6. Соц захист у європейських країнах.

Німеччина

Центральне місце в німецькій системі соціального захисту займає соціальне страхування. Згідно з принципом самоуправління, установи соціального страхування наділені правовою, фінансовою й організаційною незалежністю від інститутів державного управління. Тим не менш держава створює правову основу і здійснює правовий нагляд і перевірки діяльності органів соціального захисту.

Установи, що здійснюють страхування, діють розрізнено: незалежно від одне одного діють організації з пенсійного забезпечення, медичні страхові організації тощо.

Поряд із соціальним страхуванням передбачені механізми соціальної допомоги, яка надається в разі, якщо всі види страхових соціальних виплат вичерпано[2].

Фінансування системи соціального захисту в Німеччині здійснюється з внесків застрахованих осіб найманої праці та роботодавців, за рахунок державного бюджету, а також за рахунок комбінації обох різновидів фінансування. Гарантом виконання соціальних зобов'язань виступає держава, перерозподіляючи частину коштів на покриття видатків у вигляді державних дотацій.

Модель пенсійної системи, що склалася в Німеччині, характерна також для Австрії, Італії, Франції й більшості інших країн Західної Європи.

Німеччина посідає друге місце у світі за кількістю людей старше 65 років. Чверть населення Німеччини пенсіонери. Середня пенсія у чоловіків 1391 євро. у жінок - 1115 євро.

Пенсійна система в Німеччині почала складатися в XIX ст. Спочатку вона містила в собі тільки державне страхування, але після другої світової війни доповнилася недержавним пенсійним забезпеченням.

Державна пенсія в Німеччині побудована за солідарним принципом і залежить від рівня зарплати й виробничого стажу. Працівник і роботодавець відраховують у державний пенсійний фонд однаковий відсоток, що в сумі становить 19,4% від фонду оплати праці. Уже сьогодні цих коштів не вистачає, щоб виплатити пенсію всім пенсіонерам, і частину, якої не вистачає, доплачує держава з інших джерел. У цілому існують чотири обов'язкових системи державного пенсійного забезпечення:

– пенсійне страхування для працівників і деяких, категорій самозайнятого населення (наприклад діячі мистецтва, ремісники й т.ін.);

– пенсійне забезпечення державних службовців;

– допомога по старості для фермерів і членів їхніх родин;

– пенсійне забезпечення для так званих “осіб вільних професій” (лікарі, аптекарі, ветеринари, архітектори, адвокати, нотаріуси тощо)[1].

Одним з видів недержавної пенсії, яку можуть отримувати громадяни Німеччини, є виробнича пенсія. Одержати її можуть працівники великих підприємств, якщо на підприємстві створена пенсійна каса за домовленістю між профспілкою й адміністрацією. Підприємство самостійно вирішує, чи буде воно надавати працівникам пенсії від підприємства, на яких умовах, у яких розмірах тощо. Як правило, виробнича пенсія залежить від прибутку роботодавця й стажу працівника, найчастіше тільки при 10-річному стажі роботи на одному підприємстві працівник може розраховувати на такий вид пенсії. Виробничу пенсію отримує приблизно половина німецьких пенсіонерів.

Другий вид недержавної пенсії - це пенсія, яку працівник протягом трудової діяльності накопичує собі сам Ця форма захисту в старості також добровільна. У Німеччині в індивідуальному порядку послугами недержавних пенсійних користуються більше 15% пенсіонерів, а серед працюючих відсоток тих, хто накопичує собі на недержавну пенсію самостійно, значно вище. Кожен бажаючий може укласти договір з недержавним пенсійним фондом і накопичити додаткову пенсію на старість.

Якщо пенсіонер помирає, то його державну пенсію можуть одержувати дружина або неповнолітні діти, щоправда ця пенсія буде меншою. Приватну ж пенсію громадянин Німеччини може заповісти, кому захоче.

Франція

Особливість французької системи соціального захисту - дуже складна організаційна структура та висока частка видатків на соціальні програми, яка перевищує середній рівень по ЄС. З 1970 по 2003 роки видатки на соціальний захист у Франції зросли з 17,5% до 30,9%.

Особливості французької системи:– розгалужена система професійно-галузевих схем соціального страхування;– розвинена система сімейних виплат, яка стала результатом тривалої еволюції;– велика роль додаткових систем соціального захисту, особливо в галузі пенсійного й медичного страхування.

Розподільний принцип фінансування лежить у Франції в основі функціонування не лише державних схем соціального страхування, а й обов'язкових додаткових професійних систем страхування.

Управління соціальним захистом у Франції організовано ієрархічно в вигляді діючих на національному й регіональному рівнях страхових кас, відповідальних за той чи інший вид соціального захисту. Регіональні й місцеві каси соціального страхування є самоврядними організаціями, кожна з яких має власне правління, що складається з представників застрахованих і роботодавців[2].

