43. Співробітництво школи і сім'ї у провідних країнах світу

США. У Сполучених Штатах Америки традиція співро­бітництва школи і сім'ї — давня і міцна. Зокрема:

• діє загальнонаціональна Асоціація батьків і вчителів, кожна велика школа має філію цієї організації;

• батьки — активні учасники шкільних реформ. У деяких школах батьківські комітети відіграють головну роль в організації навчального процесу, створенні програм і роз­робленні методів навчання;

• у навчальних закладах регулярно проводяться засідання батьківських комітетів, збори батьків, зустрічі вчителів та адміністрації з окремими батьками; щоб батьки знали, з якими проблемами стикається школяр у процесі навчан­ня, ведуться так звані учнівські папки.

Школи зазвичай прагнуть до ще більшої взаємодії з батька­ми. Наприклад, у деяких навчальних закладах діє «гарячий телефонний зв'язок», за яким батьки можуть отримати кваліфіковану допомогу (бесіда, консультація тощо) від досвід­чених педагогів.

Японія. В умовах сьогодення у країні переосмислюються педагогічні функції школи і сім'ї. Раніше в японському су­спільстві панувало переконання, що сім'я і школа мають свої особливі педагогічні функції, наприклад:

• сім'я — найважливіший осередок виховання, де формується національна самосвідомість підростаючих поколінь. Сі­м'я — головне джерело самопізнання, соціалізації, мораль­ного становлення особистості;

• учителі — головні ретранслятори освіти.

Нині роль школи порівняно із сім'єю стає більш значу­щою. Батьки учнів загальноосвітньої школи вказують, що причинами зниження освітньо-виховної функцій сім'ї є тен­денції перекладання сімейних обов'язків на репетиторів; втра­та інтересу в сім'ях до виховання дітей.

Японські педагоги і батьки учнів стривожені послаблен­ням виховної ролі сім'ї. Заходів, яких вони вживають, недо­статньо. Тому вони вважають, що для виправлення такої си­туації потрібні:

• розвиток домашніх форм навчання;

• прагнення батьків стати повноправними й активними учас­никами життя школи — систематичне виконання різних доручень (проведення навчальних екскурсій, свят, спортив­них змагань, туристських походів, благодійних акцій; при­бирання школи тощо); координація такої діяльності з боку батьківської ради і зборів;

• участь батьків у «батьківсько-учительській асоціації»;

• присутність батьків на заняттях;

• спільне для батьків і вчителів обговорення проблеми під­тримання дисципліни в класі.

Росія й Україна. Як у Росії, так і в Україні традиції домашнього виховання були істотно послаблені внаслідок політики одержавлення практики виховання.

Нині відроджується розуміння того, що сім'я — чи не основне джерело розвитку інтелекту, морального і естетично­го формування, емоційної культури і фізичного здоров'я дітей.

Ці завдання сім'я має вирішувати спільно зі школою.

Провідниками співробітництва повинні стати як традиційні структури — батьківські комітети, так і нові органи на­вчальних закладів, зокрема шкільні ради, за участю батьків.

44. Особливості соціалізації особистості в сучасних освітніх системах

Сутність поняття «соціалізація особистості». Соціалізація — це процес засвоєння людиною існуючих у суспільстві соціальних норм, цінностей і типових форм пове­дінки, а також установлення нею нових індивідуальних норм, які мають відповідати інтересам усього суспільства.

Л. С. Виготський розглядав соціалізацію як засвоєння індивідом суспільного досвіду, усієї культури суспільства (культурно-історична концепція розвитку людини). Соціалі­зація близька до «окультурення», тобто засвоєння соціального досвіду дитини у процесі взаємодії з носієм цього досвіду. Набутий досвід переробляється і повертається в культуру у вигляді певних індивідуальних досягнень. Л. С. Виготський заперечував розуміння відносин соціального та індивідуально­го як ворожих, коли соціальне витісняє природне, приводячи до «осоціалізування» індивіда. Соціалізація — безупинний процес, що триває протягом усього життя. Цей процес поділяється на три етапи (адапта­цію, інтеріоризацію, інтеграцію), кожний з яких «вирішує» певні завдання.

А. В. Петровський виокремлює три фази соціального роз­витку особистості людини до включення її в трудову діяль­ність, а саме: а) вік дитинства — адаптація індивіда (оволо­діння нормами соціального життя); б) підлітковий вік — інди­відуалізація (потреба індивіда в максимальній персоналізації, прагнення «бути особистістю»); в) юнацький вік — інтегра­ція (набуття рис і властивостей особистості, що відповідають потребам групового і власного розвитку).

Співвідношення соціалізації і виховання. Вихован­ня є частиною процесу соціалізації і розглядається як ціле­спрямована і свідомо контрольована соціалізація (сімейне, шкільне, релігійне виховання). Виховання — це своєрідний механізм прискорення процесу соціалізації. За допомогою виховання долаються або послаблюються негативні наслідки соціалізації, їй надається гуманістична орієнтація.