Приповідки
Під приповідками подразумеваются тексти, що не містять елементів надприродного, близькі до реального історичного фону (Повість Синухета, Повість Петєїсе). Викладені ці «оповідання» в 1-ій особі як спогади розповідача. Їх мова і стиль образна, яскрава. Серед «оповідань» виділяється папірус середини 11 в. до н. е., звіт, що містить, про подорож єгиптянина Ун-амуна в Бібл - один з кращих творів єгипетської літератури. У нім є цікаві відомості про країни, розташовані по східному побережжю Середземного моря. Витримане в реалістичних тонах, це «оповідання» є, поза сумнівом, літературною обробкою справжнього звіту. Єгиптяни високо цінували подібний художній твір, про що свідчать окремі твори, що дійшли до нас, в декількох екземплярах. «Оповідання» історичного характеру мали відношення до правлячої династії і писалися за замовленням двору на користь підняття престижу центральної фараонної влади. У дидактичних творах, т.з. повчаннях, як правило, згадується автор - реальний або вигаданий (у останньому випадку який-небудь відомий мудрець минулих часів). «Повчання» нерідко містять грубо утилітарні повчання, всілякі мудрі ради, що відносяться до різних сторін життя.
Найстаріший вид літератури в Єгипті – це приповідки філософсько-морального змісту. Вже з часів IV династії зберігся збірник таких повчань міністра Кагеммі. Життєві науки цього мудреця доволі обмежені.
“Треба бути поміркованим – води й зілля вистачить на поживу. Але неможна воювати з людьми, що інакше думають, - навіть із пияком можна сидіти за одним столом аби тільки самому зберегти поміркованість. Не варто говорити зайвого перед людьми, які не вміють мовчати. Не треба бути занадто гордовитим, бо майбутнє – непевне... “
Птахотеп, королівський міністр із часів V династії, починає свої міркування такими словами:
“Приходить слабість, і людина стає дитиною. Кожний день приносить свою біду. Очі слабнуть, вуха глухнуть; серце затикається, вуста мовкнуть; пам’ять зникає і її не вистачає, щоб згадати те, що сталось вчора. Що було добрим, стає лихим. Людина втрачає апетит; ніс її затканий, вже не видихає...”
Старий філософ звертається до людей різних класів і дає їм практичні вказівки, як жити.
“Багатий може жити по своїй вподобі, бо має всього доволі. Але йому загрожує небезпека від облесників та від його власних пристрастей. Треба стримувати свою вдачу, утримувати лице у спокої, завжди мати погідний погляд. Коли він мудрий – одружується вчасно, добре поводиться з жінкою, доглядає її і одягає. Хото шукає жінок у чужих домівках, той пропадає. Освідчений письменник повинен бути приязним до всіх, бо від кожного можна чогось навчитися. Треба мовчки прислуховуватися, як говорять люди, що добули мудрість. Не треба впадати у гнів, навіть коли хто має за собою правду. Залежні люди повинні бути покірливими і слухняними: панові подобається покора і глибокий уклін слуги. Хто слухатиме таких вказівок, той зайде високо й сам стане паном. Люди говоритимуть про нього: “Яким добрим є те, що виходить із його вуст!”
Письменник Енеї у своїх повчаннях говорить багато про жінок. Він наказує мати найглибшу пошану до матері й вірність для дружини. Мудрий чоловік старається утримати жінку в доброму гуморі, не докучає їй непотрібними наказами, завжди є лагідним, не починає сварки. Але від чужих жінок треба триматися здалека:
“Бережися перед жінкою, яку не знають у місті. Не дивися на неї, як вона проходить, не старайся познайомитись з нею. Вона є потік глибокої води: його вирів ніхто не знає!”
Найглибщі за змістом є повчання фараона Аменемхета І, які він залишив своєму синові. це вже не практичні вказівки щодо життя, а поважний погляд на світ і його вартість. Заповіт фараона сумний: він зневірений у людях – всі вони зрадливі й невірні, важко знайти між ними добро і чесноту...
ОСОБЛИВОСТІ ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКОЇ ЛЮБОВНОЇ ЛІРИКИ.
Улюбленою поетичною формою Стародавнього Єгипту були гімни на честь богів і фараонів. У них єгипетський поет оповідав про свою любов до природи, до сонця, до всесвіту, до всього далекого й недосяжного. Найстаріші гімни мають будову доволі просту. Ось, наприклад, гімн про Ра:
”Слава тобі, великий, сину великого! До тебе біжить великий дім володаря полудня, до тебе біжить великий дім володаря півночі! Ти відчиняєш отвори небесних вод,перед тобою відкривається небо. Слава тобі, єдиний, що триває вічно!..”
