аграрний та індуст-

ріальний.

Третій період – ноогенний (теперішній час).

Для біогенного періоду характерні полювання, лов риби, збирання і присвоєння готових продуктів природи з використанням примітивних знарядь праці. Роль природного середовища в життєдіяльності людини була визначальною. Взаємодія людини з природою мала переважно біологічний характер. Людина безпосередньо спілкувалася зі світом природи, будучи сама часткою природи, постійно пристосовуючись до мінливих умов. Суттєвого впливу на природу вона не мала, тому між людиною і природою була відносна гармонія. Природа виступала як необхідна передумова функціонування і розвитку людини і суспільства, вона – природна комора матеріально-енергетичних ресурсів, поставляючи їй матеріал для створення знарядь праці, за допомогою яких вона, змінюючи природу, змінювала і свою власну природу. Але це така гармонія людини і природи, що не тільки виключала, але й передбачала суворе життя в боротьбі з природою, бо остання протистояла людям ще як чужа, всемогутня і неприступна сила, а тому у людини і сформувалося переважно тваринне усвідомлення природи.

Перехід від полювання і збирання до землеробства і скотарства викликав справжню революцію в продуктивних силах суспільства – від готових продуктів природи людина перейшла до їх виробництва. Виробництво знарядь праці стає особливою соціальною потребою, а праця – головною умовою життя. Людина стала освоювати матеріальне виробництво: якісно змінюється відношення і характер впливу людини на природу – воно набуває характер спланованих і доцільних дій, спрямованих на одержання необхідних засобів життя. Суспільство вступає в техногенний період свого взаємовідношення з природою. У рамках цього періоду виділяють два етапи – аграрний і індустріальний. Аграрний етап характеризується зрослим масштабом впливу суспільства на природу: виникають перші рабовласницькі цивілізації на Давньому Сході (Вавілон, Єгипет, Індія, Китай). Тут зароджуються нові галузі знання – астрономія, геометрія,

66

арифметика, які обслуговують головним чином іригаційне землеробство і скотарство. Треба сказати, що масштаби матеріально-технічної діяльності людини ще не порушували її рівноваги з природою.

Однак подальше зростання промислового виробництва якісно змінює ситуацію – відбувається перехід до другого етапу техногенного періоду – індустріа- льного, пов'язаного з виникненням машинного виробництва і його широкого впровадження у виробництво, у силу чого тиск людини на природу зростає. Процес зародження машинного виробництва і його вплив на природне середовище докладно досліджено К.Марксом у тринадцятому розділі «Капіталу» («Машини і велика промисловість»). Це був час всезагального поклоніння перед технікою, з якою пов'язувалися надії на швидке зростання суспільного багатства. Це був і час значного підвищення влади людини над природою, розвитку її людської індивідуальності. Вся історія промисловості була, за влучним виразом К.Маркса, розкритою книгою людських сутнісних сил. Але поряд з цим матеріальним і духовним придбанням людини, техніка таїла в собі демонічні сили руйнування і, головне, – моральну деградацію людини. Більше того, прискорення науково-технічного прогресу вело до тотальної і хижацької експлуатації природи, виснаженню її природних ресурсів – з такими «досягненнями» вступала людина в ХХІ ст.

Третій період в історії взаємодії природи і суспільства одержав назву ноо- генного ( ноосферного). Поняття «ноосфера» (від грець. νόος – розум і σφαίρα – куля, у значенні сфера, оболонка Землі) уперше ввів у науковий обіг французький натураліст Е.Леруа, а в 20-х рр. ХХ ст. активно використовував П.Тейяр де Шарден, розуміючи під ноосферою вираження божественного духу. Наукову концепцію ноосфери розробив В.І.Вернадський, розуміючи під нею сферу Розуму, Праці і Науки.

«Ноосфера, – писав він, – останній з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії – стан наших днів… Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. У ній уперше людина стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудовувати своєю працею і думкою область свого життя, перебудовувати докорінно в порівнянні з тим, що було раніше. Перед ним відкриваються все більш і більш широкі творчі можливості. І може бути, покоління наших онуків уже наблизиться до їх розквіту».1

У ХХ ст. відбувся вибух наукової думки, людство вступило у вищу фазу свого розвитку, сполучену з інформаційно-комп'ютерною революцією, що підбила підсумок існування матеріальної цивілізації, віддавши пріоритет знанню, інформації, інтелекту, самосвідомості й освіченості особистості. Інформаційні ресурси, таким чином, набувають статус стратегічного ресурсу і наймогутнішого джерела багатства. Високі сучасні технології (генна інженерія, біоінформаційні комп'ютерні і нанотехнології) стали не тільки знаковими подіями століття, що пішло, але й визначали магістральний шлях розвитку, прогнозуючи несущі конструкції суспільства ХХІ ст., що динамічно розвивається.

