4.3.2. Теорії націй і націоналізму

Слово "нація" походить від латинського "natio" (порода, рід, плем'я, походження, народження). У своїх промовах Цицерон називав "націями" віддалені та "варварські" народи. Поширеним слово "нація" було в середньовічних університетах. В Паризькому університеті вже в 1220 р. існували "нація Франції", "нація Пікардії", "нація Нормандії". У Болонському університеті нараховували 35 націй студентів і викладачів тощо.

Наприкінці ХУІП ст. слово "нація" у французькій мові стало еквівалентом слова "народ" ("реиріе"). В XIX ст. поняття "нація" в країнах Європи ототожнюється з поняттям "держава". Термін "нація" асоціюється з державною одиницею, країною. Так, в 1919 р. була створена Ліга Націй, а пізніше — Організація Об'єднаних Націй.

Ряд дослідників прагнули теоретично обґрунтувати проблеми виникнення, сутність націй. Досить вдало проблематику нації та націоналізму дослідив український вчений Георгій Касьянов. Серед багатого розмаїття теорій нації він виділяє комунікативний, етатистський, етнологічний та інструмен-талістський підходи.

1.Комунікативна теорія нації. Найбільш повно і чітко ця теорія була сформульована професором Масачусетського технологічного інституту Карлом Дойчем у праці "Націоналізм та соціальна взаємодія". Одне з базових понять К. Дойча — взаємна відповідність або "компліментарність" ("complementa-rity")t здатність елементів певної структури взаємно доповнювати, замінювати одне одного.

Спільнота, яка претендує на власну спільну історію, твердить К. Дойч, є спільнотою компліментарних способів і засобів комунікації, спілкування. Необхідними компонентами для цього процесу є історична пам'ять, символи, звички, спосіб мислення, які зрозумілі всім членам спільноти. Компліментарність комунікативних навичок є першоосновою внутрішньої єдності народу-нації. Отже, ступінь розвитку нації залежить від ступеня суспільної комунікації індивідів.

2.Етатистська теорія нації. Ця теорія заснована на принципі ототожнення нації з державою, територіально-політичною ознакою спільноти. Британський дослідник Ентоні Ґід-денс твердить, що нація існує лише тоді, коли держава охоплює своїм впливом всю територію, яку вважає об'єктом свого суверенітету. Подібне трактування дається і в сучасній вітчизняній науковій літературі: "Нація — це народ, який або прагне мати власну державу, або має її.

3.Етнологічна теорія нації. Найповніше етнологічна (етніцистська) концепція нації сформульована Ентоні Смітом. Він виділяє такі ознаки нації:

• відмінні культурні риси, які дають змогу відрізнити "своїх" і "чужих";

• наявність історично успадкованої спільної території;

• відносно велика чисельність населення;

• зовнішньополітичні відносини з іншими спільнотами;

• наявність спільних колективних почуттів;

• безпосереднє членство в групі з різними правами громадянства для всіх її

членів;

• вертикальна економічна інтеграція зі спільною системою поділу праці. Головна теза етніцистів полягає в тому, що націоґенеза потребує етнічного

підґрунтя. Існування етносу є необхідною передумовою виникнення нації. Вчений-етнолог Михайло Тиводар твердить, що нація — це особливий стан

розвитку етносу, пов'язаний з творенням державності, національно-державних атрибутів, національної свідомості і культури. Тобто, нація — це політизована етнічність.

4.Інструменталістська теорія нації. Найбільш відомими представниками цієї концепції є Ерік Гобсбаум та Бенедикт Андерсон. Критикуючи об'єктивістські концепції, вони формулюють суб'єктивістський підхід. Насамперед, формулюється ідея про те, що "нація — це уявлена спільнота". Дослідники звернули увагу на психологічні чинники формування нації. На їхню думку, нації конструюються, оскільки державна влада прагне

"втиснути" у масову свідомість спільні цілі, ідеї, цінності, символи спільноти. Тому нація

— це продукт уявлення, сконструйована спільнота.

Поряд із теоретичними моделями нації вчені прагнули класифікувати або типологізувати нації.

Типології націй.

Одна з перших спроб типології націй була здійснена німецьким філософом Ґеоргом Геґелем у праці "Філософія історії". Він поділяв нації на "історичні" та "неісторичні". "Історичні" нації (західноєвропейські) мають власну історію та державу. "Неісторичні" (східні) нації через соціо-культурні причини не здатні на створення власної державності. Методологічну невиваженість такої типологізації заперечила сама соціальнополітична реальність XX ст., коли етноси Азії та Африки розбудовували власні державні інституції.