Основним джерелом фінансування системи соціального захисту у Франції слугують страхові внески працівників і роботодавців. Виняток складає страхування від безробіття й сімейні виплати, частка державних дотацій у яких істотно вища, ніж в інших галузях соціального забезпечення, а також страхування від нещасних випадків, яке фінансується виключно за рахунок коштів роботодавця.

Велика Британія

Особливості британської системи соціального захисту:– відсутність спеціальних, організаційно оформлених інститутів, що займаються страхуванням конкретних видів соціальних ризиків -- страхування по старості, по хворобі, від безробіття, від нещасних випадків на виробництві тощо. Всі програми соціального захисту об'єднані в рамках єдиної системи соціального захисту.– велика роль державних установ у забезпеченні соціальними послугами та виплатами, а також їх тісний зв'язок із приватними страховими програмами.

Британська система не передбачає існування цільових страхових внесків, призначених для утримання конкретних страхових програм (пенсійного, медичного страхування, пенсій по інвалідності тощо).

Структура фінансування системи соціального захисту в Великій Британії визначається поділом цієї системи на дві частини: національну охорону здоров'я та національне соціальне страхування. Перша фінансується на 90% з державного бюджету, а друга - за рахунок страхових внесків найманих працівників і підприємців. Окрім охорони здоров'я, податкове фінансування характерне для убезпечення від нещасних випадків на виробництві, а також сімейних виплат.

Система пенсійного забезпечення у Великобританії вважається однією з найбільш досконалих у світі. Фактично Великобританія - одна з країн, на яку майже не вплинула криза пенсійних систем у Європі. Причиною цього можна вважати введення одним із перших британським урядом системи недержавного пенсійного забезпечення й поступове скорочення державних пенсій[2].

Пенсійна система у Великобританії, як і в багатьох інших розвинутих країнах, трьохрівнева, у ній людина може отримати базову державну пенсію, державну пенсію за вислугу років і недержавну пенсію.

Базову пенсію отримують усі без винятку - жінки після 60, чоловіки після 65 років. Розмір цих виплат не залежить ні від стажу роботи, ані від рівня зарплати в минулому.

Державні пенсії за вислугу років значно перевищують базові. їх розмір залежить від стажу роботи й від розміру заробітної плати.

Однак найбільшою популярністю у Великобританії користуються недержавні пенсії, коли службовець протягом всього трудового життя перераховує частину доходів до приватних пенсійних фондів, де всі накопичення інвестуються в економіку й приносять доходи. Тому їх вкладники після досягнення встановленого віку одержують солідні дивіденди. Саме ця схема, на відміну від державної, дозволяє працівникам отримувати досита великі пенсії, розмір яких залежить винятково від самого працівника. За оцінками, учасниками недержавних пенсійних програм є близько 50% робочої сили, а сама програма зменшила державні видатки на пенсійне забезпечення Великобританії більш ніж на 30%. На сьогоднішній день близько 70% виплачуваних у Великобританії пенсій - це саме недержавні виплати. Як правило, внески в недержавні пенсійні фонди роблять як роботодавці, так і самі працівники, причому внески в ці фонди не обкладаються прибутковим податком.

Однією з основних ”натуральних” пільг для британських пенсіонерів і інвалідів є безплатний проїзд в громадському транспорті, щоправда, з деякими обмеженнями: пенсіонери можуть ним користуватися в столичних автобусах і метро тільки з 09.00 до 16.30 щодня. У іншому випадку при відсутності звичайного квитка порушникам доведеться заплатити штраф у розмірі 10 фунтів стерлінгів[3].

Що стосується системи національної охорони здоров'я, то вона працює безкоштовно для всіх громадян. Однак оплачені державою рецепти можуть отримати не всі категорії жителів Британських островів. До пільговиків зараховуються ветерани війни, люди віком понад 60 років, майбутні матері тощо.

Швеція

Основним принципом шведської системи соціального захисту є її універсальність, тобто охоплення всіх прошарків населення. Другим за важливістю принципом, характерним для багатьох європейських “соціальних економік”, є принцип соціальної солідарності, який полягає в тому, що всі громадяни рівним чином і незалежно від соціального статусу беруть участь у фінансуванні системи соціального захисту, вносячи співмірний своїм прибуткам внесок.

Необхідним елементом у такій системі виступає держава, яка бере на себе функції перерозподілу соціальних благ від забезпечених до найбільш уразливих категорій населення. Якщо брати до уваги лише прибуток у формі зарплатні (в середньому близько 2,5 тис. доларів у місяць), то 36% населення країни можна було б віднести до розряду бідних (найвищий показник у групі промислово розвинених країн світу). Однак після перерозподілу сукупного суспільного доходу через систему податків і соціальних виплат (1/3 держбюджету йде на соціальні потреби) плюс соціальні статті видатків муніципальних бюджетів і виплати з пенсійних і інших страхових фондів, до категорії бідних потрапляє всього лиш 5,6% населення. Порівняні аналогічні показники для США складають відповідно 27% і 17%.