1 Там же. – С.175-176, 177.

67

У теперішній час з жалем доводиться визнати, що людському Розуму ще не вистачає мудрості гармонізувати систему «природа – суспільство» і свою власну природу. Прагнення до швидкого збагачення, нестримна тяга до грошей і влади, заздрість і агресивність, бажання панувати над іншими стали причиною хижацької експлуатації природних багатств планети, їх прогресуючого виснаження і руйнування природного середовища проживання. У зв'язку з цим багато дослідників не без підстави думають, що наша Земля – це «жива планета Гея», що має здатністю до саморегулювання і самовідновлення власного організму. Сьогодні планета «хвора людиною», і мова повинна йти про зцілення від «людиноцентризму». У цих умовах необхідна світоглядна переорієнтація людства з метою порятунку Землі.

3. Шляхи подолання суперечностей у системі «природа – суспільство». У

сучасних умовах корінної зміни буття людей, обумовленого катастрофічним наростанням негативних наслідків непродуманого розвитку технічної, технологічної цивілізації, людство опиняється перед альтернативою: глобальна криза у взаємовідношенні суспільства з природою чи пошук нового світогляду й установок діяльності людей.

Розуміння суперечливого взаємовідношення природи і суспільства і, отже, шляхів подолання цієї суперечності неможливе без конкретизації характеру сукупної людської діяльності, її суб'єкта, цілей і результатів. Російський філософ В.О.Кутирєв пропонує розглядати діяльність людства через призму трьох парадигм: споглядальної, власне діяльнісної і парадигми спілкування. Критерієм для виділення цих парадигм виступає специфіка суб'єкт-об'єктних відносин.

У першій – споглядальній парадигмі – суб'єкт (людина) не протипоставлена об'єкту (природі, космосу, сакральній світобудові), а особливим чином співвіднесена з ним, і його діяльність органічно вплетена в природні мегацикли: «мудрість у тім, щоб, прислухаючись до природи, поступати з нею у згоді» (Геракліт Ефеський).

Друга – діяльнісна парадигма – формується в Новий час у результаті розмежування суб'єкт-об'єктних відносин і такої інтерпретації об'єкта, при якому природа постає у вигляді безликого, безжиттєвого, грубого матеріалу, згустку енергії, сил і речовини (набору «напівфабрикатів»). Суть такої позиції добре виражена словами тургенєвського героя Базарова: «природа не храм, а майстерня, і людина в ній працівник». ХХ століття, – століття бурхливого розвитку науки і техніки, як відзначалося вище, загострив до межі і виявив безвихідність цих поглядів. Багато відомих вчених катастрофічного століття прийшли до усвідомлення безперспективності даної парадигми, зокрема, лауреат Нобелівської премії К.Лоренц, виразив це в книзі «Вісім смертних гріхів цивілізованого людства». Так, другим смертним гріхом він вважає: «Спустошення природного життєвого простору, що не тільки руйнує зовнішнє природне середовище, у якому ми живемо, але вбиваюче і в самій людині всяке благоговіння перед красою і величчю відкритого йому творіння».1

1 Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества // Оборотная сторона зеркала. – М.: Республика, 1998. – С.58.

68

Злам новоєвропейської парадигми, що намітився, ініціював пошуки в створенні нової парадигми, здатної зняти деструктивні наслідки людської діяльності і створити новий «канон», у якому природа постане вже не об'єктом, а наділеним суб’єктністю цілісним і, як виявилося, конечним утворенням. Таким чином, нова парадигма – « парадигма спілкування» – повинна ґрунтуватися на су- б'єкт-суб'єктному принципі. Суть цього принципу полягає у такому баченні структури відношень «людина – природа», при якому природа в різних її аспектах – природне навколишнє середовище, соціум і окремі індивіди – виступають як повноцінні суб'єкти цих відношень.

На виняткову важливість цього принципу в умовах глобальних проблем, що гранично загострилися, наполегливо вказував М.М.Моісеєв. Він же зумів плідно розгорнути цей принцип у теорію універсального еволюціонізму, що стала тепер домінуючою у науковому світі. Причому М.М.Моісеєв вважав, що в її розвитку своє вагоме слово повинні сказати не тільки вчені, які досліджують систему «людина – біосфера», але й люди, що здійснюють прийняття конкретних рішень – політики, керівники, економісти, виробничники. І більше того: «Держава і в її особі громадянське суспільство зобов'язані ефективно втручатися у виробничу діяльність, економічні процеси».1 Іншими словами, суспільство повинно поставити на правову основу регламентацію виробничої і підприємницької діяльності з урахуванням захисту інтересів самої природи.