Німецький історик Фрідріх Майнеке запропонував поділ націй на "культурні" і "політичні" ("державницькі"). "Культурна" нація може існувати і без наявності державних інститутів. Прикладом таких націй є поляки після втрати своєї державності, німці, італійці до політичного об'єднання в другій половині XIX ст. "Політична" нація характеризується високим рівнем політичної свідомості громадян, які є рівними перед законом, незалежно від їхнього соціального статусу, етнічного походження та віросповідання. Прикладом "політичних" націй є Франція, США, Велика Британія.

Англійський історик Г'ю Сетон-Вотсон запропонував інший підхід і поділив нації на "нові" і "старі". До "старих" він зарахував ті спільноти, що сформувались до епохи Французької революції кінця XVIII ст. У 1789 р. "старими" націями могли вважатися англійці, шотландці, французи, голландці, португальці, датчани, шведи, угорці, поляки, росіяни. "Новими" європейськими націями стали чехи, словаки, серби, хорвати та інші. Якщо в "старих" націях процес націотворення відбувався повільно, "природним" шляхом, то в "нових" націях він проходив швидкими темпами. Вони переймали багатий досвід "старих" націй.

Усі вищенаведені типології слід розцінювати як спроби осягнути феномен нації в різних ракурсах. Кожна з типологій є методологічно стрункою та своєрідною, отже й заслуговує на увагу.

Термін "націоналізм" вперше згадується в XV ст. Тоді це слово, як і "нація", означало університетську спільноту, створену для захисту власних потреб. Наприкінці XVIII ст. в Німеччині "nationaliamua" означав національне піднесення, дух, захоплення власною культурою. Саме у такому значенні його вживав відомий німецький дослідник Йоган Гердер. Оксфордський словник 1886 р. ототожнював націоналізм з доктриною, згідно з якою певні нації є об'єктом божественного вибору. Згодом ототожнювався із словом "національність", "патріотизм". Так, англійська газета "Дейлі ньюс" від 20 травня 1869 року вжила цей термін стосовно ірландців. Тут термін "націоналіст" розглядався як патріот і борець за незалежність свого народу.

Націоналізм — це природне і відкрите демонстрування, відстоювання і захист етносами своєї самобутності і неповторності, устремління до державно-політичної незалежності (Михайло Тиводар).

Ентоні Сміт розширює рамки значень слова "націоналізм". Воно має декілька варіантів:

• націоналізм — процес формування та утвердження націй або національних

держав;

•націоналізм — усвідомлене розуміння належності до нації;

•націоналізм — мовні та символізовані означення нації;

•націоналізм — ідеологія нації, п прагнень і волі;

•націоналізм — суспільно-політичний рух, завдання якого полягає у досягненні певної мети нації.

Власне термін "етнополітика" починає активно вживатися в науковій літературі в кінці 60-х — на початку 70-х років XX століття як своєрідна реакція на етнічний ренесанс, який охопив країни Європи та Америки. Особливої ж актуальності ет-нополітичні проблеми набувають в кінці 80-х — на початку 90-х років, коли розпадаються колись могутні поліетнічні утворення — СРСР, Югославія, Чехословаччина. З'явилися нові державні утворення, а разом з тим і нові етнополітичні проблеми. Адже державні кордони у багатьох випадках не збігаються із етнічними територіями.

Суб'єктами етнополітика виступають етноси, нації, етнічні (національні) меншини, корінні народи, політичні партії, національно-культурні товариства, етнічні лідери.

Зіткнення інтересів між суб'єктами етнополітики відбувається навколо питань розподілу політичної влади, соціально-економічних благ, збереження етнокультурної ідентичності. Отже, реальний зміст етнополітики полягає у так званій " політизації етнічності", тобто в активній громадсько-культурній та суспільно-політичній діяльності етнічних груп.

Відповідно до неомарксистського підходу, причини політичної активності суб'єктів етнополітики полягають у їх соціально-економічній експлуатації (концепція "внутрішнього колоніалізму"). Згідно з етніцистським підходом, активізація етнічних груп не обмежується проблемами економічного вивільнення. Вагому роль відіграють фактори збереження ет-ноідентичності представниками етнічних спільнот. Насамперед, це спостерігається серед національних меншин, які прагнуть мати свої газети, часописи, теле- і радіопрограми, національну школу. Зберігаючи свою ідентичність, вони висувають на порядок денний культурно-освітні, етноконфесійні запити тощо. Досить часто такі вимоги формулюються під час виборчих кампаній на етнічному електоральному полі (до прикладу, діяльність фламандських та валлонських політичних партій у Бельгії, шотландських та валлійських організацій у Великій Британії).

