3.4. Системний підхід до вивчення історії міжнародних відносин. Типи контролю за міжнародною системою, її структура.

В основі традиційно-історичного підходу полягає використання поняття «Міжнародна система» (МС) для визначення етапу у розвитку МВ в той чи інший період.

Системний метод - був започаткований з 20 років ХХ ст. Міжнародна система – суть цієї системи складає взаємодія окремих держав та інших акторів МВ, які є її складовими елементами.

Існує багато типологій МС, але в основні їх лежать наступні критерії:

- кожна система має свої типи контролю;

- структура МС – співвідношення елементів системи та засіб організації елементів системи;

Типи контролю за міжнародною системою.

Кожна система має свої типи контролю. Одним з головних принципів функціонування міжнародних систем є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів міжнародної системи. Контроль над МС базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами.

В історії МВ існують 3 типи контролю:

Імперський – єдина держава контролює решту. Притаманний до сучасної епохи.

Біполярний тип контролю. дві наддержави контролюють та регулюють взаємовідносини в межах своїх сфер впливу (холодна війна);

Баланс сил – три або більше держав контролюють дії одна одної з допомогою дипломатичних маневрів, зміни союзів та відкритих конфліктів (Європа віденської епохи).

Структура міжнародної системи.

Одним з головних принципів функціонування МС є прагнення держав отримати контроль над поведінкою інших акторів МС. Контроль базується на розподілі сил та ресурсів між її акторами. Наслідком нерівності держав є міжнародна стратифікація з притаманною їй фактичною нерівністю держав.

Стратифікація:

Наддержава: здатність до масових руйнувань планетарного масштабу; здатність впливати на умови існування всього людства;неможливість поразки від іншої держави або коаліції держав, якщо до її складу не входить інша супердержава;

Велика держава

істотний вплив на світовий розвиток;

вплив обмежується одним регіоном або сферою відносин на рівні регіону;

Середні держави: мають вплив в найближчому оточенні;

Малі держави

вплив в оточенні не значний, але мають національні засоби для захисту незалежності;

Мікродержави: не здатні захистити свій суверенітет національними засобами;

Загалом виокремлюють три структурних виміри МС:

1. Конфігурація співвідношення сил, що відображає існування центрів сили:

а) монополярна; б) мультиполярна; в) біполярна;

2. Ієрархія акторів;

3. Гомогенність або негетерогенність - відображає ступінь згоди що існує у акторів відносно тих чи інших принципів та цінностей (Віденська система); та гетерогенність.

5.Парадигми, методології і теорії міжнародних відносин.

Розмаїття в міжнародно-політичній науці теорій і поглядів, у кінцевому підсумку може бути зведене до трьох відомим парадигмам:

- реалістичній (що включає у собі класичний реалізм і неореалізм),

- ліберальній (традиційний ідеалізм і неолібералізм)

- неомарксистській

Кожна у тому числі виходить із свого розуміння природи й характеру міжнародних відносин. Ці парадигми, природно, не вичерпують змісту теорії міжнародних відносин. Останні двоє десятиліть відзначені інтенсивним розвитком у межах її таких напрямів як транснационализм і інституціоналізм, конструктивізм і постмодернізм, дедалі більше самостійного значення набувають міжнародна політична економію та боротьбу соціологія міжнародних відносин; відмінності, і досить суттєві, є й у рамках самих зазначених парадигм. У той самий час найпоширенішими і сьогодні залишаються саме зазначені парадигми, а серцевинної дискусією з питань теорії міжнародних відносин, багато в чому визначальною шляхи його розвитку, залишається дискусія між неореализмом і неолиберализмом. Це дає підстави як розглядати вищезазначені три парадигми як «базові» для международно-политической науки, а й аналізувати з їхньої основі, і саме стан останньої.