Однак названій правовій основі повинен передувати етико-нормативний базис, що скріплює всю гаму відносин «людина – природа». Пошук етичної константи привів М.М.Моісеєва до формулювання двох системно-нормативних і регулятивних імперативів: екологічного і морального. Ці імперативи, що задають нову парадигму буття людини разом із собі подібними і природою, сформульовані гранично конкретно:

а) для продовження своєї історії Людині необхідно навчитися погоджувати не тільки свою локальну, але й глобальну (всепланетарну) діяльність з можливостями Природи; людям необхідно усвідомити потребу у встановленні жорстких рамок власного розвитку, необхідність узгодження своєї діяльності з розвитком решти біосфери;

б) Людина повинна усвідомити свою приналежність не тільки до своєї сім’ї, країни, нації, але й до всього планетарного співтовариства, вона повинна відчути себе членом цієї спільноти, прийняти на себе відповідальність за долю всього людства, за життя чужих йому і далеких від нього людей; Людина повинна навчитися по-іншому ставитися до природи, відмовитися від небезпечної ілюзії панування над нею і навчитися жити, дотримуючись законів Природи.2

Співзвучний запропонованим М.М.Моісеєвим і «новий категоричний імператив» з екологічною навантаженістю, розроблений сучасним німецьким філософом Г.Йонасом:

а) «Вчиняй так, щоб наслідки твоєї діяльності узгоджувалися з продовженням автентичного людського життя на Землі» чи

69

б) «Вчиняй так, щоб наслідки твоєї діяльності не були б руйнівними для майбутньої можливості такого життя».1

Подальша адаптація і розвиток цих імперативів у конкретних природоохоронних заходах передбачає не просто об'єктивістське, стороннє розуміння природного багатоманіття, але й пов'язані з активізацією ціннісного сприйняття еволюції екосистеми, складовою частиною якої є Людина. «Нерозумно і дуже безвідповідально жертвувати біологічним багатоманіттям заради короткострокової економічної вигоди».2

Парадигма спілкування знайшла відображення в стратегії коеволюційного розвитку, суть якого полягає у цілісному підході до відношення між системами, що самоорганізуються, з кореляцією їх еволюційних змін, які сполучені одна з одною, взаємно адаптовані.

Принцип коеволюційного розвитку, на думку І.І.Кального, передбачає розуміння щодо об'єкту філософського аналізу не природу чи людину, а саме від- ношення «природи, суспільства, людини», взаємозв'язку біосфери і ноосфери; взаємозв'язку і взаємодії природи, культури і цивілізації.

Ідея коеволюції формує особливу екологічну свідомість людини, що стоїть перед ликом природи в діапазоні від благоговіння і взивання до «після мене – хоч трава не рости». Вона формує критичний погляд людини на світ і на самого себе, вчить самостійно виробляти і приймати рішення, при цьому орієнтуючись на конкретну екологічну ситуацію. Принцип коеволюції ставить під сумнів домінанти технократичного мислення, у якому екологічна криза розглядається як цілком зовнішня стосовно людини. Парадокс технократичного мислення полягає у тому, що, визнаючи породженність екологічної кризи всім ходом науковотехнічного прогресу, воно не бачить інших шляхів, крім такого як створення нових технологій по «корекції», «оптимізації» своєї виробничої діяльності. Практика показує, що впровадження подібних технологій обертається ще більшою деградацією навколишнього середовища і самої людини. На наш погляд, позв’язання суперечностей у системі «Людина – Природа» стає можливим лише при формуванні нових «людських якостей» (А.Печчеї), світоглядної переорієнтації людини на біосферозначимі цінності.

Таким чином, глобальна криза у взаємовідношенні суспільства і природи – це не результат одиничної помилки, неправильно обраної стратегії технічного чи соціального розвитку. Це відображення глибинної кризи культури, що охоплює весь комплекс взаємодії людей один з одним, із суспільством і природою. Вихід із кризи бачиться в освоєнні нових ціннісно-нормативних відносин, що дозволяють перебороти відчуження людини від природи, у формуванні в людей, і насамперед у молоді, настанов екологічно орієнтованого мислення, заснованого на принципах коеволюційної стратегії, тобто спільного, взаємопогоджуваного, гармонічного співрозвитку людини, суспільства і природи.

1Йонас Ганс. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації. –

Київ: Лібра, 2001. – С.27-28.

2Вайцзеккер Э., Ловинс Э., Ловинс Л. Фактор четыре. Затрат – половина. Отдача – двойная. Новый доклад Римскому клубу. – М.: Aсademia, 2000. – С.306.

70