позитивізм

1.Позитивізм. 1. парадигмальнагносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отриманеяк результат суто наукового (не філософського) пізнання; програмно-сцієнтистськийпафос П. полягає у відмові від філософії («метафізики») якпізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-науковогопізнання синтезуючим і прогностичним потенціалом; 2. — філософськийнапрям, що ґрунтується на зазначеній установці. В еволюції П. можуть бутивиділені наступні етапи: І — так званий «перший позитивізм» (Конт,Мілл, Спенсер, Е. Літтре, П. Лаффіт, І. Тен, Е.Ж. Ренан та ін); ІІ — «другийП.» (Ріхард Авенаріус, Мах); ІІІ — «третій П.» абонеопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Куайн, Поппер, Айдукевич,Лукасевич, Котарбіньский, Г. Райл, Дж. Уїсдом, П. Строссон, Дж. Остин, М. Блек,Н. Малкольм, Н. Гудмен, А. Пап та ін) і Віденським гуртком, на основі якогооформляється логічний позитивізм (Шлік, Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль,Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, К. Гедель і ін); IV — постпозитивізм, у рамкахякого намічається очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічногорадикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динамікунауки (Кун, Лакатош, Тулмін, Фейєрабенд, Аналітична філософія, Віденськийгурток). />Позитивізм:сутність та еволюція Незвичайністьновітніх наукових відкриттів гостро поставила питання про природу науковихпонять, співвідношення чуттєвого і раціонального моментів пізнання, емпіричногоі теоретичного знання, про істину та її критерії, закономірності розвиткунауки, наукової революції тощо. З кінця XIX ст. впливовимстав позитивістський напрям з його установкою на точне знання. Водночас у ньомубули чітко виражені й суб'єктивно-ідеалістична та агностична тенденції. Усвоєму історичному розвитку позитивізм пройшов кілька етапів. Перша його формавиникла ще в 30-40-х роках XIX ст. її засновниками були О. Конт (1798-1857),який і запровадив термін «позитивізм», а також Г. Спенсер (1820-1903),Дж. Ст. Мілль (1806-1873) та інші. Базою для цього напряму були успіхиемпіричних наук, які грунтувалися на даних досвіду, спостережень таекспериментів. У світоглядному плані позитивізм був негативною реакцією нанатурфілософські вчення, спекулятивні системи Шеллінга, Гегеля; у плані жсоціальному він виражав типову для буржуазного суспільства установку на «техніцистичне»використання даних науки, практичне оволодіння природою, коли загально-світоглядніпитання відступають на задній план або взагалі перестають бути предметомінтересу дослідника. Згідно зпизитивістськими поглядами наука повинна бути позитивним знанням, якеспирається на дані досвіду. їй не потрібна філософія («метафізика»),яка вдається до спекулятивних (умоглядних) розумувань про «начала речей»,«принцип буття» і т.п. Справа науки — констатувати, описувати,класифікувати факти досвіду, встановлювати зв'язки між ними, послідовністьявищ, тобто виявляти закони. Наука не повинна претендувати на пізнання сутностіявищ, субстанції, причинності, оскільки поняття як результат такого пізнання — «метафізичні», тобто ненаукові. Що ж до філософії,то єдине, чим вона може й повинна займатися, — це узагальнення висновківконкретних наук, систематизація наукового знання. Таким чином, разом з «метафізикою»позитивізмом усувалася власне філософська, загально-світоглядна проблематика. Зсамого початку позитивізм виражав суб'єктивно-ідеалістичну, феноменалістичну,агностичну тенденцію, хоч і включав елементи природничо-наукового матеріалізму. Друга історичнаформа позитивізму — це махізм (емпіріокритицизм), який набув певного поширенняв кінці XIX — на початку XX століть. Його засновниками були австрійський фізикі філософ Е. Мах (1838-1916) та швейцарський філософ Р. Авенаріус (1843-1896). Ця формапозитивізму склалася тоді, коли новітня революція в природознавстві виявилаобмеженість ряду понять і принципів «класичної» фізики,неспроможність метафізичного матеріалізму дати філософське тлумачення нових длянауки явищ і обгрунтувати нову, нетрадиційну фізичну картину світу. На першийплан у махізмі були поставлені