Центральними для теорії політичного реалізму є «поняття інтересу, певного в термінах влади», і з ним поняття балансу сил, геополітичної стратегії тощо. У неореализме, основні ідеї якого сформулював наприкінці 1970-х років До. Уолц, ці акценти роком дещо зміщено. Обстоюючи структурне розуміння сили, неореалізм не зводить її до військовому компоненту, а включає у ній також економічну, информационно-коммуникативную, наукову, фінансову і виробничу складові. У ньому оселилися й інші нові з цією парадигми становища, приміром, про взаємозалежності, про внетерриториальной сутності нового, значно більше ефективного, ніж попередній, типу влади - влади над ідеями, кредитами, технологіями, ринками та інших. І все-таки сама суть реалістичного підходу з дуже характерною йому розумінням світової політики, як безкомпромісної боротьби держав влади і вплив залишається незмінною.

Із завершенням холодної громадянської війни авторитет політичного реалізму був серйозно похитнутий. Деякі із тих представників неореалізму почали називатимуть себе «ліберальними реалістами», або ж «утопічними реалістами», показуючи цим готовність до якогось перегляду ряду його положень реалістичної парадигми, зокрема й положення про анархичности природи міжнародних відносин. Так, Б. Бузан, не піддаючи сумніву реалістичний теза про радикальному відмінність політичних взаємодій у межах держави й на міжнародній арені, до того ж час вважає, у цілому природа міжнародних відносин змінюються у бік «зрілої анархії», у межах якої західні ліберально-демократичні держави здатні зайняти позицію гаранта міжнародної безпеки, а досягнення поступу стають доступними всім, зокрема слабких держав та пересічних індивідів. Проте критики вказують, що той факт, що західні демократії немає жодного бажання боротися друг з одним, можливо, почасти підтверджує теза про «зрілої анархії», це не належить відносин між ними оточуючими. Вони підкреслюють відсутність будь-яких гарантій те, що багаті і традиційно сильні демократичні держави стануть допомагати слабшим державам решті регіонів, коли виникне загроза їхньої безпечності.

З критикою засад реалістичної парадигми виступає і неомарксизм. Його прибічники представляють світ вигляді глобальної системи різноманітних економік, держав, товариств, ідеологій і. Розібратися у цьому складному різноманітті допомагають базові поняття «мир-система» і «мир-экономика». Останнє відбиває й не так суму економічних взаємин у світі, скільки якнайширшу систему взаємодії міжнародних акторов, провідної ролі у якій грають економічно найсильніші. Основні риси мир-экономики - це всесвітня організація виробництва, зростання значення компаній у світовому господарському розвитку, посилюється координація виробничих комплексів, інтернаціоналізація капіталів і зменшення можливостей державного втручання у сферу фінансів. За твердженням неомарксистів, держави, які раніше захищали себе від зовнішніх потрясінь, сьогодні перетворюються на агентів, передавальних національним економікам вимоги мир-экономики з єдиною метою адаптації до умов конкуренції на світовому ринку. У цьому зазначені процеси, як відповідні структури, результат діяльності людей, продуктом історії. У той самий час, підкреслюють неомарксисты, є і процеси, протилежні глобалізації, - диверсифікація економічних, політичних, громадських, соціокультурних й інших громадських організацій і структур, пошуки інших шляхів розвитку. Проте радикально-либеральная ідеологія прагне завуалювати ці процеси.

6. Ліберальна парадигма МВ.

Виникла після Першої світової війни внаслідок «парадигматичної революції» (вплив війни – зміна парадигм – до неї в Європі, зокрема Західній, в рамках традиційної методології панував поточно-історичний підхід у вивченні МВ (вплив позитивізму); французькі історики стверджували: головне опис подій, їх коментування (власна точка зору тощо). Але Перша світова війна показала, що такі дослідники не могли пояснити, чому почалась ця війна, чому були такі сильні руйнування, людські жертви і такі жахливі наслідки в цілому і як уникнути таких воєн. Як в тому числі спроби відповіді на ці питання виникають фашистська (чи фашистсько-нацистська) парадигма МВ (расистська за своєю сутністю, панування одних над іншими і т.д.) та більшовицької (чи марксистсько-більшовицька) (класовий підхід – боротьба класів, тобто соціальна боротьба, революції – локомотив історії, «на руїнах старого світу збудувати новий»).

Представниками ліберальної парадигми МВ, що домінувала у міжвоєнний період, особливо в 20-ті роки, були: Альфред Ціммерн (німець за походженням, емігрував до Великобританії), Джеймс Шотвелл (американець), Норман Анжел і Томас Вудро Вільсон (і як державний діяч себе проявив, один з творців Ліги Націй, що проголошувалась інструментом уникнення воєн). В основі цієї парадигми – теоретичні положення праць і поглядів філософів І. Канта, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка.

Основні положення ліберальної (або ж «ліберально-ідеалістичної») парадигми:

1) люди за своєю природою є добрі, альтруїстичні, а тому здатними до взаємодопомоги завдяки розуму й освіті;

2) існує засадниче (основоположне) людське прагнення до добробуту, яке сприяє прогресу;

3) погана людська поведінка, зокрема насильство, є породженням поганих інституцій (закону, освітніх закладів, певних усталених звичаїв, які змушують людей, діючи у власних інтересах, завдавати при цьому шкоди іншим;

4) Війни (й певна анархія у міжнародних відносинах загалом) не є неминучими, їх можна уникнути з допомогою певних інституцій (інституційних механізмів) – Ліга Націй, ООН, ЮНЕСКО, ЄС, Рада Європи, Організації з питань безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) і т.п.;

5) Війна – це глобальна проблема, для подолання, усунення, вирішення чи мінімізації якої потрібні насамперед насамперед багатосторонні зусилля (узгодження інтересів різних держав і т.п.);

6) Мораль і етика повинні бути включені у політику (як мистецтво управління) МВ, усунення інституцій, що сприяють виникненню війни і навпаки посилення тих, що перешкоджають її виникненню (відповідні угоди, блоки (проти держави – імовірного агресора), соціальні служби, партії і т.д.;

7) Демократичне урядування у межах держав, а також самовизначення (націй, етносів та ін.) можуть сприяти умиротворенню відносин між державами.

Німецький філософ Іммануїл Кант: мир («вічний мир») тільки тоді буде можливим, коли держави є демократичними всередині себе і у неї такі ж демократичні відносини з іншими державами (у СРСР говорили, що між соціалістичними країнами не може бути воєн, але між Китаєм та В’єтнамом була в другій половині ХХ ст. війна (також мав місце прикордонний збройний конфлікт між СРСР та Китаєм на Даманському півострові). Вторгнення радянських військ до Угорщини (1956 р.) і Чехословаччини (1968 р.) – теж своєрідна війна)).

Прибічників цієї парадигми можна поділити на 3 групи:

1) Прихильників створення міжнародних інституцій які б зменшили небезпеку виникнення війни (на це була спрямована політика створення системи «колективної безпеки» у 1930-х роках (один з головних її ініціаторів – СРСР в особі народного комісара зовнішніх справ Максима Литвинова (єврей за походженням). (Його наступник на цій посаді – В’ячеслав Молотов (росіянин за походженням – це мало значення у стосунках з нацистською Німеччиною) виступав за співпрацю з Німеччиною). В принципі це працювало і на ліберальну парадигму (усунення воєн), а не тільки на більшовицьку парадигму. Ту ж мету мало і створення і Ліги Націй;

2) Наголошують на використанні правових процесів (посередництво, арбітраж). 1921 р. – створено постійний суд міжнародної справедливості. 1928 рік – пакт Бріана-Келлога – 2 статті: відмова від війни як засобу, інструменту вирішення міжнародних проблем, суперечностей;

3) прибічники роззброєння (по суті прибічники біблейського принципу «перекувати мечі на орала»). Вашингтонська конференція 1921-1922 рр. обмежила і скоротила військово-морські озброєння.

7. Реалістська парадигма МВ

Виникла в 1930-х роках як інтелектуальна антитеза ліберальному ідеалізму. Спостерігалось певне розчарування, песимістичні настрої і погляди на світ і МВ – у контексті наростання передвоєнної кризи у МВ і наближення власне Другої світової війни. Також популярна і після війни.

Прибічники цієї парадигми: 40-50-ті роки ХХ ст. - Джордж Кеннан (американський дипломат у 1948 – на початку 50-х рр. ХХ ст., працював в американському посольстві в Москві, звідки надіслав до свого уряду т.зв. «довгу телеграму» – 8 тисяч слів» – обґрунтування потреби «стримування» комунізму у світі, недопущення поширення впливу СРСР у МВ, але пізніше змінив свої погляди на більш помірковані, критикував за агресивність і власне США; писав також наукові праці і статті); Ганс Моргентау (американський політолог німецького походження; Рейнольд Нібур (друга половина 1940-х рр. – ідеї), Кеннет Томпсон (1960 р.).

Витоки цієї парадигми – в роботах грецького історика Фукідіда, італійського мислителя Нікколо Маккіавелі, англійського філософа Томаса Гоббса («війна всіх проти всіх», «людина людині – вовк»; уособлення держави – чудовисько Левіафан (праця «Левіафан»). Частина сучасних дослідників – війна у Югославії в 90-х рр. ХХ ст. ілюструє цю думку)).

Реалістська парадигма розглядає державу в якості найважливішого актора МВ (їх дійової особи), а не міжнародні інституції чи людей (як доти вважали).

Основні положення реалістської парадигми:

1) люди за своєю природою егоїстичні;

2) людині властивий інстинкт до панування над іншими (тобто інстинкт до влади);

3) інстинкту до влади неможливо уникнути;

4) Міжнародна політика є (за Т. Гоббсом) боротьбою держав за владу, панування над іншими державами, «війною всіх проти всіх»;

5) Першочерговий обов’язок держави – просувати свій національний інтерес (у тому числі захищаючи його), спираючись на могутність, власну військову силу;

6) Відповідно, держави мають бути достатньо могутніми у військовому відношенні, щоб стримувати ворогів; військова могутність важливіша, ніж економічна, що сама по собі є лише засобом для досягнення військової могутності;

7) Не треба переоцінювати надійність союзників (вони можуть і зрадити, або ж не підтримати, не допомогти). Тому треба покладатися на власні сили (приклад – Румунія й Італія в роки Першої світової війни – не отримали від союзників всіх обіцяних їм за участь у війні на боці Антанти територій);

8) Держави не повинні довіряти свій захист міжнародним інституціям чи міжнародному праву;

9) Кожна держава повинна підтримувати баланс сил у відносинах з іншими державами (всі держави збільшують свої сили («набирають сили») і таким чином зберігається баланс (певна рівновага) сил.

Реалістську парадигму почали ставити під сумнів і піддавати значній критиці в 60-х рр. ХХ ст., бо виникли різні тлумаченні поняття «національний інтерес», зокрема навіть політологи-реалісти розкололися щодо тлумачення війни у В’єтнамі (чи відповідає її ведення США захисту національних інтересів США – далеко від США, значні витрати матеріальних ресурсів, величезні людські втрати (задля досягнення геополітичних цілей), надмірний розвиток військово-промислового комплексу (ВПК). Коли припинилася «гонка озброєнь», посилились інтеграція і співробітництво між європейськими країнами (стосунки не на страху, а на основі спільних інтересів). Євроінтеграція, особливо з кінця 60-х років ХХ ст. значною мірою підірвала позиції реалістської парадигми. Основне тепер у стосунках всередині ЄС – співпраця, а не ворожнеча і військова могутність.

8. Бігейвіористська і постбігейвіористська методології МВ

Бігейвіоризм (від англ. «behaviour» – поведінка) – це методологія, яка зосереджується на вивченні поведінки акторів МВ (окрім держав це можуть бути й окремі люди, сукупності, групи людей, організації тощо).

Найчастіше бігейвіоризм досліджує групи людей. Найбільш пряме бігейвіористське дослідження – наприклад, як ставляться люди до вступу їх країни до НАТО (відповідно – вихід людей на демонстрації – вияв цієї поведінки (позиція цих людей фактично). Бігейвіористи зосереджують увагу не на діях як таких, а на передумовах цих дій, настроях орієнтаціях людей, простеження динаміки цих настроїв. Тобто бігейвіористське дослідження є фактично соціологічним дослідженням за певний період (з певною регулярністю – 1-2 рази на рік чи ін.).

Бігейвіоризм – це сукупність певних дослідницьких методів і методик (соціологічних та ін.).