Залежно від способу взаємодії суб'єктів етнополітики формуються так звані етнополітичні моделі. Під цим терміном розуміють схематичну конструкцію, яка окреслює оптимальний варіант відносин між державою та етнічними спільнотами. Американський політолог Дж. Ротишльд виділив три основні моделі етнополітики: вертикально-ієрархічна, "паралельна етнічна сегментація" і "перехрещена сітка".

Вертикально-ієрархічна модель етнонаціональної політики представлена однією домінуючою етнічною групою в державі, яка займає панівну позицію в політиці, економіці, культурній сфері життєдіяльності суспільства. Інші групи вимушені фактично підкорятися одній етногрупі. Така модель функціонувала в Південно-Африканській Республіці (бури), в СРСР (росіяни), сучасній Індії (хінді).

Модель "паралельної етнічної сегментації" представлена в країнах, де кожна етнічна група стратифікована всередині себе за економічними критеріями і має власну політичну еліту, яка представляє її інтереси. Така модель представлена в Бельгії (фламандці та валлони), Великій Британії (англійці, шотландці, валлійці, ірландці). Поступово подібна модель формується в сучасній Російській Федерації.

Етнополітична модель "перехрещена сітка" є найбільш оптимальною з точки зору збалансування етнічних інтересів в поліетнічному суспільстві. В рамках такої моделі економічні та етнічні елементи взаємно переплітаються. Соціальні класи вбирають представників різних етнічних груп. Така модель дозволяє уникнути міжгрупової ворожнечі на ґрунті національного приниження чи етнічного розподілу праці, влади та престижу в суспільстві. Таку модель прагнуть реалізувати США, Франція, Італія, Німеччина, Україна.

Російські етнополітологи, застосовуючи державно-ідеологічний критерій, виділяють наступні моделі етнополітики:

•національно-консервативна;

•національно-комуністична;

•геополітична (нація-громадянство);

•ліберально-демократична.

На сучасному етапі більшість держав світу прагнуть реалізувати такі принципи ліберально-демократичної моделі етнополітики:

1)рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови;

2)гарантії прав та етнонаціональних перспектив титульної нації (державотворчого етносу), національних меншин, корінних народів;

3)державна підтримка самобутнього розвитку культури, традицій, мов малочисельних етносів;

4)заборона пропаганди і практичних проявів національної ворожнечі, етнополітичного екстремізму;

б) мирне вирішення спірних міжетнічних протиріч. Вдалими механізмами реалізації подібної моделі етнонаціональної політики є створення:

• національно-культурних автономій, які мають екстериторіальний характер, об'єднуючи етнокультурно людей певної етногрупи незалежно від їхнього місця проживання. Дослідники та експерти відзначають, що подібну національно-культурну автономію мають угорці Закарпатської області (національна школа та виховання, конфесійна ідентичність, рідномовні засоби масової інформації тощо);

• національно-територіальних автономій, які представлені регіональними органами державного управління та місцевого самоврядування. В Російській Федерації це автономні округи (Ханти-Мансійський, Ямало-Ненецький, Чукотський, Коряцький та інші); в Іспанському королівстві такий статус мають Каталонія, Галісія, Країна басків; в Данії — Гренландія (ескімоси) і т.д.

Національно-державне будівництво. Відомий дослідник Карл Дойч відзначав: "Як будинок може бути побудований з лісоматеріалу, цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у частковій незалежності від оточення і відповідно до вибору, волі і сили його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення..." Отже, можна твердити, що кожна нація має власний досвід та оригінальність практики національнодержавного будівництва. Водночас теоретики виділяють ряд загальних чинників, які характеризують процес на-ціотворення:

• перехід спільноти від традиційного до індустріального типу;

• компактне проживання спільноти на етнічній території;

• зміцнення ринкових відносин та поглиблення розподілу праці;

• урбанізація;

• поширення літературної мови і розвиток масової освіти;

• розгалужена система засобів масової комунікації;

• піднесення націоналізму;

• готовність сприйняти загальну спільну назву;

• зростання "волі до спільного життя" тощо.

Професор Мічиганського університету Аді Мазруї твердив, що національнодержавне будівництво включає наступні аспекти:

• культурне та нормативне "злиття";

• забезпечення економічного проникнення між різними верствами;

• процес соціальної інтеграції;

• ефективний механізм вирішення конфліктів;

• психологічне накопичення спільного досвіду. Аналізуючи досвід національнодержавного будівництва

європейських країн, Ентоні Сміт виділяв два типи етносів, що трансформувались

унації: