3. Антропологічний емпіризм школи “Анналів”

В 1929 році вийшов перший номер журналу "Аннали економічної й соціальної історії". Як я вже зазначав, довкола нього об'єдналися історики, соціологи, філологи, які провозгласили нові історичні орієнтири. Засновники й перші редактори журналу, М.Блок і Л. Февр, із прямою упередженістю ставилися не тільки до всеосяжних побудов Гегеля, Маркса, Тойнбі, Шпенглера, але й до гносеологічно близьких аналізів Ріккерта і Макса Вебера. Чому, здавалося б: хіба історичний "емпіризм" не був для "Анналів" підґрунтям наукової строгості? Хіба цей новий емпіризм не передбачав Шпенглер, який писав про необхідність “з усією серйозністю робити ставку на науково врегульовану фізіогноміку...те, що кожне явище представляє метафізичну загадку самим фактом свого розташування в ніколи не байдужому до нього контексті часу…” [3, 122].

Школа "Анналів" могла погодитися лише із "небайдужністю контексту". "Аннали", точніше, історики, які розділяють його історико-методични підходи, мали на увазі емпіризм іншого "роду". Традиційній історії-оповіданню Люсьєн Февр протиставив історію-проблему. Не джерело, об'єктивно подане у тексті, і не сам текст джерела – а проблема, історична проблема мала велику вагу…

Але тоді вхід цей може відкриватися звідусіль, де відчувається проблема. Щодо джерел, не те, щоб вони більше не потрібні, - вони не є важливими в тому ступені, як раніше, при тлумаченні конкретного тексту джерела. На мою думку, важливим стало розкриття проблеми в її побіжних історичних зв'язках. Цим пояснюється й вибір джерел, і інтелектуальна увага нового історика.

Розуміння це "підігрівається" актуальністю проблеми. Звідси соціологізація історичної ситуації ще на ранньому етапі "Анналів" за Марка Блока. Історик, при всій камерності своєї науки, уперше стає особистістю, яка пізнає історію. Крім того, історичне дослідження дістає "невидимого" свідка в досліджуваному епосі, – по суті, одна людина, історик, пробує зрозуміти вчинки іншої людини, психологію, поведінку...

Таким є антропологічний емпіризм пізньої школи 60-80-х років. Отже, історики "Анналів" поступово здійснюють "тиху" революцію в історичній науці, "зсередини": все виглядає як кропітка й планомірна наукова праця над давно відомими фактами. Методологічні переваги й регулярний журнал поступово визначають загальну спрямованість, створюють відповідну історичну школу.

У післявоєнний період, наприклад, школа змінювалася від економічної й інтелектуальної історії до "геоісторії", історичної демографії та історії ментальності, що переросла згодом в історичну антропологію" (Пітер Берк). Так, наприклад, Жак Лє Гофф (народився в 1924р.), найбільший історик-мидієвіст і нинішній її голова, відчуває паралелізм тих же тенденцій: "Історія ментальності та історична антропологія ніколи не змішувалися. Вони склалися одночасно. Але відповідали різним цілям і об'єктам.”

4. Глобальна концепція історії школи “Анналів”

Історична антропологія представляє загальну глобальну концепцію історії. Вона поглинає всі досягнення "Нової історичної науки", поєднуючи вивчення менталітету, матеріального життя життю повсякденності навколо поняття антропології. Вона охоплює все нові галузі дослідження, такі, як вивчення тіла, жестів, усного слова, ритуалу, символіки тощо. Ментальність же є обмеженою сферою автоматичних форм свідомості та поведінки". В останні роки школа переживає кризу "зростання і зміни": "Журнал, настільки пов'язаний із ідеєю оновлення", – стверджує Лє Гофф, – "що в новій історіографії не можуть не знайти свого вираження зміни суспільств товариств і знань про них. Тому потрібно бути уважним до того, що народжується." Хочеться зупинитися на такому прикладі анналістичного підходу. Найбільш великий представник середнього періоду Фернан Бродель, спадкоємець Люсьєна Февра, редактор журналу, що виходив після війни вже під назвою "Аннали: економіка, суспільство". Про свою монографію "Середземномор'я й середземноморський світ в епоху Філіппа ІІ" Бродель сказав якось, що "головна проблема полягала в тому, щоб показати, як різні часи проходять із різною швидкістю." Бродель виділив три часи в історії, три типи тривалості, властиві різним рівням історичної реальності: час надзвичайно великої довжини ( природні ритми й економічні структури ), час кон’юнктур (у соціальній сфері), і короткий час (історія подій). І хоча цей середній період школи (1945–1968 рр.), завдяки Броделю виявився відзначеним економічним матеріалізмом і перевагою геоісторії, такому емпіризмові "Анналів" все-таки далеко до позитивістських спекуляцій Шпенглера та інших "вершителів" історії. Спостереження за "часами різної довжини" у випадку Ф. Броделя завжди залишалося коректним спостереженням за "параметром руху реальних людських колективів". Як зауважує А.Гуревич, Бродель був, по суті, “схильним до реіфікації понять "структура", "кон'юнктура", "час великої довжини". Іншим класичним зразком аналістики вже останніх років є "Логіка юрби" А. Фаржа і Ж. Ревеля [4, 42].