проблеми теорії пізнання. При цьомусуб'єктивно-ідеалістичні та агностичні мотиви зазвучали з повною силою. Одне з центральнихпонять махізму — «досвід», який, за Махом, є сукупність вихіднихчуттєвих даних, «елементів», нібито нейтральних стосовно фізичного йпсихічного. Махістська «критика досвіду» — це по суті «очищення»його від відношення до об'єктивної реальності, його суб'єктивізація. Завданнянауки вбачається втому, щоб групувати, пов'язувати, впорядковувати ці «елементидосвіду». Наукова теорія була зведена до сукупності спостережуваних фактів. Складовою частиноюцієї концепції є теорія «принципової координації» Р. Авенаріуса, якастверджує нерозривний зв'язок суб'єкта з об'єктом («без суб'єкта немаєоб'єкта, а без об'єкта немає суб'єкта») і «реальним» визнає лишете, що ким-небудь спостерігається або принаймні може спостерігатися. Махізм бувпідданий гострій критиці у філософській праці В.І. Леніна «Матеріалізм іемпіріокритицизм» (1909 p). Подальший розвитокнауки привів до відмови прихильників позитивістської лінії від махістськогопсихологізму і до зосередження їх уваги на проблемах логічного аналізунаукового знання. Початок третьоїформи позитивізму (неопозитивізму) був покладений діяльністю групи вчених — логіків,математиків, соціологів, філософів, які в 1922 р. створили так званий «Віденськийгурток». До нього ввійшли М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейтраттаінші. Післявбивства Шліка (1936 р) і захоплення Австрії гітлерівцями (1938 р) Віденськийгурток розпався, а його учасники емігрували. З того часу неопозитивізмрозроблявся, головним чином, в англомовних країнах, де помітною була давняемпіристична і номіналістична традиції. Прихильниками різних проявівнеопозитивізму були Л. Вітгенштейн, Б. Рассел, А. Айєр, К. Поппер, Г. Рейхенбах,представники так званої львівсько-варшавської школи А. Тарський, Я. Лукасевич,К. Айдукевич та інші. Усвою чергунеопозитивізм пройшов ряд своїх етапів розвитку. У вихідному вигляді, якогонадали йому члени Віденського гуртка, він виступив як «логічний позитивізм»,або «логічний емпіризм». Розглядаючи справді актуальні проблемилогічного апарату науки, вихідних начал наукового знання, його структури,відношення між емпірією і теорією, неопозитивісти зробили безсумнівний внесок уїх розробку. Але їм властива була й нігілістична позиція щодо філософської «метафізики».Філософії відводилася лише «жандармська» функція «очищення»мови науки від понять і термінів, які нібито не мають наукового смислу. Як при цьомурозумілося саме наукове знання? В ньому логічні позитивісти виділяли дваголовні елементи — емпіричний (фактуальний) і логічний. До першого відносилисукупність даних, чуттєвого досвіду, які можна звести до «атомарних»(тобто простих, нерозкладних) фактів, констатація яких виражається «протокольнимиреченнями» типу «в такий-то час, у такому-то місці, за таких-то умовспостерігалося те-то». Питання про відношення чуттєвих даних дооб'єктивної реальності вважалося при цьому «позанауковим». Протокольніречення пов'язувалися, впорядковувалися, зводилися в систему за допомогоюлогіко-математичного апарату, тобто правил і процедур сучасної логіки іматематики. Ці аксіоми іправила розглядалися як незалежні від досвіду, апріорні продукти розуму. Та абоінша система аксіом і правил логічних та математичних операцій, на їх думку,може бути «конвенціальною», тобто умовною, встановленою запогодженням учених. Від неї вимагається лише внутрішня несуперечливість ізручність, практична ефективність. Логічна обробкаемпіричних даних не розглядалася як заглиблення від явища до сутності, бо самепоняття «сутність» розумілося як «метафізичне». Цінністьнаукових концепцій полягає нібито не в тому, що вони адекватно відображаютьоб'єктивну реальність, а в їх здатності робити прогнози, які б підтверджувалисядосвідом. Таке розуміння істини було характерним і для прагматизму — вчення,близького до позитивістської традиції. Специфічною длялогічного позитивізму є процедура верифікації, тобто перевірки науковихположень через їх зіставлення з фактами, які піддаються спостереженню. Якщобезпосередньо таке зіставлення неможливе, то з верифікованого положенняробляться логічні висновки аж поки не будуть одержані ті, які можна перевіритив такий спосіб. Усі можливі положення (висловлювання) поділяються на категорії:безглузді (наприклад, «Місяць примножує трикутник»), які не підлягаютьверифікації; осмислені, але незіставні з чуттєвим досвідом, отже, «метафізичні»("існує Бог", «душа безсмертна», "є об'єктивназакономірність" і т.