14. Місце людини у Всесвіті та тваринному світі.

Зміст і характер людського життя визначається способом людської діяльності, головними чинниками якого є засоби виробництва та спілкування.

Якщо тварина живе в природі, то людина — в соціумі. Соціум — це особливий спосіб життя особливих істот — людей.

Діяльність — це специфічний спосіб ставлення людини до світу. Вона поєднує біологічну, соціальну та духовно-культурну сутність людини. Діяльність постає як засіб перетворення природи на предмети споживання, творіння культури.

Людина являє собою цілісну єдність біологічного, психічного і соціального рівня. При цьому людський індивід — це не проста арифметична сума біологічного, психічного і соціального, а їх інтегральна єдність, яка є основою до виникнення нового якісного ступеня — особистості.

Всі ми живемо в суспільстві. Все життя ми шукаємо своє місце. Деякі, отримують задоволення від своєї спеціальності, гроші ідуть як хвіст комети. Але для того, щоб знайти своє місце, потрібно залишити в спокої самонавіяність, сісти на березі річки, і заглибившись в себе, віднайти саме своє призначення. Якщо це вдається, ти на коні, якщо ні – ти страждаєш, не відчуваєш самореалізації.

Кожна людина живе серед людей, вона пов'язана з ними тисячами різноманітних зв'язків. Людина, світ – це настільки широкі поняття, що охоплюють собою все у Всесвіті. У взаємодії людини і світу, мікро- і макрокосму протікають процеси життя і криється сама таємниця буття.

15. Австралопітеки: навколишнє середовище, походження, видова диференціація та способи виживання.

6—4 млн років тому на земній кулі з'явилися австралопітеки — прямоходячі мавпи, "озброєні палицею що їх іноді називають також мавполюдьми.

Кісткові рештки австралопітеків (близько 500 особин) походять з Південної Африки (карстові печери Таунг, Макапансгат, Стеркфон тейн, Кромдрай та Сварткранс) та Східної Африки, а саме: Танзанії (Олдувайська ущелина, Летолі, Гарусі, Пенінж), Кенії (Кооба Фора, Імерет, Канапої, Лотагам, Лукайно, Західна Туркана), Ефіопії (Хадар у так званому Афарському трикутнику, басейн р. Омо) тощо. Місцезнаходження цих викопних гомінідів зосереджені здебільшого в області Східноафриканського рифту — зони гірського розлому, що тягнеться від Червоного моря до півдня Африканського континенту.

Австралопітеки були першими істотами на Землі ("мавполюдьми"), які засвоїли прямоходіння. За будовою тазового пояса та кісток нижніх кінцівок вони значно ближчі до людей, ніж до сучасних мавп. Щоправда, ранні австралопітеки ще не могли повністю розгинати ноги в тазостегнових суглобах і пересувалися досить повільно, короткими кроками. Виявлені в Летолі (в шарі вулканіч ного попелу) викопні відбитки стоп свідчать про те, що прямоходіння почалося принаймні 3,8—3,6 млн років тому.

Припускають, що тіло ранніх австралопітеків було вкрите волоссям; згодом волосяний покрив зник, а натомість з'явилися пітні залози, які захищали організм від перегріву на відкритій місцевості.

Череп австралопітеків поєднував примітивні та прогресивні риси. З одного боку, він характеризувався спадистим лобом, великим валиком, що нависав над очними орбітами, випнутим уперед обличчям, пласким і широким ("мавпячим") носом та скошеним підборіддям, з іншого — відносно меншим лицевим і більшим мозковим відділами, параболічною формою зубної дуги, "узором дріопітека" на нижніх молярах. Що ж стосується пересічного об'єму мозку, то він складав близько 520 см³. Це значно менше, ніж у сучасних людей (1450 см³), але більше, ніж у шимпанзе (345 см³) чи горили (420 см³).

Нижні кінцівки австралопітеків були довшими, ніж верхні, слугуючи виключно для пересування; верхні звільнялися для трудової діяльності.

Р. Дарт, Р. Брум, Л. Лікі, Д. Джогансон та інші дослідники розрізняли серед австралопітеків дві великі групи: грацильних, або ранніх, та масивних, або пізніх. 

Грацильні австралопітеки представлені двома біологічними видами (підвидами) — австралопітек африканський та австралопітек афарський, які характеризувались невеликими розмірами та масою тіла. Так, зріст особини, сліди якої були виявлені в Летолі, становив приблизно 103см, а знаменитої Люсі — 108см. Загалом він, мабуть, не перевищував 120см. Відповідно невеликою була й вага: від 25 до 40кг. Мозок мав об'єм здебільшого 440—450 см³. Грацильні австралопітеки належали до всеїдних форм, у харчовому раціоні яких значне місце займала м'ясна їжа.

Найбільш ранні знахідки кісткових решток цієї групи гоміуідів (фрагмент нижньої щелепи з Лотагама та плечова кістка з Канапої) датуються 5,5—4,5 млн років тому, але більшість з них припадає на період 4—2,9 млн років.

Серед масивних австралопітеків також розрізняють два біологічних підвиди: австралопітека могутнього та австралопітека бойсового, або зинджантропа. Вони визначалися вищим зростом (до 160см), більшою вагою тіла (до 70кг). Череп мав більші розміри, а на тім'яних кістках містився розвинений гребень, до якого прикріплювалися могутні жувальні м'язи. Корінні зуби були вкриті товстим шаром емалі, але здебільшого вони сильно стерті. Це свідчить про те, що дані істоти харчувалися переважно твердою, жорсткою їжею, зокрема зернами злаків. Масивні австралопітеки жили близько 2,5— 1,5 млн років тому.

На думку більшості сучасних фахівців, подальша еволюція предків Ношо sapiens пов'язана лише з грацильними австралопітеками. Що ж до гілки масивних австралопітеків, то вона належить до бічного, безвихідного відгалуження. Імовірною причиною вимирання цих істот була відсутність в їхньому раціоні достатньої кількості м'ясної їжі. Це не стимулювало роботу мозку і розвиток "предметної" діяльності.

Грацильні австралопітеки — безпосередні попередники людей — жили невеликими ізольованими популяціями, котрим, вочевидь, була властива плинність чоловічої та стабільність жіночої частин. Вони займалися збиранням рослинної їжі: жорстких, твердих і волокнистих зерен і плодів, їли м'ясо вбитих хижаками тварин і, можливо, самі полювали на них, використовуючи природні дерев'яні, кам'яні та кістяні предмети. На думку Р. Дарта, австралопітек африканський був творцем так званої остеодонтокератичної культури (культури кісток, зубів та рогів), однак зафіксовані ним сліди використання кісток для виконання певних операцій ще не дають підстав для окремого виділення такої археологічної культури. Припускають, що австралопітеки могли цілеспрямовано розколювати каміння. За даними Дж. Гарріса та Д. Джогансона, найдавніші у світі кам'яні знаряддя, віднайдені на стоянці Гона в Афарській пустелі, були виготовлені 2,9— 2,7 млн років тому. Австралопітеки вели бродячий спосіб життя, часом здійснюючи досить значні переходи. Деякі з них, імовірно, перебиралися на територію Європи та Азії, де відомі близькі до них форми: гігантопітек у Північній Індії та мегантроп на о. Ява. Але основним ареалом цих прямоходячих мавп, які остаточно вимерли приблизно 850 тис. років тому, залишалась Африка.