Виникнення бігейвіористської методології – 30-50-ті роки ХХ ст. ( в американській політології – друга половина 1940-х – 1950-ті рр.). 1950-ті роки – час найбільшого впливу БМ – до кінця 60-х років – потім її змінює постбігейвіористська методологія.

Одним з яскравих представників БМ і водночас одним із засновників постбігейвіоризму в політології був Девід Істон (канадець за походженням), – у кінці 60-х років перейшов на позиції постбігейвіористської методології (ПМ).

ПМ відрізняється від БМ наголосом на етичних проблемах, а бігейвіоризм робив наголос на виробленні й удосконаленні методів дослідження (кількісні та ін.), як все це звести до графіків, формул, схем та ін., – щоб формалізувати, перетворити ці знання у науку (певна математизація). Щоб зрозуміти бігейвіоризм, необхідно вивчити курс вищої математики, статистики. Бігейвіористи уникали етичних аспектів, були за те, що все треба формалізувати..

Але у 1960-х роках гостро постали етичні проблеми – масові громадянські рухи, зокрема у зв’язку із масовим знищенням мирних людей у В’єтнамі. Також постали й інші проблеми – масове вимирання людей через хвороби, голод, різні конфлікти, в т.ч. і локальні збройні конфлікти , які не зачіпали інтереси великих держав, але у цих конфліктах гинуло багато людей, – і міжнародні організації не могли тут допомогти.

Але постбігейвіористи не відмовилися від графіків, формул і схем та ін. (особливо у США).

Для постбігейвіоризму характерний міждисциплінарний підхід – тут посилилися філософський і теоретичний аспекти ((в порівнянні з БМ, в якій відчутний вплив позитивізму, бо позитивісти писали: «нехай говорять не кабінетні теоретики, а факти» – треба показувати історію такою, як вона була, як «вишиваються узори», «вимальовується картина» (чи з’ясовується стан речей)).

9. Неореалістська парадигма

Пов’язана з реалізмом (це – «структурний реалізм» у МВ.

Якщо для реалізму основна одиниця у МВ – держава, яка має мати якомога більше сил, і вона ж є основним дійовим актором у МВ, то для неореалістів основою МВ є певна структура міждержавних чи міжнародних відносин. Важливим є не те, скільки сама держава має впливу, ваги у МВ, а якою є структура МВ – відповідно, держава повинна вдало «вписатися» в неї, щоб максимально посилити свій вплив (в одному регіоні одна структура МВ, в іншому – інша), максимально використати цю структуру у своїх інтересах, інакше ця держава програє, навіть якщо буде максимально посилювати свої економічні і військові потенціал і могутність (приклад – Словаччина після Другої світової війни вдало «вписалася» в структуру МВ (і після 1990 року теж); Румунія – 2007 р. – вступ до ЄС і НАТО (а раніше – за Чаушеску теж вдало «вписалася).

Один із засновників НП – Кеннет Волтс – 1979 р. – книга «Теорія міжнародної політики». Сутність неореалізму він висловив фразою: «Міжнародна структура (базовий термін неореалізму) виникає у взаємодії держав, потім вона стримує держави від одних дій та спрямовує на інші».

Подібно до реалістів, неореалісти вважають, анархія у МВ (відсутність центральних наддержавних інституцій у глобальному масштабі є найбільш важливою рисою, властивістю структури міжнародної системи (системи МВ). Неореалісти не заперечують важливої ролі держави у МВ, але визначають позицію держав у системі МВ (це і система координат, і правил гри фактично), їх місце у МВ.

Неореалісти вживають поняття «сила держави», «вплив держави», «національний інтерес», але прагнення держави посилити свій вплив у МВ не розглядається ними як самоціль (як це роблять реалісти), а як засіб виживання у структурі МВ.

