16. Початок існування Ліги Націй і спроби зміцнення міжнародної безпеки у 1924-1929 рр.

Лігу Націй було створено на Паризькій мирній конференції за ініціативою президента США В.Вільсона. Найважливішою метою ЛН було:підтримання миру, збереження повоєнного статус-кво, виконання умов Версальського миру. Статут ЛН вступив у силу 10 січня 1920 р. Він передбачав гарантії членам організації у збереженні їхньої політичної незалежності й територіальної цілісності проти зовнішньої агресії та колективні дії усіх членів Ліги в разі порушення агресором статуту та розв'язання конфліктів.

Слабкість Ліги націй як інструмента підтримання миру зумовлювалася самим статутом. Майже всі рішення ухвалювалися за принципом одностайності. Обов'язкову силу мали тільки рішення з адміністратив­них питань, що стосувалися самої Ліги. Навіть санкції фактично були добровільними. Статут Ліги Націй був складовою частиною Версальського мирного договору. Його підписали 44 країни. Але США, під впливом «ізоляціоністів» у конгресі, не ратифікували Версальський договір й не увійшли до складу Ліги Націй.

Головними органами Ліги були Збори представників усіх членів організації (Асамблея), Рада Ліги Націй у складі 5-ти постійних членів (США, Англії, Франції, Італії та Японії) й 4-х тимчасових. Відсутність ряду великих держав серед членів Ліги негативно позначилася на ефективності її діяльності. СРСР було прийнято до Ліги Націй у 1934 p. та виключено у зв'язку з радянсько-фінською війною 1939 -1940 pp. Німеччина вступила до Ліги Націй у 1926 p. й вийшла з неї 19 жовтня 1933 p., Японія вийшла з Ліги Націй 28 березня 1933 p. Друга світова війна остаточно поховала Лігу Націй, хоча формально вона проіснувала до 31 липня 1946 p.

У вересні 1922 р Асамблеєю Ліги націй була прийнята резолюція про необхідність укладення між країнами-членами договору про колективну безпеку. Був підготовлений проект «Договору про взаємну допомогу», який передбачав засудження будь наступальної війни і закріплював обов'язковість поетапного роззброєння. У 1923 р проект був розісланий урядам країн учасниць Найбільші розбіжності викликало уточнення можливих форм взаємної допомоги та протидії агресії. Через протиборства Великобританії не вдалося ратифікувати Женевський протокол про арбітражний врегулюванні міжнародних суперечок, затверджений в 1924.

У 1925 р. конференції в Локарно все ж вдалося домогтися створення першої регіональної гарантійної системи. У 1928 р з ініціативи Франції та США відбулося підписання пакту про відмову від війни як засобу політики та визнання міжнародного арбітражу обов'язковим способом врегулювання міждержавних конфліктів («пакт Бріана-Келлога»). Арістід Бріан звернувся у вересні 1929 до Асамблеї Ліги Націй з «Меморандумом про основні принципи пан'європейського процесу».

У травні 1930 уряд Франції розіслав всім державам Європи, включаючи СРСР, «Меморандум про організацію режиму Федеративного європейського союзу». Проти пан'європейського проекту виступили Великобританія, Нідерланди та Бельгія, які побоювалися втрати «особливих відносин» зі своїми колоніями. Німецька дипломатія в цілому підтримала пан'європейської ідею, але спочатку домагалася повного скасування несправедливих статей Версальського договору. Фашистська Італія взагалі закликала до союзу «молодих націй» проти «старої Європи». Ситуація зайшла в глухий кут.