Дороговизна подібної системи (рівень оподаткування в Швеції є одним із найвищих у світі) вповні компенсується високим ступенем соціальної захищеності населення, відсутністю шокуючих контрастів між багатством і бідністю, і, відповідно, високою політичною й соціальною стабільністю.

Щодо пенсійного забезпечення, то Швеція започаткувала пенсійну реформу в 1995 р. Нова пенсійна система стала трьохрівневою:– перший рівень - обов'язкова солідарна пенсійна система;– другий рівень - обов'язкова накопичувальна система;– третій рівень - добровільні професійні й індивідуальні пенсійні заощадження.

На першому рівні внески здійснюються як працівниками, так і роботодавцями, і становлять 16% заробітної плати працівника. Внески фіксуються на умовних пенсійних рахунках і індексуються відповідно до середнього зростання заробітної плати. Пенсії розраховуються за актуарною формулою без урахування розбіжностей у рівні смертності між чоловіками й жінками[2].

Другий рівень почав працювати в 1999 р. Ставка внеску в накопичувальну систему становить 2,5% заробітної плати працівника. Внески збираються централізовано податковими органами й спрямовуються в спеціальне урядове управління. Загальні активи накопичувальної системи розподіляються між різними недержавними фондами - різними інвестиційними політиками. Важливо, що кожний учасник системи може розміщати свої внески в різні фонди, їх кількість не обмежується. На сьогоднішній день у Швеції існує близько 500 фондів. При цьому держав; забезпечує можливість учасникові перевести свої накопичення з фонду де фонду протягом 24 годин.

Третій рівень - це добровільні внески в недержавні пенсійні фонди, де розмір внесків не обмежується, а учасник вибирає з тих же 500 фондів собі той, у я кому, на його думку, надійніше всього й зручніше накопичити собі додаткову пенсію

Італія

Одна з основних проблем соціальної політики Італії - історична відмінність у прибутках населення в північних і південних регіонах, що відображається статистикою по безробіттю. Відносно загального рівня безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських величин), а для півдня - більше 20%. Така ситуація відображається на ролі, яку відіграє соціальний захист: пенсія по інвалідності в економічно слабких регіонах, окрім свого основного призначення, виконує роль допомоги по безробіттю й соціальної допомоги.

Істотною проблемою є одночасне існування погано соціально-гарантованих секторів в економіці й секторів, де гарантованість соціальних послуг вища (зокрема, в силу широкого розвитку профспілкового руху на півночі країни).

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин опинилися без жодних прибутків[2].

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення - 15,4% від ВВП - тоді як на підтримку сім'ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%).

Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії - один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім'ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Нідерланди

У Нідерландах система соціального страхування не підпадає під класичну континентальну схему, але є однією із найрозвиненіших у Європі за масштабами виплат і має багато своєрідних рис. Соціальне страхування здійснюється у двох організаційно-фінансових формах: система державного страхування; система страхування найманих працівників. Також існує система страхування самозайнятих осіб на випадок інвалідності.

Державному страхуванню підлягає все населення країни (пенсійне забезпечення, втрата годувальника, інвалідність). Внески сплачує безпосередньо застрахована особа. Пенсії виплачуються всім особам, які досягли пенсійного віку, - 65 років. Розмір пенсії розраховується з мінімальної зарплати і складає 70 % для одиноких пенсіонерів і 100% - сімейним[4].

Допомога з державного страхування може надаватись як у грошовій, так і в натуральній формі (путівки, проживання в інтернатах). Система соціального захисту в Нідерландах передбачає: страхування службовців, державне страхування, соціальну допомогу. У разі страхування найманих працівників внески сплачують роботодавці і наймані працівники з фонду заробітної плати. Збір внесків здійснюють промислові страхові асоціації, яких в Нідерландах 17. Керують ними представники роботодавців та найманих працівників. До соціальної допомоги вдаються у двох випадках: у разі крайньої необхідності -- як до останнього засобу (її надають муніципалітети); коли допомога по соціальному страхуванню менша гарантованого доходу (надають промислові страхові компанії).

Державне страхування включає пенсії за віком, у разі втрати годувальника. Пенсійний вік становить 65 років.

Пенсія в разі втрати годувальника виплачується залежно від доходу сім'ї. Якщо він перевищує певний рівень, то допомога не виплачується.

Передбачена соціальна допомога дітям до 18 років. Її розмір залежить від: доходу дитини; розміру допомоги батькам; віку дитини; місця проживання дитини (удома чи ні).

Законодавством Нідерландів визначені такі види соціальної допомоги:– допомога дітям;– додаткова допомога безробітним і непрацездатним;– допомога за віком і частковою непрацездатністю;– допомога безробітним;– допомога тим, хто працює за наймом[4].

Закон про державну допомогу забезпечує мінімальний дохід для кожного громадянина, котрий не має достатніх фінансових засобів.

Отже, можна зробити висновок, що система соціального страхування ЄС орієнтована на забезпечення соціальних гарантій.