п.), які теж не можуть бути верифіковані; висловлювання,які прямо або опосередковано можна зіставити з чуттєвими даними і, отже,верифікувати. Залежно від результатів верифікації такі висловлюванняподіляються на істинні, якщо вони досвідом підтверджуються, і хибними, якщовони ним не підтверджуються або йому суперечать. Обмеженість такогорозуміння верифікації невдовзі стала очевидною. Воно грунтувалося наприпущенні, ніби науково-теоретичні положення в принципі можуть бути зведені доемпіричних, доступних спостереженню фактів. Проте це не так: жоден загальнийзакон науки чи теоретична концепція такому зведенню на піддаються. Не можназастосовувати запропоновану процедуру верифікації й до фактів, що мали місце вминулому. Щоб це зробити, треба виходити з об'єктивного причинного зв'язку міжминулим і теперішнім, а визнання об'єктивної причинності позитивістськоюустановкою виключається. Виходячи зпозитивістської традиції, але намагаючись подолати труднощі, з якими стикаєтьсялогічний позитивізм, К. Поппер протиставив процедурі верифікації принципфальсифікаціонізму. Згідно з останнім для розвитку теорії треба намагатися їїфальсифікувати, тобто шукати факти, здатні її спростувати. Якщо теорія взагаліне піддається такому способу спростування, то вона не є науковою. Відсутністьспростовуючих фактів ще не є підтвердженням безумовної істинності теорії. Питанняпро таку істинність завжди залишається відкритим, і розвиток теоретичногознання здійснюється через висування все нових гіпотез та їх спростування. Логічнотаке розуміння веде до гносеологічного плюралізму — визнання принциповоприпустимими відмінних одна від одної теоретичних концепцій, які отже, єумовними і жодна не може претендувати на статус об'єктивно абсолютної істини. Поппер став одниміз засновників і представників «критичного раціоналізму». В своюконцепцію він включив об'єктивно-ідеалістичне поняття «третього світу»,розуміючи під цим знання як певну ідеальну, незалежну від суб'єкта сутність абоособливий рід буття. В ході своєї еволюції неопозитивізм, першою формою якогобув «логічний позитивізм», поступово виступав у вигляді семантичногоі, зрештою, лінгвістичного аналізу. Семантичний (відгрецького semantikos — позначаючий) аналіз — це процедура встановлення значеннявисловлювань у формальному смислі — відношення між реченнями «предметноїмови» і «метамови», між елементами «семантичного трикутника»:ім'я (словесний вираз, позначення) — концент (мислимий зміст, поняття) — денотат(предмет, те, що позначається ім'ям). Уточнення смислу висловлювань необхідне внауці, але не пов'язане безпосередньо з філософською проблематикою. У 50-60-х роках XXст. переважаючою формою позитивізму став лінгвістичний аналіз, засновникомякого був Л. Вітгенштейн. Предметом дослідження в ньому стає вже не наукова, аповсякденна мова. Ставиться «терапевтичне» завдання «очищення»мови від таких слів і виразів, які, маючи «метафізичний» зміст,нібито призводять до перекрученого сприйняття і осмислення явищ, навіть донепорозумінь та конфліктів, утому числі й соціальних. Унаслідок такого «очищення»правомірними залишаються лише такі вирази, які фіксують і описують данібезпосереднього чуттєвого сприймання. Мова розумієтьсяяк «первинне явище», яке визначає осмислення дійсності. Доситьусунути деякі вирази, щоб зникли самі явища, які ними позначаються, і проблеми,що викликають суперечки. Уточнення, «пояснення»смислу слів і виразів, безперечно, буває корисним, а то й необхідним, але слідмати на увазі, що саме слововживання є похідним від предметно-практичноїдіяльності і реальних відносин між людьми в суспільстві. Соціальні конфлікти,які мають об'єктивну основу, не можна розв'язати лише зміною мовних виразів, аось розвивати таку культуру мовного спілкування, яка б полегшувала досягненнявзаєморозуміння і сприяла спільному пошуку шляхів розумного й мирногорозв'язання проблем у наш час, дуже важливо. Новітні концепціїнауки (наукознавства) виходять за межі типових для неопозитивізму проблем. Якщонеопозитивізм займався аналізом «готового» знання (такого, що вжесклалося) і робив своїм безпосереднім предметом мовний вираз цього знання, то вконцепціях, які прийшли йому на зміну, ставляться і обговорюються питання: якрозвивається наука? Які чинники впливають на цей розвиток? Як відбуваєтьсязміна наукових теорій? Яке співвідношення між старою і новою теоріями? і т.п. Самеці питання розглядаються в працях Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрбенда та інших.Науку при цьому намагаються внести в контекст суспільного життя й культури. Робитьсяряд цікавих спостережень і висновків, які стосуються закономірностей розвиткунауки, зокрема наукових революцій1. Названі дослідники оперують поняттям «парадигма»(грец. parageigma — приклад, зразок) — прийнята модель, зразок постановки ірозв'язання наукових проблем; «зміна парадигм», яка й означає науковуреволюцію, наприклад, перехід від геоцентризму до геліоцентризму, від фізикиГалілея — Ньютона до фізики Ейнштейна; «науково-дослідницькі програми»і їх зміна (Лакатос); «наукове співтовариство», тобто група (спільнота)вчених-однодумців, яка створює і розробляє певну парадигму або здійснює змінупарадигми. Сучасні концепції розвитку науки виявляють ряд справді існуючихособливостей і закономірностей цього процесу, але тоді в них перебільшуютьсядеякі його моменти, скажімо, принципова відмінність нової парадигми від старої. Близькими допозитивістської традиції є вчення прагматизму (грец. pragma — справа, дія),зокрема інструменталізму, їх засновниками були американські (США) мислителікінця XIX — початку XX ст. Ч. Пірс, У. Джемс, Дж. Дьюї, ДжТ. Мід. Прагматизмправомірно розглядати як концептуальне (понятійно-теоретичне) оформлення такоїриси американського менталітету, як практицизм, діловитість прагнення дожиттєвого успіху, до корисного ефекту будь-якої діяльності. Оперуючитрадиційним для позитивістського напряму поняттям «досвід», прагматистирозглядають його (досвід) як ряд ситуацій, які ставлять перед людиною проблеми,що вимагають розв'язання. Смисл понять, концепцій, на їх думку, полягає в тому,що вони вказують способи і правила розв'язання проблем, досягнення бажаногоефекту, тобто виконують "інструментальну" функцію. "Істинними"є ті поняття і теорії, які дають найбільший ефект, «працюють», приносячикористь. Таким чином, істинність — це практична користь. Наприклад, релігія — істина,бо вона виконує корисну, потрібну людині «психотерапевтичну» функцію. При такомурозумінні відношення істинності (відповідності наших думок, понять, концепційоб'єктивній дійсності) і практичної ефективності ототожнюється; поняття істинисуб'єктивізується.  Позитивізм в історичній науці У другій половиніХІХ ст. в історичній науці історичну школу почав витісняти соціологічнийпозитивізм. Цей напрям думки, біля витоків якого стояли О. Конт, Дж. Остін, К. Бергбом,проголосив, що джерелом знань є лише досвід, предметом дослідження — лишефакти, методами пізнання дійсності — аналіз та синтез. На думку О. Конта,суспільний розвиток у різних країнах має спільні закономірності, а тому йогоможна розглядати як частину всесвітньої суспільної еволюції, яку має вивчатисоціологія. Було відкинуто метафізику “національного духу” історичної школи, історіястала розглядатися насамперед не як елемент культури, а як чинник розвиткусуспільства. Метою порівняльного правознавства мало стати формулюванняпринципів та законів загального суспільного розвитку. Індивідуальні риси урозвитку кожного суспільства тепер пояснювалися раціональними чинниками. Історіястала розглядатися насамперед як нормативна система, встановлена чисанкціонована владою, об’єктом дослідження замість звичаїв.О. Конт наполягав на єдності розвитку людства, на зв’язкахміж окремими народами, а тому наголос став робитися також на взаємовпливі історичнихсистем. Можна помітити, щосоціологічно-позитивістські ідеї, хоча й у дуже суперечливих виразах,зустрічаються вже у дослідженнях М.Ф. Владимирського-Буданова, М.П. Загоскіната інших вчених. Складний шлях, який торував позитивістський напрям упорівняльно-правових дослідженнях, демонструє, наприклад, дискусія 1860 р. міжО.В. Лохвицьким, К.Д. Кавеліним та С.М. Орнатським. Зокрема, О.В. Лохвицькийвиступив проти простого порівняння правових норм без врахування дійсногозначення норми у конкретному суспільстві, а також історичних типів суспільногота правового розвитку, зазначивши, що “подібність і навіть тотожність проявівчасто нічого не доводить". Соціологічно-позитивістськіпорівняльно-правові дослідження в Україні та Росії розвивалися під значнимвпливом праць англійського вченого Е. Фрімена, зокрема його “Порівняльноїполітики” 1873 р. Він, зокрема, створив типологію подібностей явищ політичногохарактеру за їх причинами: 1) прямізапозичення; 2) подібність умоврозвитку; 3) генетичнаспільність.  Е. Фрімензапропонував також класифікацію запозичень між правовими системами: 1) несвідомі — перенесення установ певної країни в її колонії, а також до інших країн разом з міграцієюнаселення; 2) свідомі — наслідування у формі рецепції зарубіжного права. На думку дослідника,порівняльне дослідження може бути науковим лише тоді, коли воно спирається навивчення стадій еволюційного розвитку суспільства. Вчений вважав, що застосуванняпорівняльної методології у політологічних дослідженнях може дати науці новіфакти. Одними з першихвчених у Російській імперії, які здійснювали порівняльно-правові дослідження насоціологічно-позитивістській основі, а також критично переосмислили ідеї Е. Фрімена,були В.І. Сергеєвич і М.А. Дьяконов. Зокрема, вони заперечили наукове значеннятретього з вказаних англійським дослідником типів подібностей — походженнянародів від спільного кореня. На їхню думку, відповідні подібності складаютьсяз першого та другого типів. Можливо, найбільшвидатним українським представником соціологічного позитивізму в порівняльномуправознавстві був М.М. Ковалевський. Вчений позиціонує себе як позитивіст,піддає критиці представників історичної школи права, у тому числі прихильниківшколи “слов’янського права" за те, що вони намагалися націоналізуватиявища, властиві абсолютно різним народам, на основі ідеї про “народний дух”. У своїй праці“Історико-порівняльний метод в юриспруденції та прийоми дослідження історіїправа" (1880 р) він критично розглядає типологію подібностей Е. Фрімена. Зокрема,він вважає, що третя причина подібностей (спільне походження певних народів) неможе бути достатньою мірою науково перевірена і є сумнівною: “жоден народ нерозвинув власної громадянськості сам по собі без етнографічного змішання зіншими, — змішання, викликаного нашестями та завоюваннями”. Натомість,найважливішим він вважає другий з типів Е. Фрімена (подібність умов розвитку).М.М. Ковалевський визнає можливість самостійного розвитку права у деяких народів,проте акцентує увагу на взаємовпливі народів у правовій сфері, що виявляється упостійних рецепціях — настільки значних за розмахом, що стає складним вирізнитинаціональне у праві: “безпосередній вплив одного народу на інший, що усуваєдумку про самостійну юридичну творчість кожного /народу — О.К. /". На думку М.М. Ковалевського,порівняння не має обмежуватися народами певної раси, мови чи релігії. Порівняльно-правовідослідження мають зосередитися насамперед на вивченні правових явищ у країнах,що перебувають на однакових стадіях суспільного розвитку; розвиток права слідрозглядати лише у контексті розвитку суспільства: “безрезультатне простепорівняння двох народів, які перебувають на різних щаблях суспільного розвитку". Метою порівняльнихісторико-правових досліджень є підготовка матеріалу для “конструювання історіїпрогресивного розвитку форм співжиття та їхнього зовнішнього відображення управі", “визначення причин поступової заміни одних форм людськогоспівжиття та одних норм права іншими". На основі порівняльнихісторико-правових досліджень вчений вважає за можливе створити нову науку — “історію природного зростання людських суспільств".

2. Сергій Михайлович Соловйов (1820-1879) - визнаний класик. Народився в Москві в сім'ї священика. Закінчив Московський університет. У 1845 р. захистив магістерську дисертацію «Про відносини Новгорода до росіян великим князям», в 1847 - докторську дисертацію «Історія відносин між князями Рюрікова дому». Обидві роботи остаточно встановили за ним репутацію першокласного вченого. Він став професором російської історії, деканом історичного факультету, нарешті, ректором Московського університету.  Соловйов вважав за необхідне не тільки викладати, але і пояснювати події минулого, вловлювати закономірність в послідовній зміні явищ, з'ясувати керівну ідею, основне початок російського життя. Перший том його «Історії Росії з найдавніших часів» з'явився в 1851 р., останній (29-й) - в 1879 р. вже після смерті автора. Виклад Соловйов встиг довести до 1774 р. Для Соловйова історичний процес не тільки органічний, як у Еверса, а й неперервний. Канва його викладу - хронологічний опис ходу російської історії. Через певні відрізки часу розміщені глави про внутрішній стан російського суспільства за відповідний період. Це не механічні вставки, а як би висвітлення подій зсередини, їх підоснова, необхідна для розуміння умов розвитку. Основними факторами російського історичного процесу Соловйов вважав державу і народ - НЕ протиставляючи їх, а намагаючись з'ясувати взаємний зв'язок між ними. Велике значення Соловйов надає природним умовам, етнографічним складом народу і рідкості населення.  Звертаючи увагу на витоки відмінностей Росії і країн Західної Європи, історик вказував, що цілий ряд факторів, у тому числі території, вже освоєні стародавньою цивілізацією, камінь і гори, сприяли швидкому утвердженню на Заході феодального права, земельної власності, швидкому осіданню, різноманітності народностей. Росія не мала цих умов, але за наявності безмежного простору, була відзначена іншими ознаками: рухливістю князів, рухомим майном, нестійкістю, розкиданістю коштів, небувалим за величиною державою, дружиною, вічним рухом (колонізацією). У всесвітньо-історичному плані одній з магістралей історичного розвитку людства Соловйов вважав багатовікову боротьбу Європи з Азією. Росія для нього була тільки окремим випадком цього конфлікту. Тривалу боротьбу російського народу з кочовими народами Сходу, вторгалися з Азії в російські степи, Соловйов характеризував як «боротьбу лісу зі степом». Значення Соловйова у розвитку російської історичної науки дуже велике.  У концентрованому вигляді Соловйов сформулював концепцію походження кріпосного права в Росії і зробив висновок: «Прикріплення селян - це крик відчаю, іспущенний державою, що перебуває в безвихідному економічному становищі». Пояснюючи стійкість кріпосного права, яке лише посилилося в XVIII в., «Малолюдністю» країни і тим, що в Росії тривав процес колонізації, Соловйов і в цьому випадку розглядав кріпосне право як наслідок низького росту народонаселення і засіб для закріплення результатів колонізації.  Особливе місце Соловйов відводив питання про походження козацтва в Росії, пояснюючи його існування також природно-географічними умовами і процесом колонізації вільних земель. У своїй історичній концепції козацтву він відводить роль «анархічного елементу», який став причиною масових народних виступів в XVI ст., Що послаблюють державу.  Весь хід російської історії Соловйов пов'язував з початками християнства. Моральні сили народу з його точки зору давали християнство, творча роль держави і просвітництво. Всі названі Соловйовим ознаки «особливості» Росії ніяк не могли, на його думку, виключити російський народ з числа історичних.  Його «Історія» і за його життя і довгий час після його смерті служила молодим російським історикам як необхідна введення в їх власну роботу. При всьому тому Соловйов був дуже скромного думки про цінність своєї праці. Улюбленому і самому талановитому зі своїх учнів В. О. Ключевського Соловйов передбачав, що його велетенська книга буде скоро знята зі столу і забута. У своїй статті «Пам'яті Соловйова», написаної до 25-річчя смерті Сергія Михайловича, Ключевський спростував ці побоювання свого вчителя. 