На думку Кеннета Волтса, засоби виживання держави поділяються на 2 категорії:

1) внутрішні зусилля (посилення економічного потенціалу, військової могутності (в т.ч. стратегічні воєнні розробки);

2) зовнішні зусилля (посилити альянс держав, в який входить держава, і послабити протилежний, ворожий альянс. Неореалісти: рівновага (баланс) сил формується автоматично. Неореалізм прагне пояснити, чому перспективи міжнародної співпраці часто виглядають такими похмурими, невиразними, і вважають, що структура МВ є сама по собі анархічною (не може бути якогось координуючого центра, як всередині держави – бо МВ є нестійкими, нестабільними (постійні зміни). Т.ч., перешкоди глобальній співпраці пов’язані не з державами, а з певними структурами у МВ. Неореалізм був популярним у другій половині 1970-1980-х рр., потім його витіснив неолібералізм, але на початку ХХІ ст., знову з’явилися підстави говорити про застосування неореалістських підходів як в теоретичному (науковому) аспекті, так і в практичному (у практиці МВ – 11 вересня 2001 р., війни в Іраку й Афганістані та ін.).

Неоліберальна парадигма

Виникла в період закінчення «холодної війни» – бо настало незадоволення неореалізмом, що не зміг пояснити нових історичних реалій. Неолібералізм наголошує: не лише конфлікти, але й співпраця є характерними ознаками МВ. Досить сталою була співпраця СРСР і США у 2-й половині 1980-х на початку 1990-х рр. (а також у 2-й половині 1950-х рр.), а також в ході інтеграції. Неоліберальні дослідники вказали на такі недоліки неореалізму:

1) з позицій «політики сили» було неможливо передбачити мирне закінчення «холодної війни»;

2) реалістська і неореалістська «теорія війни і миру» виявилася недієздатною, оскільки спрощувала поняття «сила» і неправильно тлумачила уроки історії (ситуація у В’єтнамі, Ірані, Афганістані, Анголі, Мозамбіку спочатку виглядала як суцільна поразка США).

Американський президент Дж. Буш-молодший при вторгненні американських військ до Афганістану дотримувався фактично неореалістських підходів, хоча формально апелював і до гасел добра і миру (як лібералізм). Його суперник на президентських виборах – Джон Керрі – пропонував повернутися до неоліберальної концепції, а не протиставляти себе всьому світу;

3) неореалістський підхід не міг бути адекватним (так здавалося на початку 1990-х рр.) для удосконалення технологій, покращення життя людей, вирішення проблеми рабства (і нині вона ще існує).

10. Найновіші теоретичні підходи до вивчення МВ

у контексті постмодерного виклику.

І. 1) Постмодернізм як підхід до вивчення МВ виник у контексті критики бігейвіоризму.

Він наголошує на дослідженні прихованого значення текстів (документів, інших джерел) (тобто підтекстів) історії МВ («читати між рядками»), зосереджується на багатоаспектному вивченні, тлумаченні промов політиків, праць аналітиків (у галузі МВ)). Іноді постмодернізм називають «постпозитивістською реакцією»;

2) постмодернізм у МВ розглядають як частину широкого руху в суспільних науках, який має назву «критична соціальна історія», «постструктуралізм» і «деконструкціонізм» (по суті, це синоніми постмодернізму у вивченні МВ).

3) постмодерністи наголошують: немає єдиної, так званої абсолютної істини; вони вважають, що МВ можна тлумачити з багатьох точок зору (плюралізм думок) (будь-які події у МВ і визначення усвідомлюються, формалізуються згідно наших цінностей (вони різні у різних людей – відповідно різні тлумачення).

ІІ. Серед найновіших теоретичних альтернатив постмодернізму – «теорія хаосу» і підхід «соціального конструктивізму».

«Теорія хаосу» – це насамперед застосування математичних методів моделювання для розпізнавання повторюваних, засадничих моделей у МВ, які швидко змінюються (і які, здавалось би, на перший погляд, нічим не пов’язані).

«Соціальний конструктивізм» - це фактично ліберально-реалістський підхід (на межі двох підходів) – спроба поєднати неореалістські і неоліберальні підходи. Згідно цього підходу: 1) держави є ключовими акторами у світовій політиці. Дії держав визначаються способами, з допомогою яких вони конструюють, тлумачать певні значення і відповідають за них – зміна тлумачень певних понять змінює політику; 2) відбувається еволюція політики. «Соціальний конструктивізм» наголошує на тому, що особливе значення має тлумачення нами понять у МВ (акторів та ін.), як ми уявляємо собі світ через ці понятття і їх тлумачення (наприклад, різні тлумачення поняття «мир»).