Але пізніше зміст пісні стає багатший,а форма – більш витонченою. В одному гімні Ра сам оспівує свою велич:
“Я є той, хто створив небо і землю, підняв гори і всім істотам дав життя.Я є той, хто створив воду іпривів велику повінь та дав життя плідному бикові. Я є той, хто створив небо і таємницю його обріїв і посадив туди душі богів. Коли я відкриваю очі, стає ясно, коли замикаю – темнішає. Вода Нілу тече, коли я накажу. Я є той, хто творить години і створює дні. Я є той, хто починає ріки і творить повінь. Я є той, хто створив живий вогонь...”
До найвищої форми довів цей вид поезії фараон Ехнатон.
Простою і маловибагливою була єгипетська народна пісня. Маємо лише невеликі її зразки з надгробних написів. Пастух, що гнав овець через поля, залиті водою Нільської повені, співав:
Ваш пастух є у воді, між рибами,
Він говорить із сомом,
Він здоровить щуку...
Ваш пастух – пастух заходу...
Коли молотили збіжжя, погонич волів співав:
Молотіть для себе, молотіть для себе.
Ви, воли, молотіть для себе!
Молотіть для себе. Солому на поживу,
А зерно для вашого пана!
Не спочивайте, воли,
Сьогодні нам холодно!
На народних мотивах розвинулась любовна лірика. Коханці звали один одного словами: “мій брат”, “моя сестра”. Ось пісня закоханої дівчини:
Голос голубки кличе.
Вона каже: “Земля є ясна!”
Що маю я діяти?
Пташки не карайте мене!
Я зустріла мого брата.
Моє серце щасливе надмірно!
Ми кажемо: “НЕ РОЗЛУЧИМОСЯ НІКОЛИ!”
Дівчина-стрілець своє кохання оспівує так:
Скаржиться дика гуска,
Зловилася на принаду, -
Твоя любов тримає мене,
Не можу звільнитися від неї.
Заберу мої сіті додому, -
Але, що скажу моїй мамі:
Щодень поверталася я із здобиччю...
Не поставлю вже сітей сьогодні, -
Полонила мене твоя любов.
За XIX – XX династій постали майстерні любовні пісні, в яких виступають різні дерева як символи кохання. Поет оспівує сикомору, яку посадила любка власною рукою:
“Вона є гарна, гілля її миле, свіжо-зелене. Вона має багато овочів, - вони червоні, як кармін, листя їх як малахіт, світяться, як скло. Вона витягає плечі, тінь її холодна. Вона кладе листя до рук малої дівчинки-садівнички й посилає її швидко до любої: “Прийди, пробудь одну хвилину серед молоді! Гай, повний зелені, святкує свій день; хатина й шатро готові; молодь радіє, що тебе побачить... Прийди, святкуй цей день у веселості – сьогодні, й завтра, ц післязавтра – три дні! Сідай у моїй тіні!.. Як оп’янілий бенкет заметушиться, сама залишишся з твоїм братом. Але я [сикомора] мовчазна й не розповім того, що побачу”.
Як єгиптяни цінували життя й як вміли його використовувати, про це свідчить пісня, яку склав поет Манерос:
“Одні люди проходять, інші залишаються від часів предковічних. Боги, що колись жили, спочивають у своїх пірамідах. Так само поховано і вельмож, і мудреців. Ті, хио будував будинки, не мають тепер своєї містини, - бачиш, що сталося з ними. Я чув слова Імхотепа і Гардедефа, які кажуть так у своїх приповідках: “Дивися, їхні будинки, їхні мури розпадаються, нема їм місця, так, ніби їх ніколи і не було! Ніхто не приходить звідти, щоб нам сказати, що з ними сталося,щоб скріпити наше серце, коли підемо туди, куди вони пішли!..” “з веселим серцем не забувай величаво жити. Іди за своїм серцем, як довго живеш! Поклади мірру на свою голову, одягнися в тонке полотно, намастися правдивими божими чудесами! Прикрасися як тільки можеш і не дай впасти твоєму серцю. Іди за своїм серцем і за своїми радощами, поки живеш. Не засмучуй свого серця, поки не прийде день жалощів. Але той, чиє серце стоїть тихо, не чує жалів, а той, хто лежить у могилі, не приймає смутку. З ясним лицем святкуй радісний день і не спочивай у ньому, бо ніхто не бере із собою свого добра й ніколи не повертається той, хто відійшов туди…”
Ця пісня, своїм змістом нагадує пізніші оди Горація, - це, майбуть, найпомітніший твір єгипетської поезії.