4. Сергій Михайлович Соловйов (1820-1879) - визнаний класик. Народився в Москві в сім'ї священика. Закінчив Московський університет. У 1845 р. захистив магістерську дисертацію «Про відносини Новгорода до росіян великим князям», в 1847 - докторську дисертацію «Історія відносин між князями Рюрікова дому». Обидві роботи остаточно встановили за ним репутацію першокласного вченого. Він став професором російської історії, деканом історичного факультету, нарешті, ректором Московського університету.  Соловйов вважав за необхідне не тільки викладати, але і пояснювати події минулого, вловлювати закономірність в послідовній зміні явищ, з'ясувати керівну ідею, основне початок російського життя. Перший том його «Історії Росії з найдавніших часів» з'явився в 1851 р., останній (29-й) - в 1879 р. вже після смерті автора. Виклад Соловйов встиг довести до 1774 р. Для Соловйова історичний процес не тільки органічний, як у Еверса, а й неперервний. Канва його викладу - хронологічний опис ходу російської історії. Через певні відрізки часу розміщені глави про внутрішній стан російського суспільства за відповідний період. Це не механічні вставки, а як би висвітлення подій зсередини, їх підоснова, необхідна для розуміння умов розвитку. Основними факторами російського історичного процесу Соловйов вважав державу і народ - НЕ протиставляючи їх, а намагаючись з'ясувати взаємний зв'язок між ними. Велике значення Соловйов надає природним умовам, етнографічним складом народу і рідкості населення.  Звертаючи увагу на витоки відмінностей Росії і країн Західної Європи, історик вказував, що цілий ряд факторів, у тому числі території, вже освоєні стародавньою цивілізацією, камінь і гори, сприяли швидкому утвердженню на Заході феодального права, земельної власності, швидкому осіданню, різноманітності народностей. Росія не мала цих умов, але за наявності безмежного простору, була відзначена іншими ознаками: рухливістю князів, рухомим майном, нестійкістю, розкиданістю коштів, небувалим за величиною державою, дружиною, вічним рухом (колонізацією). У всесвітньо-історичному плані одній з магістралей історичного розвитку людства Соловйов вважав багатовікову боротьбу Європи з Азією. Росія для нього була тільки окремим випадком цього конфлікту. Тривалу боротьбу російського народу з кочовими народами Сходу, вторгалися з Азії в російські степи, Соловйов характеризував як «боротьбу лісу зі степом». Значення Соловйова у розвитку російської історичної науки дуже велике.  У концентрованому вигляді Соловйов сформулював концепцію походження кріпосного права в Росії і зробив висновок: «Прикріплення селян - це крик відчаю, іспущенний державою, що перебуває в безвихідному економічному становищі». Пояснюючи стійкість кріпосного права, яке лише посилилося в XVIII в., «Малолюдністю» країни і тим, що в Росії тривав процес колонізації, Соловйов і в цьому випадку розглядав кріпосне право як наслідок низького росту народонаселення і засіб для закріплення результатів колонізації.  Особливе місце Соловйов відводив питання про походження козацтва в Росії, пояснюючи його існування також природно-географічними умовами і процесом колонізації вільних земель. У своїй історичній концепції козацтву він відводить роль «анархічного елементу», який став причиною масових народних виступів в XVI ст., Що послаблюють державу.  Весь хід російської історії Соловйов пов'язував з початками християнства. Моральні сили народу з його точки зору давали християнство, творча роль держави і просвітництво. Всі названі Соловйовим ознаки «особливості» Росії ніяк не могли, на його думку, виключити російський народ з числа історичних.  Його «Історія» і за його життя і довгий час після його смерті служила молодим російським історикам як необхідна введення в їх власну роботу. При всьому тому Соловйов був дуже скромного думки про цінність своєї праці. Улюбленому і самому талановитому зі своїх учнів В. О. Ключевського Соловйов передбачав, що його велетенська книга буде скоро знята зі столу і забута. У своїй статті «Пам'яті Соловйова», написаної до 25-річчя смерті Сергія Михайловича, Ключевський спростував ці побоювання свого вчителя.